Викуп.

Ясень сидів на колоді, розглядаючи чорне дерево. Раніше він пробував розколоти його ножем — лезо лише ковзнуло, не лишивши й сліду. Тоді він вгледів знаки. Дивні, незрозумілі навіть ромею.

Тепер він узяв шматок свіжої берести. Під вістрям ножа кора тонко рипіла, пахла дьогтем. Ясень ретельно видряпував кожен штрих. Коли закінчив, пригледівся: малюнок нагадував гору, а під нею — щось схоже на браму. Інших він не міг розтлумачити.

З хати долітали голоси — мати знову сперечалася з Богданом. Брат надумав брати Младу за дружину. Мати й чути не хотіла: вдова, ще й двоє малих синів. Та й у Богдана ні поля свого, ні власної хати, а Млада віно має покійного чоловіка.

Ясень ще раз глянув на бересту. Стиснув її в руці.

— Треба Зоряні показати, — стиха мовив він.

Ясень підвівся і пішов кульгаючи до кузні.

Там, як завжди, стояв гуркіт. Ясень пройшов повз неї до хати коваля і сів на призьбі.

— Зоряно! — гукнув він.

Ніхто не відповів. Він покликав ще раз, а тоді, не дочекавшись, зайшов усередину. У хаті був лише Тихомир. Зоряни не було.

— Ти чого тут вештаєшся? — запитав Тихомир.

— Нічого, — відрізав Ясень. — Ножа підгострити хотів.

— Тут не гострять.

Ясень змовчав. Зоряни не було.

— Немає тут Зоряни! — гримнув коваль. — Не знаю, де те дівчисько носить.

Він гостро глянув на Ясеня й додав:

— Якщо побачиш — скажи.

— Скажу, — відповів Ясень.

Вже минаючи кузню, Ясень почув шипіння з кущів:

— Ясеню… Ясеню!

Він озирнувся. Вона ховалася в заросях. Ясень підійшов ближче.

— Що ти тут робиш? Батько тебе шукає.

— Я знаю, — вона швидко схопила його за руку і потягнула в кущі. — Глек розбила. Він сердиться.

Зоряна оглядалася, напружена. Ясень дивився на неї, з  трепетом.

— Погано, — тільки й сказав він.

— Він дуже сердиться, — прошепотіла вона. — Але до вечора стихне й простить.

— А ти до вечора тут будеш?

— Ні, до тебе піду.

Ясень різко підвів голову.

— До мене?

— Тс-с… — вона притулилася до нього й затулила йому рота долонею.

Ясень притримав її руку.

— Ти чуєш, який гуркіт? Хто нас почує?

— Він почує, — відповіла Зоряна. Помовчала й додала: — Здається, почує.

Вона відсахнулася — тільки зараз помітила, що стоїть майже в його обіймах.

Ясень повільно відпустив її руку.

— А ти чого прийшов?

— Так собі.

— Ага.

Вони мовчки відсунулися одне від одного. Зоряна обтрусила поділ сорочки, не піднімаючи очей. Ясень відчував, як долоня все ще зберігає тепло її руки.

Вони обережно вийшли з кущів. Гілка зачепилася за волосся дівчини, і Ясень простягнув руку, щоб виплутати її. Пальці на мить торкнулися шиї — Зоряна здригнулася, але не відсахнулася.

Пішли до його хати, раз у раз озираючись на шелест у траві.

Мовчки.

Ясень провів рукою по лобі.

— Брат учора з лісу повернувся.

— А…

— Вдома він.

— І що?

— Та нічого.

Зайшли у двір. Ясень підійшов до клуні й гукнув:

— Стефане!

Той виліз із напівтемряви.

— Що треба? — пискляво відгукнувся Стефан.

— Це Зоряна.

Стефан витріщився на неї:

— О… Зоряно…

Він поспіхом випростався й незграбно вклонився.

— Стефанос із Ромеї.

Зоряні стало смішно з того поклону. Ясень сів на колоду і примружився, дивлячись на них обох.

Дівчина вмостилася поруч. Стефан застиг перед ними, чекаючи.

— Він раб? — тихо спитала Зоряна, нахилившись до Ясеня.

Стефан почув це і вже розкрив був рота, але Ясень відповів за нього:

— Ні, він мій гість.

Зоряна зніяковіла і почервоніла. Вона підвелася.

— Вибач, Стефане. Я не бачила тебе раніше, тому так і подумала.

Він лише зубами скрипнув:

— Мене всі плутають, — пробурчав Стефан.

Він згадав, як учора кепкував Богдан: «Раб, раб...» Сам нічого за душею не має, а поводиться як вождь чи князь.

— Тобі потрібна інша одіж, — Зоряна розглядала його лахміття.

— Чудово… — озвався Стефан, але враз похмурнів. — Тільки де ж її взяти?

Зоряна нахилилася до нього:

— Я принесу батькову. У нього є ще.

