Стільськ.

Радомир із молодим воїном Борною підходили до Білих скель. Вони вже збилися з ліку днів, доки йшли сюди лісами, оминаючи биті шляхи та поселення. Боялися натрапити на обрів, але навколо стояла тиша.

І тоді, крізь дерева, показалося городище.

Вони зупинилися перед земляним валом. Поверх нього здіймалася подвійна стіна з дубових колод. Вітер бив у стіни, і десь угорі рипіло дерево.

Головна брама, зібрана з тесаного бруса, була замкнена важкими воротами.

— Оце… — тихо мовив Борна, не договоривши.

Радомир нічого не відповів.

Над брамою з’явилися вартові. Почулося сухе рипіння — луки піднялися, тятиви натяглися, спрямовані просто вниз.

Хлопець ледь повів плечем, ніби хотів потягнутися до ножа, але стримався.

— Хто такі? — гримнуло згори.

Радомир зробив кілька кроків уперед, повільно піднімаючи порожні долоні.

— Я Радомир із городища на Бистриці.

Він став так, щоб його бачили.

— Це мій супутник, Борна. Ми прийшли до вашого князя з миром.

Вартові не поворухнулися. Кілька довгих секунд було чути лише свист вітру на вежах.

Потім один із них повільно опустив лук і щось коротко гукнув усередину двору.

За брамою глухо вдарило дерево об дерево. Луки над головами не опустилися.

— Стояти, — кинув голос згори.

Радомир завмер. Борна тихо видихнув крізь зуби.

 Ворота здригнулися. Повільно розійшлися рівно настільки, щоб у щілину могла пройти людина.

До них вийшов воїн. Він зупинився впритул, не опускаючи руки з руків’я меча, і почав розглядати прийшлих.

— Радомир, кажеш? — промовив він, примружившись. — Колись я знав одного Радомира.

Він повільно перевів погляд із обличчя на посічену одіж і зупинився на руках гостя.

— Та він був більшим, міцнішим... і пальці всі мав на місці.

Воїн сплюнув у землю біля ніг Радомира. Борна зіщурився, напружившись, наче перед стрибком, але Радомир навіть не поворухнувся. Жоден м’яз не дригнув на його обличчі.

— Літа вже не ті, Стояне, — спокійно відповів він. — Не ті.

Стоян замовк на мить, а тоді раптом розреготався, ляскаючи себе по стегну, і простягнув широку долоню.

— А я вже думав — примара з лісу вилізла.

Вони обійнялися, як старі друзі. Над брамою зникли луки, і Хлопець нарешті випустив повітря з грудей.

— Яким нечистим тебе сюди занесло? — спитав Стоян, розвертаючись до входу.

— Треба з князем говорити.

— Про що? — Стоян махнув вартовим, щоб відчиняли ворота ширше.

— Допомога потрібна — Радомир стишив голос.

  —Обри на нас йдуть.

Стоян не одразу відповів.

— Обри? — він повільно обернувся.

— Ми в мирі з ними, — сказав Стоян, — Данину платимо.

— У мене знак вождя. Я все скажу самому князю.

 Вони зайшли всередину. Щойно важка брама зачинилася за спинами, звук від удару дерева об дерево віддався у грудях. Світло зникло, лишивши їх у довгій тіні високих стін.

 Стоян не поспішав, і ця повільність тиснула більше, ніж погрози вартових.

Борна крутив головою. Внутрішні стіни та вежі були схожі на звичайні зруби, але колоди тут — удвічі товстіші. Вежі здіймалися на три поверхи, кожен ярус нависав над нижнім, наче гриб. Стіни потемніли від дощів. Дерево вицвіло, стало глухим, майже чорним. Навіть помости не скрипіли — тільки глухо віддавали під ногами.

 Хлопець ковзнув поглядом по вежах, прикидаючи відстань між лучниками.

У повітрі стояв важкий запах смоли та сухого дерева.

Стоян ішов попереду, важко ступаючи по втоптаній землі.

— Я так і знав: з’явився Радомир — чекай біди.

Радомир коротко засміявся.

— І тому ти втік від мене сюди, до князя?

Стоян зупинився і обернувся.

— Знаєш, Радомире... я вже старий. Сили не ті.

Він стиснув кулаки, наче перевіряючи хват, але одразу розслабив пальці.

— А тут спокійно. І тепло.

Він знову засміявся і поплескав себе по животу, що випирав з-під шкіряного пояса.

— І поїсти є вдосталь. Що ще треба старому?

Стоян глянув на молодого хлопця, і сміх миттю зник з його обличчя. Погляд став холодним.

— А тут ви прийшли. Що ще думати? Тільки біда.

За брамою починався майдан. Там стояли кузні, які Радомир роззирав.

Горни були відкриті, викидали в небо густий сірий дим. Ковалі, забризкані сажею, важко гатили по ковадлах.

Радомир скоса глянув на Стояна.

— Ковалі не відпочивають, — буркнув Стоян, кивнувши на горни. — Князь любить, щоб запас наконечників завжди був повним. Про всяк випадок.

