Обряд та клятва.

На другий день, щойно сонце зійшло й ковзнуло по стінах, у затінку під хатою ще трималася вогкість. Малуша вийшла надвір, підійшла до невеликої грядки, обкладеної Відою камінням. Серед бур’яну пробився білоцвіт. Пелюстки біліли з ледь прозорими краями, у зелених цяточках.

Вона простягнула руку — просто торкнутися, дізнатися на дотик.

— Ти глянь… — прошепотіла вона до себе.

Пальці легенько торкнулися стебла.

І від місця дотику по зелені побігла чорна пляма. Стебло згорнулося й осіло. Пелюстки потемніли на очах — з білих стали бурими, обвисли й опали в грязюку. Листя скрутилося в тонкі сухі трубки.

Малуша відсмикнула руку, ніби обпеклася. Пальці були звичайні.

— Малушо!

Вона стрепенулася. Голос Віди був зовсім поруч. Малуша різко обернулася на дім, а потім знову глянула на грядку.

Квітка стояла, як і раніше. Ніжні пелюстки біліли на сонці, наче ніхто їх не торкався.

Малуша повільно опустила руки. Дивилася на цвіт, не рухаючись. В голові було порожньо.

Віда вийшла на подвір’я, зупинилась за кілька кроків, примружилась.

— Чого стоїш? — спитала стара. — Бур’ян полоти надумала чи що?

Малуша не відповіла. Білоцвіт стояв, як і раніше — ніби нічого не сталося.

— Не чіпай, — кинула Віда, підходячи ближче. — Хай росте. Краще б води в дім внесла. Криниця он за два двори, знаєш де. Відра біля порога стоять.

Віда поправила торбу на плечі, від якої пахло сушеними травами.

— Я піду до сусідів. Там мале їхнє знову горить, треба зіллям відпоювати.

Стара розвернулася і швидкою пішла до воріт. Малуша залишилася одна. Вона поглянула на дерев’яні відра. Потім знову на квітку.

«Біла...» — промайнуло в голові.

Дівчина підійшла до порога, підняла відра й пішла до криниці.

Малуша зупинилася. Зруб криниці був високим, оброслим сірим лишайником.

Вона підійшла ближче, поставила відра на жолоб і обережно зазирнула всередину зрубу.

З глибини дихнуло холодом і вогкістю. Внизу в темному колі стояла вода. Спочатку вона побачила власне відображення — тонку постать, бліде обличчя.

Але в мить вода здригнулася — ніби хтось поворухнув її знизу. Риси обличчя почали змінюватися, видовжуватися. З темряви на неї дивилася інша жінка, страшна. Її волосся як крижані шипи, а очі здавалися затягнутими памороззю.

Малуша скрикнула. Вона різко відсахнулася від зрубу, ноги поїхали по вологій глині, і вона важко впала назад на землю.

—  Дівко, ти що — води злякалася? — почув вона гучний чоловічий голос.

Поруч стояв дебелий муж. Він глянув на неї й розреготався.

— Слизько тут, — сказав він, витираючи носа рукавом. — Давай сюди відра, бо ще впадеш туди.

Не чекаючи він взяв відра. Одним рухом нахилив журавля. Дерево скрипнуло. Чоловік витяг воду, не дивлячись у криницю..

— На, тримай. І не спи на ходу, — він повернувся.

Малуша піднялася. Грязюка на сорочці була холодною і липкою. Вона взяла повні відра і пішла назад. Руки тремтіли, вода вихлюпувалася на постоли.

Ще здалеку вгледіла волхва. Старий повільно йшов до Відиного дому, спираючись на костур. Через плече висіла сумка з травами. Вона сповільнила крок, щоб залишитися непоміченою. Старий зайшов всередину. Не знайшовши там Віди, він невдовзі вийшов на поріг і втупився в Малушу.

Вона підійшла до порога, намагаючись не розхлюпати воду. Опустила голову, ховаючи очі під пасмом волосся. Зупинилася біля самого порогу, поставила важкі відра на землю.

Волхв мовчав довгу мить, розглядаючи її. Потім прихилив костур до стіни хати.

— Принесла? — тихо спитав він. — Важко, мабуть.

Малуша лише коротко кивнула, не піднімаючи погляду.

— Як тобі у Віди? — старий сів на колоду. — Хата тепла, не тече?

