Полювання.

Полювання

 Як згас тільки купальський вогонь  і сонце знову стало мірилом праці. То в городищі знову заговорили сокири і залізо. Люд повернувся до тяжкої повсякденної праці. В Городищі побут мешканців був таким же міцним і нехитрим, як навколишній граніт. Рублені хати-ґражди дивилися на світ маленькими віконцями, а за їхніми стінами чути було лише мірне постукування глиняних пряслиць об дерево, поки чоловіки гострили залізо.

Всередині частоколу тулилися одна до одної зо три десятків хат-ґражд. Це були не просто оселі, а маленькі фортеці: високі стіни з колод з’єднували житлову частину, хліви для худоби та кліті в єдиний замкнений квадрат. Найвище за всіх, на пагорбі, звідки видно ‘’Вежу Родогоста’’, і вигин річки, стояла хата Добромисла. Вона була найстарішою, складеною ще з тих дубів, що бачили Радогоста. Її дах був вкритий дранкою, що від часу посіріла і стала схожою на луску старого змія.

Хата Добромисла була не просто житлом, а пам’яттю роду, що застигла в дереві. Всередині панувала густа напівтемрява, просякнута запахами, які за десятиліття в’їлися в самі стіни: терпкий аромат соснової смоли, легка гірчинка чебрецю, що пучками звисав зі стелі, та важкий, затишний дух овечих шкур. Світло пробивалося лише крізь вузькі віконця, затягнуті міхуром тварин, і лягало на підлогу блідими смугами. Посеред житла стояла велика піч, складена з річкового каміння й обмазана сірою глиною. Вона була серцем оселі, що ніколи не хололо повністю; на її черені завжди стояла важка корчага з теплою водою та миска з вчорашньою кашею, накритою чистим полотном.

Добромисл був господарем розважливим і міцним. Постать його здавалася витесаною з тієї ж модрини, що й стіни його оселі. Плечі його бачили чимало: роки корчування пнів та підйому важких брил для терасних полів лишили на ньому свій слід. Руки Добромисла були великими, з вузлуватими пальцями, а долоні в глибоких тріщинах на дотик нагадували стару огрубілу шкіру. Волосся, колись темне, тепер густо припорошила сивина. Він не був лихим, але знав ціну порядку: у Горганах без нього не перезимуєш. Він був старійшина роду і на його силі та розуму тримався цей споконвічний світ.

Дружина його, Мирослава, була йому вірною парою. Добромисл часто згадував, як зустрів її на великому ігрищі біля витоків Прута. Вона була донькою мисливця, і коли він вперше її побачив, вона не опускала очей перед мужами. Пам’ятав, як вона на суперечку з отроками натягнула важкий лук і поцілила в стару сосну найдалі за всіх. Мирослава мала норовливу вдачу, але з роками навчилася її приборкувати. Вона знала, коли треба змовчати, стиснувши губи й просто роблячи свою роботу, а коли відповісти так, що навіть Добромисл не знаходив слів для заперечення. Її турбота була в справах: у теплій хаті, у вмінні загоїти будь-яку рану своїм зіллям, та завжди повному казані густої ячмінної  каші, на овечому молоці.

Діти їхні теж росли під стати горам. Старший, Ратибор, вдався здоровим, як тур, але юнача гарячковість часто затуляла йому розсуд. Стріляв він вправно — міг поцілити звіра в сутінках, але через те став занадто запеклим у своїй гордості. Поруч із ним Ярина завжди здавалася тихою, вся в материнську вроду, але часто самотньо блукала лісовими стежками. Її пальці вміли лікувати недуги, хоча люди часом побоювалися її надто глибокого погляду. А от Святослава до поля було важко привчити. Хоча отроку ледь виповнилося дванадцять зим. Він увесь час стирчав у кузні старого Тихомира. Тонкий і жилавий, він здавався зовсім дитиною поруч із велетенським ковалем, але заворожено дивився на вогонь, і відблиски заліза в його очах були не по-дитячому холодними й зосередженими. Лише мала Любава, світловолоса й безтурботна, міняла настрій у хаті одним своїм сміхом.

