Скальник.

Почало світати. Вогнище вже погасло, лише цівка диму піднімалась вгору, де вітерець розвіював її в різні сторони. Стефан спав, закутавшись в гуню, подалі спав Ясень та Зоряна, притулившись до нього. Ромей відкрив очі, стукочи зубами  підвівся й почав оглядатись на різні сторони.

— Ясеню, Ясеню, — тихо проговорив.

Той не чув. Стефан штурхнув його за плече та вже голосніше будив, вглядаючись в дерева, де поміж них темрява ще не відступила.

— Ясене, чуєш!?

— Та чую, знов кричиш.

— Там щось є в лісі, — показав рукою.

Хлопець неохоче підвівся, глянув туди й буркнув.

— Не бачу, знову тобі здається, як вночі.

— Я бачив там когось, — відповів Стефан, — когось великого.

Зоряна вже сиділа та розтираючи лице,  роззиралась на всі боки.

— Нікого, — похитала головою.

— Я теж зараз не бачу, — огризнувся Стефан, — вночі бачив.

Ясень посидів ще трохи, вдивляючись в ліс, потім промовив.

— Поїмо і підемо далі.

— Далеко ще? — спитав Стефан

— Ні, недалеко.

— Господи Ісусе, за що це мені, — причитав він, — допоможи прошу тебе, матір Божа, благаю.

— Твій бог далеко звідси, — мовив хлопець, — він не чує тебе тут, тут живуть наші, моли їх, вони допоможуть.

Стефан подивився на Ясеня, витріщаючи очі. Потім глянув в небо  й тихо прошепотів.

— Боже, ти чуєш, що він говорить, допоможи.

Зоряна підвелася і поклавши руку на плече Стефану, прошепотіла.

— Не бійся, тут немає нікого, може, ти бачив вовка і він уже пішов.

— Може, — зітхнув Стефан, встаючи.

Хлопець вже розпалив вогнище, взяв лук зі стрілами й встав, щоб піти вполювати дичину. Тут Стефан скрикнув:

— Он, подивіться! — показав рукою.

З лісу вибіг заєць. Він зупинився, нащурив вуха та став розглядатися. Ясень навів лук.

— А ну, тихо, — прошепотів.

Зоряна вхопила його за плече.

— Дай я спробую.

Вона дістала свого лука та направила трохи в сторону і прицілилась.

— Промахнешся, — нагнувся  Ясень дивлячись куди цілить, — тоді будемо голодні.

— Не заважай…

Струна дзенькнула, і стріла зі свистом полетіла. Заєць стрепенувся і скочив убік, стріла влетіла туди, і той з нею зник в траві. Стефан побіг туди, нагнувся та почав шукати. Зоряна завмерла, чекала. Стефан підвівся.

— Так, є! — кричав, тримаючи пронизаного стрілою зайця. Тоді огледівся і, зігнувшись, швидко побіг зі здобиччю назад.

Через деякий час туша вже жарилась на вогнищі.

— А який у тебе дім, Стефане? Чи є хтось? — спитала Зоряна крутячи зайця на вогні.

Ромей посвітлішав.

— Так, є жона Констанція та троє діток.

— І вона чекає на тебе?

— Так, я думаю, вона весь час чекає.

— А дім?

— Дім у мене з каменю. Хоча й невеликий, та вистачає.

— Ніколи не бачила дому з каменю, — Зоряна здивувалась. — Це як печера?

— Ні, стіни — камінь, дах — дерево. Це хороший дім, дорогий, як два роба.

— І ти рабів маєш?

— Ні. Не мав ніколи. Хотів купити.

— Як «купити»? Де?! — вигукнула Зоряна.

— На торжищі, — відповів Стефан, дивлячись на неї.

— Як худобу?! — Вона підвелася на ноги. — Як теля, чи корову, чи як?!

— Ну, так… — відвів очі ромей.

— Стефане, це неправильно! — почала вигукувати дівчина. — А матір від дитини?!

Вона знову сіла, притиснула руки до грудей:

— Добре, що у нас так не продають.

— Я бачив рабів і у вас, — відповів Стефан.

— Можливо, — озвався Ясень, — але вони можуть потім бути вільні. — Потім додав, подумавши: — Через десять, а може, й менше літ.

— Ну… не… знаю, — пробурмотів Стефан відводячи погляд в ліс.

