Темні голоси.

В Городищі вартовий стояв на самій верхівці вежі з самого ранку. З цієї висоти люди внизу здавалися йому мурахами, але він бачив, що рух їхній був злагодженим і суворим. Підготовка, що почалася ще вчора, на його очах добігала кінця: масивні соснові колоди вже завмерли у своїх штабелях над Глоткою, готові в будь-яку мить, за його сигналом, стати смертоносною лавиною.

Він пильно вдивлявся в обличчя тих, хто прибував до городища. Ось загін із Прута — тридцять суворих воїнів. «Добре, що прийшли, — подумав вартовий, — за давнім договором мають триматися нас у скруту, з ними буде легше битися». Бачив він і гордих мужів з високих кошар, чиї обличчя загартували вітри полонин, і бортників з Медоборів, що знають кожну стежку в лісових нетрях. Бачив і орачів з нижніх хуторів — людей землі, які сьогодні тримали в руках сокири замість плугів.

Дивлячись на них, він мимоволі стиснув древко сулиці. «Чого ми маємо гинути за це? — майнуло в голові. — Жива ж людина, жити хочеться… Якби не та клята скриня — жили б. Віддали б її, та й жили б далі спокійно. Раніше ж обри не приходили, усе було добре, богам молилися справно, то за що нам це?»

Він згадав свою ниву, яку так і не встиг доорати — земля стояла пусткою, не засіяна, чекала рук, а не війни. Перед очима постали діти, їхні дзвінкі голоси в хаті. А ще — страх за Ждана. Брат пішов у дозір, і серце вартового краялося: «Тільки б живий лишився. Тільки б не згинув там, бо як ляже в землю, то мені доведеться ще й його сім’ю на плечах тягнути, за дітьми його глядіти… Як же воно все встигнути? Як вистояти?»

Та враз перед очима постало віче. «Як віддамо, то боги проклянуть», — кричав волхв. Вартовий з острахом хитнув головою,  відганяючи від себе ці важкі думки. Він боязко озирнувся,  щоб боги не почули його думок  та не прокляли  його рід.

Ранок був тихим. Білий туман, що вночі щільно вкрив городище, почав повільно сповзати з верхів'їв гір, ніби невидима рука поступово відкривала його погляду величні вершини. Світло ставало яснішим, і вартовий звично спрямував погляд у бік долини — туди, звідки мав з’явитися ворог.

І тут його тіло заціпеніло. Очі розширилися, вбираючи кожну дрібницю вдалині. Там, над верхівкою Малої гори, у сіре небо повільно піднімалася тонка, ледь помітна цівка диму. Це був знак. Те, чого він і всі вони так боялися. Ворог уже був близько.

Серце вартового гупнуло в грудях. Він різко розвернувся, і тремтячими пальцями вхопився за трембіту. Довге дерево здавалося важким, воно ніби вислизало з рук, не бажаючи, щоб він переривав цю останню тишу.

Нарешті, набравши повні легені сирого ранкового повітря, він приклав губи до мундштука. І над городищем, розриваючи залишки спокою, прокотився гучний звук трембіти.

В цей час Ратибор стискаючи сулицю , думав про інше. Його погляд був спрямований на далеку лінію лісу, але...

Перед очима, наче марево, поставало обличчя вчорашньої дівчини, синю глибину її очей. Він згадав її чорне волосся, що розсипалося по його ліктю, коли піднімав її з  землі. Вона була невагомою, і він чув кожен удар її серця крізь тонке полотно сорочки.

Обпечена рука вже менше боліла. Коли  ніс дівчину, болю не відчував. «Цікаво, як її звати? Треба буде спитати... Може, вона княжого роду?» — промайнуло в думці. Та йому було байдуже, чиєї вона крові. Він якось  ходив, щоб ще раз побачити її. Та Віда сказала що дівчина спить, утомлена.  Ратибор не став тривожити її спокій. Він лише постояв біля порога і мовчки пішов геть.

У роздумах Ратибор не почув, як загриміла трембіта. Не бачив, як городище стрепенулося, мужі поспіхом хапали сокири, щити та сулиці. Навкруги здійнявся гамір, і тільки він нерухомо стояв на місці, пильно вдивляючись у глибину лісу.

Ратибор так би  і стояв, та хтось  почав смикати його за плече, горланячи прямо у вухо:

— Ратиборе! Ратиборе!

