Розділ 22

Розділ 22

Анастасія Васнєцова

Минуло майже три місяці. Три місяці з того моменту, як Алекс буквально забрав мене до себе.

І знаєте що? Мені подобалося. Дуже.  Особливо такі ранки. Теплі. Сонні. Ліниві.

Я лежала, затишно влаштувавшись в обіймах Алекса, і зовсім не хотіла розплющувати очі. За вікном ледь займався світанок, місто тільки починало прокидатися, а в спальні було тихо й спокійно.

Чоловік поруч щось невдоволено пробурмотів уві сні й міцніше притиснув мене до себе.

Я усміхнулася. За ці місяці Алекс змінився. Ні, зовні все той самий: упевнений, красивий, трохи нахабний Райкер, від одного погляду якого половина офісу й далі втрачала здатність тверезо мислити.

Але вдома… Вдома він ставав іншим. Спокійнішим. М’якшим. Теплішим. І це було лише для своїх. Для мене. Для моєї улюбленої ба.

— Мишко… — хрипко пробурмотів він, не розплющуючи очей. — Чого не спиш?

— Бо дехто зараз мене задушить своїми ведмежими обіймами.

— Не обманюй. Тобі подобається.

Я тихо фиркнула.

— Самовпевнений.

— Погоджуюсь.

— Нахабний.

— Теж правда.

Я все ж розплющила очі й одразу зустрілася з його задоволеним поглядом. Ну от. Прокинувся. І посміхається так, ніби вже виграв це життя.

— Доброго ранку, — тихо промовив він, прибираючи пасмо волосся з мого обличчя.

Серце все ще зрадницьки завмирало від таких моментів. І це через три місяці спільного життя.

— Доброго, — пробурмотіла я.

Алекс нахилився й коротко поцілував мене. Ніжно. Сонно.

І як після такого взагалі вставати на роботу?

— Кава? — запитав він.

— Так.

— Тоді лежи.

Він швидко підвівся з ліжка, натягуючи домашні штани. Я мимоволі замилувалася його…,ем  широкою спиною. Та що ж це таке? За ці місяці мій організм узагалі перестав адекватно реагувати на цього чоловіка.

Алекс упіймав мій погляд через плече й усміхнувся.

— Я зараз повернуся, а ти знову почервонієш.

— Самозакоханий.

— Але коханий.

Я жбурнула в нього подушкою.Цей гад лише розсміявся й пішов на кухню.

Готувати Алекс так і не навчився. Ні, одного разу він спробував зробити омлет. Після чого ми дружно провітрювали квартиру дві години.

Саме тому тепер зранку він варив каву й замовляв нам сніданки з улюбленого кафе неподалік.

А от вечері частіше готувала я.

Щоправда…, під суворим контролем одного дуже заважаючого директора.

Алекс постійно крутився поруч. То овочі допоможе нарізати. То м’ясо переверне. То почне красти їжу просто зі сковорідки.

— Алекс!

— Я перевіряю, чи готове.

— Руками?!

— А чим іще?

І сперечатися марно. Але мені подобалося. Усе подобалося.

Наші спільні походи по продукти. Коли Алекс із найсерйознішим виглядом штовхав візок і сперечався зі мною через йогурти.

Прогулянки вечорами. Коли ми просто бродили містом і говорили про все підряд.

Поїздки до бабусі. Яка несподівано стала бабусею не лише для мене. А для всіх Райкерів одразу. І найсмішніше — вони були тільки раді.

Неш тепер стабільно приїжджав до неї «на чай». Хоча ми всі прекрасно розуміли, що приїжджав він за пиріжками, а не за чаєм.

Томас допомагав із ремонтом на кухні. Елізабет водила бабусю по магазинах і театрах.

А Алекс… Алекс узагалі міг після роботи просто завезти їй продукти й просидіти в неї пів вечора, слухаючи історії молодості.

І бабуся його обожнювала. Хоч і продовжувала періодично підколювати.

— Алексе, ти Настю хоч нормально годуєш?

— Звісно.

— А то вона в тебе худенька.

— Ба! — обурювалася я.

— Мовчи. Чоловік має добре годувати свою жінку.

— От бачиш, — поважно кивав Алекс. — Мене офіційно підтримали. Я ж тобі говорив, ти дуже мало їси. Мого щастячка повинно бути більше.

— Не підлизуйся, — одразу осаджувала його бабуся. — Поки справляєшся, терпимо.

А той лише сміявся. Боже. Ще зовсім нещодавно я вважала його зарозумілим придурком. А зараз… Зараз дивилася на цього чоловіка й розуміла — пропала остаточно.