Закінчивши трапезу, Ясень підвівся, погасив вогонь та закидав жар землею.

— Нам туди, — промовив і пішов, не чекаючи нікого.

Зоряна побігла за хлопцем. Стефан поплентався слідом, озираючись назад. Далі проходили крізь повалені дерева, доводилось їх обходити, бо Ясень зі Стефаном не могли перелізти крізь завали. Вгорі шумів вітер, хоча Стефану здавалось, що цей шум йшов звідусіль. Ліс закінчився. Попереду показалась сипуча скала, що тягнулась з гори до самого низу. Ясень зупинився і вдивлявся в неї.

— Це тут? — спитав Стефан.

— Ні, там, далі внизу, але потрібно перейти сю скалу.

— Як?

Ясень встромив палицю в землю, пісок з каменем посипався вниз. Потім зробив крок, спробував — нічого, стоїть. Потім ще крок — нічого.

— Думаю, можна пройти.

Та тільки це сказав, як пісок рушився під ногами, і Ясень впав та почав сунутись вниз. Стефан, що стояв поруч, враз схопився однією рукою за Ясеня, іншою — за гілку дерева, що стирчала збоку.

— Тримайся! — кричав.

Ясень міцніше вхопився за руку Стефана та почав повзти до них. Вставши на ноги важко дихаючи. Він глянув на своїх супутників і промовив.

— Твій батько був правий, Зоряно, тут не пройти.

Він сів на землю. Стефан стояв, тремтячи глянув до неба й прошепотів.

— Дякую тобі, Господи.

Хлопець ще трохи посидів роздумуючи, потім  підвівся  і показав рукою в гору.

— Давай там спробуємо, — і не озираючись,  пішов вздовж скали.

— Ясеню, почекай, — крикнув Стефан, — а як там не пройдемо, то що?

— Маємо пройти, — відповів услід Ясень, — там не так стрімко.

Зоряна йшла позаду та шепотіла, тримаючись за оберіг.

— Мати-Земле, тримай міцно. Скало, не зсунься під ногами, пусти нас цілими.

Пройшовши вище він зупинився.

— Може тут пройдемо?

Зоряна мовчала. Стефан підійшов ближче.

— Може, повернемо, Ясене? Бачиш, не пройдемо, або внизу обийдемо.

— Внизу нема стежки, Стефане, там ріка і скала. Тільки тут або вище.

Стефан глянув угору, потім на скалу.

— А що, назад ніяк?

— Ми вже дійшли, лиш тут перейти — і все.

— Як?

— Я прив’яжусь шнуром, а ви тримайте, поки не перейду на ту сторону.

— Думаю, шнура не вистачить, —  глянув туди Стефан.

Хлопець дивився на ту сторону, потім ще вище. Через верх не вийде — далеко, та й велике каміння, не пройдуть. Тоді він помітив дерево, що росло серед скали. Дістатися до нього буде важко, зате далі вже був ялівець, між кущами якого можна було легко перейти.

— Тоді он до того дерева,  прив’яжу, там від нього легко, а ви тут прив’яжіть.

Стефан кивнув.

— Добре, — погодився, витягуючи з сумки шнур тремтячими руками.

Ясень об’язався одним кінцем, та почав обережно переходити. Інший кінець тримали міцно Стефан із Зоряною. Крок за кроком він просувався по скалі. З-під ніг пісок і каміння сунулись донизу, та Ясень не зважав. Ще трохи... Он дерево. Нарешті вхопився рукою і видихнув.

Прив’язавши шнур до дерева, він махнув рукою, щоб ті переправлялись. Зоряна хотіла сказати, щоб Стефан йшов першим, та він випередив її.

— Давай ти, Зоряно, потім я.

Вона не сперечалась, ступила на камінь та, тримаючись за шнур, легко перейшла на той бік. Настала черга Стефана.

Він стояв, дивився вперед, потім озирнувся назад, у темінь хащів. Подумав,  якби ж можна було повернутися... Але ні. Там хтось є. Та й Ясеню обіцяв.. Бач, спас, а той каже, нема Бога, тільки їхні є. Ні, є. Він вдихнув повітря і рушив.

В той час коли Ясень, Зоряна та Стефан пробиралися до Скальника, біля Бистриці Добромисл з воїнами  уже вибирали місця майбутніх засідок. Вогнедар стояв вдивляючись на іншу сторону берега.

