Розділ 23

Розділ 23

Анастасія Васнецова

Я ніколи не думала, що підготовка до весілля може настільки нагадувати бойові дії.

Особливо якщо у процес втручаються: одна надто активна бабуся, вагітна Елізабет, Лінда Райкер, яка просила називати її просто мамою, троє чоловіків, які вважають себе геніями організації, і Алекс.

Особливо Алекс.

— Ні.

— Алекс…

— Ні.

Я повільно опустила каталог із весільними тортами.

— Чому?

— Бо це не торт. Це архітектурна споруда.

Неш, який сидів поруч із нами на дивані та як завжди щось жував, одразу підтримав брата.

— Я, до речі, теж боюся цього торта.

— Там просто п’ять ярусів!

— Настю, — серйозно сказав Алекс, — у нього висота як у Неша.

— Це комплімент? — образився той.

— Ні.

Елізабет уже сміялася, тримаючись за живіт.

— Господи…, ви навіть весілля нормально організувати не можете.

— Ми можемо! — обурився Алекс.

У цей момент Томас випадково перекинув на себе каву.

— Не можемо, — важко зітхнув він.

Підготовка перетворилася на суцільний хаос майже одразу. Мама Алекса хотіла класичне дороге весілля. Бабуся — «щоб душевно». Елізабет — «щоб красиво для фото». Неш взагалі пропонував запросити діджея з Лас-Вегаса.

— Навіщо?!

— Для атмосфери.

— Неш, це весілля, а не рейв.

— Одне іншому не заважає.

Алекс у якийсь момент просто мовчки сів поруч зі мною на підлогу серед коробок, каталогів і квітів. Подивився на весь цей хаос. Потім на мене. І серйозно запропонував:

— Може, втечемо й просто тихо розпишемося?

Я фиркнула.

— Пізно. Наші сім’ї вже занадто захопилися. Тай батьки їдуть. І повір, там ідей не менше.

І це була правда. Особливо після того, як бабуся познайомилася з мамою Алекса ближче. Тепер вони були небезпечним союзом. Особливо на зв’язку з моєю мамою.

— Ні, ці серветки не підходять!

— Згодна! І квіти треба світліші!

— А ще музика повинна бути живою!

— І більше їжі!

— Бабусю, там буде їжі на триста людей…

— Мало.

Алекс одного разу просто прошепотів мені на вухо:

— Я їх боюся.

— Я теж.

Найгірше почалося з вибором сукні.

— Я втомився, — простогнав Неш, сидячи в салоні вже третю годину.

— Тебе взагалі ніхто не кликав, — нагадала я.

— Але я моральна підтримка. Як без мене? – театрально приклав долоню до грудей вдаючи що зараз розплачеться.

От актор.

— Ти їв тістечка весь цей час.

— Саме так я й підтримую.

— Як ти взагалі стільки можеш їсти і лишатись таким струнким?

— Не заздри дівчинко. Це такий секретний талант. – Заржав той.

От зараза.

Елізабет крутилася навколо мене з сяючими очима.

— Настю…, ти будеш неймовірна.

Я дивилася на своє відображення й сама не могла повірити. Біла сукня. Тонке мереживо. Відкрита спина. І дивне відчуття всередині. Тепле. Справжнє.

— Для Алекса біде випробуванням дочекатись до вечора, — впевнено заявив Неш.

— Неш! — засміялася я.

— Ні, серйозно. Він коли тебе у бордовій сукні побачив — ледь дихати не перестав. А тут узагалі буде катастрофа.

І, чесно? Я теж так думала.

 

Алекс Райкер

День весілля настав занадто швидко. З самого ранку будинок гудів. Хтось бігав. Хтось кричав. Хтось шукав квіти.

Неш загубив краватку. Томас шукав Неша. Алекс… нервував. Що було найсмішніше.

— Ти серйозно хвилюєшся? — реготав Неш, поправляючи йому піджак.

— Замовкни. Побачу як ти будеш хвилюватись як надумаєш одружуватись.

— Я вічний холостяк. – Заржав Неш. - Алекс Райкер боїться весілля!

— Я не боюся.

— Тоді чого ти вже десять хвилин дивишся в одну точку?

Алекс важко видихнув.

— Бо якщо зараз щось піде не так — я когось уб’ю.

— О, тепер схожий на себе.

 

Анастасія Васнецова

А я в цей час стояла перед дзеркалом і намагалася заспокоїти серце. Бабуся витирала очі хустинкою. Мама Алекса вже плакала відкрито. Елізабет світилася щастям.