— Добре, — заспокоївся Стефан і сів поруч.

Оце Богдан здивується — витріщивши свої круглі очі, коли побачить його у справжньому вбранні. Тепер він намагався не потрапляти йому на очі: ховався в клуні, за тином або десь у хащах.

Стефан не зводив очей із дівчини.

— Твоє волосся, Зоряно... воно як мідь, коли на неї сонце світить. У Ромеї про таку красу пісні складають.

Зоряна прикрила рота долонею і засміялася.

— Ой, Стефане, ну й смішно ти говориш! Ніби співаєш, а слів не розібрати.

Стефан повернувся до Ясеня.

— А твій друг — вправний майстер. Такі руки і в Царгороді цінують.

Ясень ледь помітно всміхнувся. Він згадав про заховану бересту і вже торкнувся її пальцями, збираючись витягнути з-за пояса…

Але рука завмерла. Стефан щось захоплено розповідав, Зоряна сміялася. І цей сміх раптом здався Ясеню занадто гучним і небезпечно  близьким до хати. Він повільно відвів руку від згортку, нащупав ніж і взявся стругати першу-ліпшу тріску.

І раптом — важко скрипнули двері.

Стефан миттю щез у темряві клуні. Зоряна ковзнула за ріг — тільки поділ сорочки мигнув. Ясень залишився на місці. Коли Богдан ступив на поріг, брат уже спокійно й зосереджено зрізав тонку стружку, не піднімаючи голови....

…

— Мамо, я піду до вождя за Младу просити, — сказав Богдан, зупинившись посеред хати.

Мати якраз поралася біля печі. Вона повільно обернулася.

— Не знаю, Богдане... — мовила вона, зморщивши чоло. — Де ти її прихистиш? Куди приведеш?

— У неї дім є, — коротко відрізав син.

Мати перехопила повітря і коротко фиркнула.

— То ти в прийми підеш? Людям на сміх? — заголосила вона.

Богдан навіть не поворухнувся. Його погляд не здригнувся.

— Так.

Мати хотіла ще щось додати , але подивилася на його вперте підборіддя і тільки важко зітхнула.

Богдан вийшов на подвір’я.

Ясень сидів на колоді, зосереджено зрізуючи стружку.

Богдан зупинився поруч. Постояв. Подивився на ніж у його руці.

— Що це буде? — спитав він.

— Що вийде, те й буде, — не піднімаючи голови, відповів Ясень.

Богдан трохи помовчав.

— Я до Млади йду, Ясеню. Що скажеш?

Ясень на мить зупинив ножа, глянув на брата.

— Якщо серце лежить, то йди.

— Мати шипить, — кинув Богдан.

— Мати завжди шипить.

За рогом щось ледь чутно шарпнулося. Ясень миттю напружився. Він вгризався ножем у дерево, намагався перекрити голос Богдана хоча б цим рипінням сталі.

За кілька кроків від них Зоряна вп’ялася в шорсткий край хати. Дівчина затамувала подих. Ясень боявся навіть глянути в той бік, щоб Богдан не обернувся і не помітив її там, біля кута.

Богдан глянув у бік клуні, де в напівтемряві виднілася постать Стефана.

— А той чого байдикує? — Богдан змінив розмову. — Нехай би щось робив.

— Він допомагає.

Стефан у клуні сіпнувся — і завмер, ніби сам себе вхопив за горло.

 Він ще більше втулився в солому.

— Якщо мало, то сам йому скажи, — відрізав Ясень, не відриваючи очей від дерева.

Богдан лише відмахнувся:

— Не кипи. Я йду до Млади.

— Добре, Богдане, — Ясень зиркнув на нього.

Богдан махнув рукою і вийшов з двору.

Він уже звернув до хати вождя… та раптом зупинився. Вона стояла біля своєї повітки.

Богдан звернув зі стежки й підійшов майже впритул. Млада не рухалася. Вона дивилася на нього. Дихання її стало частим, переривчастим.

— Я піду до старого, — твердо мовив Богдан, зазираючи їй в обличчя. — Чи до волхва... до будь-кого піду. Проситиму за тебе.

Млада похитала головою, і пасмо волосся вибилося з-під хустки.

— Богдане... — прошепотіла вона, і голос її здригнувся. — Я боюся. Рід мужа мого... вони не дозволять. Стануть на заваді, не віддадуть мене.

— Нема в тебе мужа, Младо, — відрізав він, і в його голосі пробриніла сталь. — Помер він, і рід знає про це. Якщо ти згідна — ніхто нас не спинить.

Вона мовчала, і сльози заблищали — вона швидко відвела погляд.

— А діти мої, Богдане? — ледь чутно спитала вона, затамувавши подих.

Богдан не завагався ні на мить. Він накрив її долоні своїми, гарячими й мозолистими.

— Моїми будуть, Младо.

І додав.

