Чужинець.

Коли Бистриця нарешті вгамувала свою лють і ввійшла в береги, лишивши на заплавах шар масного, чорного мулу, Городище стрепенулося. Сонна заціпенілість зими змінилася гарячковим поспіхом, бо в горах один день годує місяць, а сонце тут — скупий господар.

Але перед тим, як перший раз загартоване чересло вп’ється в тіло землі, рід мусив задобрити тих, хто тримає цей світ у своїх долонях. На самому краю поля, де чорна земля ще дихала сирим холодом, люд збився в тісну купу. Попереду, наче вирізьблений із темного дуба, стояв Волхв. Він не співав і не промовляв — голос його, схожий на тріскіт криги, глухо хрипів у туман. Старець простягнув над багаттям свої сухі, покручені пальці, ловлячи перший густий дим від ясенових колод. Сизий струмінь не вабив приємністю; він пахнув гіркотою тисячолітнього терпіння. Він набрав у жменю гарячого попелу і, не здригнувшись, розтер його по обличчю, малюючи на чолі знак Сонця, що ще тільки мало набрати сили.

— Вона спить... — глухо кинув Старий у бік ниви, і люди мимоволі затамували подих. — Мати спить, і сни її зараз холодні. Якщо розбудимо криком — не дасть ні зерна, лише каміння та бур’ян.

Старець дістав із-за пояса ніж,  Добромисл підвів до нього чорного півня, чиє пір’я лисніло від вологого туману. Волхв одним швидким рухом перерізав горло чорному півневі — птах не мав видати жодного звуку, щоб не накликати грім.  Коли густа, гаряча кров шкваркнула на розпечене вугілля ясена, повітрям прокотився важкий, душний запах. Старець припав до самої землі, притискаючи закривавлені долоні до вогкої ріллі. Гаряча кров цівкою пішла в першу скибу, годуючи землю, задобрюючи Ярила, чия яра сила мала от-от запліднити ці тераси. Він шепотів прямо в чорну щілину в ґрунті, наче передавав таємницю:

— Пий, Мати. Пий і пам'ятай наш піт. Не пускай чужого на свій поріг, не давай Наві прорости крізь стебло.

Він піднявся, важко спираючись на костур, і поглянув на чоловіків. Очі його в цей момент були порожніми, наче два глибоких яри. Волхв набрав повну жменю свяченого зерна, змішаного з попелом від обрядового вогнища, і першим кинув його у вогку темряву ріллі. Мирослава разом із жінками обійшла межу, розбризкуючи з чаші молоко та попіл від зимового вогнища, шепочучи замовляння до Макоші, щоб нитка життя не увірвалася від голоду.

— Тепер кличте її ралом, — скомандував Волхв вождю. — Тільки ведіть борозну рівно, як долю. Хто схибить — той зиму не перейде.

Вождь мовчки вхопився за руків’я рала. Плечі його напружилися, коцованя сповзла набік, і перший раз залізо зі стогоном ввійшло в живе тіло ниви, вивертаючи назовні масну, чорну глибину. Обряд почався, і кожна людина відчула: тепер вони поєднані з цим полем не просто працею, а кров’ю, яка вже почала холонути в землі під їхніми ногами. Кожен чоловік, перш ніж взятися за рало, мав качнутися по ріллі — віддати їй свій біль і взяти в неї її невичерпну міць. Сонце ледь лизнуло верхівку Скальника, напруга трохи спала, і поле заповнилося звичним гомоном важкої праці

Ратибор працював за трьох. Його волосся кольору воронячого крила збилося від поту, а сіро-зелені очі, гострі, як камінь під холодною водою Бистриці, невідривно стежили за кожною скибою. Юнача гордість після вбивства ведмедя перетворилася на тиху, важку впевненість. Він став менше говорити й більше дивитися спідлоба. Він відчував на собі погляди дівчат і навмисне скидав коцованю, лишаючись у самій сорочці, щоб усі бачили його міць. Але вечорами, коли сонце сідало, він довго сидів над обривом, дивлячись на південь — туди, звідки мав прийти дим. Смерть Олешка зробила його дорослим, і ця дорослість була гіркою.

Домажир, як і взимку, лишався вірним собі. Коли прийшов час виносити посівне зерно, він почав справжню війну.

— Куди стільки в одну лунку?! — верещав він на свою Милаво. — Це ж не пісок, це життя наше, Дажбожа сльоза! Ти його розкидаєш, як мачуха, а воно кожне зернятко сльозою полите!

