Благословенні. І прокляті.

Ратибор, Богдан, Волот і Дубиня йшли городищем. Під ногами хлюпала грязюка, перемішана з гноєм та прілою соломою. Поміж хатами снували люди: хтось тягнув хмиз, хтось порався біля повітки.

Біля однієї з хат Богдан сповільнив крок. Млада стояла біля дому. Вона не всміхалася, не махала рукою. Просто дивилася, ніби перевіряла, чи він справді повернувся цілим.

Вони зустрілися поглядами. Вона ледь помітно кивнула, поправила хустку на плечі й розвернулася до хати.

— Ратиборе, я піду до твого батька, — мовив Богдан. — Треба, щоб погодив. Візьму Младу за жону.

Волот зупинився.

— Ого, Богдане. Младу?

— Так я вирішив.

Ратибор зупинився.

— Рід питав?

— А що рід? — Богдан знизав плечима. — Вона згідна.

— Брати покійного мужа проти стануть, — глухо відповів Ратибор. — Знаєш їх?

— Після того, що було там, я не боюся, — відрізав Богдан і задер підборіддя. — Сьогодні ж піду до неї.

Вони минули кузню. Звідти долинав важкий стук молота. Волот із Дубинею кивнули й звернули до своїх осель. Богдан скосив очі на Ратибора.

— А ти... підеш до тієї дівки?

Ратибор ледь помітно стрепенувся.

— Чому б це?

— Ну, ти про неї думаєш. Я ж бачу.

Ратибор нічого не відповів. Вони якраз порівнялися з обійстям Богдана. Пліт тут місцями похилився, а на подвір’ї пахло стружкою.

— Ну, бувай, — кинув Богдан, не чекаючи відповіді.

Його голос одразу залунав на все подвір’я, розганяючи курей:

— А це хто такий?.. О, ромей у нас. Ти що, наш роб?

— Я не роб, я вільний! — почувся тонкий, роздратований голос у відповідь.

— Здоров був, Ясеню! — Богдан уже не слухав чужинця. — Домажире! Ти знову дрова рубиш обухом?

— Щоб тебе, Богдане! — донеслося з-за сусіднього тину. Домажир сплюнув і знову замахнувся сокирою.

— Мамо, я прибув! — крикнув Богдан, не чекаючи ні на чию відповідь.

Ратибор тільки похитав головою. Цей ґвалт був йому звичним, він рушив далі.

Ще не встиг дійти до воріт, як Мирослава вибігла на подвір’я.

— Ратиборе! Живий...— запричитала вона.

Коли вони зійшлися посеред двору, вона різко зупинилася.

— Дай подивлюся. Увесь у грязюці, постоли он розлізлися...

 Її очі забігали по його обличчю, по руках, по заляпаних грязюкою постолах, ніби перевіряла: чи все на місці.

Потім вона стиснула його, так міцно, ніби боялася, що він зникне. Ратибор на мить застиг. Він відчув, як тремтять її пальці на його спині, і просто стояв, дозволяючи їй триматися за себе. Нарешті незграбно поплескав її по передпліччю своєю долонею.

— Ну, годі, мамо. Тут я, — глухо буркнув він.

Мирослава відсторонилася і шмигнула носом.

Слідом за матір’ю вилетіла Любава. Ратибор перехопив її під пахви й одним ривком підкинув угору. Дівчинка злетіла вище його голови.

— Ой! Боюся! Відпусти! — заверещала вона, хоча сама так міцно заплющила очі від радості, що аж личко зморщилося.

Він обережно опустив її назад. Коли її босі ноги торкнулися трави, Любава відразу вчепилася в його руку.

— Ну, біжи вже, — мовив він і легенько підштовхнув її в бік порога.

З-за рогу хати неквапливо вийшов Святослав. Ратибор простягнув руку й коротко скуйовдив хлопцеві волосся. На долоні лишився ледь відчутний запах заліза й гару.