Борна розглядав наконечники. Вони були важкі й міцні — такі проб’ють і шкіряні обладунки, і щит

Пішли далі. Хлопець ледь не спотикався, роззираючись на всі боки. Він вперше бачив стільки людей і стільки зрубів в одному місці.

Дим висів низько, різав очі. Через нього люди здавалися тінями. Ці тіні рухалися швидко, між зрубами, що тиснули з обох боків.

Проходячи повз них, Борна чув, як ті шепочуться між собою:

— Не нашого роду.

— В хутра вдягнені.

— Зайди якісь.

— Стоян веде.

— До князя йдуть.

— До якого князя?.. До Часлава.

Вони обходили їх, виверталися, притискалися до стін.

— А пам'ятаєш, Радомире, як ми на Дунаю відсиджувалися? — Стоян не обертався. — Тоді був дощ і ми жерли сиру конину, бо вогонь розпалити не могли.

Радомир ледь помітно всміхнувся краєм губ.

— Пам'ятаю. Тобі тоді стріла в плече зайшла, а ти все лаявся, що конина занадто жилава.

Стоян зашкірився, здригнувши широкими плечима.

— Бо вона й була жилава! Тепер би я таке й не їв. Тепер мені княжа каша миліша за будь-яку здобич.

Борна слухав їхні теревені і витріщався навкруги. Ці зруби, це  справжній лабіринт, з якого чужинцеві не вибратися.

— Багато літ минуло, — зітхнув Стоян, раптом стишивши крок. — Багато в землю пішло.

Радомир мовчав.

Вони  йшли далі, і хлопець мимоволі зупинився, задерши голову. Прямо перед ними стіною здіймалися Білі скелі. Велетенські глиби світлого пісковику сліпили очі навіть під похмурим небом.

У стінах чорніли отвори. Це були печери. Перед кожним входом були розчищені майданчики, викладені пласким камінням — чистим і гладким.

— Це що... люди там живуть? — тихо спитав Борна. — Прямо в горі?

Стоян зупинився і глянув на скелі з гордістю.

— Живуть, — кивнув він. — Їх ще прадіди довбали.

Хлопець підійшов ближче.

― Дивні якісь.

— Чого дивні? Великі!  — Стоян поглянув на Борна. — На твоїй Бистриці такого нема!

Борна промовчав.

Радомир теж розглядав скелі. Він пам’ятав ці отвори ще з молодих літ, але тепер вони здавалися меншими — після Горганів.

Йшли далі стежкою, що вилася поміж скельними терасами, наближаючись до княжого двору, який нависав над городищем, наче частина самої гори.

Борна сповільнив крок, споглядаючи стіни двору. Після тісних вуличок та задушливого диму кузень, це місце було іншим. Двір не просто стояв на горі — він нависав над усім городищем, ніби виростав прямо з білого каменю.

— Не відставай, — кинув Стоян.

Вони пройшли повз  дерева, що  прилягали один до одного  так щільно, наче вони виросли разом. На одвірках шкірилися різьблені звірі, і хлопцеві здавалося, що їхні дерев’яні очі проводжають його поглядом.

На княжому дворі під ногами гучно цокав камінь.

Радомир ішов твердо, не зводячи очей з важких дверей. Борна ішов поспіхом за ним.

Він відвів погляд на вікна. Замість тьмяних міхурів там сяяли тонкі пластини світлого каменю.

Стоян зупинився перед входом.

— Прийшли, — Він випрямився.

— Стійте тут, а я вивідаю, чи прийме князь.

Стоян зник за важкими дверима, які з рипом зачинилися. Радомир та Борна залишилися самі. Навколо, косо поглядаючи на воїнів, снувала челядь: одні тягли важкі оберемки дров до кухонних печей, інші несли вишиті сувої тканин, хтось чистив мідний посуд, що аж горів на сонці. Між ними старший раз у раз викрикував:

— Куди тягнеш, роззяво?

— Не спи!

— Стій там!

Челядь шепотіла між собою:

— Давно тут гостей не було.

— Дивись, дивись — роззирається.

— Та це смерди…

— Тьху, відвернись.

Радомир роздивлявся: стіни, засуви, кількість воїнів. Зупинив погляд на одному з вікон. Йому здалося, що за світлою пластиною слюди мигнула швидка тінь — хтось спостерігав за ними з напівтемряви терема, не виказуючи себе.

Він ледь примружився, але тінь зникла так само раптово, як і з’явилася. «Нехай, — подумав він, не ворухнувшись. — Кому треба, той побачить».

Він знову перевів погляд на важкі двері, очікуючи на повернення Стояна.

Борна, не в силах вгамувати цікавість, підійшов до самого краю гори. Він глянув униз і мимоволі вхопився за холодний камінь.

Звідси, з висоти Білих скель, городище розкинулося як на долоні. Борна моргнув — воно було величезним. Сюди вміститься сотня його рідних поселень, ще й лишиться місце для пасовищ. Люди внизу здавалися дрібними мурахами, що безперервно вовтузяться між сірими дахами.

