Вечір.

Ще з самого ранку Малуша вийшла з хати і тепер сиділа на колоді непорушно, вдивляючись у затуманені гори.

На поріг вийшла Віда, глипнула на неї й мовила.

— Чого зириш на ті гори? Холодно надворі, не захворій дивись!

— Мені не холодно, — тихо мовила дівчина.

— Ну дивись мені… — не переставала причитати Віда. — Піду на грядку, полоти бур’ян.

Малуша кивнула, але нічого не відповіла. Віда, проте, не рухалася з місця.

— Ти знову про того Ратибора думаєш? — раптом спитала стара.

— Чого ти так думаєш?

— А про що ж іще? Вчора він привів тебе додому й пішов, а ти потім довго дивилася в той бік.

Малуша глянула й несподівано запитала:

— А як ти зійшлася зі своїм мужем, Відо?

Віда засміялася, підійшла й присіла поряд на колоду:

— Ого-го! То було так давно, що вже й не пам’ятаю.

— А ти згадай, розкажи...

Віда замовкла, згадувала, а потім усміхнулася.

— Напасний був… І впертий...

— А ваші роди згодні були на те весілля?

— Та хто там питав! —махнула рукою Віда. — Згодні були, бо ми однаково бідні були, Малушо.

Малуша задумливо проказала:

— Однакові…

— Угу, однакові були, — ствердно кивнула Віда.

 Вона пильно глянула на дівчину й різко проказала.

— Не думай про Ратибора, дівко. Ти безрідна, його рід ніколи не дозволить цього.

— Чого ти так говориш? — сумно спитала Малуша.

— А навіщо крутити? — знизала плечима стара. — Як є, так є. Кажу, щоб потім сльози не лила.

— А якщо він упертий буде? — дівчина підвела очі, глянула на стару. — Як твій колись?

— Га! От про що ти згадала! — махнула руками Віда. — Мій був упертий, але ми були рівні. А те, що він впертий не впертий нічого не давало.

Малуша дивилася на Віду круглими очима, у яких уже наверталися сльози.

— Твій Ратибор — син вождя, — добавила стара. — І цим усе сказано. Хто за тебе віно дасть, га? Скажи!

Малуша опустила голову, закрила обличчя руками. Віда почала гладити її за плече.

― Не переживай так дівко― промовляла вона ―в городищі ще ціла купа легінів,  що звернуть свій зір на твою красу.

Дівчина підвелася.

— Я не хочу купу легінів!

— Ха! — засміялася Віда. — Одного вибереш. Хто ж каже, щоб купу?

Малуша глянула на Віду.

— Я хочу його.

 ЇЇ зіниці набули кольору  морозного неба. Віда  схопилася руками за груди.

Стара скрикнула:

— О боги! Я ж тобі казала — не показуй цього! Виженуть тебе, дівко! Чого ти мене не слухаєш? Ану живо до хати!

— Що тут у вас твориться? — раптом почувся голос Ратибора.

— От лихо, біда сама не ходить… — прошепотіла Віда й штовхнула дівчину в бік. — Живо заховай очі!

Малуша вмить відвернулася. Білизна зникла, і очі знову стали  сині.

Віда глянула.

— Добре, — пробурмотіла вона собі під ніс, а потім підвелася й додала голосно, скоса зиркнувши на Малушу: — Піду я на грядку, бур'ян полоти.

Ратибор ввійшов. Дівчина повернула голову й тепер не відводила з нього очей. Стара зітхнула й попленталася до грядок.

— Тебе довго не було, — тихо мовила Малуша.

Ратибор сів біля неї на колоду, і дівчина одразу підсунулася ближче.

— З вечора… Чого ж довго? —  відповів.

— Думала, ти вже ніколи не прийдеш.

— Чого б це? — підняв брови. — От якраз від волхва йшов і зайшов сюди.

— Від волхва? — дівчина враз стрепенулася. — А чого... Він питав щось про мене? Може, ти сам йому щось казав?

— Та про що ти? — знизав плечима Ратибор. — Сьогодні рада буде, от батько й наказав, щоб я сповістив старця.