— Ну що, Святославе? Знову до кузні бігав? — Ратибор примружився. — Там же робота важка, не для забави.

Хлопець поправив волосся й задер підборіддя, дивлячись на брата знизу вгору.

— Там весело, Ратиборе, — просто відповів він, ніби це пояснювало все на світі.

Ратибор ледь помітно кивнув, замислившись про щось своє.

— То добре, що весело, — промовив він тихо. — Хай так і буде.

— А де Ярина? — спитав він, озираючись.

— Біля річки, — відповіла мати. Вона зробила крок ближче і притишила голос, озирнувшись на дітей. — Боюся я за неї, Ратиборе. Не вона це... Інакшою стала.

— Як це — інакшою? — він насторожився, рука мимоволі лягла на пояс.

— Та раніше ж вона тиха була. А тепер... — Мирослава зім’ялася . — Радіє всьому. Сонцю, вітру, навіть дощу. Дивиться на небо й сміється без причини.

Ратибор постояв мовчки. Важко вдихнув.

— Я піду до неї, — коротко кинув він.

Він рушив стежкою вниз, до води, де поміж деревами лягали тіні від сонячних променів.

Вона стояла біля самої води, вдивляючись у сизі вершини гір. Ратибор підійшов тихо, м’яко ступаючи по вогкій траві, але вона навіть не ворухнулася.

— Яринко... — покликав він.

— Сонце сьогодні тепле… — сказала вона тихо.

— Вода теж… дивна якась. Наче тепліша, ніж має бути.

Вона обернулася. Ратибор мимоволі затримав погляд на її обличчі: опіки від морозу на щоках, зникли без сліду. Він промовчав про це, лише примружився.

— Ти й далі розмовляєш із духами? Що вони кажуть?

— А ти й далі кепкуєш із того, Ратиборе? — відгукнулася вона.

— Ні. Тепер уже ні, — відповів він.

— Зараз — ні, — вона ледь усміхнулася.

— У лісі я чув голоси, — Ратибор зробив крок ближче, не зводячи з неї очей. — Один із них був твій, Ярино.

Він пильно вдивлявся в її обличчя, намагаючись знайти там бодай тінь обману.

— Звідки ти знала про ту нечисть у хащах? Це духи тобі нашептали?

— Люди люблять думати, що розуміють.

— Як я міг почути тебе аж там? — він махнув рукою в бік темних лісів на обрії. — То ж пів дня шляху.

— Не знаю… — вона знизала плечима. — Може, тобі здалося..

— Напевно... Бо якби не голос, і ще один, інший — лежати б нам там мертвими.

Ярина стрепенулася, веселощі зникли з обличчя.

— Який інший? Хто ще з тобою говорив?

Ратибор зморщився.

— Не скажу... Не знаю, я.

— Чий то був голос? Мужа чи жінки? — вона почала розпитувати, тривожно.

— Дівчини, — відповів він. — Мені так здалося. А чого питаєш?

— Просто цікаво... чий ще голос могли вповісти тобі духи, — вона різко відвернулася до річки, ховаючи очі.

Ратибор пригадав застереження матері.

— Мати хвилюється, — почав він тихо. — Каже, змінилася ти, Ярино. Стала не такою, як була.

— Чому б це? — вона здригнулася, не повертаючи голови.

— Не знаю. Каже, ти сонцю радієш, дощу... кожній малій травинці.

— Я й раніше раділа, — кинула вона, але очі її неспокійно забігали по воді.

— Я теж так думаю, але мати за тебе боїться. Ти б поговорила з нею, заспокоїла.

— Добре, поговорю, — стиха мовила вона. — А ти... як впізнаєш, чий то був другий голос... скажеш мені?

— Скажу.

Ратибор ще трохи постояв, дивлячись на її тонку постать.

— Ну, я піду. Не буду заважати.

Ярина лише коротко кивнула. Ратибор розвернувся і пішов стежкою вгору.