Погляд хлопця ковзнув далі, до річки. Він побачив канал, проритий прямо до підніжжя скель.

— Дивись, Радомире... — тихо покликав він.

Там, де зазвичай товпилися десятки моноксилів із крамом, сіллю та хутром, було порожньо. Біля берега сиротливо погойдувався один човен, прив’язаний до причалу.

— Човен один… А місто яке ж велике.

Він знову глянув на величне місто, що ще хвилину тому здавалося йому нездоланним.

Почувся важкий тупіт ніг по плитах. Підійшов Стоян, його обличчя стало ще похмурішим, ніж було.

— Мутимир не прийме. Приходьте завтра.

— Шкода, Стояне, —відрізав Радомир.

— Князь занедужав, —стишив голос і підійшов ближче. — Ніг ніби  не чує. Старі рани. Ти ж знаєш.

Радомир зітхнув, дивлячись на зачинені двері терема.

— Так. Знаю.

Стоян перевів погляд із Радомира на Борну, який усе ще розглядав порожній канал унизу, потім знову на старого.

— В мене переночуєте, — промовив він уже м’якше. — Вип’ємо по кухлю пива, змиємо пил із горла.

Він поклав важку руку на плече Радомира й додав ледь чутно:

— Там і поговоримо. Без зайвих вух.

Вони пішли городищем, в інший бік, ближче до стіни. Борна кілька разів ледь не загубив їх із виду, задивляючись на вежі, що тиснули з обох боків.

Зайшли в хату.

— Як дома… — прошепотів Борна.

Біля печі поралася жінка. Почувши кроки, вона повільно розігнулася. Стоян, не дивлячись на неї, скинув на лаву важкий пояс із мечем — залізо глухо брякнуло.

— Жона моя, — кивнув він, витираючи піт із чола. — Сновидою звати.

Сновида мовчки мазнула поглядом по Радомиру, затримавшись на Борні. Той мимоволі здригнувся. Радомир лише здивовано звів брови.

— Жона? — перепитав він, не зводячи очей зі старого друга.

Стоян ледь помітно стиснув губи, ніби стримував рик, і ствердно кивнув:

— Так, жона.

Він обернувся до жінки й тихіше сказав.

— Ти б нам налила по кухлю пива. І поїсти щось дай, з дороги люди.

Жінка кивнула й вийшла. Коли її кроки стихли, Стоян важко опустився на стілець, що аж зарипів під його вагою. Він почав розглядати свої широкі  долоні.

— Вдова вона, — заговорив він тихо. — Не мала нікого, от я і пристав до її дому. Дочка в неї є... Недобре з дівчиною. Нечисть якась вчепилася, сушить її.

Стоян стиснув кулаки так, що хруснули суглоби.

— Люд тутешній спочатку вовком дивився, шепталися за спинами. Я їм швидко роти заткнув. Тепер мовчать, тільки очі відводять.

Він підняв запитливий погляд на Радомира. Той знизав плечима.

— А я що, Стояне? Діло твоє. Живеш — то й живи. Кожен шукає свій затишок.

— Не ті літа, Радомире, — видихнув Стоян. — Я вже казав тобі. Хочеться спокою, хоч на старість.

— Добре, добре, Стояне, — Радомир підняв руки. — Твоє право.

Зайшла Сновида. Вона внесла три дерев’яні ковші з пивом, тоді подала свіжий хліб і миску гарячої пшоняної каші, від якої валував густий пар.

— Спати будете в клуні, — кинула вона. — Там солома свіжа є.

— Спасибі, — відповів Радомир.

— Піду Рогошу пошукаю, — Сновида зупинилася в дверях і кинула короткий погляд на Стояна. — А ви тут їжте, не чекайте.

Стоян лише важко хитнув головою, не піднімаючи очей від кухоля.

— Добре. Йди.

Воїни їли жадібно, ламаючи хліб великими шматками. За кілька хвилин широка миска спорожніла. Радомир витер рота долонею, взявся за кухоль і зробив довгий ковток. Прохолодне пиво змило пил і гіркоту довгої дороги.

— Стояне, — почав Радомир, не відводячи погляду. — Нам потрібна допомога. Самим не встояти.

Стоян мовчав, розглядаючи візерунки піни в кухлі.

— Якщо князь не дасть людей, обри спалять усе, — продовжував Радомир, нахиляючись ближче.

— Нема діла князю до вас, — видихнув Стоян. — Що йому одне малюсіньке городище?

Він перевів погляд на Борну. Хлопець уже ледь тримався. Його голова важко схилялася на груди, очі зліпалися.

— Якщо спалять вас, а інших ні — для князя це невелика втрата, — Він глянув на Радомира.

— Стояне, нам потрібно відбитись! — перебив його Радомир, гупнувши кулаком  по столу. — Ми в горах.

— І що з того? — криво усміхнувся Стоян.