— Тепла, — відгукнулася дівчина.

— Це добре. Віда жінка гостра. Не обижає тебе?

— Ні. Вона добра.

Волхв поворухнув пальцями, зігріваючи їх на сонці.

— Вона сама. Тепер і їй веселіше буде. А де ж вона зараз?

— Пішла до сусідів. Казала, там дитина хворає, — Малуша нарешті глянула на нього.

— Значить, знову зілля варить, — старий ледь усміхнувся.

Він підняв свій костур, збираючись іти.

— Не бійся, — додав він уже від воріт. — Тут тебе ніхто не зачепить. Живи собі.

Малуша дивилася йому в спину, поки він не зник за тином. Занесла відра. Глибоко вдихнула запах печі та полину. Може той образ із криниці був просто сном?

Вона залишила відра й вийшла на подвір’я. По городищу снував люд — хтось тягнув воду, хтось гукав через тини, десь рипіли ворота. Вона пройшла поміж них, не зупиняючись.

Збоку долинув глухий шум води. Вона звернула зі стежки. Дерева стали густіші, приглушили голоси. Під ногами захрустіло гілля, потягло сирістю. Шум Бистриці наростав. Вийшла до самого берега.

Малуша ступила на пласке каміння. Воно було слизьким. Вона присіла, опустила пальці в річку — холод пробіг аж до зап’ястка. Вода бігла повз, розбиваючись об валуни. Далі, за густими вільхами, чувся жіночий гомін..

Вона підвелася й підійшла ближче. Крізь листя видно дівчат — розклали на камінні сорочки. Грюкав прач: важке дерево глухо било по мокрому полотну.

— Та кажу тобі, ...геть розум втратив! До Млади внадився, наче медом йому там помазано, — чорнява дівчина з силою викрутила тканину, аж жили виступили. — Вона ж вдова, ще й двоє малих на руках.

— Цілу гору хутра виклав, щоб викупити її з роду, — відгукнулася інша, полощучи рядно. — Сьогодні обряд над ними звершать, і все — була вдова, а стала Богданова жона. Тепер Богдан там господарем буде.

— Ви на Ратибора гляньте, — втрутилася третя, наймолодша, струшуючи краплі з русої коси. — Син вождя, гордий.

— Та він тільки прикидається, — хихикнула чорнява, знову замахнувшись прачем. — А от брат Богданів, Ясень… Оце сміх. Нога ледь волочиться, а він за Зоряною, дочкою коваля, тінню ходить. Коваль його скоро молотом по тій нозі пригостить.

Сміх урвався, коли старша кивнула в бік стежки.

— Віста знову на узлісся ходила. Плаче. Путята в лісах пропав… Чекала його на обручини, а тепер…

— Пропав, то пропав, — тихо буркнула чорнява, знову гатячи по каменю.

При згадці про Ратибора Малуша ледь помітно здригнулася. В пам’яті постав він — високий, рівний, ясний погляд.

І відразу — чорна пляма, що розповзається по живому. Пелюстки темніють просто в руках.

Малуша повільно провела пальцями по долоні.

Поряд шуміла вода, сміялися дівчата.

Вона стояла, не наважуючись глянути в той бік.

Дівчата вже відходили від води. Малуша дивилася їм у слід. Вона вже почала розвертатись, коли побачила Ратибора.

Він стояв трохи далі на стежці. Дівчата підійшли до нього. Малуша не чула слів — тільки бачила, як дівчата махають руками, як торкаються його плеча.

Він усміхнувся, щось відповів і засміявся. Не стримано.

Малуша дивилась, як він сміється серед них.

Вона  вчепилась у кору дерева. Хотілося, щоб він сміявся саме так — але тільки з нею.

Ноги самі подались уперед — зробила півкроку.

Але в мить перед очима зблиснула криниця і білоцвіт.

Вона заціпеніла. А якщо в її очах він побачить морозну жінку з криниці? Злякається. І не підійде більше.

Дівчата вже відходили, голоси стихали. Ратибор пішов з ними.

Малуша повільно зробила крок, у тінь. Потім ще. Їй треба було знати напевно.

Вона розвернулася, підійшла до води. Бистриця тут крутилася повільно. Малуша зазирнула в глибину.

Вода була темна. Там було тільки її обличчя — бліде, розмите у воді.

