Передчуття.

Тінь не рушила. Вона чекала. А в городищі ще не знали цього. Добромисл від вогню рушив до воріт — повільно, важко тягнучи ногу, яка нила й наливалася тупим, виснажливим болем при кожному кроці. Та він не зважав. Після віче в ньому ще гуло — уривки криків, липкий страх натовпу, льодяні слова Волхва. Стояти на місці було гірше, ніж іти: тиша тиснула на вуха, змушуючи прислухатися до кожного шурхоту в лісі.

Біля воріт застигли двоє молодих воїв. Почувши його важку ходу, вони стрепенулися, перехопивши сулиці так різко, аж залізо дзенькнуло об камінь. У світлі смолоскипа, що тріщав і розбризкував іскри, Добромисл побачив їхні очі — розширені, дикі, повні того самого нічного жаху, що вже розповзся по всьому городищу, наче невидимий туман.

— Пильнуйте, хлопці, — глухо мовив він, зупинившись поруч. — Обр не вовк, він не виє перед нападом. Він приходить як тінь.

Він провів рукою по дубовому брусу воріт. Дерево було холодним і неприємно вологим. Люд чекав від нього дива. А в нього було лише це дерево, ці налякані хлопці, чиї руки тремтіли на древках.

Він рушив далі, до «Глотки».

Стежка звужувалася, стискаючись між кам'яними стінами, що дихали вологою. Тут повітря здавалося ще густішим і холоднішим, воно пахло мокрим каменем і старою, прілою хвоєю. Коли він наблизився до місця засідки, до нього долинув притишений, гарячковий шепіт, від якого повіяло зрадою:

— ...на віче волхв сказав, що дівку не можна віддавати, бо це воля богів… — бубнів один, нервово обдираючи кору з гілки, що тримав у руках.

— А Добромисла хотіли позбавити голосу… він же хотів віддати. Може, так би й ліпше було? Живі б лишилися…

— Та що ти верзеш! — різко прошипів другий, і в його голосі почувся справжній відчай.

 — Це ж воля богів! Хочеш на нас прокляття накликати? На весь рід? Хочеш, щоб діти наші в колисках замерзли?

Вони вмить урвалися, помітивши його масивну постать, що виросла з темені. Добромисл бачив, як вони знітилися, як опустили очі, намагаючись розчинитися, врости в тіні скель. Його обличчя лишилося кам’яним, нерухомим, але почуті слова вп’ялися в серце глибше, ніж він хотів собі визнати. Це був не просто страх — це був сумнів, який уже пустив отруйне коріння в душі його людей.

Він нічого не сказав. Марна справа переконувати тих, хто чекає кінця.

Вождь підійшов до самого краю і нахилився над прірвою. Унизу чорніла «Глотка» — тісна, глуха паща, готова проковтнути і ворога. У цій тиші йому ввижався тупіт тисяч копит, хоча ліс мовчав.

«Тут поставимо колоди», — подумав він, і ця думка була твердою, як сталь. — «Щоб зламати їхній хід ще на вході. Щоб камінь і дерево зробили те, що не під силу людям».

Думка була ясною, але за нею стояло інше — те, що не відпускало, що висіло над ним, як занесена сокира. Слова Волхва. Про долю, від якої не втечеш, про шлях, який уже визначено там, куди смертним зась.

Добромисл міцно стиснув зуби, аж щелепи затерпли. Якщо долі не уникнути — то він зустріне її тут. Не втікаючи. Не ховаючись за стінами. Зі зброєю в руках.

Він ще раз глянув у непроглядну темряву внизу — туди, звідки скоро мали виринути обри, несучи смерть і вогонь — і повільно повернув назад.

Біля клуні він зупинився. Ратибор сидів поруч із Богданом, згорбившись так низько, ніби на їхні плечі звалилася вся важкість неба. Обоє дрімали. На мить Добромисл затримав погляд на ньому. Хотілося підійти. Але він лише сильніше стиснув щелепу й відвернувся. Нехай спить.