— Ти тільки скажи, Младо. І все.

Вона глянула на нього. Потім відвела погляд убік.

— Не знаю, Богдане...

— Значить так, — коротко кинув  і розвернувся  іти.

Але Млада вхопила його за руку.

Богдан озирнувся.

Млада дивилася на нього — цього разу прямо, без тіні минулих сліз, твердо й вимогливо.

— Іди.

Богдан обняв її. Від нього тягло хвоєю і димом.

— Младо, — тихо сказав він їй у саме плече.

Коли Богдан пригорнув її до себе, відчув, як вона спочатку на мить заціпеніла — тендітна, налякана власним рішенням, — а потім раптом обм’якла, наче відпустило щось, що тримало її досі.

Він заховав обличчя в її волоссі. Запах трав і диму вдарив у груди. Його долоні, звиклі до грубої праці та важкого заліза, тепер здавалися йому самому занадто великими, але він тримав її обережно, боячись порушити цей крихкий спокій.

Вона стиснула його сорочку в кулаці і слухала, як під його грудьми б’ється серце. Вона заплющила очі й не хотіла їх відкривати.

Він відсторонився, обличчя було зовсім близько. Богдан нахилився і торкнувся її губ — несміливо.

Вона притиснулася сильніше.

 Він піде до будь-кого. Навіть до Чорнобога, якби довелося.

Вони стояли ще довгу хвилину, мовчки й не відпускали одне одного.

Десь за тином раптом стих пес.

Він повільно відпустив її.

— Ну… я піду, — промовив...

— Іди, — прошепотіла вона.

Вона ще стояла, не зводячи з нього очей, навіть коли він відступив і рушив стежкою.

Кроки його стихли не відразу. Потім зникли зовсім.

Знову озвався пес.

А Зоряна так і сиділа на землі, притиснувшись спиною до стіни.

Та враз із боку городища — крик.

— Богдане! Богдане, облиште його!

Ясень навіть не встиг гукнути. Він смикнувся — забувши про ногу — і ледь не впав із колоди. Ніж глибоко врізався в дерево, лезо здригнулося. З-під стріхи хати з галасом вилетіли горобці. Зоряна притисла руки до грудей, дивлячись у бік вулиці, де здіймався пил.

Ясень кинувся в бік городища, налягаючи на здорову ногу. Зоряна бігла слідом, а ззаду, озираючись на клуню, дріботів Стефан.

Пил піднявся над вулицею.

Там — Богдана затиснули біля тину.

Билися мовчки — чути було лише сопіння та глухі удари. Він встиг перехопити руку одного, відштовхнути плечем іншого, але третій зайшов зі спини. Короткий замах важкою палицею — і удар прийшовся просто в потилицю. Світ хитнувся. Богдан важко осів на коліна, зарившись пальцями в пил.

Млада кинулася вперед, закриваючи його собою. Вона вчепилася в його закривавлену сорочку, намагаючись відштовхнути Лютомира, який уже заносив кулак.

— Облиште його! — кричала вона, але той лише вишкірився, важко дихаючи.

— Ти наше віно хочеш? — гаркнув інший брат, наступаючи на Богдана. — Сам голий, то на чуже зазіхаєш? Відійди, Младо!

З подвір’я, забувши про ногу, вискочив Ясень. Він перехопив палицю і спробував відігнати нападників від Богдана.

— Ага, ще один обірванець! — засміявся Лютомир, піднімаючи зброю. — Ну давай, каліко, подивимось, що ти зробиш.

Палиці з тріском зчепилися в повітрі. Ясень дихав важко, через силу, але тримався. Аж раптом хвора нога підвела — коліно підігнулося, і він завалився на бік.

— Спіймався, каліко! — гаркнув нападник, замахуючись для удару зверху.

Він не встиг. Зоряна влетіла в нього з розгону, збиваючи з ніг.

— Тільки спробуй! — верещала вона, вже підскакуючи до Ясеня. — Вставай! Чуєш? Вставай, дурню!

Зоряна допомагала йому підвестися на ноги.

Цього часу Богдану вистачило. Смак крові в роті й крик Млади повернули йому силу. Він різко підвівся. Першого, хто стояв ближче, схопив за груди й жбурнув у кропиву.

— Ану йди сюди! — прохрипів він.

Другий нападник замахнувся, але Богдан був швидшим: короткий, сухий удар кулаком у щелепу —вона хруснула і він впав на коліна, затискаючи обличчя.

Раптом з-за тину вискочив Ратибор.

— Паскуди! —миттю навалився на того, що збила Зоряна.

Він гамселив кулаками куди попало.

Один з нападників, що виліз із кропиви, кинувся на допомогу. Він підлетів до Ратибора і збив його.

— Відчепися, пес! — гаркнув він.

Нападники швидко згрупувалися, підхопили побитого товариша під руки й почали задкувати до стежки.

Коли відбігли, один із них обернувся і закричав.