Вона повільно підвелася. На стежці вже нікого.

Малуша ще раз глянула на свої руки. Пальці звичайні.

Підвела погляд угору. Над городищем нависали Горгани. Гори стояли мовчазні й вічні.

Пригадала слова Ратибора, там, нагорі, вітер не такий, як у долині.

Вони манили до себе. «Він обіцяв показати їй ті висі.»

 Малуша розвернулася і пішла назад, відчуваючи холодний подих вітру.

Дівчина підійшла до обійстя. Біля хати, саме на тій колоді, де нещодавно грів руки волхв, сидів Ратибор. Побачивши його, в грудях коротко й боляче затрепетало. Згадала сміх біля річки.

Він підняв голову, примружився від сонця.

— Де була? — спитав.

Малуша нічого не відповіла. Вона пройшла не глянувши в його бік, і штовхнула важкі двері хати. Ратибор завагався, але підвівся і пішов слідом.

У хаті пахло сухим полином і остиглою піччю. Вона схопила порожній горщик, різко поставила його на стіл — дно гулко бахнуло по дереву. Потім підхопила його й засунула назад  до печі.

Ратибор зупинився біля порога, а потім мовчки сів на лаву.

Малуша схопила глиняну миску. Поставила її на край столу, посунула в один бік, потім з силою гепнула нею ближче до себе.

— Ти чого? — нарешті озвався він

Вона застигла. Потім повільно обернулася.

— Чого прийшов? — спитала вона тихо. — Сміявся б далі на березі. Там веселіше.

Ратибор ледь підняв брови.

— На якому березі?

— Тільки що, — коротко кинула вона, не припиняючи своєї безцільної роботи біля печі.

— Ну… я йшов до тебе, — почав Ратибор, намагаючись збагнути причину її гніву. — Тебе не було. Я не розумію, що ти від мене хочеш.

Малуша нарешті залишила посуд у спокої й пильно, майже з викликом, глянула на нього.

— Там, де ти сміявся з дівчатами.

Ратибор на мить замислився, згадуючи стежку від річки.

— А… зустрів їх, говорили про щось. Вже й забув, про що саме, — він знизав плечима, дивлячись на неї з дедалі більшою цікавістю. — То ти була там і не підійшла?

— Ні, я була далеко, — відрубала вона і відвела погляд, втупившись у стіну.

Ратибор подався вперед, намагаючись зазирнути їй в очі.

— Чому ти про це?

Малуша лише знизала плечима. В голові промайнуло те саме питання: «Дійсно, чому я питаю? Яке мені діло до його сміху?»

— Не знаю. Просто так, — відповіла вона вже м'якше. — По воду ходила.

Він мовчки перевів погляд на відра, що стояли біля порога ще з того часу, як він зайшов, а потім знову на неї.

— Принесла, значить…

— Угу, — відгукнулася вона і знову відвернулася до темного кутка.

— Чого ти сьогодні така сердита? — раптом спитав.

— Сердита? — вона звела брову. — Це як?

— Ну… це наче кропива. —  відповів Ратибор

— Це як кропива? — перепитала вона. — Обпікає, чи росте там, де не просять?

Ратибор на мить зам'явся.

— І те, і інше, — сказав.

Вона ледь всміхнулася.

— Кропива принаймні корисна, — зауважила вона, повільно підходячи ближче. — Віда так говорила.

Ратибор провів долонею по шорсткій лаві. Потім підвівся.

— Сьогодні Богдан бере Младу, — сказав він, дивлячись на полум’я, що ледь жевріло в печі. — Буде обряд.

Малуша не ворухнулася. Вона дивилася на свої пальці, якими щойно грюкала посудом. Ті самі пальці, що перетворили білоцвіт на гниль.

— Чи ти підеш? — спитав.

— Нащо я там? — Малуша нарешті глянула на нього. — Я тут чужа.

Ратибор зробив крок до неї.

— Не чужа, — відрізав він. — Я хочу, щоб ти була там. Коло мене.

Він сказав це просто і зробив крок ближче.

Малуша стиснула пальці так, що нігті вп’ялися в долоні. Шкіра під ними зблідла, але вона навіть не відчула болю.

— А якщо я... — вона запнулася, шукаючи слова, які б не видали її страху. — Якщо я не така, як вони, там, на березі?