Він рушив далі — до іншої клуні, де під вартою сидів ромей. Біля входу, тулячись до вогню невеликої ватри, грілися двоє вартових. Світло вогню робило їхні обличчя схожими на жовті маски.

— Як він? — коротко спитав Добромисл. Повітря навколо нього вібрувало від напруги.

— Спокійний, вождю. Нагодували, води дали, як ти велів, — відповіли вони, поспіхом підводячись.

Добромисл кивнув. На мить затримався, дивлячись на важкі темні двері. Саме через цього чужинця та його прокляту скриню вся ця ніч зрушила з місця, вириваючи їх зі споконвічного укладу.

Але зараз було не до нього.

Він розвернувся і пішов до свого дому. Небо над Горганами вже почало набрякати сірим, хворобливим світлом. Ніч відступала, але не забирала зі собою страх. Вона лише робила його видимим.

Перші промені були холодними й немилосердними. Попереду був день. І з ним — те, чого вже не можна було відвернути. Те, що вже чекало на них за поворотом стежки. Перш ніж  Мала гора прийняла сторожу у свої холодні обійми, була мить прощання біля важкої брами городища.

Ждан підійшов до своєї ладо, вона стояла, притискаючи до грудей найменше чадо, а двоє старших хлопчиків  трималися за її поділ. Ждан обійняв їх усіх разом, відчуваючи рідне тепло, яке вже за кілька годин стане лише спогадом у холодному лісі. Він нічого не казав, лише міцніше притиснув долоню до голови старшого сина, передаючи йому чоловічу силу на час своєї відсутності.

Вратислав, найстарший серед них, тільки махнув рукою роду. Його обличчя, пооране шрамами від давніх битв, лишалося незворушним. Він не мав нікого — ні жони, ні дітей. Все своє життя він провів у походах, міняючи затишок хати на блиск меча, і лише на старість прибився до цього городища. Для нього сім’єю було залізо, а домом — дорога.

Путята був ще нежонатий, не мав своєї сім’ї, тож він довго обіймав старих батька та матір, відчуваючи їхнє мовчазне благословення. Його брати та сестри штовхалися поруч, намагаючись востаннє торкнутися його гуні. Але погляд молодого воя весь час блукав над головами людей, шукаючи когось одного. І коли нарешті знайшов у натовпі знайомі очі, Путята ледь помітно, коротким рухом, хитнув головою. Це було його мовчазне «чекай, я повернуся». Дівчина так само непомітно, майже крадькома, махала йому рукою, обіцяючи вірність, і миттєво зникла в юрбі, щоб ніхто не запримітив їхньої таємниці. Путята глибоко вдихнув вогке повітря, і троє дозорців рушили за ворота.

За половину дня прийшли на місце. Сіре небо обіцяло мряку. Вратислав, Ждан та Путята мовчки пробиралися крізь густі хащі ліщини та граба, піднімаючись на вершину Малої гори — звідси найкраще виднілася дорога на городище.

Місце для сторожі обрали під навислою скелею, що захищала від вітру. Поки Вратислав вдивлявся в обрій,  Ждан та Путята взялися до праці. Путята ножем обтесував кілки для невеликого намету з грубого сукна, а Ждан готував сигнальне вогнище.

Він не просто накидав купу дров. Сигнальне багаття — то ціла наука. Вниз лягли сухі соснові шишки та березова кора, яку він дбайливо витягнув з-за пазухи, щоб лишалася сухою. Зверху він виклав купку з тонких гілок ялини, що мала спалахнути миттєво. А поруч підготував оберемки свіжого ялиння та вогкого моху. Коли прийде час, зелена хвоя дасть такий густий, жирний білий дим, що його запримітять навіть у городищі.

— Як гадаєш, Ждане, — раптом подав голос Путята, не відриваючись від роботи, — чи не смерть ми власноруч у хату впустили?