Сьогодні, як і кожного дня, найпершою в городищі прокидалася кузня. Старий Тихомир, чиє обличчя від вічного жару стало схожим на порепану дубову кору, роздмухував горно ще в глибоких сутінках. Святослав працював міхами так, що піт заливав очі. Хлопець часто зиркав на двері, бо боявся, що батько зайде і знову почне вичитувати за те, що він закинув роботу в полі ради заліза. Але Тихомир, помітивши цей страх, лише мовчки підсунув малому шматок обвугленого дерева — працюй, мовляв, не бійся. Святослав взяв його в руки і підкинув у горно того ‘’дзвінкого вугілля’’, що ще вчора диміло в лісових копах під шаром землі. Воно пахло глибоким лісом і старою кіптявою, а коли міхи вдихали в нього життя, вугілля розжарювалося до сліпучої синяви.

Коваль особисто перевіряв кожну рогатину. Наконечники кували важкі, довші за долоню, з поперечиною посередині.

— Дивись, малий, — басив Тихомир, опускаючи розпечене залізо у чан із овечим жиром. Сизий дим вмить забивав горло. — Вода робить сталь ламкою, як крига. А жир дає їй жилу. Вепер ударить — спис зігнеться, але не трісне.

Звук цього гостріння — тихий, монотонний скрегіт — супроводжував городище три дні. Мужі підходили по черзі, перевіряючи гостроту леза на волосині або на нігті: сталь мала «вгризатися» в поверхню за найменшого дотику.

Поки в кузні гострили залізо, жінки в ґраждах збирали харчі. Мирослава разом із Яриною готували «залізні коржі» — важке житнє тісто з грибами, горіхами та в’яленим м’ясом. Такий хліб довго тримали в печі, поки він не ставав сухим і твердим, як камінь.

— Бери потроху, — казала Мирослава Ратибору, ховаючи коржі в торбу. Руки в неї трохи тремтіли. — Довго жуй, запивай водою. І дивись там... за батьком наглядай. Він уже не такий міцний, як хоче здаватися.

Ярина ж мішала борсучий жир із живицею та воском. Цією маззю чоловіки натирали постоли та шви на плащах. Дівчина потайки поклала Ратибору більше вузликів із паленим полотном — знала, що рани від іклів важко гояться.

Чоловіки ж у дворах займалися зброєю. Ратибор перебирав кожну стрілу, прокручуючи її на нігтях великих пальців — шукав бодай найменший вигин. Тятиву сплітали з бичачих жил, які тижнями вимочували в олії. При спуску вона видавала короткий, сухий звук — наче ламалася суха гілка.

В останній вечір усі мужі пішли до спільної лазні над самим потоком. Шмагали себе ялівцем, вимиваючи «запах дому». Мисливець мав пахнути тільки мохом, димом і холодною водою. Добромисл стояв на майдані, обрізаючи мужам волосся та нігті ножем, аби нічого зайвого не тягнути за собою. Старий Братислав малював кожному на зап'ясті знак Скальника — три смуги сажею.

— Не ви дивитеся на звіра, — шепотів він Ратибору. — Це гори вашими очима дивляться.

Зранку ворота відчинили. Десять мужів вийшли в туман «мовчазним кроком». Племінник Олешко раз у раз спотикався, і Борич, старий вояка зі шрамом, шиплячи притримував його. Разом із ними йшли брати-близнюки, Дубиня та Волот, та старий Станімир, чиї коліна хрустіли, але він не відставав ,Вратислав досвдчений мисливець та молоді Ждан та Путята

За пів дня дісталися Чорного яру. Схили тут були круті. Чорний яр зустрів їх важким, вологим духом гнилизни. Сонце сюди майже не пробивалося — воно застрягало десь там, у розлогих кронах старезних смерек, лишаючи дно ущелини в полоні вічних сутінків. Під ногами хлюпала чорна твань, перемішана з прілим листям, яке не сохло тут роками.

