Ведмідь.

Почали розбирати туші, руки Добромисла по лікті були в гарячій, густій крові, яка швидко засихала на засмаглій шкірі чорною кіркою. Він працював ножем швидко, відділяючи важкі пласти окости від кісток. Поруч Ратибор набивав шкіряні сумки, намагаючись щільніше втиснути ще тепле м’ясо.

Повітря стало солодким і нудним від запаху свіжини. Над схилом уже почали кружляти перші мухи, а десь далеко внизу, у гущавині смерек, тріснула гілка. Чоловіки не перезиралися, але кожен відчував: вони затрималися тут занадто довго. Шкіряні ремені сумок уже впивалися в плечі, а кров оленів, що просочила їхні сорочки, липла до тіла, наче друга шкіра.

Великий хижак не прийшов із ревом. Він витік із лісу тихо, як густий сірий туман, що заповнює низини. У цій раптовій мертвій тиші кожен звук — скрип шкіряного пояса чи хрускіт власного суглоба — лунав, наче каменепад.

Борич першим відчув це спиною. Його рука миттєво лягла на руків’я ножа, але пальці, що звикли до заліза, зрадливо здригнулися.

— Ведмідь... — ледь чутно видихнув він.

Звір стояв на виступі скелі. Це був старий самець, посірілий від років, із загривком, побитим лишаями, і мордою, яку час і бійки посікли глибокими шрамами. Він не був легендою чи духом скель — він був просто голодною смертю, яка відчула запах свіжої оленячої крові й не збирався її віддавати. Його маленькі очі, схожі на дві краплі смоли, стежили за кожним подихом мужів.

— Не рухайтеся, — прошепотів Добромисл, відчуваючи, як холодний піт стікає під сорочкою вздовж хребта. — Може, забере тушу й піде собі.

 Олешко не витримав і почав відходити назад та нога в постолі послизнулась в каміння і він чуть не впав і від каміння що покотилось в низ пішов такий гуркіт що

Ведмідь миттєво перевів погляд на людей. Для Олешка, наймолодшого серед них, цей погляд став останньою краплею. Хлопець зблід, очі його розширилися, і він мимоволі зробив ще крок назад.

Його постол ковзнув по слизькому моху, заляпаному гарячою оленячою кров’ю. Олешко змахнув руками, хапаючи повітря, і з глухим стогоном упав горілиць. Ведмідь не чекав. Він видав короткий, горловий хрип і в один стрибок, неймовірно легкий для такої маси, подолав відстань. Добромисл кинувся вперед, але ноги на мокрому камінні підвели. Важка лапа з брудними, загнутими пазурами впала на плече й шию хлопця. Почувся глухий тріск сухих ребер, наче хтось розчавив порожній кошик. Олешка відкинуло на скелю, і його біла сорочка, яку мати так дбайливо виварювала в лузі, вмить почала темніти.

Борич, побачивши, як ламають його племінника, просто втратив розум. Це не була відвага, яку оспівують у піснях, — це був чорний розпач чоловіка, який не вберіг дитину.

— Ах ти ж тварюка! — заревів він так, що здригнулися скелі.

Він замахнувся рогачом і з усієї сили вгатив ведмедя в плече. Сталь глибоко застрягла в густій, смердючій вовні, але звір лише дужче оскаженів. Ведмідь розвернувся швидше, ніж Борич встиг відсмикнути руку. Удар лапи припав старому просто в груди, роздираючи грубе сукно сорочки й трощачи ребра. Борича відкинуло до того самого каменя, де вже лежав нерухомий Олешко.

— Рогачом його! До купи всі! — закричав Добромисл, і голос його зірвався на хрип.

Він вгатив п’яту рогатини в землю, впираючись плечем у дубове древко. Звір кинувся на нього. Це був удар такої сили, що Добромислу здалося, ніби на нього рухнула сама гора. Метал увійшов у живіт ведмедя, але той продовжував лізти вперед по дереву, намагаючись дістати людину пащею, з якої несло гнилим м’ясом.

Ратибор підскочив збоку. Він не мав часу на лук. Хлопець вихопив короткого ножа і з диким, звіриним воланням почав гатити ним у шию велетня. Добромисл відчував на руках гарячу, густу кров, що тхнула залізом і брудною шерстю. Ведмідь нарешті захрипів, його тіло обважніло, він завалився набік, притискаючи ноги Добромисла своєю мертвою тушею.

Настала тиша. Така важка й густа, що чоловіки боялися дихати, аби не розбудити це заціпеніння. Добромисл виповз з-під звіра, його руки трусилися так, що він не міг розчепити пальці. Він підповз до Борича. Старий ще дихав, але з його рота разом із кожним словом виходила кривава піна.

— Свій... борг... віддав... — ледь чутно прохрипів він.

Борич стиснув руку Добромисла востаннє, його погляд застиг на верхівках смерек, і він затих. Ратибор упав поруч на коліна, просто мовчки витираючи закривавлені руки об жорстку траву. Дубиня та Волот стояли поруч, тримаючи рогачі, і по їхніх обличчях було видно, що вони хочуть просто впасти в цей мох і більше не підводитися.

Добромисл важко підвівся, тримаючись за забиту ногу. Біль був тупим і далеким.

— В’яжіть ноші, — сказав він, і голос його був пласким, як холодний камінь. — Спершу Борича кладіть. Потім малого. Не лишати ж їх тут крукам.

Він окинув поглядом мертвого ведмедя.

— І м’ясо... збирайте все. До останнього шматка.

— Батьку, може, лишимо? — тихо спитав Ратибор, не відводячи очей від блідого обличчя Олешка. — Тяжко нести...

— Нічого не лишимо, — відрізав Добромисл. — Вони за це м’ясо життя віддали. Якщо прийдемо порожні — що дітям зимою в миски кластимемо? Сльози? В’яжіть усе на горб. Кому важко — терпіть. Їсти захочеться — забудете про втому.

Вони в’язали шкури конопляним мотуззям, роблячи важкі вузли. Тепер кожен крок мисливців став катуванням. На плечах лежала не просто їжа, а вага їхньої поразки.

Коли загін почав спуск, вони нагадували не переможців, а втомлених носіїв, що йдуть із власних похорон. Попереду на ношах, вкритих кудлатими коцованями, несли двох мерців, а за ними йшли чоловіки, згорблені під вагою м’яса. Плечі нили, коліна підгиналися на слизькому камінні, і ніхто не почувався героєм. Було просто гірко.

Горгани стояли байдуже. Горам було байдуже, що Борич більше ніколи не візьме в руки рогач, а Олешко не донесе додому свій перший трофей. Добромисл ішов першим, відчуваючи за плечима вагу рогача свого друга.

— Батьку, глянь, — тихо мовив Ратибор, показуючи вниз на вогні городища. — Скоро будемо.

— Будемо, — буркнув Добромисл. — Тільки як я Віду до її хати заведу без сина? Лаятися буде... або плакати. Краще б лаялася.

Загін зникав у вечірньому тумані. Вони несли їжу, щоб вижити, і двох своїх, щоб поховати.