Дивлячись йому вслід, вона подумала:

«Хто це?.. Невже вона»

Вона пішла до дому. Переступила поріг хати. Мирослава саме виймала з печі гарячий хліб. Зачувши кроки, Мирослава поклала хліб і повільно повернулася.

Ярина пішла до свого кута, але не взялася до роботи. Вона вдихала запах хліба так, ніби відчувала його вперше в житті. Підійшла до печі й простягнула руки до вогню.

— Тобі холодно, доню? — проговорила Мирослава, помітивши, як дивно блищать очі дівчини.

Ярина повільно перевела погляд на матір.

— Тепло... — вона піднесла пальці до вогню.

— Ви його тримаєте тут… щоб не втекло.

Вона глянула на матір.

— А воно ж не завжди так було... Мирославо.

Мирослава відступила.

— Як ти сказала?.. Мирославо? Ти ж ніколи мене так не кликала.

— Ви знаєте, кому кланяєтеся, коли сходить перше тепло.

— Ти... ти... — почала Мирослава, але Ярина приклала тонкий палець до губ.

— Тс-с... Мовчи. Не смій промовляти. І забудь про те, що бачила.

Мирослава відкрила рот… але слова не вийшли.

Вона лише кивнула. Раз. Ще раз.

Наче боялася, що якщо заговорить — хтось відповість.

— А Ярина?..

— Де вона?.. —голос зірвався.

— Нічого лихого не станеться, — тихо сказала вона. — Вона повернеться.

— Чому ж ти тут? Чому в нашому домі? — ледь чутно спитала мати.

Вона задумливо простягнула руку до самого полум’я. Вогонь лизав її пальці, але Ярина навіть не здригнулася.

 — Коли ще світ не знав криги, земля цвіла безперестанку, — голос став глибоким, наче йшов з самої печі.

 — Люди тоді не відали ні зими, ні літа. У ті часи дівчина полюбила воїна Світозара. Світле волосся мав… — вона на мить заплющила очі. — І очі, як небо перед грозою.

Мирослава стояла непорушно, затиснувши в руках запікач. В хаті раптом стало душно.

 — Він кохав її, — продовжила Ярина, різко розплющивши очі. — Але на їхньому шляху стала молодша сестра.

Ярина повільно повернула голову до Мирослави.

 — Молодша жадала воїна, але той бачив лише іншу. Тоді в серці сестри оселилася темна ревність. Росла, як пліснява.

 Ярина подалася вперед.

— Одного разу, коли Світозар спав під деревами, вона підкралася до нього...і вирвала серце.

— Ще тепле.

 Мирослава скрикнула, впустивши запікач. Удар змусив її здригнутися, вона схопилася за власні груди. — Тієї ж миті воїн став крижаним, — прошепотіла дівчина.

 — Світло в його очах згасло назавжди. І пішла старша сестра до Батька, волаючи про суд.

Ярина підвелася.

 — І вигнав її. Туди, де світла нема. Де душі не знаходять дороги назад.

 Ярина нахилилася до самого вуха Мирослави.

 — Подейкують, забрала вона Світозара з собою в темряву, — її голос було ледь чутно.

— Кажуть… вона знову ходить серед людей.

Мирослава повільно опустилася на лаву. Вона дивилася на доньку… і не знала, чи впізнала б її, якби та зараз усміхнулась.

— Може, ти ще побачиш його?

— Кого?.. — Ярина повільно повернула голову.

— Світозара.

—  Немає його.

— Та іноді мені здається, що я досі чую його голос.

Ярина відвернулася до вікна. По очах пішли сльози.

Мирослава нічого не сказала — лише обняла її. Стало так тихо, що було чути лише тріск дров у печі.

Та сама тиша наздогнала Ратибора за кілька дворів. Він уже підходив до хати, де жила інша дівчина.  Віди поруч не було — стара, мабуть, пішла до волхва чи по зілля. Він обережно переступив поріг.

