Розділ 20

Розділ 20
Анастасія Васнецова

Прокидалася я повільно. Спочатку відчула тепло. Приємне. Затишне. Потім — запах кави. І лише за кілька секунд до мене дійшло…, я не вдома.

Різко розплющила очі й одразу вперлася поглядом у темну чоловічу футболку. Точніше… в Алекса.

Я буквально лежала на ньому. Моя рука нахабно обіймала його поперек живота, а нога якимось дивом опинилася поверх його стегна.

Капець… Щоки спалахнули миттєво. Спробувала обережно відсунутися. Не вийшло.

— Навіть не думай тікати, — сонно пробурмотів Алекс, не відкриваючи очей.

Я завмерла.

— Ти не спиш?!

— Уже ні. Ти так голосно панікуєш, що мабуть розбудила пів кварталу.

Він ліниво розплющив очі й подивився на мене спокійно. Як на мене дуже спокійно. Адже я була в паніці.

А от я зараз готова крізь матрац провалитися.

— Я… ем…

— Доброго ранку, мишко.

І ще й усміхається. Зараза.

— Я заснула.

— Я помітив.

Він тихо розсміявся. І цей його сміх… теплий. Без звичної самовпевненої усмішки. Небезпечний він усе-таки чоловік. Дуже.

— Лежи, — Алекс обережно прибрав волосся з мого обличчя. — Я зараз повернуся.

— Куди?

— За кавою. Люди з таким обличчям без кави не виживають. Ти зараз готова або мене прибити, або випригнути з вікна квартири.

— Гей!

Він лише хмикнув і пішов на кухню. А я знову впала на подушки й закрила обличчя руками. Боже. Я спала в ліжку Алекса Райкера.

За кілька хвилин Алекс повернувся з підносом. Кава. Тости. Омлет. Фрукти.

Я підозріло подивилася на нього.

— Ти вмієш готувати?

— Ні. Це все магія доставки.

Фиркнула.

Він поставив піднос переді мною й сів поруч. Кілька секунд ми мовчали. Пили каву, та їли тости. Якось дивно. Але не ніяково. Швидше…, незвично. І це лякало найбільше.

— Настя.

Підняла погляд.

Алекс виглядав несподівано серйозним.

— Вибач що вчора набрався і тобі довелось зі мною возитись. – Підняв ніяково руку та немов підліток почухав затилок.

— Не хвилюйся. – Пожала плечиками. — Усе добре. Я тебе розумію. І якщо чесно, навіть не уявляю як би сама поступила у схожій ситуації.

Алекс кілька секунд мовчав. Наче обдумував мої слова. Потім ледь помітно усміхнувся.

— Дякую.

— За що?

— За те, що не почала читати лекцію про шкоду алкоголю.

—Я ще можу почати.

— Не треба. Я й так уже постраждав.

Я тихо розсміялася. І лише зараз помітила, наскільки втомленим він виглядає. Немов взагалі вночі не зімкнув ні на хвильку очей.

Останній тиждень був божевільним для всіх нас. Для нього особливо. Зрада. Розслідування. Вкрадений проект. І люди, яких він вважав майже родиною.

Я відставила чашку на столик.

— Як ти?

Запитання вирвалося саме. Алекс здивовано підняв брову. Він відкинувся на спинку ліжка. Подивився кудись у вікно.

— Не знаю.

І чомусь саме ця відповідь прозвучала найчесніше.

— Найбільше шкода маму. Я телефонував Томасу…, там все складно.

Я кивнула.

— Вона справді любила Уляну.

— Це було помітно.

На кілька секунд запала тиша. Просто тиша двох людей, які більше не намагаються весь час жартувати або ховатися за сарказмом.

— Знаєш, — раптом сказав Алекс. — Ти дивна.

— Дякую.

— Це не комплімент.

— А шкода.

Його губи сіпнулися в усмішці.

— Будь-яка інша людина зараз розпитувала б мене про подробиці.

— Та ти все одно нічого не розкажеш.- Пожала плечиками.

— Не розкажу. Але ж інші все одно спробували б щось розколупати.