— А… — дівчина помітно заспокоїлася. — Рада… А про що говоритимете?

— Ну… обри… Та й воїни ці вчора приїхали, — Ратибор на мить зам'явся, не знаючи, як краще пояснити. — Будемо вирішувати, як битися з тими обрами спільно.

— З обрами… — вона відвела погляд убік. — А можна якось так зробити… щоб просто побити їх — і все? Щоб вони сюди не дійшли?

— Можна, — твердо відповів Ратибор. — Будемо бити їх міцно.

— А з тобою нічого не трапиться? — вона тривожно глянула йому в очі.

— Нічого. Що зі мною може трапитися?

— Ну… ти там не сильно вперед лізь, добре?

— Це чого це не сильно?

— Щоб лиха не сталося, — вона ніжно, але міцно взяла його за руку. — Будь трохи позаду...

— Та ти що, Малушо! — Ратибор  засміявся. — Я що, боягуз якийсь, чи що?

— Ні, не боягуз, — тихо проговорила вона. — Але я так боюся за тебе.

— Ти прямо як мати, — він перехопив її долоню й  стиснув у своїй. — Вона мені сьогодні теж таке говорила.

— Вона добре каже, слухай її.

— Ні, —  заперечив хлопець. — Не можна так. Засміють потім у городищі.

«Потім забудуть…» — сумно подумала Малуша, але вголос нічого не сказала.

Вони так і сиділи на колоді, тримаючись за руки. Ратибор відчував тепло її долоні, не холод, як було раніше, а тепло. Від цього він ще ніжніше стиснув її пальці.

Малуша глянула на нього, а потім показала на Горгани.

— Дивись, небо торкається гір, як ти й казав...

— Се туман, — усміхнувся Ратибор, показав рукою на гору. — От дивись, там, на самому вершечку, його вже майже немає.

Вона притулилася до його плеча й дивилася туди, де  верх гори повільно виринав з туману.

Ратибор посидів ще трохи, а потім мовив.

— Треба йти, а то на раду не встигну.

— Ти ще прийдеш до мене? — запитала,  не випускаючи його руки.

— Авжеж прийду, — глянув на неї хлопець.

— А твій батько... не буде сердитися? — завагалась. — Ну, через те, що ти до мене приходиш? Або мати... чи не буде вона гніватись?

— Не будуть, — упевнено відповів. — Вони в мене хороші.

Вона повільно відпустила його руку й тихо промовила.

— Я буду чекати.

Вони підвелися. Малуша стояла й дивилася на нього, а потім хотіла вже відійти, та він враз міцно обійняв її. Малуша заплющила очі.

З-за хати вийшла Віда. Малуша стояла й дивилася вслід Ратиборові.

— Що, пішов уже? — спитала стара.

— Пішов, — сумно відповіла Малуша.

— То й добре. Хоч очі свої не білила.

— Ні… не знаю.

— Отож-то, що не знаєш, — Віда підняла палець. — А якщо побачить?

Малуша мовчала.

— Ти хоч пам’ятаєш, звідки ти? — спитала стара. — Наша, бо по-нашому говориш. Але з якого городища? Як у скриню потрапила? І чого очі міняєш? Не пам’ятаєш.

— Ні, — напружилася Малуша. — Не пам’ятаю.

— От і я про те. То що скажеш йому?

— Я вже казала. Не пам’ятаю.

— Ага... То добре. І що він сказав?

— Нічого.

— Авжеж нічого. Йому поки що нема різниці, раз приходить.

— Ярина мене сестрою назвала, — тихо промовила Малуша.

— Хто!? Ярина!? Сестра Ратибора!?

— Так.

— Чого б це їй тебе так називати!? — Віда  примружилася. — Ти їй не сестра і ще не жона Ратибору. Причулося тобі, мабуть.

— Ні, я добре чула.

Стара знизала плечима й пробурмотіла:

— Дивна якась та Ярина… Відколи ту зиму прогнала.

— Яку зиму?

— Та ту, що зі скрині вийшла! А потім і ти з’явилася… Ти цього що — теж не пам'ятаєш? Не бачила?