— А те, що ми знаємо там кожен яруг, кожну стежку, а вони — ні, — Радомир підняв обрубок пальця. —  Ми знаємо, як їх бити в лісах.

Стоян зробив надпив пива й задумався.

— Це нічого недає, Радомире. Вас занадто мало.

— Мало, — погодився Радомир. — Але є інші роди. Якщо ми покажемо, що обрів можна різати, ті прийдуть.

— Хто? — він розвів руками. — Вони заховаються в хащах, пересидять біду в лісах, як миші. І ви так само. Пересидьте.

— І що потім? — Радомир подався вперед. — Куди далі? Вони заберуть худобу, спалять жито. Помремо з голоду, якщо не від заліза.

— Багато пішло в інші землі. Кажуть, там краще, — Стоян знизав плечима. — Може, й вам?

— Туди треба йти через Панонію… — сумно відповів Радомир. — А там — обри. Нікуди нам іти.

Стоян повільно похитав головою.

— Князь не допоможе. Він боїться обрів більше, ніж гніву богів.

— Я знаю Мутимира. Ходив із ним у походи. Ділили кров і кашу. Він не боягуз.

— Ти не знаєш… — Стоян глянув на нього з-під лоба. — Зараз усе інакше, Радомире. Не він тут усе вирішує.

— А хто? — швидко спитав Радомир.

— Брат… — промовив Стоян ледь чутно, наче саме це слово пекло йому язик.

— Той боягуз? — Радомир завмер із ковшем у руці.

— Він домовився з каганом про щось, — вів далі Стоян і зробив ковток пива, ніби змиваючи гіркоту.

— Але ж він… він навіть у походи не ходив. Боявся власної тіні, — згадав Радомир, і в його голосі прозвучала зневага.

— Тепер він тіні не боїться. Він нею дихає, — Стоян ще дужче притишив голос, нахиляючись над столом. — І волхв якийсь дивний став. Молиться богам — та не так, як раніше. Наче не тим. Все інакше тепер, Радомире.

— Як це? — Радомир нагнувся до самого обличчя друга.

— Не так, — Стоян відвів очі в темний куток хати. — Раніше жертви були — зерно, віск, перша дичина. А тепер...

Він подався вперед, до самого вуха Радомира, так, що той відчув важкий подих.

— Говорять, що людську кров почав богам лити. Жертви живі приносить.

Стоян різко озирнувся на двері, ніби перевіряючи, чи не повернулася Сновида, і прошепотів:

— Як думаєш, хто такі жертви потребує? Боги світлі чи хтось інший, хто засів у печерах під скелями?

— Ого... — видихнув Радомир. На мить йому здалося, що стіни хати стали вужчими. — То як тепер бути?

Радомир поклав важку долоню на плече Стояна, стиснув так, що пальці вп’ялися в шкіру.

Він дивився просто в очі.

— Ти знаєш мене давно, Стояне. Ми з тобою не одну ріку крові перейшли.

У хаті стало тихо. Десь у печі тріснуло поліно.

— Кажи прямо, — стишив голос Радомир. — Хто може допомогти?

Стоян не відповів одразу. Він опустив погляд на кухоль, провів пальцем по вологому краю, ніби збирався сказати щось просте… але слова не йшли.

Потім підвів очі.

— Є один, — глухо промовив він.

Він нахилився ближче.

— Мутимирів син, — видихнув Стоян.

Радомир на мить заціпенів, а потім розчаровано відкинувся назад, ледь не перекинувши кухоль.

— Хто?! — повторив він. — Ти що, Стояне, здурів? Це ж хлопчисько!

Стоян не відступив. Потім подався вперед.

— Це «хлопчисько» вже бачило кров, Радомире. Він був у поході. І… — Стоян на мить зам’явся, підбираючи слова. — У нього є свої воїни. Молоді, гарячі. Вони підуть за ним.

Радомир прищурився, уважно вдивляючись у обличчя друга.

— Продовжуй, — коротко кинув він.

— Князь старий, — голос Стояна став зовсім тихим, майже шепотом. — Як гадаєш, скільки йому лишилося?

Радомир мовчав, обмірковуючи почуте. Погляд його став важким.

— Ну, може ще кілька літ протягне... а може й ні, — промовив він повільно.

— Отож, — Стоян кивнув. — А коли він піде до дідів, буде велике віче. І тоді… чи брат-боягуз сяде на стіл, чи молодий вовк.

Радомир важко поклав руки на стіл. Пальці його мимоволі стиснулися в кулаки.

— Я тебе зрозумів, — хитнув йому Радомир, дивлячись на дно порожнього кухля. Потім підвів погляд на друга. — Але я мушу поговорити з князем.

Стоян підвівся,  стілець  рипнув. Він поклав руку на плече Радомира.

— Завтра, Радомире. Завтра. А тепер — спати.

У клуні тхнуло застояною соломою.

— Радомире… Радомире… — не вгавав Борна.

— Що? — не витримав Радомир.

— Вона так на нас дивилась.

— Хто?