— Тут можемо зустріти їх, перед тим як почнемо тікати в ліс, — говорив Добромисл.

У голові гуділо. Голос Добромисла долинав ніби здалеку, продираючись у вуха. Він тримався рукою за голову.

Стоячи подалі Стоян не відповідав, лиш роздивлявся спідлоба довкола. Борислав, спершись на сулицю, важко дихав.

— Треба було їм меду дати зрання, — відповів стиха Радомир.

— Нема, весь випили, — відрізав старійшина.

— Ну так ― похитав головою той ― ще й не вистачило.

— Сьогодні волхв дає жертву богам ― сказав Станимир ― маємо встояти.

Радомир подивився на старого та нічого на відповів. Старійшина розвернувся до всіх, та голосно крикнув.

 — Що скажете, добрі воїни?!

— Про що мовиш? — спитав Стоян.

Добромисл повторив.

— Тут можемо зустріти їх, перед тим як почнемо тікати в ліс.

— А, про це, — озвався Вогнедар.

Потім він рушив до води, скинув із себе одяг та заліз у річку з криком.

— А-а-а!

Старійшина глянув на Радомира, потім на Стояна. Той стиснув плечима. Підійшов Борислав, сказав.

— Я думаю тут поставити невелику засідку хороших лучників, щоб змогли непомітно втекти.

— І що це дасть?

— Вони не стільки когось уб'ють, скільки покажуть, що нас тут багато і ми всюди.

— Скільки ставити? — спитав Станимир, який весь час дивився на Вогнедара, який то пірнав то виринав з води кричучи.

— Мабуть, п’ять-шість, не більше, і ваших, вони добрі мисливці.

— Добре, підберемо, — відповів Добромисл.

Рушили далі вглиб лісу, полишивши Волота, Дубиню та ще кількох воїнів.

— Тут між деревами натягнемо линви і теж битимемо, — показував Станимир рукою. — Може, теж кілька воїв залишимо, щоб били з лука?

— З-за дерев з лука не получиться, треба прямо бити, сулицями, — відповів Радомир.

— Тут треба більше воїнів, — згодився Стоян.

— Залишимо твоїх, — звернувся до Борислава Радомир.

Той кивнув головою, оглядаючи місце, потім додав.

— Не вистачить, треба ще.

— Тоді мужів з Прута бери, — відповів Добромисл.

— Краще мужів Вогнедара.

— Чого? — спитав Радомир.

— Бо вони в кольчугах, та й битись краще вміють.

— Згоден, — відповів, подумавши, Радомир, — але що старійшина скаже?

— Нехай, — махнув рукою Добромисл.

Пішли далі, залишивши Вогнедара, Борислава та їхніх воїнів готуватися до приходу обрів.

— Так, зараз будемо в’язати линви, — кричав Борислав, потім мовив до Вогнедара, — твої по сторонах, як і домовлялись.

Вогнедар обвів поглядом своїх людей.

— Домагосте, ти бери половину на ту сторону.

Потім він підійшов до дерева та сів на землю...

Домагост взяв воїв та повів на іншу сторону. В лісі почалася пильна робота із зав’язуванням шнурів між стовбурами. Це дійство відбувалось з криками та лайкою — дехто пішов не в ту сторону, до того дерева не вистачило линви, перев’язуй. Здавалося, той гамір долинав аж до самого городища.

Коли в лісі воїни готували засідки, у городищі прощалися ті, хто ще не встиг вирушити. Біля воріт Богдан обнімав Младу. Вона не відводила погляду від мужа. Він підняв її обличчя за підборіддя, другою рукою витирав сльози.

— Не плач, чуєш? Все буде добре.

Вона мовчала, пригорнувшись до його грудей.

— Якщо що, то бери дітей — і в ліс, чуєш?

— Чую, — відповіла. — Ти бережи себе, не лізь наперед.

— Не буду.

— Я знаю тебе, Богдане…

— Не плач.

— Добре, не буду, — Млада підвела погляд. — Але й ти обіцяй берегти себе.

— Обіцяю, — промовив тихо.

Двоє отроків крутилися біля ніг, штурхаючи один одного. Богдан нагнувся до них, обняв.

— Бережіть матір, — промовив.

— Добже, — відповідав один.