Малуша мовчала, гарячково розмірковуючи. Зима… Скриня… Ні. Нічого  не пам’ятала. Вона опустила голову і зайшла в хату.

А на іншому березі Бистриці Ярина якраз сходила з кладки. Ступивши до лісу, вона повільно пішла поміж дерев, зриваючи квіти та прислухаючись до співу птахів.

— Вогнедар… Хм, схожий, та не він, — сумно промовила Ярина. — Не Світозар.

У роздумах вона йшла усе далі й далі в лісові хащі, зриваючи трави на зілля. Раптом навкруги запала мертва тиша. Вона озирнулася, нікого не було, навіть птахи вмить замовкли.

Аж тут почула глухий рик. Ярина глянула вбік і завмерла. Неподалік на задніх лапах стояв величезний звір й дивився прямо на неї. Голова в нього була вовча і тіло покрите все шерстю.

Потвора рушила до неї. Ярина заціпеніла, не в силах навіть поворухнутися.

— Не може бути... — прошепотіла вона.

Вовк наближався. Жовті очі не кліпали.

— Залиш її.  — промовила.

Він зупинився. Гаряче потягнув ніздрями повітря, принюхуючись до дівчини. Потім підняв голову до неба, жалібно  завив і  розвернувшись, миттєво зник у густих лісових хащах.

Ярина вмить стрепенулася і щосили побігла назад, до городища.

Вовк дивився їй услід, ховаючись за кущами, і жалібно скавулів.

Дівчина залетіла в хату, задихаючись і тримаючись за груди.

— Що з тобою? — спитала стривожена Мирослава, підхопившись із-за столу.

Ярина підійшла до печі, сіла на лаву й замислилася. Вона тихо промовила.

— Я бачила звіра.

— Якого звіра, доню?

— Не звідси він... З Нави.

Мирослава сплеснула руками й зблідла:

— О боги...

— Здається, він знає мене, — вела далі дівчина.

— Тебе? Як Ярину?

— Ні. Він відчув... мене.

Мати з сумом присіла біля неї, зазираючи в обличчя.

— Коли ти повернеш мені Ярину, скажи?

— Скоро, — відповіла. Вона підвелася, розправляючи плечі. — Я ще з нею не поговорила.

Мирослава важко зітхнула й вийшла на вулицю.

У городищі,  почувши щось у лісі, всі собаки почали скавуліти, крутитись, ховались по кутках.

— Та що ж це з ним?! — кричав на собаку біля дому Стефан.

Він погрожував кулаком, собака забилась в кут і голосно вила. Раптом краєм ока ромей побачив, як до нього підходить Ясень. Стефан одразу попрямував до клуні й, не обертаючись, просто заліз усередину.

— Стефане! — погукав він.

Той не озивався, сидів й чекав.

— Стефане, виходь! Поговоримо про те, як тобі додому потрапити.

Ромей враз квапливо виліз із клуні, обтрусився від соломи й розправив плечі.

— Додому, кажеш? — перепитав він, пильно дивлячись на Ясеня.

— Так, можу вказати дорогу звідси.

— О-о-о… Ти передумав?

— Так, але…

— Кажи, що треба, — нетерпляче мовив Стефан.

— Треба сходити в одне місце. І вже потім я тобі допоможу.

— В яке місце? Далеко?

— Ні, зовсім близько.

— Ну що ж, давай, якщо це недовго.

Ясень мовчав, пильно дивлячись на ромея. Він зважував кожне слово, вагаючись, казати чи не казати правду? Але зрештою вирішив відкритися. Краще тепер, ніж тоді, коли буде запізно.

— До Скальника підеш з нами?

— До Скальника? — Стефан аж брови підняв від подиву. — З ким це «з вами»? З тобою і Зоряною?

— Так.

Ясень переступив з ноги на ногу, помітно хвилюючись.

— Не знаю… — задумався ромей. — А де той Скальник?