— Та… та Сновида.

— Чого так думаєш?

— Вона зло зиркнула на Стояна, як він привів нас.

— Кожна жона зло зиркає.

— Чому?

— Бо жона.

— А…

Борна лежав, думав, потім знову озвався:

— Люд тут переляканий, сахається.

— От усе тобі ввижається. Спи.

І додав:

— Люд як люд. І в нас такий.

— Ні, не такий.

— Спи.

Борна обернувся і майже відразу захрипів, провалившись у сон без сновидінь. А Радомир усе ворочався. Сон не йшов. Він дивився у темряву під стріхою.

Наступний день зустрів їх важким, холодним дощем. Небо над Білими скелями затягнуло сірим клоччям, і камінь городища став слизьким та темним. Вони довго чекали під стріхою, доки Стоян зник у дверях дому. Нарешті він з’явився, витираючи долонею мокре обличчя.

— Мутимир прийме, — коротко кинув він.

Важкі двері зачинилися, відсікаючи звуки городища. Всередині панувала напівтемрява. Світло пробивалося лише крізь вузькі вікна, затягнуті напівпрозорою слюдою, застигаючи в повітрі сизими смугами диму від каганців.

Радомир ішов повільно. Під ногами глухо гупали товсті плахи підлоги. У носі крутило від густого запаху трав, якими обкурювали приміщення, щоб забити дух хвороби.

На княжому кріслі, застеленому важкою ведмежою шкурою, сидів Мутимир. Колись він був подібний до дуба, тепер нагадував порожню кору, що трималася лише завдяки пишним шатам. З його худих плечей спадало корзно з візантійського паволоку, гаптоване золотою ниткою, що тьмяно блищала в напівтемряві. Погляд князя блукав по стінах — байдужий і затуманений, ніби він уже наполовину був у Наві й не помічав ані різьби на одвірках, ані срібних кубків на столі.

Трохи далі, на лаві, вкритій м’яким червоним сукном, сидів Часлав. Радомир мимоволі напружився. Де подівся той боягузливий шмаркач, якого він пам’ятав? Часлав сидів рівно, поклавши холені руки на руків’я довгого меча, інкрустованого яшмою та тонким срібним дротом. Його погляд був твердий і холодний. Він удавав господаря цих багатств — на відміну від брата, що поволі згасав поруч.

У кутку, біля важких вишитих завіс, застиг Зоредан. Волхв перетирав між пальцями суміш у чаші з темного, майже чорного скла. Ні на кого не дивився.

Позаду князя, підпираючи стіни, завішані шкурами рідкісних білих куниць, стояли четверо воїнів у блискучих кольчугах із мідними пряжками. Вони дивилися на Радомира з холодною, майже гидливою зневагою.

Радомир вийшов на середину.

— Я Радомир із городища на Бистриці, — почав він  — прийшов говорити за Добромисла.

Радомир витягнув з-під сорочки дерев’яний знак роду і простягнув його перед собою. Мутимир навіть не повів оком.

— Не знаю я ніякого Добромисла, — прохрипів князь. — І Бистриці не знаю. Це далеко?

— П’ять днів ходу, княже.

Мутимир підвів голову і вперся в нього порожнім поглядом.

— А ти хто такий? — спитав він. — Чого прийшов за нього говорити?

Воїни поворушилися з ноги на ногу. Часлав на лаві не ворушився.

— Твій воїн, князю. Ти мусиш знати мене.

Мутимир повільно повернув голову, глянув на Часлава.

— Багато воїнів ходить під сонцем… — прохрипів князь. — Не пам’ятаю.

— На Дунаю, Мутимире! — Радомир ступив крок уперед. — Коли стріла мала знайти твоє серце, а знайшла моє плече. Я витяг тебе з того замісу, лишивши там своє м’ясо і… ось це.

Він підняв праву руку, показуючи обрубок вказівного пальця.

Мутимир завмер. Раптом він різко розсміявся — сухим, ламаним звуком, що перейшов у важкий кашель. Князь зігнувся, на очах виступили сльози.

Часлав навіть не поворухнувся, щоб допомогти братові, лише спостерігав.

Нарешті Мутимир відкашлявся.

— А-а… так. Пригадую… — прохрипів він, витираючи піт. — Радомир. Ну, і що тобі треба?

— Обри йдуть, Мутимире, — голос Радомира став низьким, майже загрозливим. — А перед ними до нашого городища прибився ромей. Скриню віз, дивну таку, заковану… Тепер вони йдуть прямо до нас.

При слові «скриня» Зоредан у кутку стрепенувся. Його пальці завмерли над чашею. Він підвів голову.

— Що за скриня? — спитав сухим голосом. — Що в ній? Золото? Чари?

— Дівка з неї вийшла, — відрізав Радомир. — Більше я нічого не знаю. Я прийшов сюди по допомогу. Нам потрібні мечі, Мутимире!

Зоредан подався вперед.

— Жива? — перепитав він. — Кажеш, вийшла з заліза… сама?

