Подих Морани.

Сизий туман, що сповз із гір, став таким важким, що, здавалося, він не просто висить у повітрі, а душить землю. Запахло не дощем, а сирою крицею і застояною водою, як пахне з глибокої печери, куди ніколи не зазирає сонце.

Ярина стояла біля самого берега Бистриці. Вона здавалася майже прозорою у цьому сизому мареві, наче гірський кришталь. Вона прийшла сюди, щоб попросити у річки сили для засіяних нив. Та вода біля самого берега, що ще мить тому жваво хлюпала об коріння верб, раптом почала дивно німіти. Там, де течія зазвичай лише ледь лизала каміння, випнулася тонка, гостра як скло павутина льоду.

Дівчина опустилася на коліна, притиснувши долоні до вогкого каміння. Вона почула не плескіт, а шепіт. Сотні голосів, тонких і гострих, як голки, залоскотали її свідомість.

— Смерть у дереві… Холод у залізі… Не дихай, бо застигнеш… — шепотіли  духи води, тікаючи в глибину, під каміння.

Ярина здригнулася. Вона побачила, як у прозорому льоду застигла молода вербова гілка, що її щойно принесла вода. Зелене листя миттєво посіріло, прихоплене неприродним морозом. Дівчина зірвалася з місця. Трава під ногами була живою і м’якою, але повітря навколо раптом стало густим і чужим. Її тендітна постать, що нагадувала першу весняну квітку, стрімко промайнула крізь чагарник, наче сама лісова тінь тікала від наближення біди.

Біля воріт на подвір’ї у цей час панував хаос. Богдан та Ратибор знімали з віслюка вантаж відчуваючи на собі десятки напружених, допитливих поглядів. Інші воїни, які щойно збіглися з поля та вежі, обступили їх тісним півколом, не ховаючи зброї. Хтось спирався на ратище сулиці, хтось тримав руку на руків’ї ножа, але всі мовчали, наче чекали, що з лантухів зараз вискочить сам дух біди. Хлопці скинули верхні лантухи, з розірваних мішків на мокру землю потекло справжнє багатство, яке тут, серед скель, здавалося маревом: густо висипався коричневий перець, гостра сушена гвоздика та шматки сірого ладану. Повітря подвір’я вмить наповнилося солодким, задушливим духом півдня, змішаним із запахом понівечених сувоїв тонкого сукна.. На самому дні, притиснута до самого хребта віслюка і щільно обхоплена шкіряними ременями, лишалася остання річ. Вона була обмотана грубою, засмальцьованою мішковиною, яка встигла задубіти від туману.

Коли Ратибор розрізав вузли, тканина зісковзнула, оголивши вузьку, обковану чорним залізом скриню. Останній ремінь лопнув під лезом ножа, і важка залізна глиба почала хилитися вбік. Воїни напружилися, чекаючи на гуркіт, але цей чорний злиток просто зсунувся донизу без жодного звуку. Скриня не гупнула об каміння — наче чиясь невидима рука обережно поклала її в суміш перцю та грязюки, оберігаючи від удару та зайвого шуму.

У натовпі  хтось голосно ковтнув повітря. Запах ладану раптом став гірким, а від холодного металу потягнуло такою холоднечею, що прянощі на землі почали вкриватися сизим інеєм».

Навіть віслюк, що досі стояв непорушно, раптом жалібно заскиглив. Ратибор відчув, як волоски на його загривку стали дибки. Скриня була вузькою, обкованою грубим чорним залізом, яке на диво не мало жодної цятки іржі, попри те, що весь шлях воно провело у вогкості та тумані. Метал був холодним — не просто прохолодним, як весняний ранок, а мертво-крижаним, наче він щойно був витягнутий із глибини замерзлого озера.

По кутах залізні смуги затискали дерево — важкий, темний дуб, що від вологи став майже чорним і здавався кам’яним. Поверхня дерева була поцяткована дрібними, ледь помітними символами, що нагадували не то сплетіння коріння, не то зміїні тіла. Вони не були схожі на різьблення тутешніх майстрів; лінії були занадто тонкими, занадто рівними, наче їх випалювало саме сонце, а не різав ніж.

По боках кріпились великі кільця, за які було зручно її переносити. Посередині кришки височіла масивна рукоять у формі стиснутого залізного кулака. Вона не мала ні клямки, ні отвору для ключа — здавалося, замок був схований глибоко всередині, під товстими листами чорного металу. Щоб зрушити засуви, треба було вкласти власну долоню в цей холодний кулак, наче потиснути руку самій смерті, і тоді вона відкриється.

Ратибор уже взявся за цей кулак щоб відкрити її, коли в двір влетіла Ярина. Її обличчя було блідим, а великі очі кольору незабудок, що зазвичай дивилися на світ із лагідною мудрістю, зараз горіли диким, неземним світлом.

— Руки геть! — закричала вона так, що Богдан мимоволі впустив тюк із сукном. — Не торкайся, брате! Не смій відкривати це прокляття!