— Там, — Ясень показав рукою кудись углиб темного лісу. Потім витяг із пазухи ту саму дерев'яну дощечку й простягнув її ромею: — Це та, яку ти не міг прочитати. Пам’ятаєш?

— А-а, ті письмена… — Стефан почухав потилицю. — Не знаю, Ясене. Боюсь.

— А потім я покажу тобі стежку, — хлопець зазирнув йому прямо в очі. — Ти ж так цього хочеш.

Стефан подивився в бік воріт городища, важко зітхнув і неохоче мовив:

— Ну добре… Нехай. Спробуймо. Але потім — усе так, як ти й обіцяв!

— Скріпимо, — Ясень плюнув на долоню й протягнув її Стефану.

Той здивовано глянув на його руку, а тоді перевів погляд на обличчя хлопця:

— Слиною? Не кров’ю?

— А тобі потрібна кров? — примружився Ясень.

— Та ні, я так… Просто, —  пробурмотів Стефан.

Він теж плюнув на свою й протягнув  хлопцеві. Ясень міцно стиснув і відпустив. Ромей одразу ж крадькома витер руку об свій одяг.

Враз із боку воріт почулися вигуки. Ромей із хлопцем переглянулись.

— Рада почалась, — проказав Ясень. — Що ж, пора.

Ясень підійшов до стріхи дому, витягнув звідти лук, стріли, закинув за плече, всунув за пояс сокиру, розвернувся, глянув на Стефана. Той витріщався на лук, стріли, сокиру.

— Там що, битись треба?

— Ні, Стефане, звіра може відлякати, і все.

Стефан зітхнув, і вони направились в бік кузні.

Добромисл сидів на колоді біля вогню. Навпроти нього, Вогнедар, трохи далі  Радомир. Станимир примостився збоку, спершись на сулицю. Трохи подалі від них тримався Борислав. Навкруги сиділи мужі з городища та воїни, що прийшли на допомогу.

— Що ви в цій глотці хочете зробити? — заговорив Стоян, вийшовши на середину кола. — Колодами ми їх не спинимо!

— Чому? — почали невдоволено гомоніти мужі. — Ми їх там просто роздавимо!

— Скільки? — перебив їх Стоян. — Сто? Двісті? А далі що? Їх же набагато більше!

— Далі — бити! — крикнув Тихомир.

— Чим? — Стоян повернувся і пильно глянув на нього.

— Як чим? — підвівся Тихомир, стискаючи в руці сокиру. — Ось цим!

— Цією? — перепитав Стоян. — Ану дай сюди.

Він підійшов до коваля, узяв сокиру і з усієї сили вдарив по каменю,  що лежав посеред кола. Залізо дзенькнуло. По лезу побігла тріщина, і з нього викришився великий кусок. Тихомир витріщився на Стояна, відкривши рота, та не взмозі вимовити ні слова лиш хапав ротом повітря.

Стоян кинув сокиру ковалю під ноги.

— Цими сокирами та своїми рогачами ви їх не спините, — злісно кинув він у тишу. Потім обвів поглядом мужів і вже тихіше додав: — Я бачив, як такі самі виходили проти них. Бачив, як добрі воїни ламали списи об щити й гинули під копитами. Не тому, що ви слабкі. Кажу, бо знаю, з ким будемо битися.

— Може, й так, — кивнув Добромисл. — Тільки обри вже йдуть. Тож кажи як  краще, а не що поріжуть.

Тут підвівся Радомир.

— Добромисл правий, — мовив він. — Раз знаєш їх в бою, то кажи, як ти сам би їх стрічав.

Стоян глянув на нього, кашлянув і мовив:

— Думаю, краще вже зустріти їх в долині.

— В долині ми всі ляжемо зразу! — підвівся Вогнедар. — Що ти таке кажеш?

— А ми не так будемо їх стрічати.

— А як? — підняв на нього брови Вогнедар.

— Сховаємось, мужі з городища посередині, ми — по сторонам.

Вогнедар потер бороду.

— Може, щось у тому й є...

— Не добре, — тут підвівся Станимир.

— Чого б це? — спитав Стоян.

— Бо ви в кольчузі, а в нас нема, — показав на прибулих воїв він.