Вдова Млада працювала мовчки. Її статна постать і спокійний погляд горіхових очей випромінювали гідність, яка змушувала чоловіків притишувати голоси. Її діти бігали поруч, збираючи камінці з ріллі. Вона не приймала допомоги Богдана, який постійно крутився поруч.

— Сама впораюся, — відрізала вона.

Богдан же, зі своєю турою силою, пшеничним волоссям та широченними плечима, що затуляли обрій, брався за найважчі ділянки, де коріння верб в’їлося в берег. Його блакитні очі постійно шукали схвалення в очах вдови. Коли Богдан нарешті відпустив плуга. Його величезні руки дрижали від напруги. Він підійшов до Млади, яка збирала дітей біля багаття.

— Візьми, — він простягнув їй загорнутий у листя шматок в'яленого м'яса. — Дітям треба сили.

Млада подивилася на нього — не так, як на назойливого залицяльника, а як жінка, що вперше побачила в чоловікові не силу м’язів, а надійність берега.

— Дякую, Богдане, — тихо відповіла вона, і в її голосі вперше за весну не було криги. Богдан відійшов, почуваючись на диво ніяково, його обличчя спалахнуло червоним у світлі вогню, наче він знову став тим сором’язливим хлопчиком, яким був до того, навчився валити столітні дуби.

Зоряна, донька Тихомира, цього року теж пішла на городи так, наче її вели на мотузці до ворожого полону. Поки інші дівчата перекликалися сміхом і затягували пісень, щоб земля була прихильною, вона мовчки вгризалася нігтями в чорнозем. Чорна вогка земля забивалася під нігті, бруднила поділ сорочки, і Зоряні здавалося, що вона задихається в цьому низькому поклоні перед корінням. Кожного разу, коли вона випрямляла спину, її погляд летів не на сусідню грядку, а вгору — туди, де над горами кружляв одинокий сокіл, вільний від обов’язку годувати рід.

У вільний від роботи час вона допомагала Ясеню, роблячи вигляд, що їй просто цікаво, а не жаль його кривої ноги. Ясень, чиє темне волосся завжди було припорошене дубовою тирсою, намагався міцніше спертися на здорову ногу. Його пальці, звичні до дерева, а не до землі, впевнено тримали різець, поки Зоряна крутилася поруч, наповнюючи повітря своєю іскристою енергією.

Мала Любава, донька Добромисла, була єдиною яскравою плямою в цій важкій праці. Вона носила воду чоловікам, співала якихось безглуздих пісень і затицькувала за вуха квіти навіть найпохмурішим воїнам. На мить, коли вона підбігала до батька, Добромисл розслабляв обличчя, і в його очах проглядала та людина, якою він був до того фатального полювання.

Долина Бистриці перетворилася на вулик. Пахло свіжою ріллею, овечим гноєм, потом і першим квітом верби. Це було величне й водночас жалюгідне видовище: жменька людей, затиснута між величними, байдужими Горганами, намагалася вирвати в природи право на ще один рік життя. Вони вгризалися в землю, не знаючи, чи встигнуть вони зібрати цей врожай, чи дим, що вже затягнув дальні перевали, прийде сюди швидше за осінь. Вечорами, коли сині сутінки густішали, робота ставала тихішою. Гуркіт Бистриці тепер здавався гучнішим, забиваючи звуки людських голосів.

 Лише Ярина лишалася осторонь цієї метушні, ставши справжньою тінню лісу. Золотисте волосся дівчини здавалося легким туманом серед густих смерек, а очі кольору незабудок бачили те, чого не помічали інші — самі корені життя під товщею землі. Доки інші копали, вона зникала на схилах, шукаючи перші паростки медунки та первоцвіту. Люди все ще побоювалися її погляду — вона могла задивитися на людину так, ніби бачила не обличчя, а корені під землею. Коли вона приносила оберемки трав, то не просто сушила їх, а шепотіла до них, наче просила вибачення за те, що зірвала.

Але цієї весни трави мовчали. Ярина прикладала вухо до вогкої кори старих смерек, та замість звичного сонного зітхання лісових духів чула лише сухий, скляний тріскіт.

Ярина бачила, як тіні від хмар на схилах Скальника стали занадто густими, наче вони не пливли, а сповзали, мацаючи землю довгими, холодними пальцями.

Вона чула шепіт Берегинь. Їхні голоси не були криком жаху, як їй здалося спочатку, — вони линули м’яко, наче шелест сухого листя, лагідно торкаючись самих думок дівчини. Духи шепотіли про темряву, що прийде з далеку. Але в тому шепоті не було відчаю.

— Не бійся, холоду... — дихали вони їй у саме серце. —  Вона йде, і подих її обпікає, але тільки ти знаєш її справжнє ім’я. Тільки ти зможеш її заколисати.