Вона сиділа біля вогнища, спиною до дверей. У напівтемряві хати її постать здавалася тонкою і крихкою. Дівчина тримала в руках клубок грубої сірої вовни й зосереджено намотувала на нього нитку. Вона не чула його кроків, наче перебувала десь далеко звідси.

Ратибор підійшов ближче, але коли його постол ледь шурхнув по долівці, вона стрепенулася. Плечі напружилися і вона обернулася.

— Ти... — видихнула вона, притискаючи клубок до грудей.

— Я, — тихо відповів Ратибор, зупинившись на відстані кроку. — Пам’ятаєш мене?

Вона пильно вдивлялася в його обличчя.

— Так, — нарешті промовила вона.

Дівчина швидко розвернулася назад до вогню. Її пальці знову замигтіли, намотуючи нитку. Тепер вона робила це ще швидше, ще ритмічніше. Клубок крутився в її долонях. Нитка лягала рівно. Не плуталась. Шелест вовни в тиші хати нагадував шепіт сухого листя на вітру.

Ратибор зробив крок ближче. Відблиски багаття танцювали на її обличчі, роблячи його то живим і теплим, то білим, наче витесаним із льоду.

— Ти так завзято мотаєш, — тихо мовив він, дивлячись на її тонкі пальці. — Наче боїшся, що нитка обірветься.

Вона не зупинялася. Клубок у її руках ставав дедалі важчим.

— Коли рветься… — вона ледь нахилила голову.

— Потім вже не те. Воно не повертається назад.

Вона продовжувала мотати нитку, але цього разу її рухи стали повільнішими.

— А ти… ти пахнеш хвоєю і травою. Ти був у лісі. Ти бачив щось... і ти перелякався.

Ратибор мимоволі торкнувся оберега на грудях.

— Я чув багато злих голосів. Але почув і інший голос. Він врятував нас. Здається це твій голос був.

Вона гірко посміхнулася.

— Я просто мотаю… — вона опустила очі. — А вона все не закінчується…

— Як звати тебе? — раптом спитав воїн, заглядаючи їй у саму душу.

Дівчина знову завмерла. Нитка вп'ялася в її пальці, залишаючи білий слід. Вона повільно підвела очі.

— Називай мене Малушею, — промовила вона задумано. — Так мене Віда кличе.

— Малуша, — повторив Ратибор.

Тишу перервав скрип дверей. Дівчина миттєво відсахнулася, клубок вовни вислизнув із її рук і покотився до ніг Ратибора.

Він підвівся.

— Ратиборе? Ти чого тут? — Віда увійшла, несучи оберемок сухого зілля. Вона зиркнула на нього з підозрою, а потім на дівчину.

Воїн нічого не відповів. Він лише кивнув на прощання і вийшов, мало не зачепивши плечем одвірок.

Віда підійшла і підняла клубок. Подала Малуші.

— Багато ж ти намотала, — мовила стара.

— Багато, — відгукнулася дівчина.

Вона сховала клубок у долонях.

— На городищі неспокійно, — заговорила Віда.

Стара почала розкладати на лаві пучки зілля, що принесла з собою. Запах сухого деревію та терпкого полину вмить заповнив хату, витісняючи дух хвойного лісу.

— Волхв сьогодні на капищі питав про тебе. Двічі.

«Малуша, я буду Малушою» — думала дівчина.

Потім промовила.

— Відо, а можеш кликати мене Малушею?  Як свою доньку, що й дня не прожила.

Віда стрепенулася. Зілля ледь не випали із рук.

— Звідки ти знаєш про доньку?

— Ти уві сні говорила, — Малуша відвернулася до вогню.

Стара застигла, вдивляючись у спину дівчини.

— Не пам’ятаю, щоб я її так звала... Але добре. Будеш Малушею.