— То що? — спитав Вогнедар.

— Кольчугу стріла не проб'є так легко.

— А ваші гуні — то що, це краще як кольчуга, стріла там путається! — вигукнув Стоян.

— В вас теж гуні і кольчуга, — відповів Добромисл. — Краще ви сховаєтесь там, а ми сторону боронимо.

— Ми так не погоджувались, — відрізав Вогнедар. — Це ваше городище, не наше.

Тут мовив Радомир:

— Так, наше, але ви прийшли не просто так, ми уклали угоду, кров за кров.

Він глянув на Вогнедара.

— Чи не так?

— Так, Радомире, але кому платити, якщо хтось ляже?

— Усім доведеться платити, якщо обри сюди дійдуть, — відрізав Радомир. — Думаєш, ти краще знаєш, як не лягти?

— Думаю, не треба встрявати в січу одразу, — тут встряв Борислав.

— А як? — спитали.

— Якось ми бились з тиверцями, — продовжував Борислав, — то їх ми не бачили, і це було найгірше.

— Як не бачили? — спитав Добромисл.

— Вони нас били здалеку стрілами, потім — сулиці, дерево, камінь, — говорив Борислав. — Ми відійшли, так і не побивши їх.

— Діло кажеш, — мовив Добромисл. — Що скажете, мужі?

Підвівся Тихомир з розтрощеною сокирою.

— Можна натягнути линву, як раніше пропонував Станимир, зробити велику.

— Можна, — погодився Радомир. — Це спинить коней ненадовго.

— Тоді підрізати ще дерева і в той час, як підійдуть, звалити.

— І те місце бити стрілами! — підхопив Стоян.

— І відходити, — погодився Добромисл. — Треба кілька таких місць.

Тут до ради підійшов волхв. Вогнедар сплюнув собі під ноги побачивши його.  Він важкою ходою підійшов, глянув, всі мовчали, гляділи, чекали, що скаже старець. Він теж мовчки сів біля вождя. Той поважно спитав:

— Що кажуть боги, старцю? Чи вистоїмо проти сеї біди?

— Перун чує молитви воїнів  — мовив волхв.

— От і добре, — відповів Добромисл. ― жертву принесеш за нас

Волхв не обзивався лише  глядів на воїв, та хитав головою в знак згоди.

— Вирішили, — підвівся Добромисл. — Завтра зранку рушаємо, а сьогодні, вечером, празник на честь наших гостей.

Натовп радісно загудів. Добромисл підійшов до Вогнедара, озирнувся на темну стіну лісу, що обступала городище, та тихо мовив.

— Скажи своїм, щоб завтра сорочки навиворіт одягли.

Вогнедар мимохідь глянув у ліс, де між стовбурами ще було темно.

— Значить... знаєте про звіра в лісі?

— Не знаю, що це, — голос вождя здригнувся, — та обрів щось заставило різати своїх.

Вогнедар слухав вождя, стискаючи кулаки, щоб не тремтіли пальці. Потім задумавсь і мовив тихо.

— Ми бачили звіра... На задніх лапах стояв, вовк.

— Я не чув про таке, — відповів Добромисл. — Щоб вовк, та як людина...

— Ми нікому з твоїм Радомиром не казали. Боялися, що вої розбіжаться.

Цю розмову підслухав Борислав. Він підійшов ближче, та стиха скрикнув.

— Я так і знав, що тут нечисть, а не вовк...

— Що скажеш своїм? — швидко спитав Вогнедар, глянувши на Борислава.

— Не буду, — відрізав взяішись рукою за  оберіг. — Нехай не знають. Так краще для всіх.

— Тоді просто скажи, що так треба, і все, —  сказав вождь, кладучи руку на плече Вогнедару. — Про сорочки скажи. Перун заступить, якщо тіло закриємо.

Вогнедар з Бориславом розвернулись і не зводячи очей з темних хащів, спішно пішли кожен до своїх воїв.

В хаті коваля Зоряна зібравши все необхідне харчі, палене полотно та дубовий узвар. Взявши сумку та лук зі стрілами вона вийшла з хати. Побачила Святослава, який ішов від кузні.