Ярина випрямилася посеред поля. Страх, що стискав горло, раптом перетворився на дивний, гострий спокій. Темряву не вбивають — її заспокоюють, як розлючену дитину або пораненого звіра.

От і цього дня вона спустилася до берега Бистриці щоб поговорити з духами. Ранок виявився  важким, молочний туман, що застрягав у міжгір’ях і робив повітря сирим, наче витиснута вовна.

У той час на вартовій вежі, що самотньо височіла над самою «Глоткою» — вузьким розломом скель, крізь який в’юнився шлях до селища, — стояли Вратислав і Волот.

Звідси, за крутим поворотом скелястого кряжа, самого Городища не було видно. В’їзна брама теж ховалася десь за кам’яними виступами, затиснута стінами ущелини. Вартівники просто стояли, вдихаючи холодне ранкове марево. Їхні косматі гуні обважніли від вологи, а пальці задерев’яніли на ратищах.

Шлях у «Глотці» проглядався з висоти наче на долоні. І тут Вратислав побачив як хтось рухається ущелиною. Спочатку постать на дні ущелини не привернула особливої уваги. Може із боку Прута, подумали вартівники, — можливо, запізнілий мисливець чи гонець від сусідніх родів. Але чим ближче підходила тінь, тим виразніше проступала її чужість. Постать була дивною. Той чоловік був закутаний у щось , що з гори не розбереш. А поруч дріботіло щось зовсім неможливе. Мала, вухата тварина з тонкими ногами, яка ледь несла вантаж по мокрому камінню.

Старий воїн раптом напружився. Його очі, що бачили золоті бані Царгорода та залізні панцирі легіонів, впізнали те, чого не міг знати молодий Волот.

— Віслюк... — прохрипів Вратислав. Голос його був сухим. — Ромей.

Він повільно перевів погляд на Ворота. Хлопець завмер, стискаючи ратище сулиці, і в його очах відбилося нерозуміння — для нього це був лише чужинець, ще одна бліда тінь у ранковому тумані. Але старий дивився інакше: у його зіницях спалахнув той самий холодний вогонь, що зазвичай з’являвся перед великою кров’ю.

Вратислав не став пояснювати. Він лише на мить прикував Волота до місця важким, немов свинець, поглядом, а потім різко вказав рукою на трембіту.

— Не витріщайся, — коротко кинув старий, і його голос став гострим, як лезо чекана. — Дми в трембіту. Подавай велику тривогу! Нехай Добромисл виводить людей з поля. Здається мені цей зайда приволік за собою на хвості не золото, а біду. Живо!

Волот на мить завагався, приголомшений раптовою суворістю старого воїна, але залізна воля Вратислава не лишила місця для сумнівів, він миттю кинувся до довгого інструмента, що лежав на парапеті. За мить над «Глоткою» розкотився перший, низький і протяжний рев, що змусив здригнутися навіть скелі.

Поки звук трембіти летів над лісом, Путята на брамі вже налігав  плечими на важкий засув. Почувши тривогу, люди кинули рала. Матері підхоплювали дітей на руки, чоловіки, важко дихаючи, бігли до брами, на ходу хапаючись за зброю.

Коли розкотився грізний рев вежі, подорожній не кинувся тікати. Він лише зупинився і підняв голову. Чужинець не здригнувся від гуркоту, не почав шукати схованки. Навпаки — він полегшено, майже нечутно видихнув.

Добромисл вискочив з-під піддашшя своєї ґражди на відкрите подвір’я, на ходу підв’язуючи пасок із чеканом. Його постать враз стала центром усього майдану. З іншого боку, з-під навісу кузні, вибіг Ратибор, стискаючи в руці важку бойову сокиру.

Над самою брамою Городища була влаштована заборола — бойовий майданчик, захищений грубим бруствером із дубових колод. Путята стояв там, міцно розставивши ноги, наче вріс у дерево настилу. Його постать у важкій вовняній гуні здавалася ще масивнішою на фоні сірого неба, заступаючи собою просвіт між зубцями.

Він не просто стояв — він пильнував. Одне його коліно впиралося в нижню колоду заборола для стійкості, а корпус був трохи поданий вперед, щоб бачити кожен рух чужинця внизу. Молодий воїн  тримав лук напоготові, натягнувши тятиву до самої щоки так сильно, що побіліли кісточки пальців.