Він підвівся та, обнімаючи, поцілував Младу, потім відпустив.

— Я буду чекати тебе, бережи... Пам’ятай, ми тебе чекаємо.

Богдан махнув і рушив до воріт. По дорозі йшов Домажир, кричучи до жінки.

— Худобу вже віджени, чуєш? Уже!

Хитаючи головою, Богдан рушив через ворота до вежі. Там стояв Ратибор, дивився в сторону городища, ніби намагаючись побачити дім Віди, де жила Малуша.

— Обіцяв сьогодні прийти, — говорив сам до себе, — та через той учорашній мед не встиг.

— Де нам рубати, Ратиборе? — до нього підійшов дебелий муж з сокирою в руках.

— Не тут, — відрізав Ратибор, — я покажу… потім…

— Добре, як скажеш, — відповів той, розвернувся та рушив до своїх.

«От прокляття, — подумав Ратибор. — Нічого не станеться, якщо підбіжу на хвилинку до неї».

Та мужі стояли й чекали, перебираючи з ноги на ногу. Їх було кілька десятків, з Прута, подумав Ратибор, сих не лишиш самих. Де Богдан?

Та внизу вже лунав голос Богдана.

— Домажире, я бачив, твоя корова побігла в ту сторону.

Не переставав говорити.

— Та нічого, не загубиться, Обри приженуть назад.

Там враз вдарило сміхом, і крик Домажира:

— Щоб тебе побив по дупі Перун за твій язик, Богдане!

— А я що, я лиш бачив, чесно —  відповідав Богдан, уже зблизька підходячи до Ратибора.

Ратибор тупцював на місці, чекаючи його. Той підійшов.

— Чого так довго? — спитав  Ратибор.

Той витріщив очі.

— Ти що, Ратиборе? В мене Млада, дітки, я швидко прийшов.

Хлопець  підійшов впритул до Богдана і мовив:

— Мені на хвильку в городище. Їх самих не лишу, ти будь з ними.

— Ох ти...Якщо твій  батько взнає. ― почухав Богдан потилицю.

— Я туди і назад. А ви ідіть туди, — показав рукою, — і підрубуйте дерева на шляху. Ти покажеш їм де.

— Давай, — шепнув йому Богдан і крикнув: — Так, мужі, всі за мною!

Вони рушили вглиб лісу, оминаючи вежу.

Ратибор зачекав, поки відійдуть, та кинувся в бік городища. Біг, минаючи люд. Серце вискакувало з грудей. От уже ворота, де зібрався нарід, проводжаючи своїх. Швидко минув їх, не оглядаючись. Собаки в городищі гавкали вслід, він не зважав.

От уже й дім. Та Малуші не видно. Де вона може бути? В хаті, а може, була біля воріт, та він пробіг? Ратибор зупинився, вдивлявся — нікого. Підійшов до дому, прислухався. В хаті голоси. Ввійшов.

Побачив її. Дівчина стояла біля печі. Віда сиділа за столом, та Ратибор дивився на Малушу.

— Я швидко… Мені треба бігти…

Дівчина мовчала, лиш глянула, тримаючи в руках горщик. Вона тремтячими руками засунула його в піч, та підійшла до нього. Віда підвелася і тихо вийшла. Хлопець мовчав, лиш дивився на неї. Малуша обняла його. Він чув запах її волосся, відчував дотик її рук, чув, як б'ється її серце. Потім поцілував її в уста. Дівчина заплющила очі. Він глянув у вічі й сказав:

— Я не буду лізти наперед, не бійся.

— Я не боюсь, — відповіла.

— Я прийду за тобою, — промовив, — обіцяю, ми будемо разом.

— Я буду чекати на тебе, — вона тримала його руку й не відпускала, — дуже сильно буду.

— Я знаю, — відповів і знову обняв її.

З двору доносився гул городища, рев худоби, яку дехто вже відганяв у ліс, доносилися крики людей та плач дітвори. Та він не чув, і вона не чула — лиш як б’ються їхні серця. Нарешті він відсторонився й промовив.

— Мені пора.

Вона дивилась на нього, не відводячи погляду.

— Іди, — сказала.

Хлопець відійшов, розвернувся і, вийшовши з хати, побіг до воріт.