— О, Зоряно, ти куди?

— Тобі яке діло?

— Ніяке, спитав просто, — відповів.

— Батьку скажеш, не бачив.

— Чого?

— Скажеш — і все.

Вона пройшла мимо, хмикнувши. Він глянув услід та пішов в сторону дому вождя.

Вона зайшла за зруб і трмаючи сумку виглядала в сторону, звідки мав з'явитись Ясень.

Та Ясень вийшов з іншого боку хати, підійшов ззаду, глянув.

— Навіщо тобі лук?

Зоряна стрепенулась.

— О боги, Перун би тебе… Налякав, Ясене!

— Не хотів. Питаю, що за лук?

— То мій, я говорила, що вчилась стріляти.

— Ні, не казала, — почав згадувати. — Харчі взяла?

— Так, — вона підняла сумку, — коржі, м'ясо, мед.

— Стефане, понесеш сумку.

Стефан взяв мовчки в руки, важка, закинув на плече.

— Ну що, ідемо, щоб до вечора вернутись, — проказав.

— До вечора? — глянула Зоряна на Ясеня.

Той знизав плечима:

— Пішли. Нам туди, — показав він в протилежний бік воріт.

Рушили до лісу. Поки ішли городищем, Зоряна роззиралась, та нікого. Дійшли до лісу, Стефан вигукнув.

— А що, тут немає частоколу?!

Ясень глянув на нього.

— Так, а що?

— Мені здавалося, що все городище обгороджене.

— Тільки звідти. Тут гори, звідси ніхто не прийде, — відповів Ясень.

Рушили за частокіл і похило почали підніматись на гору. Спочатку були трави, рідкі дерева, які перейшли в густіші зарослі ожини, малини, папороті та щільну стіну віковічних смерек та модрин. Стефан задихався — такий похід він не передбачив. Ясень ішов, налягаючи на палицю. З кривою ногою підніматись було важко, та все ж він легше піднімався, як Стефан, який ніколи не жив в горах. Одна Зоряна то відставала, підбираючи лісові ягоди й пробиваючи їх на зірвану соломину, то поспіхом доганяла.

— Дивіться, ягоди чорні, червоні! Зачекайте!

Стефан обертався, дивився, як вона біжить вверх горою, хитав головою, витираючи піт. Ясень не зупинявся, тільки кричав.

— Зоряно, ніколи нам ті ягоди збирати!

Далі прямували боком гори. Стежки не було, пробиралися хащами, інколи появлялись полянки без лісу, де було легше проходити. В лісі поступово почало темніти.

— Ще далеко? — бурмотів Стефан.

— Ще є, — відповідав Ясень.

Зоряна мовчала й оглядалася, бо з темноти з-за дерев показувалися химерні тіні. Вона трималася Ясеня і не відставала сей раз ні на крок. Стефан оглядався назад, адже здавалось, що хтось дихає в спину. Прислухався, але ні, це він.

Коли зовсім стемніло, на одній з полян зупинились.

— Тут переночуємо, — мовив Ясень.

— Ми що, не дійшли? — причитав Стефан. — Ти говорив, що до вечора.

— Не говорив, — відповів Ясень, — казав, недалеко.

— Це не одне і теж?

— Ні.

Стефан замовк, присів, вглядаючись в темноту. Ясень витягнув з сумки клоччя, просочене дьогтем, знайшов деревину, обмотав і запалив кресалом.

— Знайду хмизу.

Розпалили вогнище, Зоряна витягла з сумки в’ялене м’ясо та коржі. М’ясо піджарили на вогнищі, поїли з коржами.

Навколо в темряві почали з'являтися нічні звуки. Здалеку було чути вовче виття, яке віддавалося глухим відлунням між деревами. Десь у кущах хрипко загавкали лисиці. Стефан здригнувся й пересів ближче до багаття.