— Навіщо мені це? Така поведінка звучить…, нездорово.

Він тихо засміявся. А потім раптом став серйозним. І подивився на мене так уважно, що я мимоволі затамувала подих.

— Я радий, що вчора поруч була саме ти.

Серце зрадницьки пропустило удар.

— Алекс...

— Ні. Не перебивай.

Його голос звучав неголосно. Спокійно. Але від цього чомусь ставало тільки складніше.

— За останні тижні поруч було багато людей. Та довіряти я міг далеко не всім.

Я мовчала. Бо раптом зрозуміла, що теж довіряю йому. Значно більше, ніж мала б.

— А тобі можна. До того ж ми навіть тюремну камеру вже ділили, куди ж тісніше то.

Сміх вирвався сам собою, а в грудях від таких слів стало зовсім тепло.

Тому що після таких слів дуже легко забути про здоровий глузд.

— Це зараз була спроба мене розчулити?

— Ні.

— Брешеш.

— Трохи.

Я посміхнулася. Він теж.

І раптом ми опинилися занадто близько. Наче ніхто не рухався. А відстань між нами все одно кудись зникла. Я бачила його очі. Ледь помітну усмішку. Відчувала запах кави. І чомусь зовсім не хотіла відводити погляд.

— Настю...

Моє ім'я в його голосі прозвучало якось зовсім інакше. Тихо. М'яко.

У животі миттєво запурхали метелики. Ненавиджу метеликів. Особливо коли вони з'являються через одного самовпевненого генерального директора.

Він дивився на мене ще кілька секунд. Наче давав можливість відступити. А потім повільно торкнувся долонею моєї щоки.

І…,  я не відсторонилася. Навпаки. Подалася назустріч. Зовсім трохи. Але цього виявилося достатньо. І його поцілунок виявився саме таким, як він сам. Спокійним. Упевненим. Коли він відсторонився, я кілька секунд просто дивилася на нього. Не знаючи, що сказати.

— Ну ось, — тихо промовив Алекс.

— Що?

— Тепер твоя бабуся приб’є мене, адже ти взагалі не ночувала вдома. І в цьому лише моя вина.

Я витріщилася на нього. А потім голосно розсміялася. І він теж.

 

 

***

В офіс ми приїхали разом. І, здається…, про це тепер дізнається весь Мангеттен.

Щойно ми зайшли в хол, як половина співробітників різко «дуже зацікавилася» своїми телефонами.

А друга половина відверто втупилася в нас.

Ну так. Я в його сорочці під пальтом. І в запасних штанах, які вчора прихопила з офісу — так, на всякий випадок, раптом каву проллю чи ще щось.

Алекс поруч виглядав занадто задоволеним життям.
Картина максимально підозріла.

— О-о-о… — протягнув Неш, з’являючись біля ліфта. — Добрий ранок, голубки.

— Замовкни, — пробурмотів Алекс.

— Не можу.

— Неш…

— Все-все. Мовчу.

Але усмішка в нього стала тільки ширшою.

Поруч із ним стояли Томас та Елізабет.
Остання окинула нас поглядом і розпливлася в задоволеній усмішці.

— Ну нарешті.

— Ліз! — Простогнала я.

— Що? Я вже втомилася чекати, поки ви обидва перестанете зображати ідіотів.

Томас тихо розсміявся, обіймаючи дружину за талію.

І саме в цей момент двері офісу різко розчахнулися.

— АЛЕКС!!!

Я здригнулася. А потім побачила…, дівицю. Висока мадам на шпильках, у в настільки короткій сукні, що вона радше натякала на наявність тканини, ніж щось справді прикривала.

Дівчина буквально накинулася на Алекса й повисла в того на шиї.

— Любий, я тобі дзвонила! Чому ти не відповідаєш?

У холі стало підозріло тихо. Я повільно перевела погляд на Алекса.

А потім…, просто спостерігала. Без істерики. Без сцен.
Мені раптом стало дуже цікаво — що він зробить, що буде далі.

Поруч тихо фиркнула Елізабет.

— Томас, можна я її стукну?

— Кохана, тобі не можна нервувати.