Він не відповів одразу. Дивився на неї пильно, не кліпаючи, ніби намагався розгледіти щось за словами, за обличчям, за самим голосом.

Потім — ще крок.

Вона завмерла. Серце гупало важко й нерівно, віддаючись у скронях, у горлі, в самих кінчиках пальців. Здавалося, ще трохи — і він почує цей стукіт, як чужий звук між ними.

— Яка? — тихо спитав він.

Його голос став ближчим. Теплішим. Небезпечнішим.

Вона мовчала.

Губи ледь розімкнулися, але слова не з’явилися. В горлі стало сухо, ніби вона ковтнула пилюку замість повітря.

Перед очима блиснула криниця.

Темна вода, нерухома, як скло. І в ній — не вона.

Чуже обличчя. Холодні очі, що дивляться просто вгору, просто в неї — і крізь неї.

Малуша різко кліпнула, ніби могла стерти цей образ.

— Не треба, — прошепотіла вона, ледве чутно. Голос зірвався на подиху.

Але не відступила.

Тільки плечі напружилися, і пальці ще сильніше стиснулися в кулак, ніби вона тримала щось невидиме — або стримувала те, що могло вирватися назовні.

Вона стояла, не відводячи погляду, і чекала — сама не знаючи чого: його кроку, його дотику… чи того, що станеться після.

Ратибор підняв руку і на мить завмер — ніби вагався, чи варто. Малуша бачила цей рух. Розуміла, що ще може відступити. Але не відступила. Тільки сильніше стиснула пальці.

Його дотик був обережний, майже несміливий — кінчики пальців лягли на її зап’ясток.

І одразу щось пішло не так.

Не біль.

Холод.

Глибокий, вологий, ніби піднятий із темної води.

Малуша різко вдихнула — і в ту ж мить світ ніби зблиснув і провалився.

Перед очима попливла темрява. І в ній — вода.

Темна річка, майже нерухома.

У воді повільно проступило обличчя. Чуже, розмите. Воно дивилося крізь неї — на Ратибора.

Малуша смикнула руку.— Ти холодна, — тихо сказав він і провів по руці пальцями, намагаючись зігріти її. — Це…

Малуша дивилася на нього, не кліпаючи.

— Я казала, — прошепотіла вона. — Не треба.

Його впевненість зникла. Тепер він дивився насторожено, але без страху.

— Що це? — запитав Ратибор.

Малуша повільно похитала головою.

— Не знаю.

У печі тріснула жарина. Ратибор мовчав, потім зробив ще крок назад.

— Все одно підеш на обряд, — сказав.

Він розвернувся і вийшов. Малуша залишилася одна. Вона торкнулася зап’ястка там, де був його дотик. Шкіра була звичайна. Тільки холод не минав.

Вона глянула в куток хати — здалося, там щось ворухнулося. Малуша різко відвернулася. Там була лише тінь.

Вийшла з хати. Ратибор чекав біля воріт, спершись на пліт.

— Я думав, ти не вийдеш, — сказав він.

— Вийшла ж.

Він усміхнувся.

Вони пішли поруч. Хтось перегукувався через тин, десь стукали відра. Повз них пробіг хлопчак, ледь не врізався в Ратибора і побіг далі.

Вони звернули на ширшу стежку. Тут людей побільшало.

— Якщо щось — скажеш, — додав він.

— Що саме?

— Ну… якщо захочеш піти.

— Не захочу.

Він коротко глянув на неї, але нічого не сказав.

Стежка вивела їх на ширшу вулицю, де вже збирався натовп. Навколо гуло, сміялися, хтось намагався перекричати сусідів. Ратибор ішов трохи попереду, прокладаючи дорогу, але Малуша трималася поруч, щоб не загубитися.

Раптом натовп хитнувся і розступився.

Малуша підвела голову. Вона побачила мужа, а поряд по обидва боки — ще двоє мужів. Обличчя, плечі, погляд — усе однакове.

— Це Волот і Дубиня, брати, — прошепотів Ратибор.

«Два як один», — подумала дівчина. Брати затисли Богдана між плечима, наче стіна.

— Богдан, — показав на того, що всередині, Ратибор.

Муж у білій, чистій сорочці. Не як простий муж — як той, кому належить бути попереду.