Смереки від вітру скрипіли. Угорі на дереві крикнула сова й полетіла, шумно забивши крилами по гілках. Знизу від Бистриці доносився шум води. Десь поруч заревів олень. Зверху почулося «пу-гу-у» Стефан сидів майже біля вогню. Очі вже злипались, та при кожному звуку він їх відкривав, витріщаючись в темноту.

— Хто там? — прошепотів.

— Звір якийсь, — тихо відповів Ясень, — не знаю.

Зоряна нічого не сказала, вона просто притулилась до Ясеня. Він обняв її рукою.

— Не бійся, — тихо сказав.

— Я не боюсь біля тебе, — відповіла.

Ясень ще дужче стиснув рукою дівчину.

— Батько напевно сердиться, — роздумуючи мовила Зоряна.

— Може, він не побачить, — відповів Ясень, — вони сьогодні на празнику. Богдан вповів, що в честь приїзду.

— Може, — відповіла і ще міцніше притиснулась до Ясеня.

Тихомир сидів біля вогню, видивляючись на прибулих воїв.

 «Зухвалі» ― думав ― «добре, що сказав сидіти Зоряні в хаті, не виходити».

До нього підсів Станимир, подав кусок жареного кабана, що близнюки принесли з полювання. Він жарився на великому вогні. Тихомир взяв і почав їсти.

— Не думай про сокиру, — гудів йому в вухо Станимир, — буде ще краща, в обра відбереш! — розреготався.

Тихомир злісно глянув, нічого не відповівши.

Біля вогню був такий гамір, що воїни перекрикували один одного.

 Стоян сперечався з Радомиром, тримаючи ковш меду.

— Гуня і кольчуга краще, ніж одна гуня, — говорив Радомир.

— Та то так, але і гуня сама спинить стрілу, — кричав Стоян, — хіба не знаєш?

— Знаю! — кричав Радомир.

Вогнедар говорив з Бориславом.

— Якщо мої воїни по центру, то нехай твої розділяться по обидва боки, — розмахував руками Вогнедар.

— А хто їм вказувати буде тоді, що робити? — питав Борислав.

— Це діло, — відповідав Вогнедар, — підемо до вождя, спитаємо потім.

— Потім, — відповідав Борислав, допиваючи ківш меду, і пішов налити ще.

Вогнедар обзирався й враз побачив Ратибора, що стояв з Богданом, про щось гомоніли. Він, хитаючись, підійшов до них.

— Мир вам, добрі воїни.

Ті глянули на нього й відрізали.

— І тобі мир.

— А ладні в вас дівки, особливо дочка вождя! — розреготався.

Ратибор підійшов ближче.

— Ти щось проти моєї сестри маєш?

— А, то сестра? — зробив великі очі. — То добре. Просто кажу, ладна, хіба ні?

Ратибор вже взяв руку за ножа, та Богдан відхилив її рухом.

— Ладна, то правда, та дівки в нас вільні самі вибирати.

— І в нас, — відповів Вогнедар.

Він розвернувся і пішов в сторону, де грали музики на дудах, денцівках та решеті. Там вже пританцьовували деякі воїни, розмахуючи сокирами. Він підняв руки і почав тупцювати разом з ними біля великого вогнища, неподалік якого стояв Добромисл з волхвом.

— Якась нечисть є в лісі, старцю, — говорив Добромисл.

— Нечисть всюди ходить, — відповів старець, — це ліс, та молитвами боги вбережуть.

Добромисл глянув на нього.

— Інколи ти говориш так, що й не зрозуміти.

— Боги так відповідають, — відповів, — я вже казав, сам їх не розумію.

— Будем надіятись, все добре робимо.

— Так, будемо.

Враз Вогнедар в колі підняв меча і закричав.

— Нехай боги ідуть в дупу, ми самі вистоїмо!

Старець глянув на Добромисла.

— Зухвалий сей легінь, богам може бути не до вподоби.

Та всі воїни Вогнедара підтримали крик.

— Самі справимось, нехай ідуть! — заревіли.

— Се мед, — відповів Добромисл, — боги його самі нам дали.

Старець не відповів, він розвернувся та пішов геть, підпираючись палицею.

Богдан говорив до Ратибора.