Від того крику він прокинувся зі сну і розвернувся. Перед ним, захеканий, стояв Богдан.

— Ідуть! Вони йдуть! Обри! Розумієш?! — кричав той, розмахуючи руками.

Ратибор спершу лише кліпав очима, намагаючись осягнути почуте. Він бачив, як звідусіль збігалися вої. Брязкіт сулиць і свист витягнутих із сагайдаків стріл перекрили гавкіт псів, та жіночі крики біля хат. Всі потоком сунули до частоколу, та  до вузького горла Глотки.

— Що робити? — вигукнув Богдан, хапаючи Ратибора за лікоть.

Він дивився на Ратибора широко відкритими очима. Його погляд бігав від воріт до частоколу, а руки помітно тремтіли. Богдан завмер на місці, від того, що відбувалося навколо.

— Пішли! — крикнув  Ратибор.

Обидва побігли вперед, змішуючись із натовпом чоловіків, які зі зброєю в руках сунули до частоколу. Навколо пахло залізом і потом.

Біля самої Глотки повітря було густим від пилу та напруги. Там уже збиралися мужі з луками, припадаючи до землі за кам’яними насипами. Кожен шукав свою щілину, свій виступ, звідки смерть летітиме вниз найточніше.

Добромисл уже стояв на самому краї скелі і кричав, розмахуючи руками.

— Волоте! — прогримів він, вказуючи на високий виступ над стежкою. — Бери хлопців і наперед! Зверху зустрінете їх стрілами, не дайте підняти голів! Далі — сулиці! Б’ємо, коли притиснуть до скель!

Волот, коротко кивнувши, махнув з своїм десятком у бік чагарників.

— Решта — слухати мене! — Добромисл застиг, дивлячись униз. — По моєму знаку  рубаємо линви на колодах! Не  раніше, бо підуть колоди в порожнечу! Всі зрозуміли?!

— Зрозуміли! — відгукнулося глухим хором.

— Станимире! — вождь обернувся до старого воїна, чиї ноги зрадливо тремтіли. — На другий бік Глотки! Клади хлопців у траву, нехай дихати бояться, поки не зайдуть у саму пастку! Іди!

Станимир, хруснувши суглобами, пішов ведучи за собою молодих.

У Добромисла  пересохло  в горлі. Його руки помітно тремтіли.

Над Глоткою зависла така тиша, що було чути, як дзижчать мухи, перелітаючи з одного кам’яного виступу на інший

По обидва боки ущелини, за завалами з каміння та колючого чагарнику, завмерли вої. Вони стояли нагнувшись, вдивляючись у порожнечу внизу так пильно, наче намагалися поглядом пропалити туман. Пальці, що стискали луки та сулиці, побіліли. Ті, хто стояв біля важких колод, підвішених на грубих линвах, застигли з сокирами в руках — один помах руки вождя, один удар, і ці «подарунки» полетять донизу, трощачи все на своєму шляху.

— Сюди! — Ратибор  потягнув рукою Богдана до виступу в  скелі, що нависала прямо над вузьким проходом. — Твій лук тут знадобиться. Стріляй тільки тоді, коли побачиш їхні кінські морди внизу! Не раніше!

Богдан важко дихав. Він притиснувся до каменя і витягнув першу стрілу, намагаючись стримати тремтіння в пальцях. Ратибор теж взяв лук, перевірив тятиву і поклав поруч сулицю, щоб вона була під рукою, коли обри  підійдуть  ближче.

Вони завмерли, притиснувшись грудьми до каміння. Час тягнувся повільно, і кожен звук здавався гучнішим, ніж був насправді. Ратибор чув, як поруч уривчасто дихає Богдан, і як б’ється його серце.

Минали хвилини, але внизу, в тісній горловині Глотки, панувала порожнеча. Обрів не було видно. Сонце припікало в спини, і солоний піт почав заливати очі, виїдаючи повіки, але витерти його не було як — руки вперто стискали зброю. Ставало душно. Повітря між скелями застоялося, важке й нерухоме.

Над самими вухами гули мухи. Вони сідали на мокрі від поту лоби, лізли в очі та боляче кусали за шию. Хотілося відмахнутися, поворухнутися, просто глибоко вдихнути, але треба не ворушитись, треба чекати. Лише мухи безкарно кружляли  і їхній гул був єдиним, що порушувало тишу, поки каміння під руками поступово ставало вогким від спітнілих долонь.