— Нічого, Богдане! Ще встрінемось 

— У вождя! — добавив інший.

Вони втекли. Богдан витер рот рукавом, важко дихаючи, сплюнув на  траву.

— Ідіть, поки ноги тримають... — глухо кинув він їм услід.

З-за рогу вискочив Стефан. Він тримав сокиру обома руками поперед себе і озирався на всі боки. Зоряна, яка ще хвилину тому тремтіла від люті, пирхнула, дивлячись на його незграбну постать.

Богдан зиркнув на нього, потім у бік, де зникли нападники.

— Що далі робитимеш? — Ратибор підійшов ближче.

— Не знаю, — буркнув Богдан, витираючи рот рукавом. — Але від Млади не відступлюся.

Млада, яка досі трималася за його плече, промовила тихо, ледь чутно:

— Богдане…

— Треба до вождя йти, — перебив її Ясень. — Залагодити це.

— Я і йшов, — Богдан розправив плечі, почулося сухе хрустіння суглобів. — Та бачиш — не дійшов.

Ратибор примружився, дивлячись на нього:

— Я піду з тобою. Але чи маєш ти щось віддати?

—  Маю.

—  Ти ж знаєш — мати землю не віддасть. Жодного клаптя.

— Не треба мені її землі, — відрізав Богдан. — Я маю своє.

Ясень підняв брови. Млада ще сильніше притулилася до Богдана, її пальці вп'ялися в його закривавлену сорочку.

Ратибор, обтрусив  сорочку,  витер садна на кулаках і глянув на сонце.

— То коли рушимо? Час не чекає. Поки Лютомир не накрутив вождя своїми байками про «крадіжку віна», треба бути там.

— Можемо й тепер, — Богдан зробив крок, але трохи похитнувся.

— Я теж з вами. — Ясень перехопив його за лікоть.

Ратибор окинув Ясеня поглядом — від спітнілого чола до кривої ноги.

— Ти? Чого?

— Я його брат, — Ясень випростався, наскільки дозволяв нога. — Теж можу слово тримати. Якщо вождь спитає про рід — я там буду.

Богдан мовчки кивнув братові.

Млада заступила їм шлях. Вона взяла Богдана за обличчя, змушуючи подивитися на себе.

— Нікуди ти не підеш. Тобі треба кров промити. Рана глибока, волосся злиплося.

— Млада правду каже, — втрутилася Зоряна, підходячи до них. — Спочатку перев’яжи.

Богдан хотів щось заперечити, але зустрівся поглядом з Младою і важко зітхнув.

— Ідіть сюди, — покликала Млада, відчиняючи хвіртку.

Вона рушила до хати. Богдан слідом. Ратибор і Ясень за ними, і Стефан, так і не випустивши сокири з рук, пішов останнім, раз у раз озираючись на порожню вулицю.

Млада винесла глек із темним відваром та жмут паленого полотна. Богдан важко сів на низьку колоду, впершись ліктями в коліна. Кров уже підсохла, стягнувши шкіру на потилиці чорною кіркою.

Зоряна схилилася над Ясенем. Пасмо рудого волосся ковзнуло по його передпліччю. Хлопець здригнувся, шарпнув ліктем.

— Чого тебе тіпає? — тихо спитала вона. — Раніше ти хотів щось сказати. Кажи вже.

Ясень подивився на свою порожню долоню. Перед очима стояв малюнок на бересті — гора й брама. Потім глянув на закривавлену сорочку брата й Младу.

— Не знаю, — буркнув він. — Забув уже.

Він раптом ляснув себе по поясу. Сумки не було. Згадав: кинув її біля колоди вдома, коли почув крик і побіг сюди.

Млада тим часом намагалася промити Богданові рану. Глина й кров запеклися у волоссі, пальці тремтіли, вода проливалася повз. Богдан стискав зуби, коли холодна волога торкалася розсіченої шкіри.

— Зоряно, підсоби, — видихнула Млада.

Дівчина підхопилася. Стала з іншого боку, перехопила краї тканини. Почали обмотувати голову Богдана.

Ясень спостерігав спідлоба. Дивився, як мигтять руки, як Млада закушує губу, щоб не заплакати.

Стефан так і лишився посеред двору. Сокиру тримав обома руками. Переминався з ноги на ногу, озираючись на хвіртку.

— Куди мені це? — прошепотів він до Ясеня, кивнувши на лезо. — Назад у клуню нести?

— Тримай поки, — коротко відповів Ясень.

Ратибор сидів найдалі від усіх і дивився кудись у землю.

— Довго ще? — кинув Ратибор, не піднімаючи голови.

— Зараз, — відгукнулася Зоряна, зав'язуючи останній шматок полотна на лобі Богдана.

Богдан підвівся. Обмацав пов’язку, поморщився.

— Пішли, — сказав він, дивлячись на Ратибора. — Ясень, ти як? Дошкандибаєш чи тут лишишся?

