Сповідь чужинця.

Дівчина забилася в самий кут, втискаючи худі плечі в пересохлу, колючу солому, ніби намагалася злитися зі стіною. Вона судомно притискала поранену руку до грудей, а її погляд, зацькований і розгублений, метався між суворим, наче витесаним із каменю, обличчям вождя та крижаними, неживими очима Волхва.

Добромисл зробив обережний крок ближче, порушивши важку тишу.

— Хто ти? — спитав він тихо, майже пошепки, намагаючись втихомирити гуркіт власного серця, що калатало під ребрами.

Вона здригнулася всім тілом, наче від удару. На мить глянула на нього — і в ту ж хвилину відвела очі, не витримавши прямого погляду.

— Чуєш мене? — спитав він трохи гучніше, але в голосі не було люті, лише тривога. — Чийого ти роду? Хто ти така?

Її губи, посинілі від нічного  холоду, ледь ворухнулися.

— Я… — видихнула вона, і слово завмерло напівподихом. Вона змовкла.

Волхв нахилився вперед, подавшись усім своїм висохлим, вузлуватим тілом, наче хижий птах, що готується до нападу.

— Кажи. Не таї гріха перед богами, — прохрипів він.

Дівчина повільно, наче в тумані, похитала головою. Пасмо вороного волосся впало їй на бліде обличчя, закриваючи одну щоку.

— Не… знаю… — ледь чутно видихнула вона.

Добромисл навіть не поворохнувся, застигши над нею важкою тінню. Його погляд був прикутий до дівчини, наче він намагався прочитати відповідь на її шкірі.

— Чия ти? Якого роду, раз говориш по-нашому? — спитав він знову, шукаючи хоч якусь зачіпку.

Вона заплющила очі так міцно, що на повіках проступили тонкі зморшки болю. Дихання її стало рваним, коротким, наче повітря в клуні раптом стало замало.

— Ліс… гори… дім… — прошепотіла вона. Кожне слово давалося їй з боєм, наче важкий камінь, який вона з останніх сил виштовхувала з грудей. — Там… я бігала…

Вона зупинилася, судомно ковтаючи гіркий клубок у горлі. Сльози, пекучі й солоні, знову почали закипати під повіками.

— Батько… — голос здригнувся і вмить стих. — Там були… люди… з ним… у них зброя… як у вас…

Дівчина на мить замовкла.

— Потім Вогні… багато вогнів… Люди в масках… і…

— І що? — Добромисл нахилився ще нижче.

Вона розплющила очі. Але дивилася тепер не на нього, а кудись крізь стіни клуні, у чорну прірву минулої ночі.

— Темно… — ледь чутно мовила вона, і в голосі почувся первісний відчай. — Там було темно… Воно… йшло… і… їло…

Рука її, заплямована червоною, ще свіжою кров'ю, затремтіла так сильно, що суха солома під нею тривожно зашелестіла.— Світло… — прошепотіла вона, і в цьому слові було стільки болю, що в Добромисла мимоволі стислося серце. — Воно їло світло… Все стало темним.

У клуні запала важка, гнітюча тиша, у якій чулося лише хрипке дихання дівчини.

— Відвести в ліс, — раптом прошепотів Волхв, злякано вдивляючись у темний, порожній кут клуні, ніби там, серед тіней, хтось невидимий пильно споглядав за ними.— Живу душу в ліс на розтерзання викинути? — промовив Добромисл тихо, але в кожному слові була вага заліза. — Боги дали нам її живу. З кров’ю червоною і сльозами солоними. Хто з нас візьме на себе прокляття забити дівку, яка за батьком плаче? Боги такого не прощають. Свого захистити — сила, а слабкого добити — ганьба на весь рід.

У клуні стало так тихо, що було чутно, як десь під стріхою самотньо капає вода. Волхв повільно повернув голову до вождя. Довго дивився, ніби зважував його душу на невидимих терезах. Потім знову схилився над дівчиною. Його пальці, сухі й жовті, на мить торкнулися її закривавленої руки.

— Кров… — прошепотів задумано волхв. — Людська кров.

Він підвів очі на вождя, і в цій сутіні вони блиснули несподіваною рішучістю.

— Забери її до себе, Добромисле, — мовив він раптом. Голос його був сухим, як тертя каменя об камінь.

Добромисл різко підвів голову.

— Не можу, отче, — видихнув він. — Там Ярина ледь дихає. Не хочу обтяжувати Мирославу ще й цією...