Малуша вийшла на подвір’я, дивилась услід, та він уже віддалявся, поки вона зовсім не втратила його з виду. Пройшовши далі, сіла на колоду та вдивлялася в ліс.

«Він поцілував мене. Я не байдужа йому. Він прибіг, як і обіцяв…» — думки в голові мінялися одна за одною.

Ратибор біг вулицею. Може й до матері забігти, та думка промайнула й щезла. Перед очима знову постала Малуша. Вона обняла його. Вона чекатиме.

 Все ж звернув до дому батька. Мати стояла на порозі.

— Ратиборе, ти тут? Батько щось передав чи, може, щось сталося?

Вона вдивлялась в очі сина, та він всміхаючись обняв її.

— Нічого, просто забіг сказати дещо. Але де Ярина?

— Там, за домом. То кажи що?.

— А де Любава?

— Десь бігає, мала ще.

— А Святослав?

— Пішов до коваля, роботи багато.

— Добре, піду до Ярини, та, мабуть потім побіжу, бо пора, — проказав Ратибор і пішов за дім до Ярини.

Вона стояла біля грядки та вдивлялась в ліс, який виднівся на другому березі Бистриці.

— Хто тебе випустив? — шепотіла вона. — Ти з Нави, не звідси…

Ратибор підійшов тихо, окликнув її. Ярина здригнулася, подивилась на брата й мовила.

— Я не почула тебе.

— До матері забіг. Побачив, що ти тут, от і підійшов.

Вона пильно дивилась на хлопця, а потім підійшла ближче.

— Будь обережним, Ратиборе.

— Чого так мовиш? — спитав він.

— Не втішайся надією, що вона красива. Придивись.

— Ти про що, Ярино?

Вона відвела погляд у бік лісу.

— Просто знай, та й усе.

— Не знаю, що ти кажеш, — відповів Ратибор.

Потім спитав, вдивляючись туди, куди дивилась сестра.

 — Що там? На що дивишся?

— Дивлюсь, та й усе, — тихо відповіла вона.

Хлопець ще трохи помовчавши мовив.

— Треба іти, мене чекають.

— Нехай бережуть тебе боги, — відповіла.

Він підійшов та обняв сестру, потім, відпустивши, пішов.

Мати стояла біля воріт. Ратибор підійшов, вона обняла його та поцілувала.

— Нехай прибуває з тобою Перун та захистить тебе. І закликаю всіх богів, щоб стали на захист моїх дітей, — сказала, витираючи сльозу.

Хлопець вийшов на дорогу та побіг, оминаючи люд, що теж ішов, то в сторону воріт, то назад. Хтось ніс стріли від кузні, з ще гарячими наконечниками, хтось біг до кузні з порожніми руками.

Вони підходили, брали оберемки стріл та ішли до лісу.

 Біля кузні стояв Тихомир та сварив Святослава.

— Кажеш, бачив її?! Вчора?! Чому не сказав?!

— Не знаю, думав, що сама сказала.

— Кляте дівчисько, чекай, чекай, вона ще прийде, закрию! — гримів Тихомир.

Святослав стояв біля нього, весь замурзаний в сажі, та шмигав носом.

— То що, я піду? — спитав старого.

— Іди, — відповів Тихомир.

Та враз почав кричати на мужа що тягнув стріли з купи.

 — Ті ще не готові, не беріть, я сказав!

— А які брати? — питав муж.

— Візьми он ті, вони готові, що, не бачиш?

— Ні, — буркнув той та пішов до іншої купи, якої не було видно з-за першої.

Тихомир постояв, потім пішов за хату, роздивляючись по кущах.

— Може, десь заховалась та боїться показатись?

Він заліз туди, почав розсовувати руками. Нема… Та враз став і скрикнув.

— Ясень…! Цікаво, а він вдома чи ні? Та нема часу бігати. Якщо вона з ним — нехай не начувається, я їй покажу такого Ясеня!

З цими словами він бігом пішов до кузні, і там уже чувся крик: «Чому роззявились?! До роботи!».

Звідти знову долинув стукіт заліза.

Волхв вслуховувався в цей стукіт, стоячи біля каменя під дубом. На ньому горіло жертовне вогнище. Старий молився богам, щоб не дали обрам дійти сюди.

Один з отроків підніс півня. Позаду стояли жінки та старі мужі, які вже не могли тримати сулицю. Вони молились до Дажбога, Сварога й Перуна. Волхв вийняв ножа та взяв жертву другою рукою.