Телефон на тумбочці завібрував. Я потягнулася до нього й насупилася. Повідомлення від Томаса.

«За годину загальні збори керівництва. Не запізнюйтеся, голубки».

Я застогнала.

— Не хочу на роботу.

Алекс повернувся до спальні з тацею. Поставив переді мною каву.

— Я теж.

— Тоді давай утечемо?

— І залишимо компанію Нешу з Томасом? Ні. Вони нас потім уб’ють. Знайду і притягну на робочі місця. Так просто нам не відкараскатись. Доведеться працювати.

Я розсміялася.

За годину ми вже були в офісі. Компанія поступово приходила до тями після скандалу з витоком інформації. Стало спокійніше. Безпеку посилили. Колектив нарешті перестав шарахатися один від одного. Навіть атмосфера поступово поверталася до нормальної.

Хоча деякі співробітники досі нервово здригалися при появі служби безпеки на якомусь поверсі.

Коли я зайшла до конференц-зали, всі вже були на місці. Неш пив каву. Елізабет щось активно розповідала Томасу.

Маріса сиділа тихо й несподівано ввічливо зі мною привіталася. За останні місяці вона сильно змінилася. Можна сказати скандал пішов їй на користь.

— Ну нарешті, — протягнув Неш. — А ми вже думали, вас знову доведеться відривати одне від одного.

Я закотила очі. Алекс спокійно посадив мене поруч із собою. Причому руку з моєї талії прибирати навіть не подумав. І якщо раніше приховував хоч щось…, з мого прохання. Адже я чомусь вважала так буде правильно. На що Алекс обурювався. І не бажав цього робити. Та все ж робив бо мені було так зручно.

То тепер,  коли всім про все стало відомо був дуже щасливим. Відкрито залицявся. Зустрічав. Проводжав. Приносив каву. Міг посеред робочого дня зайти до мене в кабінет просто щоб поцілувати в маківку й запитати, чи я поїла.

І, як не дивно, мене це не дратувало. Зовсім навпаки, така увага була дуже приємною.

— Отже, — Томас відкрив папку. — Є ще одне питання.

Він подивився на мене. Усміхнувся.

— Настю. Рада директорів офіційно затвердила твою кандидатуру на посаду PR-директорки компанії.

Я завмерла. Що?.. так швидко? Та я працюю тут зовсім нічого!

— Вітаю, мишко, — тихо промовив Алекс поруч.

— Ти показала себе дійсно гідно. — Продовжив Томас. — Особливо в критичній ситуації для компанії. За що ми тобі дійсно вдячні. Твої ідеї та роботи захоплюють. Нам такі кадри потрібні. Тож…, вітаємо.

А в мене раптом перехопило подих.

Бо… Я ж справді змогла. І тепер сиділа тут уже не як помічниця — сіра мишка. А як людина, яку визнали.

Я повільно підняла погляд. І зустрілася з теплою усмішкою Алекса. Такою гордою. Ніби це його підвищили.

І в той момент чомусь зрозуміла одну просту річ. Дім — це не квартира. Дім — це люди поруч. Ті, з ким хочеться прокидатися зранку. І отак просто сидіти в обіймах. Ті, хто в тебе вірить.

— Дякую. – Схлипнула, ховаючи обличчя на грудях у коханого чоловіка.

 

 

Анастасія Васнєцова

Дім Річарда та Лінди уже давно перестав бути просто домом.

Ні. Це була офіційна філія божевільні сім’ї Райкер. Причому офіційно.

Щойно ми переступили поріг, як із вітальні одразу долинув голос Неша.

— О! А ось і наш грізний начальник з Настусею!

Я фиркнула. Алекс поруч тяжко зітхнув.

— Я зараз його придушу.

— Не при вагітній дружині, — долинуло вже від Томаса.

Елізабет, яка вмостилася на дивані з пледом і тарілкою фруктів, задоволено усміхнулася.

— Не чіпайте Неша. Він сьогодні особливо натхненний.

— Це тому, що мені вперше в житті довелося спостерігати, як великого Алекса Райкера укатала одна тиха дівчинка в сіренькому костюмчику.

— У бордовій сукні, — незворушно поправив Алекс.

— Тим більше! — тицьнув у мене пальцем Неш. — Хто б міг подумати.

Алекс закотив очі.

Але руку з моєї талії так і не прибрав. І це було… приємно. Дуже.

— Я досі пам’ятаю його обличчя, коли ти прийшла в офіс після перевтілення, — розсміявся Томас, відкриваючи пляшку вина. — Він тоді хвилин десять робив вигляд, що вивчає документи.

— А сам пропалював поглядом Настині ноги, — підхопила Елізабет.

Я вдавилася соком.