— Не гарячкуй, Ярина не проста дівка, — продовжував він, — ще покаже сему дурневі.

Потім крикнув.

— Волоте, ну де наш кусок м’яса?

Волот приніс їм великий шмат кабана, і вони, запиваючи медом, почали жувати його.

«Обіцяв прийти до неї», думав Ратибор, допиваючи мед «потім, та спати буде, та й Віда не пустить. Завтра.».

— Як тобі живеться з жоною? — реготав Волот до Богдана.

— Ой, навіть не питайте, — відповідав, — добре, все є, все тут.

І теж реготав разом з ним.

— Дубиня, а йди-но сюди! — кричав на іншого Богдан. — Ви такі схожі, якби Дубиня завжди мовчав, я б вас не розрізняв.

— Він такий, — обнімав за плечі Дубиню Волот, — скупий на слова.

— А що казати? — шморгав носом Дубиня. — Нема що, всі вже сказали.

— Молодець! — сміявся Богдан.

Далі сміялися голосно приїжджі воїни, тримаючи ківш. До них, хитаючись, підійшов Лютомир.

— Мир вам, добрі воїни.

Ті озирнулись, глянули й відповіли.

— І тобі мир, легіню, — розреготались.

Лютомир теж розреготався у відповідь.

— Бачу, все маєте добре, і меч, і кольчугу, і коня, — питав.

— А чому б не мати, — відповідав гугнявий з них.

— А все це в походах мож надибати?

— Можна.

— Ну, якби я схотів з вами, то що скажете?

Гугнявий підійшов ближче, оглянув з ніг до голови й відповів:

— Ну, якщо маєш голову на плечах, то можна.

Лютомир випрямився.

— А якщо ні, — продовжував той, — то і тієї не жалко.

Всі засміялись.

— Як маєш хист, то ходи. Виживеш — добре, ні — звиняй.

Лютомир стиснув зуби та відповів.

— Виживу.

— Тоді підеш з нами, та вже після того, як обрів поб’ємо, — сказав йому гугнявий.

Лютомир подумав і перехилив ківш меду, сказав.

— Добре.

Повз них проходив Радомир, глянув, сплюнув та пішов далі.  Проходив повз Борни, що розказував воїнам про свою подорож.

— Яке ж воно велике, — він розводив руками, тримаючи ківш з медом, який вихлюпувався, — багато би наших городищ ввійшлося.

— О, Радомир, іди до нас, скажи, що Борна бреше, — вигукнув хтось.

— Хто, я? — кричав Борна, хитаючись. — Ніколи!

Радомир махнув рукою і пішов до клунь. Підходячи ближче, зачув голоси. Зупинився, почав прислуховуватися.

— Що він тобі наказав? — питав голос Стояна.

— Сказав не чекати, як побачу — зразу, — відповідав голос Домагоста.

— Мені теж, — відповідав голос Стояна, — треба підібратись, трохи зачекати.

— Добре, ще не час.

Вони замовкли й виходили з-за клунь,  натрапили на Радомира.

— О, Радомире, ти куди, спати? — стрепенувся Стоян. — Та клуні, наші хороми!

Він розреготався, Домагост, опустивши голову, пройшов мимо.

— Про що ти тут з ним домовлявся? — спитав Радомир.

— Про що можуть воїни домовлятись, — сіпнув рукою Стоян, — про те, як разом битись, щоб спину прикрити і не згинути.

— Спину?

— Аякже, цього хлопця давно знаю, тільки на нього і покладаюсь.

— Добре, що є на кого, — відповідав Радомир.

Стоян мовчав тільки кивнув головою потім добавив.

— Ну що ж, піду меду хильну.

Він відійшов та враз розвернувшись, спитав Радомира.

— Як думаєш, той звір на нас не нападе там за частоколом?

— Думаю, ні, — відповів Радомир, — він же втік.

— І то правда, — сказав Стоян і пішов до гурту.

Звір стояв в хащах та вдивлявся на вогнище й трьох людей, що сиділи біля нього в лісі. Він глухо ричав, вискалюючи зуби.