Біля нього стояла його мати. Вона здавалася зовсім маленькою поруч з сином. Обличчя — сухе, порізане зморшками, мов кора старої смереки. Вона не плакала. Дивилася рівно, і в тому погляді жила тиха, стримана гордість.

У руках вона тримала дерев’яну миску.

Жінка зачерпнула жменю зерна — жито з пшеницею — і різко кинула вгору, над головою Богдана.

Зернини злетіли, спалахнули на сонці золотими цятками і посипалися дощем — на плечі, у волосся під ноги. Декілька вдарили Богдана в лице. Він примружився, але не відвернувся.

— Бачиш? — Ратибор нахилився до її вуха. — Мати благословила. Тепер він іде мов князь, хоч і в прийми.

Малуша не відповіла.

Вона дивилася на Богдана — на зерно, що заплуталося в його волоссі, на білу сорочку.

І на жінку біля порога.

Та стояла нерухомо і проводжала сина поглядом — довго, поки він не зник у натовпі.

Позаду Богдана натовп зімкнувся.

Малушу штовхнули в плече — люди подалися вперед, витягуючи шиї.

— Ідемо до Млади — прокричав Ратибор.

Попереду всіх двоє молодих дівчат несли гільце.

Смерека, зрізана зовсім недавно, ще гостро тягнула смолою й хвоєю. На гілках теліпалися червоні кетяги калини, шматки нечесаної білої вовни й пасма полотна, що плуталися на вітрі. Деревце погойдувалося в такт крокам — жива зелень, обтяжена чужим убранням.

І в цей момент Малуша почула звук.

Тонкий передзвін.

Вона придивилася. До гільця, були прив’язані маленькі металеві дзвіночки. Вони тремтіли при кожному русі, видаючи сухий, дрібний звук.

Той передзвін ніби не губився в галасі — пробивався крізь нього, настирливо, як писк комара.

Малуша мимоволі згадала слова Віди: такий звук відганяє тих, хто не має тіла.

Одразу за гільцем ішли двоє трембітарів.

Вони тримали свої довгі, обгорнуті берестом труби похило до землі. Аж раптом, ніби за невидимим знаком, синхронно підняли їх угору — в бік синіх хребтів, що стирчали над городищем.

Малуша мимоволі пригнулася.

Гул ударив так, що завібрувало в грудях, біля самого серця. Він котився над головами, заповнюючи простір між хатами. Трембітарі надимали щоки, і жили на їхніх шиях напнулися, мов мотузки.

Один звук обривався — його підхоплював інший. Гул тікав далі, чіплявся за скелі Горган і повертався луною. Малуша дивилася в роззявлені роти інструментів і бачила там лише темряву, з якої виривався рев.

Люди навколо почали підгукувати, хтось різко свиснув.

— Аж гори дрижать, — почувся поруч голос Ратибора.

Малуша глянула на нього — він усміхався.

А вона дивилася, як тремтять пальці трембітарів на бересті, як калина на гільці обсипається, лишаючи червоні плями на землі.

Смерічка в стрічках, мідний гул і Богдан попереду — рухалися до хати вдови. Невідворотно, як весняна Бистриця.

Малуша міцніше вхопилася за руку Ратибора, відчуваючи, як цей звук витісняє думки, залишаючи лише глухе, тривожне відлуння.

Ратибор здригнувся. Повільно перевів погляд з її пальців, що вчепилися в його рукав, на обличчя дівчини. Усмішки в ньому вже не було. Погляд став важким, випитувальним.

Цього разу холоду не було. Крізь грубе полотно він відчув тепло її руки. Він не відсмикнувся — лише трохи підтис лікоть, тримаючи цей дотик.

— Малушо… — сказав він, але голос загубився в трембітах.

Вона не почула слів. Лише побачила його очі.

Він не прибрав руки. І вона теж.

Ратибор ледь повів підборіддям, показуючи вбік.

— Ось моя мати. А біля неї сестри — Ярина та менша, Любава.

Малуша ковзнула поглядом по натовпу. Жінка поруч із Ратиборовою матір’ю стояла рівно, дивилася лише вперед, на обряд. А от дівчина — Ярина — раптом повернула голову.

Їхні очі зустрілися. Ярина не відвела погляду. Вона всміхнулася — м’яко, ледь помітно.