— Де ж вони? — ледь чутно прошепотів Богдан, не зводячи очей з повороту дороги.

Ратибор не відповів. Він тільки міцніше перехопив лук. Чекання висмоктувало сили швидше за бій.

Старий Станимир стояв попереду всіх. Його коліна зрадливо трусилися — старі суглоби й так хрустіли при кожному кроці, а зараз, від нерухомої напруги, біль став майже нестерпним. Але він стискав зуби так, що аж вилиці зводило.

— Стояти... — говорив він сам собі. — Стояти!

Позаду нього завмерли молоді вої.  Ця тиша здавалася Станимиру вічною. Він чув лише стукіт власного серця у вухах та уривчасте дихання хлопців за спиною.

— Діду, та немає нікого, — гаряче прошепотів молодий хлопець поруч, чия рука з луком вже почала дрижати.

Станимир різко повернув голову, і в його очах спалахнув такий лютий вогонь, що хлопець мимоволі відсахнувся.

— Я бачу, шмаркачу! — виплюнув старий. —Стояти! Не сміти спускати стрілу!

Але внизу панувала мертва порожнеча.

— Невже обдурили? — пронісся шепіт по рядах. — Невже пройшли іншим шляхом?

Воїни почали перезиратись. Хтось опустив лук, хтось витер лоба передпліччям.

Добромисл стояв неподалік підвішених колод, не зводячи очей з повороту дороги, звідки мали з’явитися обри. Він повернувся і глянув на Ратибора, коротко кивнувши головою — німий запит, чи чути бодай якийсь рух у низині. Ратибор ледь помітно хитнув у відповідь: тихо.

Потім він нишком підбіг до Волота, що заліг між камінням зі своїми лучниками.

— Просуньтеся далі, — тихо, ледь чутно прошепотів вождь. — Зайдіть глибше в ліс над Глоткою. Перевірте виступи. Може, вони зачули засіку і пробують обійти зверху.

Волот кивнув і зник разом із двома воями у густих заростях. Минав час,  нарешті з-за хащів виринув Волот. Він підповз до Добромисла, важко дихаючи, але намагаючись не створювати зайвого шуму.

— Немає нікого в лісі, — видихнув він, витираючи чоло. — Пройшли по самій кручі — ні зламаної гілки, ні сліду на моху. Порожньо, вождю.

Добромисл застиг, стиснувши кулаки. Якщо обрів немає ні внизу, ні в лісі над скелями, то де ж вони поділися після знаку з Малої гори?

— Стояти, — вкотре процідив Добромисл, хоча голос його тепер звучав не так впевнено. — Стояти і чекати.

Раптом тишу розірвав чіткий звук. Десь там, у самому низу Глотки, важке каміння з глухим гуркотом зірвалося з кручі й шубовснуло у воду. Хвиля відлуння прокотилася поміж скелями, змусивши воїв здригнутися. За мить додався інший звук — виразний, важкий хлюпіт, наче хтось великий необережно ступив у річище.

Ратибор миттєво припав до каменя, ледь не втиснувшись у нього грудьми. Серце, яке щойно повільно калатало в очікуванні, тепер забилося часто й боляче.

Добромисл завмер біля колод. Він підняв руку, наказуючи всім заціпеніти. Навіть мухи, здавалося, перестали гудіти в цю мить.

Внизу знову почулося хлюпання. Цього разу частіше. Хтось ішов руслом.

Хлюпіт наростав. Звук відбивався від стін Глотки, посилювався і перетворювався на суцільний гул. Добромисл, напруживши зір, вдивлявся в сіру мару туману внизу. Його рука вже піднялася.

Але нерви воїв, випалені сонцем і кількагодинним чеканням, не витримали першими.

— Давай! — прорізав тишу чийсь несамовитий крик з протилежного боку ущелини.

В одну мить усе навколо заревіло. Десятки горлянок підхопили цей крик, випліскуючи всю накопичену лють і страх. Повітря здригнулося від різкого свисту — хмара стріл, наче зграя залізних ос, зірвалася з тятив і полетіла вниз, у туманну прірву.

— Стояти! — гаркнув Добромисл, перекриваючи загальний гамір. — Стояти, дурні! Не стріляти!

Рев поступово вщухав, переходячи у важке, розчароване дихання. Воїни один за одним визирали з-за каміння, витріщившись у порожнечу. Внизу, у розірваному стрілами тумані, не було жодного вершника. Тільки десятки стріл безглуздо стирчали з води та мокрого піску.