Волхв повільно, із глухим хрускотом у суглобах, випростався і важко сперся на свій костур.

— Тоді я її візьму, — кинув старець.

— Ти? — у голосі вождя почулася справжня тривога. — Чого б це, отче? Ти ж зроду ні за ким не доглядав. Хіба ти знаєш, як це — живу душу біля себе гріти? Та й не до того тобі зараз.

Волхв не відвів погляду. Його очі тепер дивилися кудись повз Добромисла, у саму темноту кутка.

— Не до того, — згодився він, і в голосі почулася ледь помітна тріщина, наче в старому дереві під вагою першого снігу. — Але й тут, на гнилій соломі, лишати не можна. Помре — і чия тоді кров на стінах городища проступить? Наша. А боги не люблять, коли нитки життя обривають раніше.

Він повільно розвернувся і рушив до виходу, вистукуючи костуром по втоптаній. Добромисл пішов слідом, кульгаючи дужче, ніж зазвичай.

Коли вони вийшли з темені клуні, світло боляче різонуло по очах, вихоплюючи з туману постаті застиглих людей. Волхв раптом зупинився, примружившись.

— Он, — тихо мовив він, кивнувши підборіддям. — Бачиш? Самі боги відповідь під ноги кидають.

Добромисл глянув туди, куди вказував старець. Трохи осторонь від клуні, притискаючи до себе порожнє відро, стояла Віда. Вона хотіла непомітно проковзнути до криниці, але під важким поглядом двох найстарших мужів завмерла.

— Відо! — гукнув Волхв, і його голос, підсилений стінами городища, змусив усіх мимоволі здригнутися.

Вона повільно, опустивши голову, підійшла ближче.

— Я тут, отче…

Волхв заговорив на повен голос, звертаючись уже не до неї, а до всіх, хто затаїв подих поруч:

— Дівка жива. Чуєте? Не мара вона, і не тінь лісова. Людська кров у ній тече, така ж солона, як і наша. Але слабка вона дуже. І смерть гостя під стріхою — то прокляття на весь рід до сьомого коліна.

Люди зашепотіли, переглядаючись. Тоді Волхв підійшов до неї впритул.

— Відо, — тихо, майже на вухо сказав він. —Візьми її до себе. Вона зараз — як дитина, що з туману вийшла..

У Віди здригнулися губи. Вона ковтнула важкий клубок, що підступив до горла.

— Боюся я старцю.

— Не бійся, — Волхв поклав свою суху руку їй на плече. — Боги благословлять ту руку, що дає хліб і тепло.

— Добре… Візьму її до себе, — мовила тремтячим голосом — Хай іде до мене. Обігрію.

Добромисл глянув на воїв і промовив.

— Слабка вона, сама не дійде. Потрібно віднести її до хати Віди. Хто це зробить?

Всі мовчали. Мужі відводили очі, ховали руки за пояси. Ніхто не хотів торкатися тієї, що прийшла зі скрині.

Раптом натовп розступився. Вийшов Ратибор. Він був в одній сорочці, і здавалося, що холодне ранкове повітря йому зовсім не дошкуляє.

— Я віднесу, — коротко кинув він, розминаючи широкі плечі.

Волхв перевів погляд на Ратибора, а потім — на Добромисла. У тому погляді було щось важке і

неминуче, наче вирок, написаний на небі

— Неси, Ратиборе, — тихо промовив Волхв.

Ратибор переступив поріг клуні. Минулої ночі він заходив сюди з оголеним ножем, готовий одним ударом обірвати життя тому, що вилізло зі скрині. Він і зараз пам’ятав той холодний блиск сталі біля її горла. Але тоді він побачив сльози — звичайні людські сльози, що лишали доріжки на брудному обличчі. І рука здригнулася.

Він підійшов ближче. Дівчина забилася в самий куток, втискаючись спиною в колоди так, ніби хотіла прорости крізь них. Її погляд, дикий і зацькований, не відривався від його широких плечей. Вона притискала поранену руку до грудей, а пальці іншої судомно вчепилися в солому.

Ратибор мовчки нагнувся і підняв із долівки свою гуню.

— Накинь, — коротко кинув він, подаючи одежину. — Надворі ще холодно, замерзнеш.

Вона не зводила з нього очей, чекаючи удару, але гуню взяла. Тремтячими руками обгорнула худі плечі. Ратибор зробив крок, маючи намір підняти її, але дівчина різко відсахнулася, здушено схлипнувши.