Ясень мовчки піднявся, спираючись на палицю.

— Дошкандибаю. Тільки за сумкою зайду. Там... ніж мій.

Він не став казати про бересту.

— Я піду з тобою, — промовив Богдан.

Ясень лише коротко кивнув. Богдан обернувся до Млади, яка все ще тримала край його рукава.

— Чекай тут, — сухо сказав. — Я все зроблю. Не виходь за ворота.

Він кивнув Ратибору, і вони рушили до своєї хати. Ратибор, не повертаючи голови, кинув на ходу:

— Брати її просто так не відступляться. Захочуть викуп. Великий викуп.

Богдан нічого не відповів.

Коли зайшли у двір, мати вже була на подвір’ї. Побачивши закривавлену пов’язку на голові старшого сина, вона сплеснула руками й заголосила.

— Навіщо воно тобі, Богдане? Нерозумний! Вб’ють вони тебе, і ніхто слова не скаже. Право на їхньому боці, віно їхнє! Чому ти не слухаєшся?

Богдан пройшов повз неї. Ратибор зупинився біля тину. Стефан мовчки поклав сокиру біля дров, стаючи невидимим.

Ясень підійшов до колоди. Сумка лежала там, де він її кинув. Підняв її, перевірив — береста на місці. Вийняв ножа з колоди.

Богдан підійшов до кута хати. Підняв руку, засунув пальці глибоко під  стріху. Повозився там і витягнув два важкі пакунки в темних овечих шкурах. Один, менший, він засунув назад, а більший взяв з собою.

— Богдане, сину! — знову крикнула мати, заступаючи йому шлях.

Він зупинився,  глянув.

— Мамо, досить, — тихо сказав. — Я вже вирішив.

Він обійшов і вийшов з двору. Ратибор відштовхнувся від тину й рушив слідом. Ясень, закинувши сумку за плече і сховавши ніж, пішов останнім.

...

Добромисл сидів на дереві біля клуні. Він не заходив до хати вже кілька днів, лише на мить. Думки про обрів та слова Стефана про скриню, що випустила зло в ліс, витягували всі сили.

Поруч були старші мужі. Вони півколом стояли, спершись на списи чи тримаючи руки на поясах.

— У долині треба ставати, — Станимир тицьнув пальцем у бік низини. — Там, де річка робить закрут. Навалимо колод, перегородимо шлях линвами. Поки вони будуть розплутувати коней, ми зверху стрілами закидаємо.

Добромисл важко підняв голову.

— Нас мало, Станимире. Самими линвами обрів не спиниш.

— То що, чекатимемо, поки вони сюди прийдуть? — озвався інший муж, кремезний і похмурий. — Під самі стіни?

— Радомир мав уже бути в князя, — тихо мовив Добромисл, дивлячись кудись повз них. — Якщо князь дасть воїв із Білих Скель — матимемо силу. А якщо ні…

— А якщо ні, то самі в землю ляжемо, — відрізав Станимир. — Чого мовчиш, вождю? Кажи, чи будемо пастки готувати, чи сокири гострити?

Добромисл потер скроні. Згадав як Мирослава казала щось про Ярину, мовляв, змінилася дівка, та він лише відмахнувся — не до того зараз. Чомусь ця думка тепер запала в голову.

Він знову повернувся до мужів.

— Кажуть  що нечисте в лісах завелося, Станимире, — Добромисл заговорив глухо, не піднімаючи очей від землі. — Хлопці ледь голови не поклали. І сотня обрів там мертва лежить.

Мужі заніміли. Станимир переглянувся з іншим воїном. Вони чули, що шмаркачі базікають, але віри  не йняли. Проте дозору, що не повернувся, не заперечиш.

— Сотня? — Станимир сплюнув під ноги. — Від страху в них і десяток за сотню стане. Обри — то звірі, їх так просто не вкладеш. Може, мор який?

— Мор не вибирає тільки чужинців, — відрізав Добромисл і глянув на мужа. — А наші живі.

— То й що робитимеш, вождю? — кремезний муж зробив крок уперед, міцніше стиснувши сулицю. — Будемо тут сидіти й чекати, поки те «нечисте» до городища прийде? Чи обри з долини вдарять?

— До лісу йти треба, — Добромисл підвівся. — Але просто так не підеш… Станимире, візьмеш десяток воїв… Сорочки навиворіт повдягайте, щоб лісовик не впізнав. До волхва зайдете — нехай обереги дасть та ножі заговорить.

Станимир насупився.

— Духам лісу треба дати щось, — пробурчав він. — Щоб очі відвели. Кусень хліба чи меду бодай...

— Візьмеш, що треба, — кивнув Добромисл. — Вибереш там місцину біля закруту. Треба знати, де завали ставити. Але вглиб не лізьте.

— Зроблю, — Станимир коротко кивнув.