— Стійте! Стійте, дурні! — голос Добромисла нарешті перекрив останній шум.

Він вискочив на самий край скелі, важко дихаючи, і люто зиркнув на мужів, які щойно випустили свій страх разом із тятивами. Його обличчя почервоніло від гніву.

— Де ворог?! — гаркнув він, вказуючи рукою вниз. — Ви кого побили? Стріли на вітер пустили! То звір був... Олень ішов водою, переляканий, а ви як баби вереск підняли!

Ратибор придивився. Справді, далеко внизу, там, де Глотка виходила на ширше плесо, з води вискочила темна тінь. Могутній олень із розлогими рогами, загнаний шумом і хмарою заліза, одним стрибком вилетів на берег і зник у чагарнику. Тварина дивом лишилася живою, залишивши по собі лише збурену воду.

— Стоїмо! — знову скомандував Добромисл, стишуючи голос до грізного шепоту. — І чекаємо. Тихо всім! Кожен, хто ще раз без наказу пальцем ворухне — власноруч у Глотку скину!

Між воїнами пройшов сором’язливий шепіт. Богдан, почав поспіхом збирати запасні стріли, що розсипалися біля ніг. Його руки все ще тремтіли, але тепер не від страху, а від сорому.

Старий Станимир на іншому боці лише тяжко зітхнув і знову опустився на одне коліно.

Сонце повільно скочувалося за гострі гребені Горган. Тіні від скель видовжувалися, заповнюючи Глотку темрявою, куди вже не сягало світло. Напруга не зникла. Вона просто стихла.

Воїни сиділи нерухомо. Спека змінилася вечірньою прохолодою, що тягнула від річки, але піт на спинах так і не встиг висохнути. Тільки спів птахів у гущавині лісу порушував цю важку тишу.

Добромисл повільно випростався.

— Стоїмо до ранку, — промовив він глухо. — Вони можуть прийти вночі, коли сонце згасне. Чекаємо.

Він повернувся до Ратибора, який весь цей час не випускав лука з рук.

— Ратиборе, бери Богдана й Волота. Підете далі, там вростете в землю.

Ратибор коротко кивнув, підводячись. Ноги заніміли, але він змусив себе рухатися беззвучно.

— Як тільки зачуєте рух — стріляйте, — додав Добромисл, дивлячись йому прямо в очі. — Не чекайте.

Ратибор перевірив тятиву, торкнувся рукою сулиці, що лежала поруч, і махнув хлопцям. Вони рушили вперед.

— Тихо йдемо, — шепнув Ратибор Богдану.

Вони просувалися вперед, поки Глотка зовсім не звузилася. Там і розляглися над проходом. Тепер залишалося тільки одне — чекати.

Ратибор лежав на животі, втиснувшись грудьми у вогкий мох. Весняна земля була ще холодною — той підступний лісовий холод, що повільно, година за годиною, пробирається в тіло

Шум річки внизу, який вдень здавався заспокійливим, тепер став ворогом. Вода розбивалася об валуни Глотки з таким гуркотом, що за цим невпинним «шу-у-у» можна було прогледіти цілий загін обрів. Ратибор напружив слух так, що аж у скронях почало пульсувати. Він намагався розділити звуки: ось плескіт хвилі, ось тріск старої гілки, а ось… невже людський крок? Ні, лише вітер хитнув гілля ялин.

Найважче не заснути. Повіки налилися свинцем. Цілий день на спеці, під палючим сонцем і укусами мух, виснажив його. Тепер, у нічній тиші, щоразу, коли він на мить заплющував очі, перед ним знову спливало обличчя дівчини зі скрині. Її погляд, очі, волосся.

Він відчув, як поруч ворухнувся Богдан. Хлопець тихо цокнув зубами від холоду. Ратибор обережно простягнув руку і стиснув його за лікоть — знак мовчати.

— Ратиборе! Ратиборе! — пошепки покликав Богдан.

— Цс-с... Тихо! — просичав той, не повертаючи голови.

Богдан витримав коротку паузу.

— Ратиборе, а як думаєш... Млада буде зі мною чи ні?

Ратибор нарешті обернувся.

— Ти зараз про Младу думаєш?

— Так, — вперто відказав Богдан. — Я вчора ходив до неї... ніж свій віддав.