— Не бійся, — прохрипів він, і власний голос здався йому занадто гучним у цій тиші. — Віднесу до тепла. Загрієшся біля печі. Поїсти дадуть... голодна ж, мабуть.

Дівчина завмерла. В її очах промайнула зневіра людини, у якої не лишилося вибору. Вона ледь помітно кивнула.

Він підхопив її на руки. Вона була напрочуд легкою. Ніби в руках нічого й не було, і це знову збентежило воїна. Ратибор виніс її на світло, міцно притискаючи до грудей.

Коли він ішов через городище, люди, що траплялися на шляху, вмить розбігалися. Просто тікали за кути хат, боячись навіть тіні тієї, що прийшла з пітьми. Дівчина ж, попри переляк, вистромила носа з-під гуні. Вона з жадібною цікавістю оглядала міцні частоколи, дим над стріхами та далекі верхів’я гір, що виблискували на сонці.

Ратибор дивився на неї краєм ока, намагаючись знайти хоч якусь ознаку обману. Щось у ньому вперто не вкладалося: стара лють і недовіра до «нечисті» стикалися з незрозумілою цікавістю до цієї тендітної істоти. Він відчував її дихання на своїй шиї — коротке, рване, сповнене живого трепету. Це лоскотало шкіру, пробираючись під сорочку сильніше за ранковий мороз.

«Якби це була нечисть — вона б не дихала так», — думав він, міцніше притискаючи дівчину до грудей.  Від неї пахло не болотом чи тліном, а вологою соломою та дощем. Він відчував, як під його пальцями здригаються її тонкі ребра, і кожен такий порух відгукувався дивним болем у його власному серці.

Віда забігла наперед, важко дихаючи, і розчахнула низькі двері своєї хати. Вона встигла присунути широку лаву до самої печі, де вже весело тріщало вогнище, розганяючи сутінки й нічний холод, що застоявся в кутках. Жінка нашвидкуруч застелила дошки м’якими шкурами ягнят, створюючи затишне гніздо посеред суворого побуту. В повітрі поплив запах сухої м'яти та чебрецю, що пучками звисали зі стелі.

— Клади сюди, Ратиборе. — заклопотано прошепотіла вона.

Він обережно опустив дівчину на хутро. Вона опинилася в самому колі тепла, і відблиски вогню заграли на її блідому обличчі, золотячи пасма чорного волосся.

Ратибор затримався на мить, не відпускаючи з неї погляду. Від її близькості, від тепла, що йшло від її тіла, у нього незвично калатало серце. Він нагнувся, щоб забрати свою гуню, і їхні погляди зустрілись. Її очі були блакитні, глибокі й чисті, ніби вода в гірському джерелі, в них відбивалося полум’я печі.

І в цю мить увесь світ навколо Ратибора зник. Існували лише ці очі та тихе тріскання дров у вогнищі. Щось усередині нього вперто заніміло, а потім гарячою хвилею штовхнуло в груди, перехоплюючи подих. Він різко, майже злякано підвівся і, навіть не згадавши про гуню, швидко вийшов з хати, намагаючись втекти від того дивного почуття, яке щойно оселилося в його серці.

Добромисл ще довго стояв і дивився в той бік, куди Ратибор відніс дівку. Волхв уже пішов до священного дуба, і вождь лишився наодинці з думками. Враз ворота зі скрипом відкрилися. Він побачив Радомира з ще одним молодим воїном. Вони виходили за частокіл.

«Коней не брали, — подумав Добромисл. — Значить, підуть через гори ущелинами, там кінь буде зайвий».

З боку вежі доносилися голоси. Найбільше було чути Станімира. Він кричав:

— Не туди! Добромисл сказав — тут! Так, всі сюди, я сказав слухати мене! Затули пельку!

Там під чітким наглядом старого Станімира встановлювали колоди над прірвою Глодки.

Добромисл глянув на клуню, де тримали ромея. Він підійшов, відкрив двері та ввійшов усередину. У напівтемряві, на купі соломи, сидів бранець.

— Слухай мене, чужинцю — почав він низьким, гучним голосом, від якого Ромей мимоволі втягнув голову в плечі. — Ти вільний. Можеш   іти куди хочеш. Ми не причинили тобі беззбройному наруги.

Вождь замовк на мить, даючи словам осісти, а потім додав, карбуючи кожне слово:

— Ми відкриємо ворота, віддамо тобі твою дивну тварину. І ти підеш. — промовив він холодно дивлячись в перелякане обличчя торговця.