— Тоді ти стукни.

— Я звісно вагітну жінку повинен слухатися, але за вбивство нас посадять.

Неш одразу підняв руку.

— Я допоможу заховати труп.

Елізабет задоволено кивнула.

— От. Неш молодець.

— Тобі не можна брати участь, — важливо додав він, дивлячись на її живіт. — І важке піднімати протипоказано.

Я ледве стримала сміх. А от Алекс…

Алекс повільно зняв із себе руки дівчини. Дуже акуратно. Дуже спокійно. І від цього чомусь стало ще цікавіше.

— Кітті. Ти що тут робиш?

— Приїхала побачити тебе, котику.

Мене аж перекосило від цього «котику».
Судячи з обличчя Алекса — його також.

У кишені завібрував телефон. Я відповіла одразу — дзвонила бабуся, і мені терміново потрібно було відволіктися.

— Так, бабуль, щось сталося? — Занепокоїлася я через її такий ранній дзвінок. Вона ж думала, що я ночувала на роботі. Багато справ. Я уважно слухала, що мені каже бабуся, а сама спостерігала, як дівчина знову намагається повиснути на Алексові.

— На вечері? Звісно буду. Алекс… ні, не зможе, у нього справи…, які? Та кішку собі завів, — хмикнула. — А та скаженою виявилася, от…, стерилізувати терміново потрібно.

На мене ошелешено й водночас схвально подивилася вся компанія Райкерів.

— Що кажеш, сказ стерилізацією не лікується? Хм, значить приспимо і по всьому.

На цих словах брати присвиснули, схвалюючи. А от Алекс точно здригнувся, бо прекрасно чув мою розмову.

— Я просив тебе більше сюди не з’являтися, — гаркнув він, нарешті відриваючи від себе цю п’явку.

— Ой, ну перестань. Через якесь дівчисько ти ж не…

— Досить.

Голос Алекса прозвучав настільки жорстко, що навіть я здригнулася.

Кітті розгублено замовкла.

— Ще раз почую хоч слово…, вилетиш звідси швидше, ніж встигнеш відкрити рот  в супроводі охорони.

У холі повисла тиша. Навіть охорона напружилася.

Алекс зробив крок ближче.

— І запам’ятай нарешті. Між нами давно все закінчено.

— Але Алекс…

— Охорона. – Тяжко зітхнув той, розуміючи що пора закінчувати цей спектакль.

Двоє чоловіків одразу підійшли ближче.

— Виведіть міс Кітті з будівлі.

— Алекс! Та як ти можеш?! Через ЦЮ?! Ну подумаєш, трохи налякала ту дівку в клубі, ну що тут такого?!

— Саме через цю, як ти висловилась дівку. Ти взагалі розумієш що робиш? Радій що не присіла разом з дружком.  — Спокійно відповів він.

Кітті ще щось кричала, поки її виводили. Але я вже не слухала. Бо Алекс дивився на мене. І в його погляді було стільки всього… провина, роздратування, тривога. Він зрозумів. Я здогадалася. І про клуб. І про привіт. І про те, чия це була вина тоді.

Кілька секунд ми просто дивилися одне на одного. А потім Елізабет важко зітхнула.

— Ну все. Тепер точно буде весело.

 

 

Алекс Райкер

От чорт. Я дивився, як охорона практично виносить кричущу Кітті з холу офісу, і розумів лише одне. У мене проблеми. Великі. Дуже великі. І ні, не через Кітті.

На неї мені зараз було відверто байдуже.
Проблема стояла за кілька кроків від мене, схрестивши руки на грудях і примруживши свої красиві блакитні очі.

Настя мовчала. І от це мовчання лякало набагато сильніше за можливу істерику. Бо я вже встиг вивчити цю дівчину.
Якщо кричить — значить можна спокійно видихати. А от якщо мовчить і так спокійно дивиться… Все. Пиши заповіт.

Причому судячи з задоволених фізіономій моїх братів, вони ще й допоможуть їй сховати тіло. Особливо Неш. Цей взагалі занадто радісний стоїть.