Ждан завмер із в’язкою хмизу в руках. Його пальці, зашкарублі від стужі, тремтіли.

— Скриня та… від неї тхне не деревом, а погребом. Тим, що за Навою. Я бачив — на стінках іній виступав, хоч сонце ще за ліс не зайшло. То не дівчина, Ждане… щось інше. Може, обри її як прокляття нам підкинули… щоб ми самі себе пожерли?

— Не знаю, — пробурмотів Ждан, складаючи хмиз на купу. — Волхв говорить — не чіпати. Може, вони її вже сьогодні в ліс вивели та прив’язали до дерева, щоб чугайстер її роздер навпіл.

— А я думаю! — вигукнув Путята, перейшовши на шепіт. — То Мара! Обри її чарами зв’язали, а ми вузли розв’язали. — Потім ще тихіше повів далі: — Чув я, що забирають вони гожих дівчат, а повертають... оце. Тепер чекай, поки в городищі перша дитина не захолоне.

— Та замовкни ти, — буркнув Ждан. — Жива не допустить. Ярина її приспала, а від Ярини сонячним теплом віє.

Вони сперечалися б і далі. Та ліс раптом стих. Птаство, що до того перегукувалося в долині, замовкло в одну мить. Вратислав, що не встрявав у розмову хлопців, а тільки слухав, відчув це першим. По потилиці пробіг липкий холодок — не той, що від вітру, а той, що відчуває звір, коли на нього дивиться мисливець. Він повільно поклав руку на руків’я ножа.

За десять кроків від них, у густих сутінках між двома старезними буками, щось було.

Воно не ворушилося. Не дихало.

Воно було частиною цього лісу — старше за них… і, здавалось, за самі гори.

Воно дивилося на людей не з цікавістю, а з холодним очікуванням. Дозорці нічого не бачили.

Лише відчували вагу чужого погляду.

— Хмизу мало, — раптом хрипко сказав Вратислав, хоча багаття було складено ідеально. — Збирайте ще. І не відходьте один від одного. Ліс сьогодні не наш.

Ждан і Путята перезирнулися. Суперечки про дівчину миттєво вилетіли з голови. Вони почали хутко ще збирати хмиз, що лежав навкруги між деревами.

Доки дозорці тільки пробивали шлях крізь лісові хащі, Добромисл стояв біля священного вогнища. Полум’я тріщало, кидаючи іскри в повітря, а думки вождя повзли назад, у минулу ніч. Він згадував, як після обходу варти зайшов до хати. Перед очима знову постала Ярина: вона спала на лаві при вогні, а її обличчя було вкрите паленим полотном. Поруч — злякана жона. Вона нічого не питала, лише зиркала по кутках, ніби боялася, що в неї ось-ось відберуть найдорожче — її власну кровинку.

Добромисл тоді нічого не мовив і не питав. Він знав: налякані всі. Бояться всі. Але вона — його жона, і мусить вірити йому, ділити з ним усі невзгоди до останнього подиху. Ярина жива, слава богам, вичуняє. Може, лишиться карб на лиці… треба просити Волхва, щоб глянув.

«Головне — вистояти», — билося в скронях. Обрів поки не видно. Хлопці пішли до Малої гори, вони подадуть знак.

Так він роздумував, аж поки до вогню не підійшов старий. Добромисл, не повертаючи голови, глухо промовив:

— Там жона моя в страху, та й Ярина в немочі… Ти б глянув, отче.

Волхв мовчав. Він нерухомо вдивлявся у лики богів, що виступали з темені навколо жертовного каменя. Нарешті старець розімкнув уста:

— Треба ту дівку оглянути. Щось із нею чинити.

Добромисл глянув на нього з гіркою іронією.

— Ти ж сам казав, що боги вже вирішили, як бути з нею.

Волхв зиркнув на нього спідлоба, повільно провівши зашкарублою долонею по сивій бороді.