Мужі почали розходитися, перешіптуючись про мертву сотню. Страх перед обрами був зрозумілим, але страх перед лісовою силою змушував їх озиратися на кожному кроці.

Добромисл лишився один. Він бачив, як до нього підходять троє мужів.

— Ще цих мені бракувало, — стиха промовив він.

Підійшли блище. Один тримався за бік, хрипко дихаючи, у другого щока набрякла, перекосивши рота. Третій сплюнув під ноги густу кров.

— Суду просимо, вождю, — процідив він. — Богдан на наше зазіхає. До Млади хоче йти.

Добромисл зміряв їх поглядом.

— Самі з Богданом не впораєтесь? — байдуже спитав він. — Чи він вас трьох в пилюку поклав? Мені завали треба ставити, ліс оглядати. На вежі дозорних бракує.

— Ми і колоди тягали, — вигукнув той, що тримався за ребра, скривившись від болю. — І в дозор ходили. А Богдан і син твій, Ратибор, нас гуртом побили. Хіба це правда?

Добромисл на мить застиг.

— Чого ти хочеш Лютомире? — глухо спитав вождь. — Брат ваш у сирій землі. Млада вдова. Куди схоче — туди й піде.

— Не так воно, — Лютомир зробив крок уперед, очі його звузилися. — Брат наш за неї викуп дав? Віно його— то наше, що в тій хаті лишилася. Богдан — лайдака. У нього ні кола, ні двора. Він на готове хоче сісти. Або нехай викуп вертає, або Млада йде за іншого брата. Так рід постановив.

Добромисл озирнувся. Неподалік Станимир перевіряв кріплення сулиць.

— Станимире! — гукнув вождь. — Підійди-но.

Той підійшов, не випускаючи зброї. Поглянув на побиті пики братів, коротко хмикнув.

— Млада тобі небога, — звернувся до нього Добромисл. — Ці кажуть, що викуп за неї заплачено і право за ними. Що скажеш?

Станимир почухав бороду, дивлячись на Лютомира.

— Правда їхня, вождю, — відповів Станимир. — Викуп був чесний. Худоба в череді, добро в хаті. За правом нашого роду, якщо чоловік помирає — жінка лишається в роду. А Богдан... що він дасть? Він сьогодні тут, а завтра в лісі голову складе. Чим він віно покриє? Порожніми руками? Право за братами. Якщо візьме її силою — то буде кража.

Лютомир задоволено хмикнув.

— Чув, вождю? — кинув він. — Клич Богдана. Нехай перед усіма скаже, чи має він чим платити, чи будемо його як злодія судити.

Добромисл промовчав. Стежкою піднімалися Ратибор та Богдан, з пакунком,  а за ними кульгав Ясень.

— Ось і він, — мовив вождь. — Зараз і побачимо, чим заплатить.

Добромисл важко підвівся з колоди. Його погляд зупинився на синові, потім перейшов на закривавлену пов’язку Богдана.

Лютомир виступив уперед і тицьнув пальцем у бік прибулих:

— Прийшов! — закричав він, зриваючи голос. — І сина твого привів! Де правда? Вони нас побили, а тепер сюди припхалися, щоб ти їх під свій захист взяв?

Добромисл не поворухнувся. Лише жовна заходили на обличчі.

— То так, Ратиборе? — тихо спитав вождь.

Ратибор зробив крок уперед.

— Правда. Вони Богдана втрьох били. Палицями. Ми захищалися. По праву, це можна.

Добромисл повернув голову до Лютомира. Очі звузилися.

— То це так ви «суду» чекали? — прошипів він. — Втрьох на одного?

Лютомир оскалився.

— Бо він злодій! Він наше краде! Ми розправу робили, теж по праву. Нехай віддасть віно або відступиться від Млади.

Брати Лютомира, підтримали його гулом:

— Так! По покону наше! Нехай платить або геть іде!

Богдан, мовчки, розправив плечі, тримався рівно.

— Я не злодій, — спокійно сказав,  дивлячись прямо на Лютомира. — Я за своїм прийшов.

Станимир кашлянув, втручаючись у розмову:

— Слово «своє» дорого коштує, Богдане. Лютомир каже, що ти голий-босий. Чим крити збираєшся? Стружками, що брат твій ріже?

Ясень, спираючись на палицю поруч із братом, міцніше стиснув лямку своєї сумки.

— Богдан має чим платити, — подав голос Ясень.

Добромисл знову сів, спершись ліктями на коліна.

— Ну, — кивнув він Богдану. — Показуй. Подивимось, яке в тебе право — залізне чи пусте.

Богдан опустився на коліно. Поклав пакунок на траву. Потім впевнено розрізав шнурки. Шкура розійшлася в боки.

Лютомир витягнув шию, Станимир подався вперед, забувши про свою сулицю. Навіть мужі з дозору затамували подих.

Хутро куниць, шкури бобрів, лисячі хвости.

