Розділ 7

Розділ 7

Анастасія Васнецова

Зібравшись із духом, я розправила плечі. Нічого тут сутулитися й здригатися, як полохлива лань.

Як любить казати моя люба бабуся — неприємності треба зустрічати з гордо піднятою головою, а поплакати можна потім, удома, без сторонніх очей. Нічого давати привід для пліток місцевим кумонькам. Їм і без мене є що обговорювати.

Піднявши голову, я сміливо зустріла уважний погляд босів. Зізнаюся, очікувала побачити в їхніх очах злість і осуд. Але аж ніяк не пустотливий інтерес і блиск.

Спантеличено підняла брову. Що за чортівня тут відбувається?

— Звільните? — Я втупилася в чоловіків прямим поглядом, схрестивши руки на грудях, обіймаючи ноутбук як ширму попереду себе.

З боку моя поза могла здатися впевненою. Але насправді вона була лише захисною. Як би я не намагалася триматися, на душі все одно було тривожно.

Перспектива звільнення — це вам не жарти.

Чоловіки перезирнулися й випалили в один голос:

— З чого раптом? Просто поговорити.

Я розгубилася. Тоді взагалі не розумію, про що вони хочуть зі мною поговорити?

Томас швидко забрав у мене ноутбук і став праворуч, а Неш, ухопивши мене за руку, обвив тією свій лікоть, пропонуючи вчепитися з іншого боку.

От такою дружною компанією, у супроводі босів та ще й під ручку з одним із них, ми й попрямували до мого кабінету.

Думаю, не варто розповідати, чим обернеться для мене наш урочистий марш коридорами улюбленого серпентарію.

Та я завдяки цим двом…, за кілька хвилин нажила собі кілька десятків ворогів в обличчі більшої частини жіночого колективу цієї компанії.

І чує моя дупа — підлості та каверз, довго чекати не доведеться.

Озирнулася навколо й мало не відсахнулася, натрапивши на колючі погляди «добрих» колег.

Усе. Кінець спокійному життю.

Тяжко зітхнувши, поцікавилася:

— І дозвольте дізнатися, про що ви хотіли зі мною поговорити?

Ті знову перезирнулися.

Неш розплився в хитрій усмішці. У цей момент він мені нагадав єхидного котика з «Аліси в Країні чудес».

Там теж той котяра так само лукаво шкірився, а бідна Аліса потрапляла в нові пригоди. Зітхнула, очікуючи якогось питання з підступом. Чомусь іншого й не чекала. От тільки, як виявилося, дарма хвилювалася.

Питання виявилося зовсім несподіваним. І абсолютно банальним. Хоча…, хлопчаки є хлопчаки. І немає різниці скільки їм років, три чи тридцять три.

— Хто тебе водити вчив? Шумахер? — Випаливши своє питання, Неш, зовсім як дитина, втупився в мене з цікавістю, очікуючи відповіді.

Повернувши голову в інший бік, я зустрілася з таким самим зацікавленим поглядом.

Так. Точно як ті хлопчиська зі своїми машинками. Хмикнула.

— У мене дядько на автодромі працює. От там я й вчилася. А минулого року брала участь у змаганнях, представляючи наш інститут.

Чоловіки спантеличено на мене витріщилися.

— А чому така важлива інформація відсутня у твоєму резюме? — Томас серйозно дивився на мене, чекаючи відповіді.

І братик теж не залишився осторонь.

— Справді. Це дуже важлива інформація, — він присунувся ближче, обіймаючи мене за талію. — І де ти казала цей автодром?

Томас теж став ближче, нависаючи наді мною.

— І як ти казала туди можна потрапити?

І тут я остаточно розслабилася.

— Ви що, хочете потрапити на автодром?

Ті, переглянувшись, дружно закивали.

І тут я остаточно видихнула. Так. Хлопчаки і є хлопчаки. І якими б дорослими вони вже не були, любов до машинок їм закладають із дитинства. І з роками вона в них нікуди не зникає.

Лише заручившись моєю обіцянкою організувати їм прохід на автодром, мене відпустили займатися робочими справами.

А я, власне кажучи, що? Мені ж не шкода. Нехай розважаються.

Подумки усміхнулася. До того ж мій дядько завжди радий новій крові. Ще не факт, кому з них там буде веселіше.

А я вже точно не можу пропустити таку розвагу. Та й узагалі точно не планую цього робити.

 

Алекс Райкер

Виїхавши з паркінгу, я зупинився неподалік від входу в офіс.

Дощ хлинув такий, що двірники ледве справлялися зі своєю роботою. Нарешті змиваючи задушливу спеку, яка так довго панувала в Нью-Йорку.

Вулиці, завжди такі переповнені й галасливі, швидко порожніли. Перехожі досить жваво розбігалися по укриттях, шукаючи порятунку в затишних кафе.

А я чомусь застиг, згадуючи ранкову витівку мишеняти.

Хмикнув. І так, визнаю. Вона мене зробила.

Хто ж знав, що в цій, на перший погляд непримітній, скромній особі приховуються такі таланти? Та й характер. Як виявилося, зовсім не як у скромного мишеняти. Швидше — як у акули.

А що? Ті теж сірий колір полюбляють. От тільки зубки мають гострі. І, як виявилося, наше мишеня належить до хижаків. А не до пухнастої милоти, як ми припускали раніше.