Малуша не відвела погляду. Пальці її стиснули край сорочки. Згадалося щось давнє, забуте, розбуджене цією посмішкою. Наче вона вже бачила ці очі — не тут, не в городищі, а десь у темряві минулого, до якого не могла дотягнутися пам’яттю.

Малуша так і не відвела  погляду. А Ярина вже знову повернулася до вогню, ніби нічого й не сталося.

“Здалося”, — подумала Малуша.

Трималися за руки, ідучи поруч. Люд штовхав їх обох, і більшості не було діла до чужої дівчини.

Але раптом вона відчула на собі чужий зір.

Трохи осторонь стояла дівчина. Волосся її палало вогняним, вибиваючись з-під світлої стрічки. Вона дивилася прямо — не кліпаючи.

Потім нахилилася до хлопця поруч і щось швидко прошепотіла.

Той кивнув. Переступив важко з ноги на ногу.

Малуша не відвела погляду. Дивилася скоса.

Дівчина не усміхалася. Губи стиснулися. Вона знову щось сказала.

Малуші здалося, що той шепіт був зміїним.

Вона ще міцніше стиснула руку Ратибора.

Він відчув, нагнувся до неї, намагаючись перекричати гул натовпу:

— Що сталося?

Малуша  ледь помітно вказала очима в бік.  Ратибор пильно втупився у рудоволосу дівчину.

—Зоряна,  дочка коваля і Ясень,  брат Богдана — сказав киваючи в їхню сторону.

Зоряна відвела очі й розвернулася. Ясень, накульгуючи, поспішив слідом за нею, не піднімаючи очей.  Ратибор кивнув.

Вони підійшли до воріт.

Шлях Богданові перегородили: мужі витягли на дорогу важку смерекову колоду.

— Рано тобі в господарі, Богдане! — крикнув хтось. — Покажи, чи гостра твоя сокира.

Богдан мовчки підійшов. Сонце блиснуло на лезі топірця. Малуша затамувала подих.

Один удар — і колода розлетілася навпіл. Шлях до воріт відкрився.

Малуша видихнула, ніби це вона розрубала перепону.

Далі стояла  Млада. Біла сорочка з густим червоним гаптуванням на рукавах. Волосся без вінка — лише світла стрічка тримала довгі пасма. Коли вона підвела очі, в них був теплий горіховий блиск. Малуша дивилася на її руки: візерунки здавалися надто яскравими, ніби свіжа кров.

Біля Млади вигулькнули двоє хлопчиків, притислися до материних ніг. Богдан дістав два згортки — маленькі дерев’яні ножі. Він присів і вклав їх їм у руки.

Ворота перев’язані товстою линвою. Малуша бачила як підійшов вождь і перерізав її.

— Це батько мій. — сказав Ратибор.

Малуша широко кліпнула на Ратибора і добавила.

—  Я знаю його.

 Увійшли в двір. Там чекав волхв. Він дістав пучок сухого полину, підпалив і почав обходити молодих. Дим підіймався рівно, розходився між людьми й танув у повітрі.

— Від вогню — чисті, від землі — тривкі, — прохрипів старий.

Він звів долоні Млади та Богдана, притиснув їх одну до одної й обв’язав зап’ястки шматком грубого сивого полотна.

Старий зачерпнув із миски жменю солоної води й бризнув довкола. Краплі впали на одяг і землю.

— Задобріть тих, хто під порогом, — сказав волхв. — Щоб чуже не ввійшло, а своє не втекло.

Малуша бачила як Богдан нахилив чашу з медом. Рідина повільно стекла на землю, змішалася з пилом.

Волхв відступив, звільняючи шлях. Богдан і Млада, з’єднані на зап’ястках, рушили до порогу.

Там лежав кожух, вивернутий вовною догори. Богдан переступив його рівно, не зачепивши. Млада трохи підняла край сорочки. Діти проскочили під їхніми з’єднаними руками й побігли до печі.

У хаті було темно, пахло сухою м’ятою й свіжим хлібом. Посеред житла стояв великий дубовий стіл, застелений чистим полотном.

Волхв тричі обвів пару навколо столу за сонцем. При кожному колі він стукав костуром об долівку.

Потім Богдан дістав кресало й запалив у печі вогонь. Перед тим його погасили.

Вони сіли в покутті — найсвітлішому куті під стріхою. На полиці лежали обереги, загорнуті в чисте шмаття.