— Ніж?

Богдан опустив очі.

— Ну, не знаю. Думав, якщо обри... Якщо згину, то ніж у неї...

Перед Ратибором  раптом знову виплив образ тієї, дивної, дівчини зі скрині, її неземний погляд.

— Думаю, буде.

— А рід її? — не вгамовувався Богдан. — Хіба дозволять?

— А що рід? — відрізав Ратибор, хоча сам у це мало вірив.

Раптом із темряви, трохи далі по схилу, піднялася постать. Це був Волот.

— Цс-с! Тихо ви! — махнув він рукою, почувши їхнє шепотіння.

Богдан лише знизав плечима: ні душі. Але за хвилину знову нахилився до вуха Ратибора:

— Ратиборе, а хлопців чому немає? Якщо обрів не видно, то де вони?

— Не знаю, — похмуро відказав той.

— Може, побачили щось і з переляку запалили сигнал на Малій горі?

Ратибор аж зуби зціпив:

— Ти думаєш, Вратислав, який пройшов не один похід, запалив би вогонь «з переляку»?

— Ні... — винувато пробурмотів Богдан. — Але ж їх немає.

— Треба провідати, що там, — нарешті вимовив Ратибор, дивлячись у бік темної ущелини.

— Хто піде? — запитав Богдан.

— Ми.

— Добромисл не відпустить, — засумнівався хлопець.

— Відпустить. Скажемо, що глянемо здалеку — і одразу назад.

Ратибор пильно подивився в очі Богдана.

— Ти зі мною, Богдане?

— Так.

— А ти, Волоте?

Волот підповз ближче.

— Провідати треба. Згоден.

Далі лежали тихо до самого ранку. Навколо було чути лише шум Бистриці.  Коли почало сіріти, Ратибор підвівся першим. За ним піднявся Богдан.

— Ідемо назад. Скажемо, що треба вивідати, — промовив Ратибор. Його голос тремтів.

Богдана трясло від холоду. Він не знав, куди подіти руки, щоб зігрітися. До них підійшов Волот.

— Ну що, Ратиборе? Скажеш батьку, щоб він нас відпустив? — запитав Волот.

— Скажемо, що ми підемо тихо, — відповів той.

Вони рушили в бік городища. Біля вежі шлях перегородили двоє воїнів, але, впізнавши своїх, опустили сулиці.

— Це ви? — спитали вони. — Немає?

— Немає, — коротко кинув Богдан. — Де вождь?

— Внизу, біля воріт.

Волот махнув рукою, і вони пішли далі. Біля входу в городище зібрався натовп: Добромисл та кілька десятків старших мужів про щось гучно сперечалися.

— Може, вони чекають або шукають шлях з іншого боку? — долітало з натовпу. — Треба знати, де вони в низині!

Воїни загули. Богдан і Волот зупинилися трохи далі, чекаючи на рішення, а Ратибор підійшов блище. Він подивився, на перші промені сонця що вже почали показуватись з-за гірських вершин, а потім міцно стиснув древко сулиці й рушив прямо до натовпу.

— Ми підемо! — голосно перебив він суперечку.

Мужі здивовано замовкли і розвернулися до нього.

— Куди? — запитав Добромисл.

— Вивідати, що діється в низинах, — відповів Ратибор тремтячим голосом.

Серед воїнів знову піднявся гул:

— Вони ще молоді! Попадуться обрам — і що? Ті їх сюди приведуть!

— Ми тихо. Здалеку глянемо, — уже твердіше відказав Ратибор.

Добромисл хвилину мовчав, розглядаючи сина.

— Скільки вас вирішило йти?

— Троє.

— Троє — це мало, — відрізав вождь. — Беріть ще трьох.

— Кого? — запитав Ратибор.

— Не знаю. Хто схоче, але щоб людина була путня.

— Добре, виберемо, — кивнув хлопець.

Він уже розвернувся, щоб іти, але Добромисл гукнув:

— Зачекай!

Вождь підійшов, зазирнув синові в очі й стиха промовив:

— Ти там не лізь. Чуєш? Глянув — і назад.

— Добре, батьку.

Добромисл на мить відвів погляд, його голос став глухішим:

— Бо хлопців із дозору, мабуть, уже нема... А там же був Вратислав.

Він важко поклав руку на плече синові.

— Ідіть. Тільки не лізьте. Я прошу, чуєш?