Вона підбігла до Ратибора і вчепилася в його руку, її пальці були крижаними.

— Річка вмирає, Ратиборе. Духи кажуть, що в тому дереві спить Морана. Той чужинець привіз не золото, він привіз труну для нашої весни. Якщо замок клацне — сонце більше не зійде над нами.

Ратибор на мить завагався, переводячи погляд із сестри на скриню. Він бачив, як на залізних оковках скрині починає проступати ледь помітна паморозь, сріблячи чорний метал.

Але було вже пізно.

Долоня, що торкнулася кулака, ніби прилипла до нього в ту ж саму мить. Сам того не розуміючи, воїн стиснув пальці, відповідаючи на цей мертвий потиск.

Холод виявився підступною оманою.

Коли шкіра торкнулася чорного заліза, Ратибор відчув не мороз, а лютий, нелюдський жар. Це було так, наче він голіруч схопив розпечений наральник, щойно витягнутий з горна. Шкіра на долоні миттєво прикипіла до металу, почулося ледь помітне шипіння, але болю не було — нерви просто відмерли раніше, ніж мозок встиг злякатися. А потім прийшов він. Холод. Це не був той мороз, що щипає за щоки взимку. Це була порожнеча. Ратибор відчув, як через руку, прямо в плече і далі до серця, потекла рідка крига. Кожна жилка в його тілі наче наповнилася розжареною сіллю, яка випікала його зсередини, перетворюючи кров на отруту. Біль був таким гострим, що світ перед очима вицвів, лишивши тільки білу пляму.

Скриня здригнулася. Звук, який вона видала, не належав живій природі. Це було болісне, надривне рипіння, наче тисячу років тому зрубаний дуб раптом згадав, як його коріння рвало землю. Кришка піднялася повільно, і зсередини вирвався дух смерті. Це не був дим, це була пара, важка і липка.

Вона вдарила йому в обличчя, і хлопець відчув, як його дихання перетворюється на камінь. Кожен вдих роздирав легені зсередини, наче він ковтав рибальські гачки. Волосся на руках і бороді вкрилося колючим інеєм, а повіки стали такими важкими, що їх неможливо було підняти. Він бачив світ крізь крижану завісу, і цей світ ставав дедалі тихішим.

З цієї молочної каламуті почала підніматися примара. Вона не виходила — вона випливала, наче марево. Її тіло було ідеально білим, але це була білизна мерця, що пролежав під снігом усю зиму. ЇЇ волосся, розпущене й довге, не ворушилося на вітрі, воно було жорстким, немов виплетеним зі срібного дроту. Коли істота відкрила очі, Ратибор відчув, що падає в безодню. Там не було зіниць, не було душі — тільки нескінченне, байдуже сяйво зимового неба над замерзлою землею.

Кожен її рух супроводжувався тонким дзвоном, наче бився кришталь. Вона підняла руку, і повітря навколо неї тріснуло від напруги. Ратибор відчув, як його серце сповільнюється. Один удар... довга пауза... ще один... Він уже не відчував пальців, не відчував ніг. Він ставав частиною цієї скрині, частиною вічного заціпеніння.

— Ні! — цей крик пролунав десь здалеку, наче з іншого життя.

Ярина діяла не головою, а кров’ю, що кликала її захистити брата. Вона влетіла в це коло холоду, як розпечена іскра летить у сніг. Її  ноги обпік іній, але вона не зупинилася.

Коли вона вчепилася в білу тінь, почувся звук, від якого Богдан  мимоволі закрив вуха — шипіння пари, коли вогонь зустрічається з льодом. Ярина притиснулася обличчям до крижаної щоки істоти. Це було нестерпно. Ярині здавалося, що її власна кров закипає і водночас замерзає. Її шкіра почала покриватися червоними плямами опіків від морозу, але вона тримала.

— Живи... тепла... повернися... — шепотіла вона, задихаючись.

Ярина віддавала своє тепло, свою силу Велеса, яку вона збирала в лісах і травах. Вона відчувала, як постать — ця порожня, холодна судина — починає жадібно пити її життя. Це був біль іншого роду: виснажливий, такий, що висмоктує мозок із кісток.

Тінь здригнулася. Її білі пальці, що вп’ялися в плечі Ярини, почали м’якшати. Блакитне світло в її венах почало тьмяніти, поступаючись місцем слабкому, ледь помітному рожевому відтінку людської крові. Очі-озера закрилися, і вона важко, зі стогоном, впала на землю з  Яриною.

 Холод відпустив  так само раптово, як і прийшов. Лишилася тільки біла імла, що повільно осідала на землю, і дві дівчини, що нерухомо лежали в чорній, випаленій морозом траві. Ратибор впав на коліна, хапаючи ротом повітря. Воно було вогким, пахло димом і багнюкою — і це був найсолодший запах у його житті. Воїни стояли, наче вкопані, їхні сулиці вкрилися тонким шаром інею, а бороди стали білі від морозу. Тільки тепер вони почали усвідомлювати, що смерть щойно пройшла повз них, ледь не торкнувшись кожного.