— От і добре, — ледь чутно прошепотіла дівчина.

Вогонь у вогнищі хитнувся.

— Він гарний, — раптом додала вона гучніше.

— Хто? — не зрозуміла Віда.

— Ратибор.

— Гарний. Син вождя, — Віда кивнула. — Він же тебе сюди й приніс. Не пам’ятаєш?

— Пам’ятаю, — Малуша подалася вперед, до самого жару. — Я дещо пам’ятаю.

Вона дивилася на вогонь. Полум’я перед нею почало сіпатися: то присідало до попелу, то вистрілювало під саму стріху..

 «Він має бути поруч», — подумала вона.

Малуша схилила голову. Вона хотіла його бачити. І не розуміла — чому це лякає її більше, ніж темрява

Вона повільно підвелася, наче скидаючи з плечей невидимий тягар.

— Я вийду на вулицю, — тихо мовила вона.

— Добре, доню, — озвалася Віда, не піднімаючи очей від зілля.

Малуша переступила поріг. Десь рипіли ворота, хтось гукав худобу. Вона йшла м’яко, наче тінь, що ковзає поміж тинами, аж поки не зупинилася в затінку старої повітки.

Там, трохи далі по вулиці, вона побачила його.

Ратибор ішов повільно. Його погляд спрямований кудись під ноги. Вона бачила, як він зупинився біля старого посивілого пня.

«Малуша… Її звати Малуша», — думав він у цю мить, не видячи, що вона зовсім поруч.

Вона була не такою, як дівчата тут. Ті пахли молоком і мокрою вовною, коли верталися від річки. Малуша ж — гірким полином, чебрецем і польовими квітами.

Ратибор сів на пень.

Потім провів пальцями по оберегу на грудях, і Малуша, спостерігаючи за цим рухом із темряви, відчула, як у її власних грудях щось болісно відгукнулося.

Десь збоку пес вперто гриз кістку — цей звук був єдиним, що порушувало тишу навколо нього. Ратибор сидів нерухомо, вдихаючи запах диму, що тягнувся з хат.

Малуша бачила, як він похилив голову. Їй хотілося вийти з тіні, торкнутися його плеча, але вона лише сильніше втиснулася в холодну стіну повітки.

Він повернув голову, наче відчув на собі чийсь погляд. В ту ж мить він побачив її — тонку постать, що майже зливалася з темною стіною повітки. Ратибор підвівся. Малуша сіпнулася, хотіла розвернутися і піти геть, але він зробив кілька кроків і наздогнав її біля самого тину

— Ти... ти йшла за мною? — запитав він стиха.

Малуша зупинилася. Опустила очі донизу, розглядаючи прим’яту траву біля своїх ніг.

— Хотіла побачити городище... — вона на мить завагалася, — але тут занадто багато поглядів. Боюся, не дійду сама

Ратибор мовчав.

— Я можу показати, — відповів він. — Якщо хочеш.

Малуша повільно підняла погляд. В її очах промайнула і тривога і цікавість.

Ратибор теж не відводив очей.

— Так… — ледь чутно видихнула вона, ніби сама не знала, чому погоджується.

Вони рушили далі Городищем. Всюди снував люд: хтось тягнув оберемок сіна, зачіпаючи плоти, десь чулося приглушене іржання коней та брязкіт порожніх відер біля колодязя. Малуша йшла стороною, тримаючись ближче до тіней.

Ратибор йшов поруч, навмисне сповільнюючи ходу. Він бачив, як вона здригається від кожного різкого вигуку. Кілька разів він хотів щось запитати. Та не зміг знайти слів.

Біля однієї з огорож вони зупинилися. Там, у купі сухого листя, вовтузилася дітлахи — троє чи четверо малих у довгих сірих сорочках. Вони щось завзято ділили, штовхалися, сміялися і закидали один одного сміттям. Один хлопчак, зовсім малий, впав, зарився носом у листя, але тут же підхопився, розтираючи бруд по щоках.