— Сама, — буркнув Радомир.

Волхв не відповів. Він повільно опустився назад на лаву, ще сильніше перебираючи пальцями.

— Ми не дамо мечів, — заговорив Часлав. Він підвівся й повільно підійшов до Радомира. — Допомогти вам — означає противитись кагану. Це нам не на руку. У обрів — сила. А у нас… — він обвів рукою напівтемну залу, — роди не поспішають слухати князя. Кожен сидить у своїй норі. Нехай і розбираються самі.

— Мій рід давав данину справно! — підвищив голос Радомир. — Наші воїни йшли у кожен похід, Мутимире!

Часлав примружився, зупинившись впритул до нього. Від нього пахло дорогими оліями.

— На Бистриці рід малий, — кинув він зневажливо. — Через жменьку смердів ми не будемо сваритися з каганом.

— Вірно кажеш, Чаславе! — гукнув один із воїнів, вдаряючи кулаком по щиту. — Навіщо нам лити кров за далекі роди, коли маємо спокій?

По залі пішов схвальний гул. Воїни перезиралися, посміхаючись. Мутимир знову заплющив очі, ніби ця розмова його більше не стосувалася.

Часлав сів на лаву і відвернув голову. Радомир ще мить стояв, чекаючи чогось, потім розвернувся.

Він вийшов, не дивлячись під ноги. Світло від білих стін різало очі, випалюючи залишки надії. У голові стояв гул, у грудях пекло. Часлав — із його мащеними руками і зневажливим поглядом — викликав нудоту.

Він не пам’ятав, як дійшов до Стоянового двору. Ноги самі привели.

Радомир важко дихав, ніздрі роздималися. Стояна ніде не було. Він заскочив у клуню, де Борна розправляв залежану солому.

— Збирайся, — гаркнув Радомир так, що хлопець аж підскочив.

— Живо! В дорогу!

Борна зблід. Обличчя Радомира перекосило, обрубок пальця сіпався. Хлопець не питав навіть «чому». Він закидав речі в мішок, плутаючись у ремінцях.

Вони майже добігли до брами, коли з тіні вежі виступив Стоян. Він перегородив шлях, засунувши великі пальці за пояс. Обличчя його було червоним від роздратування.

— Куди поперли!? — гаркнув, манючи їх у вузький прохід між зрубами.

— Геть звідси, — просичав Радомир, хотів обійти. — Князь твій здох, Стояне. А замість нього сидить слизняк. Нам тут нема чого ловити.

—Втихомирся, — Стоян грубо штовхнув Радомира в плече, змушуючи зупинитися. — Сьогодні ввечері поговоримо з Вогнедаром.

— І що це дасть? — Радомир витріщився на нього з ненавистю. — Що дасть розмова з шмаркачем, коли його стрийко вже продав нас усіх обрам?

— Ти почекай і дізнаєшся, — огризнувся Стоян. Його теж почала брати злість. — Не мели язиком завчасно.

— Я втрачаю час! — Радомир схопив Стояна за сорочку. — Я не знаю, що зараз у городищі! Може, там уже все палахкотить, поки я тут пиво п’ю!

— Нема ще обрів, — Стоян різко вирвався. — Якби були — я б знав першим.

Борна переминався з ноги на ногу, переводячи погляд з одного старого воїна на іншого. Він міцніше стиснув свій мішок, готовий будь-якої миті або бігти до лісу, або повертатися назад.

Радомир кілька секунд важко дивився в очі Стояну. Він різко розтиснув кулаки.

— Добре, Стояне. Тільки тому, що я тебе знаю стільки літ. Довіряю. Поки що.

Він обернувся до Борни, який все ще стояв з відкритим ротом.

— Чого витріщився? Ідемо назад.

Радомир розвернувся і пішов углиб міста. Борна, важко зітхнувши від полегшення, поплівся слідом.

До вечора сиділи в клуні. Радомир мовчав, Борна не наважувався його зачіпати.

Сутінки зійшли швидко.

Коли стемніло зовсім, Радомир підвівся і вийшов. Ступив на подвір’я — і завмер.

На тлі темних скель ворушилися вогні. Постаті зі смолоскипами тягнулися до печер. Вітер приніс людський крик — тонкий, довгий, що вмить обірвався. Радомир напружився, вдивляючись у темряву. «Жертва», — промайнуло в голові.

— Ходімо, — голос Стояна почувся з-за спини. — Хлопця не бери. Нехай тут сидить.

Радомир різко обернувся, кладучи руку на ніж.

— Не бійся, — похмуро додав Стоян. — Нічого з ним не станеться. Поки я тут, ніхто його не зачепить.

Радомир мовчки кивнув у бік скель, де щойно зникли останні вогні смолоскипів.

— Привозять когось постійно, — тихо сказав Стоян. — Не тутешніх. Чужинців. Зі степу чи з доріг.

Радомир ще раз глянув на чорні отвори в скелях, сплюнув і повернувся до клуні.

— Чекай тут, — кинув він Борні. — І не висувайся.