— Прийміть цей застав та збережіть сей рід! — вигукнув він і одним рухом відтяв півневі голову.

Червона кров вдарила звідти на жертовник. Вогонь зашипів У ту ж мить налетів холодний подих вітру. Полум'я хитнулося, ніби мало згаснути, та натомість спалахнуло ще вище. Старець глянув у небо, потім — в гори, і прошепотів:

— Прийми і ти, Скальнику…

Поки волхв благав богів про захист роду, Ясень, Зоряна та Стефан уже спускалися схилами, обережно оминаючи колючі кущі. Їх було так багато, що вони чіплялися за одяг і дряпали шкіру до крові.. Попереду Ясень відвертав гілля руками, притримував, щоб воно не вдарило Зоряну, яка йшла позаду. Найбільше це дошкуляло Стефану. Він уже встиг роздерти долоні до крові й стогнав від болю. Зоряна мовчала, тільки притискала подряпану руку, з якої сочилася кров.

Вийшли на поляну, що була вкрита густою травою. Пройшовши по ній,  зайшли знову в ліс. Там вже не було хащів. Великі смереки стояли з сухим гіллям внизу, які теж треба було оминати. Внизу гучно шуміла ріка.

— Ще далеко? — не витримав Стефан.

Ясень зупинився, показав рукою.

— Думаю, там, за тим горбом.

Сіли перепочити. Ясень поглянув на руку Зоряні.

— Дай перев’яжу, — промовив, витягуючи обпалене полотно.

Зоряна піднесла руку. Хлопець узяв її та обережно, з трепетом, почав перев’язувати. Стефан теж показав свої долоні.

— Нічого страшного, — оглянув Ясень, — заживуть.

Стефан, надувшись, забрав руки назад.

Вони рушили далі. День поволі згасав, коли вони вийшли до туманної долини.

— Дивись, тільки там туман, ніде більше нема, — промовила Зоряна.

— Бачу, — відповів Ясень, — що, ідемо?

Стефан дивився туди та лиш пробурмотів:

— Не знаю, чи варто, але якщо так, то пішли.

— То пішли, — мовив Ясень і перший пішов назустріч туману.

Зайшовши в нього, вони ледве бачили, куди йдуть. Далі сухі повалені дерева та кам’янистий берег річки.

Ясень зупинився. Нічого нема. Далі стояв Скальник — просто гора, вона мовчала. Зоряна підійшла, зупинилась біля Ясеня, дивилась на цю гору. Туман почав розсіюватися. Стефан показав рукою:

— Дивіться, там печера.

Ясень глянув туди.

— Бачу. Та діди говорили, що скальник живий.

— Хіба гора жива? — спитав Стефан.

— Ця — так, — відповів Ясень, а потім додав: — Так старі люди говорили, що бачили.

Стефан знизав плечима:

— Може. Не знаю, не чув.

— Здається, що туман іде з печери, — промовила Зоряна.

Ясень почав підходити ближче. Зоряна взяла його за руку:

— Ясеню, може, не треба?

— Чого?

— А як то не печера, а паща його, і він нас з’їсть?

— Що, дурна? Він би хропів або дихав. ― відповів Ясень

— Ну, не знаю, боюсь. Може, не йдімо туди?

— А нащо стільки перлися? Тепер що, назад? — загарячкував Ясень. — Ні, я піду, хоч гляну ближче.

— То я з тобою, — сказала Зоряна, і вони почали наближатись.

Почули шепіт Стефана:

— Почекайте мене.

Ясень оглянувся назад:

— Хіба ми біжимо?

Стефан мотнув головою та нічого не відповів. Печера з кожним кроком здавалася дедалі більшою. Нарешті вони підійшли впритул. З неї не виходило ні храпу, ні стогону, ні вітру, нічого.

— Бачиш? — тихо сказав Зоряні Ясень.

Зоряна мовчала. Стефан важко дихав та роззирався по сторонах.

— Навіть птахів не чути тут.

— Яких птахів? — спитав Ясень.

— Всю дорогу щебетали, розганяючи думки. А тут — мовчать.

Зоряна прислухалася. Навколо панувала тиша, лиш шуміла ріка.

— Може, тому, що тут туман і холодно? Вони десь на сонці.