— Хутро… — видавив Лютомир, і його голос став тонким. — Де ти стільки набив, лайдако? Тут на цілий виїзд до ромеїв вистачить.

Богдан підвів голову.

— По лісу ходив, поки ви під стріхами грілися. Тут тридцять куниць,  десяток бобрів і три лисиці.

Добромисл нахилився, провів рукою по темному хутру бобра.

— Ну, Станимире? — Добромисл глянув на старого воїна. — Що скажеш про «порожні руки»?

Станимир кашлянув.

— Викуп добрий.

Лютомир затремтів і пальці мимоволі сіпнулися, відчуваючи м’якість куниці під нігтями.

— Мало! — викрикнув він, зрадливо. — За вдову з двома ротами… цього замало! Віно дорожче коштує!

Богдан важко звівся на ноги, не зводячи очей з Лютомира.

— Хутро забирайте. Усе, — відрізав Богдан. — Це за Младу і за дітей. І віно мені не потрібне — залиште собі.

Мужі зашепотілися.

Добромисл глянув на  Лютомира.

— Бери, поки дають, — глухо мовив вождь. — Богдан заплатив. Віднині Млада і її сини — його рід.

Лютомир згріб шкури в оберемок.

— Ми заберемо! — просичав він. — Але якщо він до нас полізе… якщо хоч крок на наше поле ступить — будемо боронитися!

— Ідіть уже, — махнув Добромисл.

Брати зникли за рогом. Ратибор підійшов до Богдана.

— Звідки, Богдане? — тихо спитав він.

Богдан витер піт із чола, скривившись від болю.

— Зими не проспав.— неохоче відповів він.

Пішли назад.

Млада стояла біля порога, стиснувши пальці на плечах своїх малих синів

Богдан підійшов.

—Я заплатив викуп.

— Віно... — прошепотіла вона. — Віно належало моїм синам. Мій чоловік лишив землю їм, а не братам. Лютомир не мав права його забирати.

— Мав чи не мав, а забрав би, — відрізав Богдан. — Або землю, або дітей, щоб ту землю орати. Тепер вони вільні від роду батька.

Втрьох рушили від дому Млади.

Біля тину вони зупинилися.

Богдан коротко кивнув Ратибору:

— Завтра обряд проведемо. Приходь. І Малушу клич, — сказав він і рушив у двір разом із Ясенем.

Ратибор підтвердив жестом і рушив до своєї хати.

«Завтра знову побачу Малушу».

Серце в нього стрепенулося.

Ясень уже входив до двору, коли побачив Зоряну. Вона швидко йшла в бік кузні.

— Зоряно! — гукнув він.

Дівчина зупинилася. Ясень озирнувся на хату, підійшов ближче і потягнув її вбік, за тин.

— Дивись.

Він витягнув з-за пояса бересту, а тоді — шматок чорного дерева.

Зоряна одразу впізнала.

— Це той? Із скрині?

— Той.— Візерунок з нього зняв. Бачиш? Гора, а під нею наче вхід.

Зоряна прикусила губу, розглядаючи малюнок.

— Не знаю... Схоже на місце якесь. Може, батьку покажемо?

— Він тебе не приб’є за глек?

— Якщо з цим прийдемо — ні, — коротко відповіла вона. — Пішли.

Він ще мить постояв, потім кивнув.

— Пішли.

…

Біля кузні пахло вугіллям і остиглим залізом. Тихомир сидів на обрубку колоди, важко спершись ліктями на коліна. Сорочка на спині потемніла від поту, обличчя було в сажі. Побачивши дочку, він навіть не підвівся, лише очі блиснули.

— Де вешталася? — гримнув. — Хто в хаті робити буде?

— Зроблю.

— Зробить вона… — буркнув він. — Була б жива мати — ти б у мене…

Вона фиркнула і стала осторонь.

Ясень трохи м’явся, не знаючи, як підступитись. Тихомир перевів погляд на нього.

— Ти чого?

Ясень підійшов ближче.

— Я… показати хотів.

Витягнув бересту і чорне дерево. Простягнув.

— Це ми біля кузні знайшли. У скрині.

Тихомир взяв дерево, повертів у руках.

— А це що?

— Там були знаки, — сказав Ясень. — Я їх перемалював.

Він подав бересту. Тихомир підніс малюнок ближче до очей, потім глянув на чорний уламок дерева.

— Де, кажеш, взяли? — тихо спитав коваль.

— У скрині... біля кузні, — повторив Ясень.

Тихомир провів великим пальцем по малюнку гори.

— Це Скальник, — відрізав він. — Старе місце. Забудьте про це.

— Чому? — подала голос Зоряна.

— Тому що туди не ходять, — Тихомир підвівся. — Там колись перший вождь уклав угоду зі скальником.

Він насупив брови

― Там нечисть живе забудьте.

— А хтось ходив туди? — спитав Ясень.