— Я б на місці Насті вже шукала б лопату. – Фиркнула Елізабет.

— Ліз, — застогнав Томас.

— Що? Настя хороша. Допоможемо закопати їй докази.

— Ви зараз взагалі не допомагаєте, — крізь зуби процідив я.

Неш радісно поплескав мене по плечу.

— Тримайся, брате. Якщо що, я замовлю тобі красиву труну.

Настя фиркнула. Все. Досить. Поки ці ідіоти остаточно не довели ситуацію до абсурду.

Я зробив крок до неї ближче і, не даючи навіть шансу відступити, взяв її за руку. Тонкі пальці сіпнулися від несподіванки. А потім я просто переплів наші пальці. Міцно. Впевнено. При всіх. І здається… У холі хтось подавився кавою. Настя здивовано втупилася в мене. Я ж навіть не думав відпускати її руку. Нехай дивляться. Нехай пліткують. Байдуже.

— Алекс… — тихо почала вона.

— Потім.

Я потягнув її до ліфтів. За спиною одразу пролунало:

— Ой, все. Вони пішли з’ясовувати стосунки, — радісно оголосив Неш.

— Ставлю п’ятдесят баксів, що Алекс зараз виправдовуватиметься, — хмикнув Томас.

— А я ставлю, що Настя його все-таки задушить, — мрійливо протягнула Елізабет.

— Ліз!

— Ну а що? Я в неї вірю.

Настя тихо розсміялася.

Коли двері кабінету зачинилися, я розвернувся до неї. І… завис. Красива. Зла. І чорт забирай моя.

Настя повільно підняла брову.

— Ну?

— Що «ну»?

— Це ти мене сюди привів. Значить, говори.

Я важко видихнув і провів рукою по волоссю. Та чому переговори з інвесторами проходять легше, ніж розмова з однією впертою мишкою?

— Між мною і Кітті давно все закінчено.

— Угу.

— Настя.

— Що? Я слухаю.

І наче спокійно каже. Навіть усміхається трохи. Але я бачу. Бачу, як вона напружилася. Як намагається приховати емоції. Чорт. Підійшов ближче.

— Я не знав, що вона настільки ненормальна, що може когось спонукати на злочин, не думав що вона після усього прийде сюди.

— Вірю.

— І я не давав їй жодного приводу думати…

— Алекс, розслабся, — раптом перебила вона. — Я не збираюся влаштовувати сцен.

Я примружився.

— Ні?

— Ні.

— Підозріло.

Вона закотила очі.

— Я доросла жінка, а не героїня дешевого серіалу.

— Слава богу.

— Але…

Оце «але» мені вже не сподобалося.

Настя підійшла ближче. Дуже близько.

— Якщо ще хоч одна така «Кітті» повисне на твоїй шиї, Алексе Райкер, я тобі клянусь, я сама тебе придушу. Так, і тільки так, в моєму випадку якщо інакше, краще й не починати нічого більше.

Я не витримав і розсміявся. Господи. Яка ж вона… неймовірна.

— Не смішно, — буркнула вона.

— Згоден.

— Алекс!

Я обережно притягнув її до себе за талію. Настя вперлася долонями мені в груди, але не відштовхнула. Уже добре.

— Мишко…

— Не називай мене так, коли я намагаюся злитися.

— Не виходить.

— Дуже навіть виходить.

— Ні.

Я нахилився ближче.

— Бо ти зараз більше схожа на ревниву мишку.

— Я не ревную.

— Звісно.

— Алекс…

— Настя, — уже серйозніше сказав я. — Послухай мене уважно. - Вона підняла погляд. І чорт. Ось зараз реально стало страшно. Бо від того, що я скажу, залежало занадто багато. — Ти мені справді подобаєшся. - Тихо. Без жартів. Без флірту. Просто правда.

Настя завмерла.

А я продовжив:

— І це давно перестало бути просто симпатією до красивої співробітниці в сірих костюмах.

Вона тихо фиркнула.

— Які тобі так не подобалися.

— Ось до речі дарма ти їх перестала носити.

— Що?

Я важко зітхнув.