Стефан не відповідав, лиш роззирався.

— Я піду всередину, — мовив Ясень, уже рушаючи.

Зоряна затримала його:

— Давай почекаємо ще трохи.

— Добре, давай. — Ясень постояв — нічого. — Ну все, я пішов. Хто зі мною?

Стефан із Зоряною стояли й не рухалися.

— Не йдете? — спитав Ясень. — Тоді тут чекайте.

Стефан перезирнувся із Зоряною. Обоє мовчки кивнули. Стефан перехрестився, Зоряна підняла зір до неба. Потім взявшись — вона за оберіг, а Стефан за свій хрест, рушили в печеру.

Звідти тягнуло холодом, та всередині не було темно — зверху був ще один отвір, звідки пробивалися промені сонця. Там було тихо та просторо. По землі було розкидане велике каміння, а посеред печери, де світло било прямо, росли кущі ожини.

З-під однієї зі стін витікала вода. Вона була чорна і несамовито смерділа — запах був такий, що вони аж заткнули носи.

— Фу, як смердить! — поморщилась Зоряна.

— Що це? — принюхався Стефан. — Ніби смола, але не так смердить.

Ясень глянув, опустив руку, пальці вже майже торкнулися чорної рідини.

 Зоряна скрикнула.

— Ясеню, ти що?! Не чіпай, це напевно з Нави!

Ясень забрав руку й підвівся, закривши ніс долонею.

— Фу… Це просто смердюча вода, — сказав він.

Потім вони почали роззиратися далі.

— Тут немає нікого, — сказав він.

— Це звичайна печера, — відповів Стефан.

— Але на дощечці вона… — Ясень витягнув дощечку та бересту, на якій була начеркана гора з печерою.

Стефан оглядав її і раптом взяв Ясеня за плече та показав рукою в темний кут:

— Дивись, там стіна рівна, ніби витесана, а тут усі криві.

— Так, бачу, — мовив Ясень і рушив туди.

Стіна була гладка, і посеред неї виднівся отвір. Ясень приклав дощечку:

— Глянь, підходить.

— Оце так, — вигукнув Стефан. — Може, там… нечистий?

— Не чіпай, — промовила Зоряна.

Та він не почув і всунув дощечку в отвір. Стефан перехрестився. Нічого. Тиша.

— І все?! — вигукнув Ясень.

— А що мало бути? — спитав Стефан.

— Не знаю. Але вона тут підходить.

— Може, якийсь заговір потрібен чи жертва? — спитала Зоряна.

— Може, й треба знати, — відрізав Ясень.

Тут Зоряна схопилася за голову та живіт.

— Щось мені млосно, і крутиться в голові… — вона сперлася об стіну.

— І мені щось недобре, — ледве відповів Стефан.

— Виходимо назад! — згодився Ясень.

В цей момент ззаду донісся шурхіт, а потім щось заричало. Вони розвернулися та завмерли. На вході щось перекрило світло. Воно почало рухатися вперед. У променях сонця вони побачили звіра із вовчою головою. Він дивився на них жовтими очима, вискалючи зуби.

Стефан, який стояв позаду, тепер опинився найближче до звіра. Він затремтів, відкрив рота, гарячково хапаючи повітря, а потім видихнув:

— О Господи, це він…

Тремтячими руками ромей витягнув розп’яття та, виставивши його вперед, почав молитись.

— Господи, допоможи, спаси… Матір Божа, моли за нас, грішних…

Вовк підходив усе ближче й ближче. Зоряна витягла оберіг піднесла вгору

— Земле-Мати, охорони, Дажбоже, віджени нечисть!

Та звір не зупинявся. Стефан із хрестом стояв перед ним не рухався. Вовк одним рухом лапи відкинув його в сторону — ромей відлетів убік і лишився лежати, не рухаючись. За ним стояла Зоряна з оберегом. Він наближався до неї, Ясень  вискочив наперед із криком. Тремтячою рукою він тримав дощечку а іншою направив ножа на чудовисько.

— Відійди, нечисть!

Воно зупинилось, замовкло. Підняло голову і дивно вдивлялось в Ясеня. В жовтих очах промайнула іронія — так, принаймні, здалося хлопцеві. Ясень опустив голову, руки його затерпли, а ноги не слухались.