— Так воно так… та не зовсім, — витиснув він. — Боги мовили — не віддавати обрам. А що робити з нею самою — час покаже. Не збагнув я до краю їхньої волі, Добромисле. Іноді вони кажуть «так», а за мить — інше. Якщо вона нечисть — виженемо за частокіл або прив’яжемо до дерева в лісі. Нехай боги вирішують. А обри прийдуть і спалять нас, якщо не триматимемо оборони. Ти сам це знаєш.

— То може треба віддати лиш не тут, а там — сказав Добромисл і показав рукою де сходить сонце.

Старий мовчав задивившись на вогнищі.

— Боги не хочуть обрам і все—сказав він після паузи

— Піду до твого дому. Гляну.

— Добре, — відповів Добромисл. — А я піду подивлюся, як мужі колоди в «Глотці» укладатимуть.

Волхв лише коротко махнув рукою і, згорбившись, попрямував до хати вождя, зникаючи в сірому ранковому тумані.

Святослав вийшов з хати. Зупинився на порозі і прислухався. Було тихо. Лиш за частоколом було чути відлунням крики мужів та з кузні доносився стукіт заліза. Він швидко глянув довкола — батька ніде  не було видно  і, притиснувшись до тину, рушив до кузні.

За ним тихо вийшла Мирослава. Вона зупинилася біля стіни й вдивлялася навкруги. Руки тремтіли. У пальцях вона м’яла шматок паленого полотна.

— Треба було сказати йому… — прошепотіла вона, ледь чутно.

Слідом вибігла мала Любава. Вона нічого не помічала — бігала поруч, зривала квіти, сміялася сама до себе.

І раптом Мирослава завмерла. До їхнього двору підходив волхв.

Серце вдарило так сильно, що їй здалося — старець його почує. Вона стиснула полотно в руці до болю. Щоб не видати стуку.

Він підійшов ближче, спираючись на костур, і глянув на Мирославу своїми очима, застеленими блідою плівкою.

Їй здалося, що він заглянув в саму душу.

— Як там Ярина? — спитав він хриплим голосом. — Добромисл просив, щоб я глянув на неї.

— Вона спить, — відказала Мирослава рівним голосом, не видаючи тремтіння. — Не хочу її тривожити, старцю. Зморена вона. Нехай спить.

Волхв задумливо глянув на верхи Горган.

— Ти, Мирославо, не зважай на те, що твориться навкруг, — промовив він. — То воля богів. Добромисл робить те, що вони кажуть через мій голос.

Старець знову подивився на неї. Цього разу він дивився довше. Пильно. І Мирославі на мить здалося — він усе знає.

— Ти скажи краще, що тебе тривожить, Мирославо?

— Нічого, отче. Ми приймаємо нитку долі, яка для нас сплела Макоша, — відповіла вона ледь тремтячим голосом.

І в ту ж мить у її свідомості сплив образ Ярини — її обличчя, яке за одну мить стало здоровим.

Від цієї думки матері стало страшно. Вона не знала, як сприйме це рід.

— Добре, — відказав старець, повільно кивнувши. — Піду я. Але як Ярина прокинеться — я хочу поговорити з нею. Хто вказав їй шлях… Які духи навели її на цю дорогу.

— Добре, старцю, — швидко відповіла вона, відчуваючи полегшення, що він не зайде до хати.

Старець ще раз глянув на оселю Добромисла — і рушив у бік клунь. Вона стиснула полотно в руці до болю.

Сонце ще не пробилося крізь густий ранковий туман, і Горгани здавалися вилитими з холодного сірого свинцю. Біля хати Богдана, під низьким навісом, де пахло свіжою стружкою та живицею, сидів Ясень.

Він зосереджено правив держак для нової сулиці. Його пальці, звичні до дерева, рухалися впевнено. Кожного разу, коли він натискав на різець, нога нила, нагадуючи: він не наздожене обрського коня. Але йому й не треба було бігати. Його силою були руки й розум.