Ромей знітився.

— Я…Я…Я не пройду і двух кроків у вашому лісі. Я… мене вб’ють обри…Я боюсь. Пощадіть. Не виганяйте мене. — почав він жалібно майже плачучи лопотіти.

Добромисл зробив важкий крок уперед, скорочуючи відстань що аж навис над ним, і його сива борода ледь не торкалася обірваного одягу чужинця. Очі вождя пильно вдивлялися в обличчя ромея, шукаючи там найменшу ознаку брехні. Напруга між двома людьми стала майже відчутною, як натягнута тятива лука.

—Добре тоді кажи, чому обри пішли в похід у таку пору? — прогримів голос Добромисла, розбиваючи тишу. — Сонце тільки-но почало гріти землю, трава ще коротка, щоб годувати тисячі коней у довгій дорозі. Обри не йдуть навесні, вони чекають літа, коли пасовища стануть густими.

Ромей здригнувся від цих слів, наче від удару батога. Добромисл примружив очі, і зморшки навколо них стали глибокими, наче тріщини на старій корі. Він не відводив погляду від обличчя ромея, вичікуючи.

— І ще одне скажи, — продовжував він, і голос його став тихішим, але від того ще небезпечнішим. — Ти кажеш усім, що ти торговець. Але жоден розумний муж не пожене вози в таку бездоріжжя, ризикуючи втратити все.

— До того ж, ти опинився надто далеко від великих торгових шляхів, де ходять каравани. Що шукав ромей у наших глухих хащах, де купці зроду не бували і де немає кому продавати дорогі тканини чи заморські вина? Це дуже дивно для людини, що понад усе має берегти свій крам і власну шкуру від лісових розбійників.

Ромей мовчав. Його бліді губи ледь помітно тремтіли, а пальці нервово смикали обірваний край рукава.

Питання Добромисла влучали в саму суть, розбиваючи всі заздалегідь підготовлені виправдання. Добромисл згадав ту дивну скриню, що везли чужинці, і в його очах промайнув острах, змішаний із гнівом.

— Чому ця скриня не завдала тобі шкоди? — голос вождя став гострішим за ніж, прорізаючи тепле весняне повітря. — Ми бачили на власні очі, як вона майже не заморозила наших воїнів. Може  і з обрів декого вона заморозила на смерть. Але ти живий. Ти торкався її своїми руками?

Ромей важко дихав, його груди ходили ходором під обірваним одягом. Питання вождя змусило його знову пережити той жах, який він бачив у таборі обрів. Він добре пам'ятав той крижаний подих, що виривався зі скрині, — невидиму смерть, яка обійшла його стороною, наче не помітивши.

— І останнє, — Добромисл нахилився до самого обличчя чужинця, впираючись поглядом у його зіниці. — Ти знаєш цю дівчину, яка була в скрині. Вона не схожа на простих людей, хоча роду вона нашого. Звідки вона взялася? Чому її тримали в тій скрині, наче якусь дивовижу чи прокляття?

Вождь замовк, чекаючи, поки слова осядуть у голові ромея. Він бачив, як чужинця кидало в піт. Добромисл хотів знати, як дівчина їхньої крові опинилася в руках ромея та обрів. Це було останнє слово вождя перед тим, як ромей мав нарешті відкрити свою душу та розповісти правду.

Чужинець  весь зім’явся. Проте, зрозумівши, що далі мовчати — значить підставити шию під сокиру, він випростався, наскільки дозволяло його лахміття.

— Я не просто купець, вождю, — голос його став вищим, майже писклявим, але в ньому з’явилися нотки самовпевненої значущості. — Я — посланець Риму. Великого Риму.

Він зробив паузу, намагаючись надати своєму побитому вигляду поважності, і повів плечем, ніби поправляв не брудне ганчір’я, а коштовну тогу.

— Я їздив по ваших землях не заради вигоди, а заради знання. Споглядав, як ви живете, скільки мечів можете виставити, чи тримаєтеся купи. Але найбільше я дивився за аварами... ви їх обрами звете.

Ромей на мить запнувся, згадуючи величні й страшні намети степовиків, а потім продовжив.

— Перед тим, як рушити до них, я мав таємну зустріч із Сергієм. Він особисто вказав мені шлях. Мені велено було розвідати, що готують обри. Бо до самого палацу імператора дійшли чутки, ніби мають вони велику силу... силу таку дику й прадавню, що здатна спопелити мури Царгорода, які стоять віками. Я мав перевірити, чи це правда, чи порожні страхи.