— Стійте, — ледь чутно видихнув Добромисл, піднімаючи руку.

Загін завмер. Богдан відчув, як серце гупає десь у горлі, перекриваючи подих. Його пальці, зведені судомою від холодного ранку, ніяк не могли зручніше вхопитися за древко рогача. По долонях котився липкий піт, попри морозяне повітря. Він спробував тихо переступити, але під постолом зрадницьки тріснула суха гілка. Звук здався йому гучним, наче обвал у горах.

Борич зиркнув на нього — важко, спідлоба, одним поглядом наказуючи врости в землю. Старший мисливець не дивився вперед, він слухав. Його ніздрі ледь помітно роздувалися, вловлюючи кожен рух повітря.

У яру раптом стало нестерпно тихо. Навіть птаство, що зазвичай галасувало на схилах, наче провалилося під землю. Тільки десь далеко внизу одноманітно ревла Бистриця.

— Пахне ним, — прошепотів Борич, нахиляючись до самої землі. — Кислим пахне. І горілим листом. Старий сікач, один ходить.

Добромисл витер лоба рукою. Він бачив, як тремтять плечі у малого Олешка, що стискав короткий ніж. Це було не полювання з піснями, як у казках — це була тиха бійня за виживання.

Раптом зверху, зі схилу, посипалося дрібне каміння. Хтось — чи щось — важке переступило в гущавині. Повітря над яром наче здригнулося, і в ніс ударив такий густий сморід звіриного поту, що Богдана ледь не знудило.

Звір не вибіг — він вибухнув із заростей ліщини. Величезна чорна туша, обросла жорсткою, заляпаною глиною щетиною, летіла на них, як випущений із катапульти валун.

— Трим-май! — закричав Волот, впираючи п'яту рогатини в корінь дуба.

Богдан встиг лише виставити зброю перед собою. Удар був такої сили, що йому здалося, ніби в груди в’їхав віз із сіллю. Древко тріснуло, віддавши в лікті гострим болем, і хлопець полетів спиною в багнюку. Світ перекинувся: небо, бруд, ікла.

Вепер, запінившись від люті, розвертався на місці з неймовірною для такої маси швидкістю. Його маленькі очі горіли мутним, кривавим вогнем. Він уже бачив перед собою звалену здобич і нахилив голову, щоб підчепити Богдана іклом під ребра.

— Сюди, тварюко!— крикнув Борич.

Він замахнувся ножем, відволікаючи звіра. Вепер на мить завагався, і цієї миті вистачило.

Добромисл вискочив збоку. Він не думав про красу удару — він просто всією вагою навалився на рогатину, спрямовуючи сталеве жало під лопатку звіра. Метал увійшов у тушу з вологим звуком, що нагадував розривання грубого полотна.

— Бий, Волоте! — прохрипів Добромисл, відчуваючи, як рогатина вібрує в руках, коли вепер, не бажаючи помирати, почав крутити головою, розбризкуючи навколо гарячу слину й кров.

Волот підлетів тінню. Короткий ніж кілька разів увійшов у товсту шию звіра. Чорна гора м’язів здригнулася востаннє, захлинулася власним ревінням і всією масою повалилася набік

Запала тиша, але тепер вона була іншою — посіченою важким диханням людей.

Добромисл лежав на спині, відчуваючи, як під ним просочується холодна вода яру.  Він дивився в небо, де крізь гілки нарешті пробився один-єдиний промінь сонця.

— Вставай, вождю, — Волот простягнув йому руку. Його пальці були червоними по лікоть, а обличчя — у дрібних краплях звіриної крові.

Добромисл підвівся. Він обвів поглядом загін. Богдан сидів у грязюці, обхопивши голову руками — його нудило від пережитого жаху. Олешко просто стояв, притулившись до дерева, і його всього трусило.

— Живі? — коротко кинув Добромисл.