Хлопець нічого не відповів, лише кивнув. Коли кроки стихли в грязюці, Борна заліз у найтемніший куток клуні й притиснувся спиною до колод, стискаючи руків’я ножа.

Вони рушили. Радомир ішов за Стояном через порожні вулиці. Навколо було тихо, тільки десь у глибині гори віддавався гул, ніби каміння дихало.

Звернули з широкої вулиці. Далі вузькі проходи. Повітря тут важке, тхнуло гнилою соломою, перегорілим жиром та кислятиною. Грязюка тут не висихала, перемішана з гноєм та помиями.

— Чуєш, як смердить? — кинув Стоян, не обертаючись.

Далі корчма — тут затримувалися купці, та гридні спускали срібло. Під стінами, на мокрих колодах, сиділи люди. Воїни в розхристаних сорочках спали просто в болоті, підклавши під голови порожні корчаги. Інші хрипко реготали.

—  У Вогнедара є воїни. Він хоче бути князем.

Стоян важко ступив через калюжу

— Але старий ще живий, — продовжував він. — А у Часлава є сіль. Він її продає, має зиск. А за сіль можна купити будь-кого. Походи мало дають, тому  Часлав не боїться нікого.

Біля одного з довгих зрубів, з якого валив дим і чулося гупання ковшів, товпилися жінки. Вони стояли в тіні, чекаючи, поки їх покличе п’яний десятник чи купець.

— Одна надія на віче, — продовжував Стоян. — Треба, щоб старійшинам Вогнедар сподобався. Потрібно щось, крім голої сили. Ти, Радомире, те, що  можеш йому дати.

Вони зупинилися біля дверей. Зсередини тягнуло потом і пивом.

— Тут і випити можна, і забути, як тебе звати, — сказав Стоян. — Князь дозволяє.

У мареві від каганців на лавах сиділи воїни. Запах поту вдарив Радомиру в ніс. Очі звикали до темряви повільно. В кутку, за столом сидів чоловік. Обличчя не було видно, тільки силует.

Вони сіли навпроти.

— Це Вогнедар, про якого я казав, — Стоян кивнув на постать у затінку. — А це Радомир.

Чоловік хитнув головою і повільно нахилився вперед. Світло вихопило обличчя — зовсім молоде, років двадцяти, може трохи більше. Радомир криво кивнув. Шмаркач. Але вибору не лишалося. Та він чекав, що скаже цей «вовк», про якого так багато говорив Стоян.

— Чув, ти шукав мене? — спитав з вагою у  голосі.

Радомир підняв брови і перевів погляд на Стояна. Той лише ледь помітно стенув плечима.

— Тебе — ні. Хотів із твоїм батьком поговорити, — відрізав Радомир.

Вогнедар примружився.

— І як? Поговорив?

— Князь мовчав, — Радомир дивився прямо в очі хлопцю. — За нього говорив Часлав. Сказав, що ми занадто малі, щоб через нас сваритися з каганом.

Вогнедар сидів, не ворохнувся.

— Стрийко любить спокій, — сказав з іронією.

— Чув, ти можеш зібрати воїв для походу? — сказав сходу Радомир.

— Дивлячись куди. І яка моя плата? — Вогнедар відкинувся на спину.

— А яку ціну ти правиш?

— Якщо похід, то на першому місці:  Срібло, збруя, роби.

— Там не буде цього, — похмуро відповів Радомир. — Але ми заплатимо. Сіль, шкури, худоба. Все, що маємо.

Вогнедар сухо засміявся, і цей сміх різав слух:

— Ти б ще мені ягід назбирав. Жоден муж не проливатиме кров за твою худобу. Зброю купують за срібло, а не за коров'ячі хвости.

В середині все закипало. Розмова йшла в нікуди. Він не міг вхопити, куди гне цей малий.

— А нащо вам мої вої? — раптом спитав Вогнедар. — Що, самі не встоїте без княжого заліза?

— Ми князя на віче підняли, щоб він захищав наш рід. За це ми чесно віддаємо данину, — голос Радомира став жорстким.

— А звідки нам знати, перед ким ви своє слово тримаєте? — Вогнедар подався вперед, і його погляд став колючим.

— Хто зараз сидить на стільці? — запитав Радомир.

— Ти знаєш. Мій батько.

— От ми його туди й посадили.

— Не сміши мене, — холодно кинув Вогнедар. — Ваше городище таке мале, що князь навіть назви його не чув.

— А воно є. І туди йдуть обри. Це все, що тобі треба знати.

Вогнедар зміряв його поглядом з ніг до голови.

— А ти що — старійшина роду? З чиєї волі ти тут торг ведеш?

— Я воїн цього роду.

— То хіба звичайний вой може слово тримати за весь рід, якщо він не вождь?

Замість відповіді Радомир запустив руку під сорочку і витяг знак Добромисла. Він поклав дерев’яний оберіг на стіл прямо перед носом у хлопця.

Вогнедар замовк. Його погляд затримався на знаку.