— Діти… — промовила вона, не зводячи очей з малого, що якраз намагався відібрати у товариша якусь гілку. — Потім виростуть і стануть людом.

— Так, — промовив Ратибор, глянувши на дітей, а потім знову на неї. — Виростуть. Якщо боги дадуть.

Вона ледь помітно нахилила голову, ніби прислухаючись до крику хлопчика. Її обличчя залишалося нерухомим, а пальці перебирали край рукава.

— А капище можна глянути? — раптом запитала Малуша, відриваючи погляд від дітвори.

— Так... я проведу, — відповів Ратибор. Він зніяковів від власної готовності йти за нею куди завгодно.

Вони розвернулися і пішли стежкою, що вела вгору, до старого дуба.

 Ратибор відчував, як його рука мимоволі тягнеться до неї. Йому хотілося торкнутися її плеча чи бодай краю.

Вона скоса поглядала на нього. Але варто було Ратибору повернути голову, як їхні погляди на мить стикалися — і вони враз відверталися в різні боки, розглядаючи порожні плоти чи далеку смугу лісу.

Підійшли до капища. Високі дерев’яні постаті богів стояли мовчки, вкриті шаром пилу та застарілої кіптяви від жертовних вогнищ. Малуша підійшла ближче. Вона повільно обходила лики, вдивляючись у грубо витесані очі, ніби шукала там когось знайомого, когось, хто мав бути тут за правом.

— Немає, — сказала тихо.

— Кого? — спитав Ратибор.

Вона не відповіла.

— А ти як до обрів втрапила? — раптом спитав Ратибор, зупинившись біля Перуна. — Як вони тебе взяли?

Малуша завагалася. Вона дивилася на власні руки, наче бачила їх уперше.

— Не пам’ятаю, — відповіла вона тихо. — Уві сні я бачила браму... велику, важку. І щось темне там, за нею. Ніби… уві сні, — додала вона, швидко зиркнувши на нього.

Ратибор переступив з ноги на ногу. Йому стало ніяково від її слів, але цікавість була сильнішою.

— А ти... ти в нас залишишся? — спитав він, сам не знаючи, навіщо це каже.

Вона повернулася до нього.

— А куди я піду? — відповіла  — Я не знаю нікого зі свого роду. Нікого не пам’ятаю, крім того холоду.

— Ти прийшла помолитись богам, доню моя? — раптом пролунав сухий, деренчливий голос із-за важких дерев’яних ликів.

Малуша пірнула за спину Ратибора, вчепившись пальцями в його сорочку.

З-за ідолів неквапливо вийшов волхв. Його очі, напівприкриті важкими повіками, впилися в те місце, де ховалася дівчина.

 Малуша ще сильніше вчепилася в Ратибора.

Ратибор відчув, як пальці Малуші вп’ялися в його сорочку. Її тіло за спиною дрібно тремтіло, і це передалося йому.

— Вона зо мною, — повторив Ратибор.

Волхв не ворухнувся. Він дивився на дівчину крізь Ратибора.

Потім зробив пів кроку назад. 

Малуша ще сильніше притислася до спини воїна. Вона відчувала від волхва запах чужої сили — не тої, що була в ній.

— Йдіть, — сказав волхв. — Поки можете.

Ратибор не став чекати. Він розвернувся  притримуючи Малушу за плече і  пішов геть.

Коли вони зійшли на стежку, Малуша нарешті відпустила його сорочку, але рука Ратибора все ще лежала на її плечі, він не поспішав її прибирати.

— Він... він дивний, — ледь чутно промовила вона.

— Він завжди такий був, — відповів Ратибор.

Вони спускалися схилом.

— Ти... ти справді бачив вершини? — раптом запитала вона.

Вона зупинилася і підняла голову. Сонце, що вже торкалося обрію, на мить засліпило її. Малуша примружилася, піднесла долоню до очей і застигла. Вона вдихала повітря так глибоко, ніби намагалася розпізнати : суху траву, річкову вологу, запах диму з городища.