Звір почав принюхуватись, пускаючи на Ясеня слину. Хлопець заплющив очі. Звір нюхав голову, шию, груди, руки. Дійшов до долоні з дощечкою й раптом заскавучав. Ясень випустив її з рук. Звір підняв голову, заревів, а потім нагнувся і підняв її сам. І кивнув головою ніби кажучи ‘’ідіть’’.

Ясень, прикриваючи собою Зоряну, почав задкувати.

— Тихо, відходимо, — прошепотів дівчині.

Він чув, як вона, притулившись до нього, тремтіла. Вони відійшли вбік, звір не рухався.

— Стефане, — покликав Ясень.

Ромей лежав і не ворушився.

— Треба глянути, чи живий, — прошепотіла Зоряна.

— Ніколи, — відповів Ясень. — Звір не дозволить.

— Стій. — Вона відпустила його. — Я швидко.

Зоряна підбігла до ромея і почала трясти його за плече.

— Стефане, Стефане, живий?! — зашіпотіла йому в саме вухо.

Ромей розплющив очі й застогнав:

— Ох, рука… Болить…

— Потім рука! Вставай, тікаймо!

Вона швидко допомогла йому підвестися, і всі троє почали задкувати до виходу. Чудовисько не рухалось, тримаючи пазурами дощечку, лиш тихо ревіло, дивлячись на них. Вони й не спам’яталися, як вискочили з тієї печери і кинулись до річки.

— О Господи, куди далі?! — кричав Стефан.

— Не знаю! — відповідав Ясень.

— Нащо ми йшли сюди, Ясеню? Він уб’є нас! — майже плачучи, промовила Зоряна.

З печери все сильніше й сильніше доносився рев.

— Він йде за нами… — прошепотіла дівчина.

Вони стояли на березі ріки, важко дихаючи. Ясень гарячково роззирався: куди далі? Вгору? Дожене, не встигнуть. В око впала колода, що майже повністю стояла у воді, лиш трохи чіпляючись за берег — її от-от мала підхопити й понести вниз швидка течія.

— Давай сюди! — крикнув Ясень. — Спробуємо спуститися на ній!

Стефан витріщив очі:

— На ній ми потонемо!

— Я не вмію плавати! — притиснула руки до грудей Зоряна.

— Я теж не вмію! — кричав Ясень. — Прив’яжемось!

Він швидко підійшов до колоди:

— Давайте! Краще так, ніж ніяк!

Стефан мовчки підбіг та приліг на колоду, міцно вчепившись руками. Зоряна лягла поруч. Ясень витяг шнур:

— Прив’яжемось!

Вони нашвидкуруч прив’язалися до гілля, що стирчало з колоди, і почали ногами відштовхуватись від берега. В цей момент із печери вийшло чудовисько і рушило прямо до них.

 Колода смикнулась, провернулася, і вода вдарила їм у лиця. Зоряна скрикнула, Стефан закричав щось до свого Бога, а Ясень лише вчепився в мокре гілля так, що аж заніміли пальці.

Течія підхопила їх. Берег почав віддалятися.

На камінні біля печери стояло чудовисько. Воно дивилося вслід.

Потім колоду понесло за поворот, і Скальник зник за туманом.

Того ж вечора, далеко звідти, обри  палили вогонь. Догорали хати, чувся плач жінок та дітей.

Баклабан стояв біля жертовника, тримаючи в руках жертву за русяве волосся. Той виривався, стогнав, шепотів.

―  Дажбоже дай сили, допоможи.

Та шаман міцно утримував його силою.

— О великий Кархане, прийми цю кров та вкажи нам подальший шлях! Де брама, за якою тебе зачинено?!

Він вихопив ніж, закинув голову жертви горілиць і одним рухом полоснув по горлу. Кров бризнула на вогнище, воно зашипіло синявою. Позаду обри опустилися на коліна, волаючи.

— О Кархане, вкажи нам шлях!

З вогнища долинув глухий голос:

— Ідіть… туди… де впаде зоря…

Настала тиша. Вогонь став червоним,  почав горіти рівно. Баклабан вдивлявся, чекав. І враз навпроти вогнища, десь там, у горах, що виднілися вдалині, вечірнє небо розітнула і кинулась вниз зоря. Баклабан підвівся й крикнув:

— Це знак! — показав туди рукою. — Завтра рушаємо!