— Живі, — виплюнув згусток крові Богдан. — Тільки рогатина моя — у тріски. Таке дерево було... десятиліття сохло.

Добромисл підійшов до туші й штовхнув її постолом. Вепер був великий, але на фоні цих велетенських гір він раптом здався йому маленьким. Лише купа м'яса, якої не вистачить, щоб заспокоїти страх у городищі.

— Здобич замала, — тихо промовив він, витираючи обличчя рукавом сорочки. — Цього вепра на один зубатий тиждень. Поки довеземо, поки розділимо...

Він глянув у глиб яру, де ліс ставав ще густішим.

— Треба олень. А краще — два. Чуєш, Волоте? Олень нам потрібен. Справжній.

Мисливці мовчали. Вони розуміли: це полювання тільки починається. Попереду була ніч у Чорному яру, де кожен шурхіт міг бути або обіцянкою ситої зими, або останнім, що вони почують у житті.

— Починайте білувати, — наказав Добромисл. — Кров зливайте в землю, щоб духи лісу бачили — ми взяли своє, але ми не жадібні.

Він відійшов до струмка, опустив закривавлені руки в ледяну воду й заплющив очі.

На другий день полізли вище, до полонин. Чим вище піднімалися, тим важчим ставало повітря. Високі Громи зустріли їх мертвою тишею. Трава — висока, випалена сонцем до кольору старої соломи — не просто ворушилася на вітрі, вона сухо шелестіла, мов тисячі гадюк під ногами. Стадо оленів вони побачили відразу. Воно стояло на самому гребені, де небо зливалося з каменем.

Вожак був величезним. Його роги — чорні, покручені, загартовані в сотнях турнірів — розходилися в боки, ніби гілки старого дуба. Олень не здригнувся. Він нахилив голову так низько, що кінці рогів черкнули каміння, і почав рити землю правим копитом. З-під ніг летів сухий дерн і пил, а з його ніздрів виривалася густа пара, хоча сонце стояло вже високо. Цей глухий стукіт копита об землю бив прямо в скроні мисливців.

Мужі розходилися мовчки, майже на пузі, розчиняючись у жовтій траві. Богдан і Борич, затиснувши в зубах кінці конопляної сітки, почали обходити вожака з боків. Мотузка, що тижнями висіла в кузні та вбирала запах олії й диму, зараз здавалася живою змією в їхніх руках. Вона була важкою і липкою, але саме це давало надію, що вона втримає таку гору м’язів.

Ратибор стояв попереду. Він міцно стискав свій лук із бичачих жил, але звір дивився прямо на нього. Між ними було не більше десяти кроків — замало для стріли, забагато для ножа. Ратибор бачив кожну шерстинку на загривку оленя, бачив, як наливається кров’ю його темне око. На мить усе завмерло: вітер стих, птахи замовкли, і лише серце хлопця калатало так сильно, що, здавалося, олень чув цей звук. Вожак не став чекати. Він здригнувся всім тілом і рушив — не бігом, а страшним, нищівним тараном.

Ратибор лише встиг підняти лук, як щит, коли бура стіна вовни вже була перед ним. І тут Добромисл зробив неможливе. Старий пірнув уперед, наче молодий вовк. Він не став бити чи стріляти. Він кинувся прямо під розмах кощавих рогів — туди, де один порух голови звіра міг розірвати йому груди на шматки.

Добромисл вхопив вожака за мокру, гарячу морду. Пальці старійшини вп’ялися в ніздрі звіра, викручуючи його голову вбік, ламаючи ту страшну силу, що неслася на сина. Олень заревів — це був не крик болю, а звук люті, від якого завібрували камені під ногами. Звір дибився, тягнув старого за собою, його копита молотили повітря за волосину від обличчя Добромисла. Але старий тримав. Він висів на цій розлюченій горі, даючи час хлопцям. Сітка злетіла над ними грубою тінню. Ратибор і Олешко з криком навалилися зверху, заплутуючи оленя, обмотуючи його ноги й роги липкою коноплею.