Ромей знову зіщулився, боязко споглядаючи на вождя, чиє обличчя під час цієї сповіді ставало дедалі похмурішим.

— Я йшов з товаром, щоб не привертати уваги, — продовжив він, ковтаючи слину. — Зі мною були ще торговці, і ми йшли великим степом до Борисфену. Там мали прийти до Самватаса, але спершу мусили потрапити до обрів. Саме там, за чутками, була та сила. По дорозі нас розграбували якісь розбійники, ми втратили половину людей... але так і потрапили в табір обрів. Там у нас все забрали і полонили. Більше я не бачив своїх попутників.

Він затремтів, згадуючи пережите.

— Мене привели до їхнього шамана Тюргень так його вони звали. Він питав мене, хто я і чому в такий час їду з товаром. Я йому все розказав. Потім шаман щось сказав своїм, вони взяли і відвели мене до іншого шатра. Там я чув крики людей, але я їх не бачив, вождю... Коли я зайшов у шатро, там було багато льоду, розкиданого купами.

Добромисл здригнувся і уважно подивися на ромея. Чужинець замовк.

Розказуй далі — Промовив Добромисл і ромей продовжив.

— По… боках стояли воїни, і я бачив в очах їхніх страх, та вони не тікали, а стояли на місці. Посередині стояла та скриня… Прямо посеред шатра, вождю! І… я побачив навкруг, далі від неї, начеркане коло, за яке ніхто не ступав. Там, за начерканим колом, було багато льоду.

Ромей раптом закрив обличчя руками і промовив:

— О Боже... О Мати Божа... Я тоді не знав, що це був за лід. Потім дізнався.... Це були мої попутники. Бо вони завели переді мною ще одного бранця. Я не знаю, хто це був, напевно, когось спіймали... Вони штовхнули його перед моїми очима за коло!

Ромей зі страху перехрестився і швидко, пошепки промовив молитву. Потім замовк і тільки з повними жаху очима дивився в сторону.

Добромисл мовчки дивився, як у ромея судомно сіпаються руки, а обличчя перекривлюється від задавненого жаху. Вождь не ворухнувся, лише глухо промовив:

— Продовжуй.

Ромей задихнувся, ніби йому забракло повітря, і заговорив швидше:

— Коли вони штовхнули його за те коло… Вождю, я ще такого не бачив. Його ноги… спочатку ноги! Вони почали… з них робився лід. А цей чоловік кричав. О Боже, він ще був живий, а ноги вже стали кригою! Потім лід почав підніматися вище, знизу вгору, повільно, наче проростаючи крізь плоть. Він кричав так, що я затулив вуха пальцями.

Чужинець зажмурився, ніби намагаючись вигнати це видіння з голови.

— Лід дійшов до шиї, а він ще дихав… розумієте? Дихав! І тільки коли голова перетворилася на лід, цей чоловік раптом упав на землю. Упав і розбився на дрібні друзки, на такі ж купи леду, що вже лежали там по кутках.

Ромей знову закрив обличчя руками, здригаючись усім тілом. Добромисл мимоволі перевів погляд у бік кузні, куди вої віднесли ту зловісну скриню, і відчув, як у грудях стає холодно. Потім він знову повернувся до бранця і спитав важким, наче камінь, голосом:

— А дівка? Як вона туди потрапила?

Ромей підняв голову. В його очах було лише щире нерозуміння.

— Я не бачив там ніякої дівки, вождю. Скриня не відкривалася. Вона була зачинена. За весь час, що я був у обрів, я ні разу не бачив її відкритою.

По спині Добромисла пройшов справжній мороз. Він нахилився до бранця, впираючись поглядом у його зіниці.

— Як не відкривалася? — перепитав вождь. — Ти кажеш, що все це зі знедоленими робила скриня, коли вона була зачинена?

— Так, вождю, — відповів ромей, хрестячись тремтячою рукою. — Кажу, що бачив на власні очі. Я тільки тут, від ваших воїв, дізнався, що ви відкрили її і що там з’явилася якась дівчина. Там я її не бачив. Обри боялися відкривати ту скриню. Вони навіть підходити до неї боялися ближче, ніж на те коло.

— Продовжуй, — відповів Добромисл.