— Ну добре, — промовив він і відкинувся назад. — Скільки списів виставить твій рід?

— Небагато. Дві сотні в мене, ще сотня за Прутом, — Радомир дивився на викладений знак.

Вогнедар ледь помітно хитнув головою.

— Це ніщо. Вони вас переріжуть у першій же січі.

— Знаю, — Радомир аж зубами рипнув, насуваючись на нього всіма грудьми. — А в тебе скільки воїв?

— Назбирається, — ухильно кинув княжич. — Але чи потрібно це мені?

Радомир змовк, затиснувши кулаки під столом. Потім заговорив важко, ронячи кожне слово, як камінь:

— Батько твій старий. Зиму не перезимує.

— Знаю, — байдуже відгукнувся Вогнедар.

— Скоро піде до предків.

— Усі там будемо, — княжич навіть обличчям не перемінився.

— Ну от. А стрийко твій у повній силі. І стіл княжий підім’яти під себе хоче.

— Теж мені таємниця, — відрізав княжич. — Кажи далі.

— Добре, що знаєш, — Радомир аж підібрався, тамуючи лють. — Тільки й віче про це знає.

Вогнедар нашорошився. Він повільно підвів підборіддя, не зводячи з Радомира очей.

— І що віче?

— А те, що на стіл кликатимуть або його, або тебе. — Радомир дивився йому прямо в обличчя. — Як думаєш, у кого більше срібла чи солі, щоб старійшин обдарувати? У тебе чи в стрийка?

Вогнедар мовчав, але його пальці на столі забіліли від напруги.

— А що в тебе є, щоб так говорити? — процідив він.

— Ми можемо покликати тебе княжити. Підтримаємо словом і залізом.

— Ха! — Вогнедар коротко, сухо реготнув. — Маленький рід із Бистриці...

— Маленький рід, який умиє обрів кров'ю, — промовив Радомир, ронячи кожне слово. — А такий рід — це вже не дрібнота. Це сила, за якою підуть інші.

Вогнедар завмер. Було чути тільки, як важко дихає Стоян поруч і як тріщить каганець у кутку. Він дивився на Радомира так, ніби вперше розгледів під старою сірячиною вовчі зуби.

— Ти пропонуєш мені підняти крамолу раніше, ніж помре батько? — тихо спитав він.

— Ні. Я пропоную спочатку стати з нами проти обрів, а потім ми станемо за твоє плече.

Вогнедар сперся ліктями на стіл, не зводячи з Радомира важкого погляду. Той пропонував йому залізо в обмін на залізо. Кров за кров.

— А звідки я знаю, що ви не збрешете? Візьмете моїх воїв, а як зберуться на віче — сховаєтеся в лісах?

Радомир подався вперед, скорочуючи відстань між ними до ліктя. Голос його став низьким і твердим.

— Станеш із нами проти обрів — і ти вже наш князь. Вогнедаре.

Вогнедар не відвів погляду. У кутку Стоян затамував подих.

— Поруч із вами? — перепитав Вогнедар. — Хочеш, щоб я повів своїх на смерть? І сам згинув у вашій Бистриці?

— Тоді сиди тут і чекай, поки Часлав постаріє, — відрізав Радомир. — Або покажи, на що здатен. Хай люд побачить, хто вовк, а хто змія. Іншого шляху немає.

Потім добавив.

— Тільки так, — кивнув Радомир.

Вогнедар мовчав довго. Потім підвів очі.

— Мені потрібно дві ночі, — нарешті сказав він. — Зібрати людей, перевірити збрую.

— Дві ночі — то забагато, — глухо кинув Радомир.

— Або так, або ні. Вибирай, — тепер уже Вогнедар відповів різко.

Радомир важко хитнув головою, погоджуючись.

— Ну то добре. Зустрінемося біля Білого яру. Знаєш, де це?

— Знайду, — відповів Радомир і вперше за вечір глибоко, на повні груди видихнув.

Він підвівся, даючи зрозуміти, що розмову закінчено. Стоян мовчки рушив слідом.

— Не запізнися, — додав Радомир біля самого виходу. — Обри не чекатимуть, поки ти виспишся.

Він ішов назад. Думав, чи прийде Вогнедар і чи вистачить у них воїв. Головне — перемогти, а що буде далі, його зараз не обходило.

А десь там, із глибоких печер, при світлі смолоскипів виходили люди. За собою вони тягли дівку, яка голосно стогнала. Та вони не зважали. Останнім шкандибав згорблений старий. Він наздогнав переднього чоловіка і тихо промовив:

— У Бистрицю зайшло щось неживе. Нам це не подобається.

— Що робити? — глухо запитав інший.

Старий замовк на мить, а тоді виплюнув:

— Вогнедар піде туди. Не заважай йому. Відправ своїх вірних мужів з ними. Нехай заб'юь там і нечисть, і сина Мутимира.

Вони ступили далі, до самого багаття. Багровий спалах вихопив із темені два обличчя — Зоредана та Часлава.