— Бачив, — відповів Ратибор. —  Навіть коли внизу спека. Там небо ближче, а вітер такий гострий, що ріже шкіру.

— Вітер... — прошепотіла вона. — Він там інший?

— Інший.

Малуша дивилася на нього з такою пильною цікавістю. Вона ловила кожне його слово, наче досі не знала, що світ буває таким великим.

— А люди? — запитала вона. —  Навіщо ці хати, ці плоти?

— Так тепліше, — він знизав плечима. — Разом легше звіра бити. Разом хліб сіяти. Один не виживеш — зима забере. Чи ворог.

Малуша здригнулася і подивилася на власну руку. Вона торкнулася пальцем долоні і натиснула.

— А коли... коли боляче, це теж для того, щоб бути разом? — вона підняла на нього очі.

— Біль — це щоб знати, що ти ще живий, — Ратибор нахмурився. — Якщо не болить, значить, ти або камінь, або мертвий.

Вона кивнула, наче ця думка була їй вкрай важливою. Її погляд затримався на його губах, потім перейшов на оберіг.

— Мені хочеться... їсти, — раптом промовила вона. —  І пити.

— Це голод, — Ратибор всміхнувся. .

Вони пішли далі. Вона наступала на кожну купину — вдавлювала траву в землю, ніби перевіряла світ на міцність. Закидала голову, ловила обличчям останнє сонце — і завмирала. Дихала жадібно. Торкалася вогкої кори. Коли його погляд затримувався — вона здригалася. Він відчував під долонею тепло її плеча.

— Я хочу побачити ті вершини, — тихо сказала вона, коли вони підійшли до хати Віди. — Я хочу знати, де кінчається небо.

— Побачиш, — відповів Ратибор.

Він відпустив її плече тільки біля самого порога. Малуша зупинилася, озирнулася на нього. Її пальці на мить затрималися на одвірку. Ратибор стояв і дивився їй услід, поки двері не зачинилися. Він відчував, як вітер обвіває його долоню, що ще хвилину тому гріла її плече, і йому стало холодно.

Вітер зірвався з гір. Пройшов через городище. І понісся далі — в степ де втікач гнав коня. Він притиснувся обличчям до кінської гриви. Мокра шерсть тхнула  потом і річковою водою. Тільки вперед. Не озиратися. За спиною залишився ліс, Бистриця, слов’яни, та свої — ще вчора живі. Тільки вперед.

Позаду гупали сотні копит. Табун йшов слідом. Коні перелякані, іржали, штовхалися. Але йшли за вожаком. Кінь під ним хрипів, витягував шию.

Зірки над головою крутилися, змішувалися з гілками дерев, що миготіли обабіч. Хмиз тріщав під ногами. Гілки били по обличчю, рвали одяг, дряпали шкіру. Він не відчував болю. Тільки б вибратися звідси. Тільки б до степу.

Раптом дерева рідшають. Ліс розступається. Попереду — трава, що хвилюється під нічним вітром. Степ. Тут легше. Кінь набрав швидкості. Позаду табун розтягнувся. Іржання стало глухішим, розчинилося в просторі.

Він уже не пам’ятав, який це день. Сонце почало сходити, забарвлюючи обрій у кривавий колір. Удалині з'явилися юрти, багаття, силуети людей.

Він приструнив коня.

Вартові перегородили шлях. Коні навколо іржали, збиваючи пил. Обр сповз із сідла. Ноги підкосилися, він вхопився за луку, але пальці зісковзнули. Руки його, були обдерті до м’яса, від мотузок.

— Де Баклабан? — вихрипів він.

Двоє підхопили його під пахви. Потягли по траві повз низькі юрти. Солоний піт застилав очі, роз’їдав рани.