Ромей, запинаючись, промовив:

— Потім вони взяли мене за плечі і почали штовхати за коло. О Боже, я тоді… я не знаю… у мене в грудях так калатало, що, мабуть, ще трохи — і серце б розірвалося. Я впав на коліна, я не хотів помирати! І якось випадково, бо я тримався за того обра, я потягнув його за собою за те коло… Це був жах. Він теж почав перетворюватися на лід.

Ромей замовк.

— А ти? — спитав Добромисл.

— А я — ні, — дрижачим голосом відповів той, ніби виправдовуючись.

— Чому ні?

— Я просто стояв у колі, і зі мною нічого не відбувалося.

— І що далі? — промовив Добромисл.

— Я… я… — сказав ромей. — Я став її возити, за ними тягати. Висаджувати на віслюка, бо тільки він лишився живий поруч із нею. Я і віслюк, — додав він жалісно.

— Як ти сюди потрапив? — спитав Добромисл.

— Я втік. Вони сказали, що зранку вирушаємо, то я зібрав віслюка ще ввечері, а вночі наважився і втік. Я думав, що вони не будуть мене шукати… Та вони шукали. Кілька разів проходили зовсім повз мене. Сто найкращих їхніх воїнів.

— Сто? — перепитав Добромисл. — Ти ж говорив — дві тисячі.

— Так, — сказав ромей. — Та за мною йшло сто. Якщо ця сотня зникне, то тоді прийдуть дві тисячі.

— Як ти заховався від них?

— Я не знаю. Коли вони проходили, вони мене не бачили. Навкруги опускався туман. Я думаю, та скриня мене берегла, бо віслюк ішов сам, ніби він знав, куди йти. Я хотів його розвернути, та він не слухався. Він мене привів сюди.

У голові Добромисла промайнули слова волхва про те, що богами все вже визначено. Він подивився на ромея і промовив:

— Не знаю, що з тобою робити. Ти вільний. Можеш іти куди хочеш, але людей я тобі не дам. Підеш сам.

Ромей здригнувся і замахав руками:

— Пощадіть, вождю! Дозвольте залишитися в городищі. Я боюся... я не вийду за ворота, там смерть чекає!

Коли ромей почав трястись і просити, у нього на грудях щось блиснуло.

— Що це? — спитав вождь.

— Це... це хрест, освячений самим Сергієм, — відповів той і поспіхом витягнув, показуючи.

Золотий хрест блиснув у руках ромея, та він зразу його заховав, ніби боячись, що його у нього відберуть.

Добромисл нахмурився, роздумуючи.

— Не знаю, дати тобі? — нарешті мовив він.

— Може, підеш до коваля, будеш йому допомагати?

— У кузні я не вмію, вождю, — тихо відповів ромей. — Але колись... колись я лагодив вози.

— Тоді до Ясеня піди, — відрубав Добромисл. — Будеш йому допомагати.

Він розвернувся і вийшов із клуні на світло. Він зробив кілька кроків і зупинився, важко спершись на чекан.

«Зачинена...» — це слово билося в скронях, як важкий молот. Ромей сказав, що обри боялися навіть підходити до скрині, поки вона була замкнена. Вона вбивала на відстані, перетворюючи людей на лід, просто перебуваючи під замком.

Добромисл згадав той момент, коли кришка була піднята. Пам'ятав той сизий туман, що вирвався на волю, і як іній вмить вкрив бороди його воїнів. Тоді він думав, що це просто зимовий подих лісу. Тепер він розумів: вони власноруч відкрили клітку.

Його погляд повільно перемістився на кузню. Скриня тепер стоїть там — порожня, безмовна, з відкинутою кришкою. І від цього ставало ще страшніше. Якщо скриня була лише в’язницею, то де тепер те, що в ній сиділо?

 «Людська кров...» — казав волхв. Але чи може людина бути тією силою, що спопеляє мури Царгорода?

Добромисл відчув, як по спині пробіг справжній мороз, що не мав нічого спільного з весняним вітром. Він глянув на свої руки. Вони тремтіли. Не від старості, а від усвідомлення того, що смерть уже в його дімі і він не знає  під яким вона  виглядом.

— Ми випустили його, — прошепотів він сам до себе, і голос його здався йому чужим. — Воно більше не за засувами. Воно серед нас. Дихає нашим повітрям. Гріється біля нашого вогню.

Він не знав, що робити далі.  Добромисл стояв, занурений у цей липкий, паралізуючий роздум, і вперше в житті йому захотілося, щоб волхв помилився. Щоб усе це було лише брехнею переляканого ромея. Але він уже знав — це не так.