— Бо тепер на тебе витріщається половина офісу.

Настя здивовано моргнула. А потім… розсміялася. Красиво. Тихо. І в мене всередині знову все до біса перевернулося.

— Ти зараз серйозно?
         — Більш ніж.
         — О боже… Алекс Райкер ревнує.
         — Ще й як.
         — Який жах.
         — Для мене — так.

Вона похитала головою, усміхаючись. А потім раптом обережно торкнулася долонею моєї щоки. Зовсім легко.
І тихо прошепотіла:

— Я тобі вірю.

Я накрив її долоню своєю і на секунду заплющив очі. Все. Остаточно пропав. І судячи з задоволеного реготу за дверима кабінету…, брати вже теж це зрозуміли.

Настя продовжувала. А я справді вперше не намагався сховатися за звичними підколами. Не хотілося.

Тихо видихнувши, провів великим пальцем по її щоці.

— І не дивись на мене так.

— Як?

— Ніби зараз вирішуєш, добити мене чи поки що помучити.

Куточки її губ здригнулися.

— Не виключаю обидва варіанти.

— Жорстока жінка.

— Сам винен.

— Та я вже зрозумів.

Вона все ще усміхалася.

І від цієї усмішки в мене остаточно зірвало гальма. Не витримав — притягнув її ближче. Настя ахнула, впершись долонями мені в груди.

— Алекс…

— Пізно, мишко.

І поцілував. Жадібно. Ніби останні кілька тижнів тільки про це й думав.

Хоча… так і було. Мені було мало наших ранкових поцілунків. Хотілося більше, набагато більше.

Настя тихо видихнула мені в губи, вчепившись пальцями за комір моєї сорочки. І все. Світ до біса перестав існувати. Лише її подих. Її долоні. М’які губи зі смаком кави.

Спочатку вона відповідала обережно, ніби все ще сумнівалася. А потім сама подалася ближче — і в мене остаточно поїхав дах.

Притиснув її сильніше до себе, відчуваючи, як Настя здригнулася від цього руху.

— Господи… — хрипко видихнув їй у губи. – Нам потрібно зупинитись інакше…, все може зайти набагато далі, а я б не хотів щоб наша перша близькість відбулась саме тут.

— Алекс…

Вона вимовила моє ім’я так тихо, що всередині все боляче стиснулося. Поцілунок ставав глибшим. Гарячішим. Небезпечнішим. І здається, ще трохи — і ми взагалі забудемо, де знаходимося.

Десь за дверима пролунав приглушений стукіт. А слідом голос Неша:

— Ми, звісно, дуже за вас раді, але взагалі-то офіс працює, і ви нам потрібні, обоє!

Настя уткнулася лобом мені в плече, тихо сміючись. А я заплющив очі й подумки пообіцяв брату болісну смерть.

— Ненавиджу їх, — пробурмотів я.

— Бреше. Він нас любить і ми його теж! — долетіло з-за дверей.

Настя вже відверто сміялася. Щоки порожевіли. Очі блищать. Волосся розтріпалося і це все моїх рук діло. І чорт забирай…, яка ж вона красива.

Я обережно прибрав пасмо волосся їй за вухо.

— До речі.

— Ммм?

— Я піду на вечерю до твоєї бабусі.

Настя здивовано моргнула.

— Що?

— Обов’язково піду.

— Ти це зараз після поцілунку вирішив?

— Ні. Взагалі то вона сама мене запрошувала. Я між іншим обіцяв наступного разу обов’язково бути. А я своїх обіцянок звик дотримуватись.

Вона пирснула сміхом.

— Алекс…

— Усі коти, Кітті та інший зоопарк мене більше не цікавлять.

Притягнув її ближче і тихо додав прямо в губи:

— Мене тепер цікавить виключно одна шкідлива мишка.

Настя примружилася.

— Шкідлива?

— Дуже.

— І все одно подобається?

— Дуже сильно.

Вона знову почервоніла.

І це її збентеження подобалося мені набагато більше за всіх ідеальних моделей разом узятих. Бо поруч із цією дівчиною вперше за довгий час хотілося не грати. А жити.