Богдан сів першим. Млада опустилася поруч. Тоді волхв розв’язав вузол на їхніх руках. Полотно лишилося на їхніх колінах.

До хати внесли дерев’яну миску з гарячою пшоняною кашею, затертою жиром. У неї встромили одну ложку.

— Їжте, — сказав волхв. — Тепер у вас одна кров і одна доля.

Богдан узяв ложку, але не підніс її до рота. Він зачерпнув трохи гарячого пшона, на якому ще блищав жир, і одним рухом кинув у вогонь печі. Жарина сикнула, в повітрі запахло горілим зерном.

Потім він відламав крайку хліба й поклав її на полицю під оберегами, у тінь. Волхв схвально хмикнув.

Тільки після цього Богдан знову встромив ложку в миску.

Богдан з’їв першим, потім передав ложку Младі.

Малуша стояла біля дверей. У хаті тримався теплий запах їжі й диму. Вона дивилася, як Богдан відламав шматок хліба й простягнув дітям, що стояли біля столу.

Сонце вже сховалося за верхівками смерек, і над городищем ліг перший вечірній холод — ніби невидима рука торкнулася землі.

На подвір’ї розгоріло велике багаття. Вогонь піднявся рівно, без метушні, мовби його хтось покликав.

Богдан і Млада вийшли на поріг. Тінь полум’я лягала на їхні постаті, змінюючи обриси.

Він тримався інакше — плечі розправлені, погляд прямий.

Мужі відтиснули жінок, і коло зімкнулося навколо Богдана. Спершу воно дихало повільно, як велике тіло. Постоли глухо вгрузали в землю — ніби сама земля відповідала на їхній крок. Потім рух пришвидшився, і коло загустіло.

Чоловіки вихопили сокири. У полум’ї багаття залізо ожило — холодний блиск ковзав по лезах, як подих. Вони били обухом об обух, і над головою Богдана розсипалися іскри. Залізо дзвеніло об залізо, наче кликало невидимих свідків із темряви. У кожному ударі було закріплення — земля слухала і приймала нове ім’я.

Ритм зростав. Дуди прорізали повітря гугнявим подихом, сопілки вели тонку, майже людську лінію. Звук розширювався, ніби саме повітря втрачало межі.

Люди підхопили рух. Натовп уже не стояв — він хитався, як одна істота, підхоплена невидимим вітром. Хтось викрикував слова, хтось бив у долоні, але все це губилося в загальному гулі.

Малуша дивилася, як у світлі вогню змінюються обличчя — вони ставали то різкими, то розмитими, ніби вогонь не освітлював їх, а переписував. Піт на чолах чоловіків блищав, як вода на камені після дощу.

Ритм ударів і вигуків поступово ламався. Хтось опустив руки, хтось уже сміявся інакше — не в рух, а в рот. Сокири стихали, і замість них з’явився дзенькіт мисок.

Люди сунули ближче до столів. Плечі, що ще щойно билися в танці, тепер штовхалися за місце біля їжі.

Дівчина стояла трохи осторонь від вогнища, де нічний вітер з Горган прибивав дим до землі.

Вона дивилася, як люди сиділи на колодах, як тягнулися до їжі,  як сміялися з набитими ротами.

Бачила як на рожнах досмажували вепра, поруч у горщиках доходила баранина.

Жир і дим змішувалися в повітрі, стікаючи по руках і підборіддях.

На дошках лежала риба, запечена в глині. Хлопці ламали черепки, випускаючи пару. Малуша дивилася на риб’ячі очі — бліді, як камінці.

Роззирала миски з пшоняною кашею на м’ясному бульйоні. Зверху плавало сало, поруч — густий горох і попелясті коржі, обпечені каменем.

На окремому пні, вона побачила грудку солі. Люди обережно вмочували в неї кінчики ножів, намагаючись не зронити жодної крупинки в грязюку під ногами.

На краю столу лежали медяники, і бджоли сідали на них, поки люди не відганяли їх, не перестаючи їсти.

Десь поруч, серед руху тіл і вогню, вона вгледіла Зоряну — та пританцьовувала біля багаття з іншими дівчатами.

«Чому вона на мене так дивилась?»

У натовпі також помітила мужа в підкочених штанях і чужій, ніби позиченій сорочці.

Він постійно витріщався на неї, та коли вона гляділа на нього ховався за спини інших.