Олень впав. Це був звук поваленого дерева. Він ще бився, рвав пута, його копита висікали іскри з гірського сланцю, а з пащі летіла біла, густа піна. Усе змішалося: крики мужів, запах поту, запах терпкої олії від сітки та дикий запах звірини. Добромисл відкотився вбік, важко хапаючи ротом повітря, його долоні були здерті до крові, а сорочка пошматована.

Борич виступив із кола. У його правиці блиснув ніж, добре вигострений у кузні Тихомира. Один короткий рух — глибокий, точний і неминучий — туди, де міцна шия переходить у груди. Олень востаннє випнув ребра, здригнувся всім єством і раптово згас. Гаряча, темна кров товстим струменем потекла на жовту траву, миттєво зникаючи в голодному сухому ґрунті Високих Громів. Мужі стояли навколо в заціпенінні. Вони перемогли, але ця тиша, що настала після бою, тиснула на вуха важче за будь-який крик чи рев пораненого звіра.

Поки вожак падав, троє інших — Вратислав, Путята та Ждан — мали власну криваву роботу. Вони не дивилися на головну сутичку. Їхньою ціллю були молоді олені. Пастку розставили хитро. Налякані запахом крові та криками, звірі рвонули вгору по схилу, сподіваючись на порятунок у високих скелях. Але там, припавши до землі у високій "гадючій" траві, чекали мисливці. Вони розчинилися в землі, ставши її частиною. Коли перший молодий олень порівнявся з ними, повітря розрізав тонкий, ледь чутний спів першої випущеної стріли.

Перша стріла Путяти наздогнала звіра в стрибку. Вона глибоко увійшла в стегно, ламаючи ритм руху. Олень спіткнувся, покотився по сухому дерну, збиваючи копита об каміння. Путята миттєво кинув лук і з ножем у руках кинувся до нього, ковзаючи постолами по кручі. Другий олень намагався проскочити повз Ждана, але той стріляв майже впритул. Стріла з широким наконечником розірвала шию. Олень захрипів, випускаючи червону піну з ніздрів, і врізався в криву сосну. Третього взяв Вратислав — найважчий постріл наздогнав звіра вже на самому хребті. Ще один з молодих оленів затих у траві. Вратислав витер лезо об сухий мох, але липка тепла юшка все одно трималася заліза. Пальці почало зводити від напруги, а в животі порожнеча відгукнулася злим буркотом. Перемога мала запах сирого м'яса, але чоловікам зараз хотілося лише одного — відчути на язиці хоч краплю тепла, перш ніж ніч остаточно забере ці гори собі.

Мужі не розводили великого вогнища — на полонині зайвий дим був ні до чого. Розпалили маленьке, «мисливське», з сухого коріння ялівцю та торішньої трави. Борич відрізав найкращі шматки — вирізку та печінку, що ще парувала на холодному гірському повітрі. Кожен дістав свій «залізний корж», про який жінки дбали ще в городищі. Хліб був твердим, як камінь, але коли на нього клали шмат гарячого, підсмаженого на ножі м’яса, жир просочував житнє тісто, роблячи його їстівним.

 Їли мовчки. Чути було лише хрускіт скоринки та важке дихання відкату після бою. Добромисл сидів на камені, затиснувши рогач між колінами, та  перев’язував здерті долоні паленим полотном. Поправив роздерту оленічими рогами сорочку та одів зверху  коцованю. Ратибор подав батькові перший шматок м'яса. Старий прийняв його кивком. Запах смаженого м'яса змішувався з терпким духом дьогтю від сітки, що лежала поруч.

— Ну й сильний же був, га? — озвався Олешко. — Я думав, він нас усіх там розтопче.

— Головне — не сила, а голова, — прокректав Богдан. — Дякуй Добромислу.

— Батько знає, де стати, — Ратибор не зводив очей з вогню. — Якби не він, мої кості вже б перемішувалися з цим камінням.

Вратислав витирав закривавлене лезо об жмут сухої трави. Глухо засміявся.