— Хто такий?! Стій, бо стрілу в горло дістанеш! — прогримів голос Путяти

Невідомий стояв. Він повільно підняв руки вгору. Його довге, колись ошатне корзно змокло і потемніло, обважнівши від вологи, наче він ніс на плечах усю втому своєї нескінченної дороги. Обличчя було блідим, аж синім від пронизливого вітру, що вихором виривався з ущелин, а худі пальці, якими він тримав повіддя, дрижали так, наче він намагався вхопитися за останній промінь сонця, що ніяк не міг пробитися крізь важкі, низькі хмари.

— Я... я торговець! — голос його був хрипким, з дивним, співучим акцентом, якого в Городищі ніколи не чули. — Моє ім’я Стефанос! Я йшов до Білих Скель , але... але в тумані збився з дороги. Мої люди... мої люди загинули. Дозвольте увійти! Я не маю зброї, тільки товар і втому!

Добромисл підійшов до самої брами. Він дивився на чужинця крізь щілини між колодами. Чоловік хитався від утоми, віслюк його теж ледве тримався на ногах.

— Стефан... — процідив Добромисл. — Ім’я якесь не людське. Гей, Богдане, Ратиборе! Відчиніть на лікоть. Подивимося, чи не веде він за собою чужих воїв.

Важка дубова стулка здригнулася і відійшла лише на лікоть. У вузьку щілину виставилися вістря сокир, а Добромисл уважно окинув поглядом дорогу за спиною зайди. Там, за завісою густого туману, була лише пустка та мовчазні скелі, з яких з гуркотом стікала тала вода.

— Відчиняйте вповні, — махнув рукою вождь. — Хай заходить. Тільки сокири не ховайте.

Брама важко подалася назад, і в прохід відразу вдарило вогке повітря туману. Стефан, ледь переставляючи ноги, ступив на землю городища. Сонце на мить пробилося крізь хмари, але замість привітних обличь воно висвітило десяток гострих сулиць, спрямованих йому в груди. Воїни стояли півколом, готові прошити наскрізь будь-кого, хто вискочить з-за спини віслюка. Чужинець озирнувся — навколо лише похмурі обличчя, блиск зброї, що дихали йому в самі груди. У подвір’ї за брамою не було ні жінок, ні дітей — тільки важке дихання чоловіків, запах заліза та гострий дух кінського поту. Воїни стояли так тісно, що Стефан бачив кожну зморшку на їхніх засмаглих обличчях і відчував, як тремтить земля під їхніми важкими постолами. Кожен його рух ловили десятки очей, готових обірвати його життя за перший же підозрілий подих.

Його погляд зупинився на Добромислові.

— Ви... ви живете тут у мирі? — запитав він тихо, і в його очах був такий жах, від якого Добромисла пройняло морозом. — Значить, ви ще не знаєте. Ви ще зовсім нічого не знаєте...

Він не встиг договорити — ноги його підкосилися, і він упав обличчям у багнюку просто біля ніг вождя. Віслюк сумно опустив голову, а в городищі запала така тиша, що було чути, як десь далеко в лісі тріснула гілка.

Старий Радомир підійшов ближче, стискаючи в руці сулицю. Він уважно вдивлявся в обважнілі від води в'юки на віслюкові, а потім перевів погляд на непритомного.

— Він сказав Білих Скель, — прохрипів Радомир, погладжуючи сиву бороду. Він був старшим серед воїв, і навіть Добромисл іноді дослухався до його похмурого мовчання. — Але воно не тут.

Радомир повільно підняв руку, вказуючи обрубком вказівного пальця туди, де за дальніми хребтами вгадувався шлях на інші землі.

— Городище князя — там. За великими лісами. Як він пробився цим боком, крізь кручі, де й звір не завжди пройде? Якщо зайда не бреше, то він або божевільний, або жах гнав його так, що скелі здалися милішими за дорогу.

Добромисл нахмурився, дивлячись, як сіра твань забиває зморшки на блідому обличчі Стефана. Ромей лежав нерухомо, і лише слабке сіпання повік свідчило, що дух ще не покинув це виснажене тіло.

 Він коротко глянув на своїх воїв.

— Заносьте його в порожню клуню. І віслюка заберіть, — наказав вождь. Потім кивнув на речі: — Богдане, Ратиборе, перевірте, що в нього в тих лантухах. Як очуняє — пригляньте за ним, дайте води. А ми подумаємо, що з ним робити.

Він на мить затримав погляд на виснажених рисах ромея.

— Торговець, кажеш... Щось мені здається, Радомире, що цей привид приніс нам новини, дорожчі за будь-який крам.

Добромисл поманив за собою старого воїна, і вони мовчки попрямували через майдан до оселі волхва, залишаючи Ратибора та Богдана наодинці з таємничим вантажем чужинця.