— Чую, — відповів Ратибор і пішов до Богдана та Волота.

Ратибор підійшов до хлопців:

— Вождь дає дозвіл на вилазку, — сказав він. — Тоді так: зараз кожен розходиться по хатах, щоб зібрати харчі в дорогу, і зустрічаємось тут.

Він додав:

— Ще треба трьох воїнів. Волоте, поклич свого брата-близнюка Дубиню та ще когось із надійних мужів.

Волот кивнув на згоду, і вони розійшлися.

Богдан ішов через  Городище і бачив, що воно спорожніло: багато жінок, дітей та старих ще вчора втекли в лісові нетрі, рятуючись від обрів. Лише подекуди було видно тих, хто вже наважився повернутися до рідних стін. Біля хати Млади він зупинився, затамувавши подих. З хати піднімався дим.

— Значить, не тікала, — прошепотів він сам до себе. — Чекала...

Він хотів зайти до хати, щоб хоч на мить побачити її, — але...

— Ні, не зараз.

Не озираючись, Богдан пішов до дому.

Зустрілись біля воріт. Волот привів свого брата — вони  були  як дві каплі води. Ще пішли два молодих хлопця. Іти було важко. Ноги ковзали по вологому корінню, що випиналося з землі. Бистриця шуміла поруч. Вони йшли, обминаючи звалені дерева. Сонце ледь пробивалося крізь гущавину, кидаючи химерні тіні. Кожен шерех змушував воїв хапатися за зброю. Півдня йшли, поки дісталися. Десь тут мав бути дозір.

Ліс попереду розступився, випускаючи їх до підніжжя Малої гори. Повітря тут стало важким і липким. У ніздрі вдарив такий сморід, що до горла підкотила нудота. Язик прилип до піднебіння, у роті вмить пересохло. Зупинилися.

Вої розійшлися, стискаючи древка сулиць. Попереду, за покрученим гіллям вільхи, відкрилася галявина. Богдан відчув, як серце виривається. Він затис дерев’яний оберіг у кулаку так, що дерево врізалося в  долоню. Вийшли на галявину.

— Оце так...

Постоли чавкали в розмоклій землі. На галявині лежали обри. Кожен затиснув руків’я меча, що по саму гарду засів у грудях сусіднього воя. Вони застигли, зчепившись залізом. Жоден не відпустив зброї.

— Вони пронизали один одного... — прохрипів один із воїв.

Обри загинули від заліза, але вбивали їх не чужинці.

— Дивись, — рука тремтіла. — Вони випускали нутрощі та стинали голови своїм же.

— Хто це зробив?.. Вони ж не могли самі... — пробурмотів Ратибор.

— Ждан! — вигукнув Богдан.

Той лежав біля згорілого вогнища. Далі знайшли Вратислава. Обрська стріла пройшла крізь горло. Путяти не було. Тільки його сокира виблискувала у траві. Навколо була тиша, навіть не було чути співу птахів.

— Може, то та дівка, що грек привіз? — раптом випалив Богдан. — спочатку  вона з’явилася.

Богдан міцно стиснув сулицю. Ратибор стояв нерухомо. Перед ним постала та дівчина.

— Ні, — відрізав він. — Вона не може.

— Ти захищаєш її! — вигукнув воїн. — Вона проклята!

Вої почали обступати Ратибора.

— Вона! — знову крикнув той. — Ти брешеш, Ратиборе! Ти під її ворожбитством!

— Він не бреше! — раптом гаркнув Богдан і направив сулицю на нього. — Ти хочеш нас посварити!

— Це вона! — вигукнув ще один і витягнув ножа.

Вони ставали в коло, наставляючи зброю один на одного. Сулиці тремтіли. Сокири повільно піднімалися.

У кожного в голові говорив голос.

Він дивиться на тебе… бачиш? Він уже вирішив…”

“Богдан перший вдарить…”

“Волот ненавидить тебе…

Голос був м’яким, майже лагідним. І від того ще страшнішим — від нього хотілося здерти з себе шкіру.

Ратибор похитав головою, намагаючись витрусити цю нечисть. Та шепіт тільки зростав — ставав чіткішим, нестерпним. Богдан важко дихав. Його очі бігали від одного воїна до іншого.

— Я бачу, як ви на мене дивитесь, — прохрипів він.— Ви вже задумали ніж у спину встромити. Я перший вас покладу, паскуди.