Коваль не відповів. Він довго тер долонею коліно, розмазуючи сажу по полотну штанів. Пальці його здригалися.

— Ходили, — нарешті витиснув він.

Ясень переступив через коріння, підходячи ближче.

— І?

Тихомир підняв голову. В очах, червоних від диму, застиг важкий погляд.

— Дурні. Отакі самі, як ти.

Зоряна скоса глянула на Ясеня, прикусила губу, але не поворухнулася.

— І що з ними? — не відступав хлопець.

Коваль знизав плечима. Рух вийшов коротким, наче обірваним.

— Немає їх.

— Тобто як? Пропали?

— Не повернулися.

Запала тиша. Ясень стояв непорушно, вдивляючись у похмуре обличчя майстра. Той дивився в землю.

— Може, обійшли якось… іншою дорогою подалися, — тихіше кинув Ясень.

Коваль різко смикнувся.

— Забудь.

Він перевів зір на дочку.

— І ти забудь.

Вона не відвела очей, лише випростала спину.

— Чого?

Коваль видихнув крізь зуби. Він підвівся, важко налягаючи на затерплі ноги, і відійшов на кілька кроків, стаючи до них боком. Подивився на темну смугу лісу за огорожею.

— Бо не дійдеш.

Він махнув рукою в бік дальніх пагорбів.

— Два дні йти урвищем. Каміння сиплеться. Стежка одна, вузька, над прірвою. Зіб’єшся — підеш униз.

Тихомир провів зашкарублою долонею по бороді, вхопився пальцями за волосся.

— Навіть звір туди не потикається. Вовк зачує — і коло вертає.

Ясень слухав мовчки. Впертість у його погляді згасла, він опустив голову і почав роздивлятися власні пальці.

Коваль зупинився, знову обернувшись до них. Постать його перекрила світло від горна.

— Врозуміли?

Запала пауза. Десь у селі гавкнув пес.

— Врозуміли, — глухо відповів Ясень.

Зоряна нічого не сказала. Вона стояла нерухомо, дивлячись кудись повз батька, туди, де над верхівками дерев вставав туман.

— А звідки ти знаєш, яка там стежка? — раптом спитала Зоряна.

Тихомир різко повернувся.

— А ну геть звідси, — кинув він. — І щоб я більше не чув про той Скальник.

Він ступив ближче.

— Почую ще раз — замкну. Врозуміла?

Зоряна мовчки відступила на крок.

Ясень стояв, не рухаючись.

Тихомир ще мить дивився на них, тоді різко розвернувся і зайшов до хати. Двері глухо стукнули.

Зоряна одразу підбігла до Ясеня і потягнула його за тин.

— Ходімо.

Вони відійшли трохи далі від кузні.

Вона озирнулася, чи ніхто не чує, і заговорила тихіше:

— Казали, що він колись ходив у ліс. З моїм стрийком. Тоді ще молодий був.

Ясень глянув на неї.

— І?

— Стрийко не повернувся, — коротко сказала вона. — Не знайшли його. Батько казав — зі скелі зірвався.

Вона замовкла на мить.

— Я думаю, він там був.

Ясень стиснув бересту в руці.

―Чому так думаєш? Він би сказав.

— Ати би сказав? — спитала Зоряна.

Ясень задумався і промовив.

— Тоді звідки на тому дереві знак Скальника?

Зоряна задумалася.

— Не знаю… — повільно сказала вона. — Але та скриня…

Вона глянула на нього.

— Малуша з неї.

Ясень кивнув.

— І що?

— Вона не проста, — тихо сказала Зоряна. — Прикидається.

 Ясень мовчав.

— Думаєш, вона щось знає? — спитав він.

— Мабуть так.

Запала коротка тиша.

— Треба дізнатись, — сказав Ясень.

Зоряна глянула на нього.

— Страшно.

Ясень трохи помовчав, потім сказав:

— Ромей.

— Що?

— У нього хрест, — пояснив Ясень. — Скриня його не зачепила.

Зоряна одразу зрозуміла.

— Стефан.

— Нам потрібен він, — кивнув Ясень.

Вона ще раз глянула в бік кузні, тоді знову на нього.

— Тільки тихо.

— Тихо, — відповів Ясень.

— Завтра обряд, — тихо сказав Ясень. — Я  поговорю з ромеєм.

— Добре, — так само тихо відповіла Зоряна.

Вони стояли близько. Їхні пальці торкалися — спершу випадково, потім уже свідомо.

Зоряна ледь стиснула його руку. Потім вони розімкнули пальці майже одночасно.

Ясень розвернувся першим і повільно пішов стежкою, трохи накульгуючи, притискаючи до боку сумку. Зоряна залишилася на місці. Вона дивилася йому вслід, не кліпаючи, поки його постать не розчинилася між тином і сутінками. Лише тоді вона опустила руки й ще довго стояла нерухомо.