— Стати мало, хлопче, — Вратислав витер лезо об траву. — Треба дух мати, щоб смерть за ніздрі вхопити. Я бачив, як той вожак дибився — гора м’яса проти людини. Моя стріла наздогнала малого, але серце тьохнуло, коли старий зник під тими рогами.

Путята сплюнув у бік. Пальці після пострілів ще тремтіли. Він відрізав шматок печінки.

— Моя стріла теж співала, але то була пісня для молодих. А от тримати вожака голими руками... Добромисле, ти або заворожений, або в жилах ведмідь тече. В животі хололо, поки ви там качалися. Думав, сітка вже не знадобиться — тільки лопати.

Ждан мовчав, розв’язуючи вузли на важких постолах. Підвів голову. Обличчя заляпане запеченою кров’ю.

— Справа не у ведмеді, — Ждан кивнув на забинтовані руки старійшини. — Добромисл не просто тримав оленя, він тримав нашу вечерю. Якби відпустив — зараз би ми порожніми руками рани зализували. Звір здоровий був, ледве не зірвався.

Добромисл нарешті підняв голову. Повільно прожував м’ясо, глянув на розстелену сітку.

— Годі теревенити, — прохрипів він. — Їжте. Завтра тягти туші вниз, а шлях до городища довший за цей бій. Поїмо — і спати, поки вогонь не згас.

Ратибор доїв свою пайку, але не залишився біля гурту. Легіня тягнуло туди, де скелі врізалися в небо — йому хотілося на власні очі побачити те, про що старі діди лише пошепки згадували біля вогнищ у городищі. Він витер руки об коліна і, наче заворожений величчю каміння, неквапливо пішов до краю виступу. Кожен крок віддаляв його від запаху крові та людських голосів, наближаючи до чистого, холодного подиху прірви. Туман повз знизу — важкий, наче дим від сирого хмизу, він повільно ковтав верхівки ялин, підбираючись до самих ніг.

Важка рука лягла на плече нечутно — Добромисл підійшов зі спини, і Ратибор відчув крізь сорочку тепло батьківської долоні, грубої від мозолів і дьогтю. Старий не дивився на туман, що заповнював низини. Його погляд був прикутий до високого скелястого пасма, де над прірвою чорніли розломи, схожі на порожні очниці.

— Дивись вище, сину, — голос Добромисла був тихим, але він прозвучав виразно в тій мертвій тиші, що запала на полонині. Він підняв іншу руку, вказуючи пальцем на далеку, ледь помітну щілину під самим вінцем скелі.

— Там печери Скальника. Наші діди подейкували, що він ліг там ще в ті часи, коли гори були молодими, а камінь — м'яким і податливим, наче тепла смола. Жодна жива душа з нашого роду не ступала на ті пороги. То не наше місце, Ратиборе. Там пахне не травою, а вічністю, яка не знає жалю.

Добромисл замовк, і в цій паузі було чути, як десь далеко обсипається дрібний камінь.

— Кажуть, він спить там віками, тримаючи на своїх плечах увесь цей кряж. Поки його подих рівний і повільний — ми маємо спокій, маємо ці полонини й ліс.

Ратибор простежив за батьковим поглядом. Сиві пасма повзли з розлому, важкі й липкі. Вони не танули на сонці, а навпаки — наче ставали густішими.

—Старі люди вірили. — продовжував Добромисл — що  Скальник чує кожну краплю, що падає на його схили. І якщо то кров чужа, нечиста, або пролита без поваги — він починає ворочатися. І тоді гори здригаються, забираючи нас у безодню.

Добромисл опустив руку, але погляд його лишився там, угорі. На мить Ратибору здалося, що туман спульсує в такт чиємусь велетенському, підземному серцю. Але марево розвіялося. Нічого не відбулося. Лиш вітер, холодний і байдужий, продовжував тужливо вити в гілля віковічних смерек, наче оплакував тих, хто наважився порушити спокій Високих Громів.