— Ти кого паскудов назвав?— озвався Волот, здіймаючи сокиру.

Вони почали повільно кружляти. Шепіт у їхніх головах ставав усе гучнішим, переконуючи в єдиному — поруч ворог.

​ Для них це вже не був чужий шепіт — це було їхнє власне прозріння. Вони дивилися один на одного і бачили не своїх, а обрів чи проклятих роду.

— Спустіть сулиці! — крикнув Ратибор, але його ніхто не слухав.

Голос шептав Ратибору, «Богдан — перший, хто вдарить. Вбий ти його.»

Він підняв сулицю вище, цілячись Богданові в груди. Богдан лише оскалився.

— Давай, спробуй, — просичав він.

В думах шуміло «Ти сильний, Ратиборе... Ти будеш вождем... Вони ніхто... Вони погублять усе... Один удар — і ти вільний...» Він заплющив очі на мить.

Волот направив сулицю на брата.

— Паскудо, ти винен у смерті нашого брата!

— Ні ти це ти! я вб’ю тебе!

Дубиня замахнувся сокирою на свого брата готовий розсікти йому голову.

​— Я вб’ю ! — Кричав Ратибор.

— Замовкни! — вигукнув Богдан. — Ти їх покриваєш! Може, ти сам це все зробив?

Пальці Богдана побіліли від напруги на дереві списа.

​ Шепіт перетворився на безперервний гул. Воїни почали важко сопіти, їхні рухи стали смикатися.

— Треба виконати... — бурмотів хтось під ніс. — Треба вбити...

Вони стояли направивши сокири сулиці один на одного. А в голові шуміло: "Убий".

— Ну, то хто перший? — прохрипів Богдан.

​І тут до Ратибора  промовив  ще хтось  « коло… начеркай коло… залізом…» і ще другий голос « коло… швидко…» Він швидко упав на коліна, вганяючи сулицю в землю. Залізо з хрускотом розірвало коріння, вгризаючись у глибину. Важко дихаючи, він повів вістрям навколо воїв, описуючи широку, нерівну борозну. Чорна земля розверзалася, випускаючи запах сирості та перегною. Шепіт у голові вмить змінився на люте, безсиле сичання, від якого заклало вуха і нестерпно занили зуби. Щойно лінія замкнулася, усередині запала тиша. Воно лишилося зовні. Безсило дряпало невидиму стіну…

 У Богдана почала сповзати з очей пелена, лишаючи по собі пекучий  біль у скронях. Він подивився на свою сулицю, яка була направлена товариша. Пальці, що побіліли від напруги, розслабилися, але лише на мить.

​Ратибор піднявся на ноги, важко і хрипко дихаючи.

— Спинами один до одного! — крикнув він, ковтаючи густу слину. — Тримайте коло!

Шестеро мужів стали спинами всередині розритої землі. Сулиці виставили назовні, гострими жалами. Кожен відчував спиною тремтіння один одного.

​ Тепер голоси кружляли навколо них диким вихором, вони не  могли пройти залізну черту. Трава пригиналася, гілки  вільхи ламалися під вагою чогось невидимого і важкого. Богдан стискав древко так, що дерево скрипіло під його пальцями. Серце било, що здавалося вискочить.

​Раптом голоси обірвалися. І наступила тиша, ані шелесту листя, ані віддаленого плескоту річки. Ратибор міцно тримав сулицю, піт лився, виїдаючи очі. Зверху почули крик, ніби тисячі життів, що обриваються в одну мить у вогні та сталі. Воїни пригнулися, втискаючи голови в плечі та мружачись від гострого болю у вухах, що пронизував аж до самого мозку. Здавалося  що сама кров у жилах зараз закипить.

 Величезна тінь майнула над галявиною, на мить закривши собою все небо. Вихор вітру рвонув по землі, здіймаючи сухе листя й кривавий пил з тіл обрів. Вона пронеслася над ними — і в грудях раптом стало порожньо, холодно так, що перехопило подих.

​​Потім усе стихло. Так само, як і почалося. Сонячні промені освітили галявину. Лісом  почувся спів птахів.

Вої не рухались. Руки тремтіли. Ноги заніміли. Ратибор перший повільно опустив свою сулицю. Богдан просто розтиснув пальці, і його зброя глухо вдарилася об траву. Один за одним воїни впали на коліна прямо там, усередині кола. Волот сперся на древко.