 Вона дивилася, як люди вмочують хліб у жир, як гучно сміються з набитими ротами, і чути запах паленого м’яса, та хмільного меду.

Ратибор простягнув їй ківш із темною, каламутною рідиною. Вона взяла в руки, та залишилась нерухомою. Ратибор нахилився.

— Потрібно випити.

Вона не одразу поворухнулась. Потім піднесла до губ. Хміль обпік язик.

Проковтнула й віддала ківш.

В голові загуділо.

Шуму не чути. Вогонь розпливався. Люд рухався,  розпливчасто,  до танцю.

Малуша дивилась скрізь туман.  Потім відійшла у бік. Повітря тут було холодніше. Легше. Вона вдихнула глибше — і одразу похитнулася. Земля під ногами попливла. Рука сама потягнулася — і сперлася на Ратибора. Він відразу обернувся до неї.

— Може, до хати?

Вона не відповіла. Голова крутилася все сильніше. Ноги підломилися. Вона почала осідати — повільно, безсилою вагою. Ратибор підхопив її. Обхопив руками, притиснув до себе, не даючи впасти. Її пальці вчепилися в його сорочку. Обличчями стали зовсім близько. Вона відчула його подих — теплий, різкий від меду.

Почула жіночий голос,  десь ніби за стіною, приглушений.

—  Ратиборе,  що з нею?

Ніби з туману виринули дві постаті.

—  Мамо їй зле. 

— Відійди

В темряві почула шурхіт,  та різкий запах полину в носі.

Хтось вколов в бік,  різкий біль і голос біля вуха.

— Я чекала тебе, сестро.

Малуша чула цей голос.  Колись.  Не пам’ятає вже й коли.

Навколо зразу  прояснилося.

Ратибор усе ще тримав її за плечі, оберігаючи, але тепер перед нею стояли дві жінки: його мати з нерухомим обличчям та Ярина.

Дівчина всміхалася — м’яко, ледь помітно.

Малуша дивилась на неї прямо.

— Сестро?

Ярина нічого не відповіла. Мати підняла руки щось хотіла промовити та ярина випередила

—  Хіба ти нічого не пам’ятаєш?

—  Ні — кліпнула Малуша.

—  Тобі полегшало ― спитав Ратибор --- може до хати?

—  Може — повернула голову Малуша.

―  Я проведу.

І Ратибор притримуючи повів Малушу до Відиної хати.

Ярина так і стояла дивившись в слід позаду підійшла мати

― Це та дівка з скрині? — спитала

― Вона забрала серце в мого Світозара — стиха сказала Ярина і добавила

― Тепер вона ось тут без пам’яті.

― О боги. Ратибор. — затряслась мати.

Враз на вежі гучно загуділа трембіта.

 Малуша здригнулась почувши звук з вежі.

— Що це?

Ратибор не одразу відповів, напружено вдивляючись у бік воріт. Потім міцніше обійняв Малушу.

— Прибув хтось — подивився в очі ― треба глянути.

Від сигналу на весіллі всі враз стрепенулись. Добромисл з мужами, підхопивши сокири, побігли до брами.

З того боку почулися вигуки. Понад іншим галасом прорвався голос Радомира:

— Відчиняй! Не стій як укопаний! Чого витріщився?

Ворота з скрипом розійшлися. Перед Добромислом постав Радомир на коні. За ним стояли воїни: у залізних обладунках, із круглими щитами за спинами та сулицями в руках.

Радомир спішився, підійшов до вождя й коротко кивнув:

— Здоров був, вождю. Я привів воїв.

Добромисл окинув їх поглядом. Прибулі мовчали, не злазячи з коней. Один із воїнів під’їхав до Радомира, оглянув залите світлом багаття подвір’я і процідив:

— Бачу, не сильно ви обрів чекаєте, раз таку гульню завели.

Добромисл ступив уперед.

— А ти чий будеш? — спитав вождь.

— Я Вогнедар, син князя Мутимира. А ти хто?

— Я Добромисл, вождь цього роду.

Вогнедар важко скочив на землю.

— Значить, ти на віче мені руку покладеш і щита свого даси.

Добромисл різко глянув на Радомира. Той не витримав погляду, опустив голову і стиха мовив:

— Потім усе скажу, вождю. Не тепер.