Та вона кількома фразами спритно заткнула мене за пояс. І, судячи з її грізного вигляду, ледь стримувалася, щоб не кинутися на мене з кулаками.

І я з нею згоден. Вона права. Я це заслужив. Бо насправді вона мене виручила. А натомість отримала незаслужені образи в свою адресу.

Я й сам не знаю, що на мене найшло. Ніколи не дозволяв собі таких жартів щодо дівчат. Якими б дивними ті не виглядали. Усе ж це низько.

А тут… Тут я повівся як повний кретин. За що й отримав.

Та й хлопці ще довго з мене стібалися. І хвала небесам, ми їхали на зустріч із клієнтом, тож часу діставати мене в них було не так уже й багато. А то точно весь мозок би виїли.

Тож Васнецова була помщена в особі своїх нових захисників.

Дощ усе не припинявся.

Краєм ока помітив якийсь рух біля будівлі й обернувся.

Із центрального входу вибігла Анастасія. І, судячи з того, що в руках у неї я не побачив парасольки, до зміни погоди вона точно не була готова.

І тут мені в голову прийшла геніальна ідея. Як загладити свою провину.

Можна ж підвезти дівчину й таким чином попросити вибачення за ранкову витівку.

А що? Вона врятувала мене, а я врятую її від зливи. І вуаля — ми в розрахунку.

От тільки не встиг я зробити бодай щось, як дівчина, витягнувши пакет із сумки, почала швидко знімати свої туфлі й складати їх туди.

Слідом за ними полетіла й сама сумочка, і той уже набридлий мені сірий піджачок, що, як той мішок, постійно висів на її плечах, не даючи роздивитися все те, що приховував.

Скинувши свої речі біля колони, вона вибігла під дощ і, розкинувши руки в сторони, почала кружляти, насолоджуючись прохолодою, що нарешті настала.

А я, не стримавшись, присвиснув.

А дівчина ж виявилася гарячою, коли скинула свою броню.

Дощ досить швидко намочив її тоненьку блузку, тканина обліпила струнку фігурку й, треба визнати, з дуже вражаючими формами у потрібних місцях.

Вона махнула рукою, розпускаючи пучок на голові. Дозволяючи волоссю розсипатися по тонких плечах, надаючи своїй господарці якоїсь безтурботності та сексуальності.

Від картини, що постала переді мною, у штанах миттєво стало тісно. Що змусило мене сіпатися на сидінні, шукаючи зручнішу позу.

Я прилип до вікна, мов той підліток, спостерігаючи за сценою, що розгорталася перед очима. І вже повірте — ні за які плюшки не залишив би свій спостережний пункт. Бо подивитися було на що.

Дівчина виявилася гарною. Чорт забирай, дуже гарною. Хмикнув. Прямо як у казці — скинула свою шкурку й перетворилася на красуню, яка так активно чомусь ховалася весь цей час. Ні, я звичайно бачив до дівчинка симпатична, та ось її сіра броня, немов відштовхувала від себе погляд. А ці пучки на голові та окуляри на пів обличчя взагалі дещо.

Тай не проявляла та так активно свій характер, щоб хоч чимось мене зачепити. Принаймні до сьогоднішнього ранку. Ось тут здивувала так здивувала. І так, увагу вона мою привернула. Хоч сумніваюсь, що мала такий намір. Не помічав я з її боку хоча б якийсь інтерес до своєї персони. На відмінну від інших працівників жіночої статті нашої компанії.

Я усміхався як хлопчисько, спостерігаючи, як дівчина радіє звичайному дощу.

Чорт. Таких, як вона, я ще точно не зустрічав. Жодна з дівчат, яких я знав, у житті не вийшла б під дощ. А тим паче не раділа б йому так щиро, як Настя.

Варто було визнати — дівчата з мого оточення дорогим подарункам не так щиро радіють, як Настя звичайному дощу. Не дай Боже, у браслеті діаманти будуть не того розміру — губи дмуть і обличчя кривлять.

Недарма моя мама завжди недолюблювала моїх пасій і намагалася з ними не перетинатися. Та й я, якщо чесно, не прагнув знайомити когось із них з родиною. Мало що ті дівиці собі навигадують. Ще не вистачало зазіхань на мою свободу.

А воно мені треба? От саме що ні.

Тим часом дівчина, швидко схопивши свої речі, весело поскакала в бік метро.

І, судячи з її щасливої усмішки, її зовсім не бентежив той факт, що вона промокла до нитки. Що її промокла блуза огортала її тіло як друга шкіра, демонструючи шикарні форми. Що її спідниця від вологи щільно обіймала її ніжки. Що її білизна також промокла до нитки… І щойно ця думка промайнула в голові, як мій член знову ожив.

Чорт. Я точно поводжуся як стурбований підліток.

Мабуть, варто подзвонити одній зі своїх коханок і зняти напругу. А то давно нікуди не вдавалося вибратися. Було надто багато роботи й важливих зустрічей. На відпочинок часу майже не залишалося.

А зараз можна дозволити собі й розслабитися.

Знову посовався в автомобільному кріслі. І, судячи з дискомфорту в штанах, це мені справді необхідно.

Діставши телефон, я відправив повідомлення Кітті, запрошуючи її «повечеряти». Відповідь із згодою прийшла одразу. «На нашому місці о сьомій».

Усміхнувшись, я завів машину й поїхав у бік дому. От і чудово.

Треба викинути зайві думки про всяких мишок із голови, а вже Кітті з цим точно впорається.