— Ти так стараєшся, наче збираєшся тим держаком самого Перуна підперезати, — почувся дзвінкий, трохи зухвалий голос.

Ясень не здригнувся. Він знав цей крок. Зоряна підійшла впритул, зазирнувши через його плече.

. — Батько в кузні з самої ночі. Каже, що залізо «плаче». А коли залізо плаче — бути великій крові. Ти чув, що на віче казали?

Ясень нарешті відклав ніж і подивився на неї. Його погляд був рівним, трохи втомленим від її натиску.

— Погана палиця підведе, — буркнув він, не підводячи очей. — А нашим  опора треба.

Зоряна пирхнула, поправляючи на собі сорочку

—  Наші ... — гірко перекривила вона. — Ти бачив їх зранку? Всі шепочуться про віче. Кажуть, що вождя ледь голосу не позбавили. Кажуть, що  Волхв неправий, і ми просто всі загинемо.

Він знову взявся за дерево. Зоряна замовкла, спостерігаючи за його впевненими рухами. Її зухвалість на мить згасла, поступившись місцем чомусь іншому — дивному теплу, яке вона завжди відчувала поруч із цим спокійним хлопцем.

— Кажуть, вона не людина, — прошепотіла вона, кивнувши в бік клуні. — Та, що в скрині була. Батько говорить, що бачив на завісах знаки, яких ніхто в Горганах не знає. Ясене... а що як ми справді прихистили смерть?

— Смерть завжди поруч, Зоряно. Вона в лісі, у вовчих зубах, у зимовому холоді. Якщо ми почнемо гризти один одного через страх, то обри нам і не знадобляться. Ми самі себе в Наву зведемо.

Саме в цю мить повз майстерню, важко спираючись на костур, проходив Волхв. Його бліді очі, здавалося, не бачили землі під ногами, але вуха ловили кожен звук. Він сповільнив крок біля навісу.

Старець почув останні слова Ясеня. Його обличчя, схоже на кору прадавнього дуба, не ворухнулося, але в глибині зіниць спалахнув короткий вогник подиву.

Волхв не зупинився, не привітався. Він пройшов повз, наче привид у тумані, прямуючи до клуні.

Ясень і Зоряна провели його поглядом. Дівчина мимоволі притиснулася ближче до Ясеня, відчуваючи, ніби якимось холодом повіяло від Волхва.

— Бачиш? — тихо сказала вона. — Навіть старець нічого не говорить. Мовчить, а раніше він не такий був.

 — Бачу — відповів він, міцно стиснувши ніж.

Добромисл стояв, спершись на чекан, а поруч із ним, низько опустивши голову, міряв землю кроками Радомир — воїн, чиє тіло пам’ятало не одну січу, а обличчя було засмаглене степовими вітрами.

— Не піду, вождю, — глухо кинув Радомир, зупинившись. — Не час зараз за Білі Скелі бігти. Обр уже під порогом дихає, кожна сокира на вагу солі. Як обри прийдуть хто битися буде?

— Ти князя знаєш, Радомире, — відказав Добромисл, і голос його був твердим, як камінь. — Ти з ним у походи ходив. Якщо відправлю молодих, він і слухати не стане — подумає, пастухи прибігли страхати. А побачить тебе, та ще й з моїм знаком — зрозуміє, що біда справжня. Без підмоги нам від обрів не відбитись, сам знаєш.

Радомир сплюнув у землю і похитав головою.

— Знаю. Лишати городище, коли ворог тіні по лісу розпускає... Нехай хлопці скачуть. Даси їм свій оберіг, вони й долетять.

— Не повірить князь хлопцям, — Добромисл стиснув кулак так, що забіліли кістки. — Воїв в нас мало. Тільки ти можеш випросити підмогу.

Саме в цей час підійшов Волхв. Старець ішов повільно, костур глухо стукав по прибитій росою землі.

Волхв зупинився, обвів їх блідим поглядом, у якому не було ні тепла, ні гніву — лише холодна порожнеча. Волхв байдуже відвернувся до важких дверей клуні.