— Ти така красива… — прошепотіла вона.

Я нервово усміхнулася.

— Мені страшно.

Бабуся одразу підійшла ближче. Взяла мене за руки.

— Настю… страх перед весіллям — це нормально.

— А якщо…

— Жодних «а якщо». — Вона тепло усміхнулася. — Цей хлопець дивиться на тебе так, ніби ти для нього цілий світ. Такі чоловіки рідко трапляються.

І чомусь саме після цих слів мене остаточно відпустило. Саме в цей момент у двері подзвонили. Я навіть не одразу звернула увагу.

— НАСТЮ…

У мене завмерло серце. Я різко обернулася.

У передпокої стояли мої батьки. Мама вже плакала. Тато усміхався так широко, що я ледве стримала сльози.

— Доню…

— Мам… тату.

Я кинулася до них майже миттєво. Мама обійняла мене так міцно, ніби я знову була маленькою.

— Господи…, яка ж ти красива…

У мене защипало в очах.

— Ви приїхали…

— А як ми могли пропустити весілля нашої доні? — фиркнув тато, цілуючи мене в маківку.

А потім оглянув будинок, де саме Неш бігав із криком:

— ХТО БАЧИВ МОЮ КРАВАТКУ?!

І задумливо додав:

— Хоча тепер я розумію, чому ти постійно звучала втомленою телефоном.

Я розсміялася крізь сльози. Мама обережно торкнулася моєї щоки.

— Доню, ти щаслива?

І от від цього простого запитання в грудях стало зовсім тепло. Я озирнулася. На галасливий будинок. На бабусю, яка сварила Неша. На Елізабет, що реготала на дивані.

— Так. Я щаслива.

А потім почалося саме весілля. Красиве. Тепле. Живе. Без пафосу. Зате з величезною кількістю сміху.

Коли я йшла до арки поруч із татом… У мене тремтіли руки.

— Хвилюєшся? — тихо спитав він.

— Дуже.

Тато усміхнувся.

— Значить усе правильно.

А потім я побачила Алекса. І все навколо ніби затихло. Він дивився на мене так, ніби я була для нього цілим світом. І, чесно? У той момент я зрозуміла — так і є. адже і для мене він цілий світ також.

Коли тато передавав мою руку Алексу, той раптом тихо сказав:

— Обіцяю берегти її.

Тато кілька секунд уважно дивився на нього. А потім кивнув.

— Я довіряю тобі.

І чомусь саме після цих слів у мене покотилися сльози.

— Ой, ну все… — шморгнула носом бабуся в першому ряду. — Тепер і я реву.

— Ви почали плакати ще двадцять хвилин тому, — нагадав Неш.

— Люба твій молодшенький залишиться сьогодні без солодкого. Ніякої від нього підтримки. – Звернулась бабуся до місіс Райкер.

Неш театрально схопився за серце.

- Це удар в самісіньке серце. Настю твоя бабуся мене ну любить.

От актор.

На самому святкуванні було веселіше. Мої батьки миттєво влилися в компанію Райкерів.

Через пів години мій тато вже сміявся разом із батьком Алекса біля бару.

— То це ваш син у десять років підірвав газонокосарку?

— Зате красиво було, — гордо заявив той.

— Тату! — обурився Алекс.

— Що? Це сімейна історія!

Мама сиділа поруч із бабусею та Елізабет і вже обговорювала дитячі фото.

— Ой, Настя в дитинстві теж постійно кудись лізла…

— Це вона в мене, — гордо заявила бабуся.

— Ба!

— Правда ж.

Бабуся навчала маму Райкерів «правильно готувати котлети». Неш організував якийсь безглуздий конкурс. У якому програли абсолютно всі.

Алекс увесь вечір не відпускав мене від себе. То обіймав. То цілував у волосся. То просто дивився так закохано, що в мене всередині все тануло.

— Ти щаслива? — тихо спитав він, коли ми на кілька хвилин вийшли на терасу.

Я озирнулася на зал. На сміх. На танці. На наших рідних. На дві сім’ї, які стали однією. І усміхнулася.

— Дуже.

Алекс ніжно притулився лобом до мого.

— Я теж, мишко.

І саме в цей момент із залу пролунав крик Неша:

— ГІРКО!!!

— Вони нас навіть тут знайшли, — простогнав Алекс.

Я розсміялася. І поцілувала свого вже чоловіка сама. І…,було не гірко, а солодко, дуже солодко.