— Ліззі!

Та лише невинно закліпала віями.

— Що? Це правда.

Неш зігнувся навпіл від сміху.

— А пам’ятаєте, як він потім хотів запровадити дрескод?

Я різко повернулася до Алекса.

— Що?!

Той насупився.

— Я не хотів.

— Хотів, хотів, — радісно здав брата Неш. — Цей псих реально ходив і обурювався, що співробітники надто відволікаються на Настю.

— Бо вони витріщалися!

— О-о-о… — протягнув Томас. — А хтось ревнував.

— Ні.

— Так.

— Ні.

— Алекс, ти мало не вбив поглядом нашого маркетолога, коли той Насті двері притримав, — видав Неш.

Я вже відверто сміялася.

Алекс похмуро подивився на братів.

— Не заздріть.

У кімнаті стало трохи тихіше. Я мимоволі підняла погляд на Алекса. А той раптом… усміхнувся. Серце зрадницьки здригнулося.

Неш театрально схопився за груди. От дурко.

Але було так тепло. Ось воно. Сім’я. Галаслива. Трохи божевільна. Але така справжня. І як приємно, що вона велика. І тепла. Саме така про яку я завжди мріяла.

Пізніше вечір остаточно перетворився на хаос. Неш сперечався з Томасом через футбол. Елізабет з мамою, як просила називати себе мама Алекса,  намагалися нагодувати всіх одразу. Я допомагала їм на кухні.

Алекс крутився поруч. Як завжди.

— Ти знову заважаєш, — тицьнула я його ліктем.

— Я допомагаю.

— Ти вкрав сир.

— Я перевірив якість.

— Алекс!

Він тихо розсміявся й швидко поцілував мене у скроню.

— Смачний сир.

— Нестерпний чоловік.

Я закотила очі. І все одно усміхнулася.

Додому ми поїхали вже пізно ввечері. Точніше… як я думала — додому.

Але коли машина звернула до офісної будівлі, я насупилася.

— Алекс?

Він загадково усміхнувся.

— Ходімо.

— В офіс? Уночі?

— Довірся мені, мишко.

Ми піднялися ліфтом на найвищий поверх. А потім Алекс вивів мене на дах.

Я завмерла.

Нічний Нью-Йорк розкинувся перед нами морем вогнів. Хмарочоси. Ріка світла від машин. Мільйони вогнів. Вітер легко тріпав волосся.

А навколо — тільки ми.

— Боже… — видихнула я. — Як красиво.

— Не красивіше за тебе.

Я тихо фиркнула.

— Підлиза.

— Я говорю абсолютно честно.

Я підійшла ближче до краю, розглядаючи місто. І лише потім зрозуміла, наскільки Алекс незвично мовчазний. Обернулася.

І серце одразу впало кудись униз.

Бо цей неможливий чоловік стояв переді мною…, з каблучкою в руках.

— Алекс…

Він нервував. Справді.

Вперше за весь час знайомства я бачила, як Алекс Райкер нервує. І це розчулило найбільше.

— Я взагалі-то підготував промову, — пробурмотів він. — Але зараз усе забув до біса.

Я мимоволі розсміялася крізь емоції, що підступали. Алекс зробив крок ближче. Взяв мої руки у свої.

— Знаєш…, коли ти вперше заявилася в офіс у своїх сірих костюмах…, я навіть імені твого не запам’ятав.

— Я пам’ятаю, — фиркнула я.

— А потім ти перевернула моє життя.

У мене защипало в очах.

— Ти стала моїм домом, Настю.

Голос чоловіка став тихішим. Серйознішим.

— Я більше не уявляю жодного свого ранку без тебе. Жодної ночі. Жодного дня.

Він усміхнувся.

— І так…, ти остаточно добила мене, мишко. Кохаю тебе.

Я вже ледве стримувала сльози. Алекс повільно опустився на одне коліно. І світ ніби завмер.

— Ти вийдеш за мене мишко?

У мене перехопило подих. Місто шуміло десь далеко внизу. Вітер тріпав волосся. А я дивилася тільки на нього. На цього неможливого чоловіка. Зарозумілого. Впертого. Турботливого. Коханого.

І розуміла…, пропала остаточно.

— Так, — прошепотіла тремтячим голосом. — Так, Алекс. Я теж тебе кохаю. Дуже сильно.

Він різко видихнув. Наче весь цей час сам не дихав. Швидко підвівся, підхоплюючи мене на руки. І поцілував.

По-справжньому.

— Все, мишко, — тихо розсміявся він мені в губи. — Тепер ти точно від мене нікуди не дінешся.

І швиденько надягнув каблучку на її законне місце.