Спинили біля великої юрти, обтягнутої темними шкурами. Вартові відкинули завісу.

Баклабан напівлежав на килимах, повільно цідячи напій із чаші. Коли вартові заштовхали прийшлого, той відразу рухнув на коліна.

— Володарю... — голос його перервався хрипом. — Полягли. Усі. Біля гір.

Той не поворухнувся. Тільки поставив чашу на низький стіл. Подивився на обдерті руки воїна.

— Римлянин? — коротко кинув він.

— Ми гнались за ним... до самих гір. Але там... — обр здригнувся, — там зло. Воно взяло їх.

— Від сталі? — Баклабан звузив очі.

— Так. З честю. Я вирвався... через силу... щоб сказати.

Баклабан мовчав. Чути було, як за стінами шатра іржуть коні.

— Скарб? — знову спитав він, ледь чутно.

— У римлянина. Він пішов далі. У ліс. Під стіни слов’ян.

Він повільно підвівся. Підійшов до вісника і штовхнув носком чобота його закривавлену руку.

— З честю, кажеш? — голос був холодним.

Вісник опустив голову до самої землі.

Баклабан нагнувся, вхопив втікача за груди й ривком підтягнув до свого обличчя.

— Де мій скарб? — прогримів старий. — Чому без нього?

Вісник затремтів.

— Я… новину приніс... — запищав він.

Баклабан відштовхнув його й різко махнув рукою вартовим.

— До Кархана його. Ведіть.

Обр зблід. Очі забігали, він почав шкрябати землю пальцями.

— Ні, володарю! Ні! Не винен я!

Вартові не слухали. Підхопили під пахви й поволокли через увесь табір до центру. Там стояло найбільше шатро. Вони не стали заходити всередину — просто відкинули полог і штовхнули вісника в напівтемряву.

Він впав на жирні килими й так і лишився лежати. Його тіло било дрібним дрожем. Він знав: хто заходив сюди разом із Баклабаном, той більше ніколи не виходив на світло.

Баклабан увійшов мовчки. Схопив вісника за загривок, мов оберемок соломи, і ривком підтягнув до кам’яного жертовника. Камінь посеред шатра дихав жаром. Старий упав на коліна, не випускаючи здобич.

— О Кархане, мій боже, — гулко промовив Баклабан. — Твоя судина втекла.

Він висипав у вогонь жменю сірого попелу. Полум’я хитнулося, виплюнувши іскри.

— Втекла в гори. Там — чужі духи.

Баклабан схилив голову так низько, що борода торкнулася гарячої грані. Вісник під ним забився, намагаючись відповзти, але пальці старого вчепилися в волосся, мов залізні гаки.

Він випростався.

— Прийми це як дар. Нехай нап’ється цією кров’ю.

Вихопив із-за пояса ніж — криве лезо з чорної сталі. Одним рухом перекинув вісника спиною на камінь. Той встиг лише роззявити рота. Сталь полоснула по горлу.

Кров вдарила густою струєю прямо в жарини. Вогонь, що хвилину тому був багряним, враз засичав і став мертво-синім.

Із синього полум’я вирвався шепіт:

— Шукай… там… де камінь дихає… брама… відкрити…

— Так, мій володарю, — видихнув Баклабан у синє марево.

— Нехай не лишиться жодного. — прошипів голос і розчинився в чаду.

Баклабан підвівся. Витер ніж об одяг мертвого вісника.

— Вона втекла, щоб стерегти браму, — кинув він у порожнечу шатра.

Він відкинув завісу й вийшов на світло. Повітря степу здалося холодним. Побачив сотника, що чекав поруч.

— Збираймося. Йдемо в Карпати.

Сотник  вклонився.

— У похід! — гаркнув він на весь стан. — Готуйте коней! Зброю до рук!

Над степом піднявся пил — дві тисячі списів блиснули проти сонця, наче гостра стерня. Військо прокидалося, готуючись іти на гори.