—Іду до дівки. Треба глянути, чи ще дихає, чи вже духи її забрали.

Він не чекав відповіді і зразу попрямував до клуні. Добромисл знову повернувся до Радомира, і в його очах спалахнула рішучість.

— Постараємося вистояти, скільки боги дадуть. Але зараз усе від тебе залежить — як швидко коні Білих Скель землю битимуть. Іди. Бери двох воїв для заслону, щоб у спину ніж не дістати. У нас ще є старі зубри, он хоч би Вратислав, він на сторожі і дасть знак та повернеться щоб битись з нами. — потім добавив — іди прямо через гори. Не йди в долини там можуть бути обри.

Радомир зітхнув, розправив широкі плечі, наче скидаючи з них зайву вагу.

— Двох не візьму. Забагато шуму в хащах. Візьму одного, найпрудкішого. Удвох ми як тіні пройдемо, ніхто й гілки не почує. Чекай, вождю — прийдемо скоро.

Радомир розвернувся і швидким кроком зник за поворотом до стайні. Добромисл провів його поглядом, а потім, пересилюючи біль у нозі, рушив слідом за Волхвом до темних дверей клуні. Треба було на власні очі побачити ту, що розколола спокій городища надвоє.

Він ввійшов. Всередині клуні панувала густа, сира напівтемрява, прошита тонкими голками світла, що пробивалося крізь шпарини в стрісі. Пахло прілим сіном і застояним холодом, від якого на стінах виступав липкий іній.

Коли Добромисл переступив поріг, він спершу побачив лише спину Волхва. Старець стояв нерухомо, наче застигла кам’яна брила, схилившись над купою гунь у кутку. Вождь підійшов ближче, важко припадаючи на хвору ногу.

— Що там, отче? — голос Добромисла пролунав глухо, відбиваючись від низької стелі. — Дихає ще? Чи забрали її боги?

Волхв не відповів одразу. Він простягнув тремтячу, поорану зморшками руку й торкнувся обличчя дівчини. Його бліді очі вдивлялися в її заплющені повіки з такою напругою, наче він намагався прочитати таємні знаки на її шкірі. Раптом він здригнувся, і пальці його завмерли.

— Сльози… — прохрипів старець. Голос його був схожий на шелест сухого листя.

—  Уній є сльоза Дажбога. Вона жива. —Повторив він задумано.

Добромисл нахилився. На блідій щоці дівчини, у самому кутику ока, виблискувала крихітна солона крапля. Вона повільно котилася до скроні, залишаючи за собою вологий слід.

Але в наступну мить обличчя старця знову стало жорстким. Він не вірив очам — йому потрібна була інша правда, та, що тече в жилах. Рука Волхва пірнула під поділ сірої свити й вихопила короткий ніж. Сталь тьмяно блиснула в сутінках.

 

— Стій, що ти робиш? — смикнувся вперед Добромисл, але старець лише відмахнувся костуром.

— Мовчи! Треба знати, чия в ній сила!

Він обережно, але міцно перехопив тонку руку дівчини. Затиснув її зап'ястя своїми зашкарублими пальцями й коротким, різким рухом надрізав білу шкіру на долоні.

На мить запала тиша. А потім з рани виштовхнулася густа, гаряча кров. Вона була такою яскраво-червоною, що здавалася живою загравою на фоні сірої соломи.

Дівчина здригнулася. Її тіло вигнулося дугою, наче крізь нього пройшов розряд блискавки. Очі розчахнулися — великі, сповнені первісного жаху. Вона побачила над собою пооране зморшками обличчя Волхва, блиск ножа і закривавлений палець старця, що тягнувся до її рани.

З її горла вирвався крик  — це був пронизливий, болючий крик людини, яку смертельно налякали

— Жива… — прошепотів Добромисл, дивлячись, як дівчина забилася в куток, притискаючи поранену руку до грудей. — Справді жива.