Остання межа.

У колі стояла тиша. Голосів не було чути, не було видно тіні — лише лісові птахи десь високо у кронах вели свій безтурботний спів. Вони завмерли на колінах, не дивлячись один на одного.

 Коли чийсь випадковий погляд ковзав по обличчю іншого — обоє миттєво відверталися, наче спіймані на чомусь ганебному. У повітрі висів запах поту та крові.

Ратибор чув тільки власне серце. У його голові було досі чути, те інше шепотіння: «Начеркни коло...». Голос був знайомий. Він мовчав про це. Як сказати мужам, що чув інші голоси. Вони й так дивляться на нього з острахом. Якщо він зізнається — вони вирішать, що нечисть вселилась в нього.

Богдан опустив голову так низько, що бачив лише край своїх розтоптаних постолів. Пальці, що тримали сулицю, дрібно тремтіли. Він не розтискав рук — боявся, що без зброї просто впаде. У голові ще стояв його крик. Той, що кинув на своїх.

 Поруч Волот відвів погляд убік. Його великі кулаки були стиснуті до білих кісточок, а на щоках безперестанку ходили жовна. Він вдивлявся у хащі, намагаючись знайти там бодай натяк на справжнього ворога — когось, кого можна було б проткнути залізом, щоб виправдати той  жах, що стискав його горло.

Потім він спробував підвестися. Спершись на сулицю, подався вперед, але руки сковзнули по древку. Він упав за межу кола, прямо в мокру траву. Волот різко підскочив. Схопив сулицю, виставив перед собою, дико озираючись. Його очі бігали, шукаючи нападу. Обернувся. Глянув у небо. Чисто.

Він глянув на воїв — вони стояли нерухомо, з широко розплющеними очима витріщаючись на нього. Волот упер сулицю в землю, намагаючись вгамувати дрижання в колінах, і завмер. Тиша. Потім він швидко повернувся назад у коло. Вони ще стояли так якийсь час, аж поки Ратибор не наважився вийти. Він відійшов далі, вдивляючись у хащі й у небо. Нічого.

Ратибор обернувся до воїв.

— Що це було?

— Не знаю, — глухо відповів Богдан.

— Це мабуть нечисть нас змусила, — пробурмотів Волот, витираючи чоло замурзаною рукою. Його голос тремтів, і він навіть не намагався це приховати.

Він повернувся до Дубині, який досі сидів, вчепившись у землю нігтями:

— Прости, брате. Я ж ледь... — він не договорив, клубок у горлі завадив.

Дубиня не підвів очей. Його плечі дрібно здригалися.

— І ти мене прости, Волоте.

Вони нарешті глянули один на одного — і в тому погляді було і горе і полегшення. Вони вийшли з кола і підійшли до Ратибора.

— І ти прости нас, Ратиборе, — сказав за всіх Богдан.

Ратибор знітився.

— І ви мене…

— Треба сорочки навиворіт переодягнути... — прошепотів хтось із воїв.

Вони почали поспіхом скидати важкі, просяклі потом і пилом гуні. Руки в усіх тремтіли так, що пальці не слухалися, плутаючись у грубій вовні та ремінцях. Переодягнувшись навиворіт, вої на мить завмерли, прислухаючись до кожного шелесту. Раптом десь нагорі хруснула суха гілка. Усі шестеро в ту ж мить просіли до землі, миттєво вхопившись за руків’я ножів та сулиць. Вони озиралися навкруги, втискаючи голови в плечі. Навіть легке шелестіння листя від вітру змушувало їх здригатися, а тінь від хмари, що промайнула по землі, здавалася зловісним рухом, ніби щось живе ковзнуло поміж дерев.

Вони стояли в напівприсіді, важко дихаючи, і дивилися в глибину хащів. Там, де раніше вони бачили просто дерево, тепер здавалося, що кора старого граба раптом скривилася в беззвучному крику.

— Тихо... — ледь чутно видихнув Волот.

Раптом десь почулося кінське іржання. Вони завмерли, майже не дихаючи. Іржання повторилося.

— Це десь внизу, — прошепотів Волот. Його рука так сильно стиснула древко сулиці.

— Треба глянути, — відповів Ратибор.

Він змусив себе говорити твердо, хоча всередині все холонуло. Йому здавалося, що ліс навколо чекає на їхню помилку.

Вони почали обережно спускатися. Кожен крок давався важко — ноги ковзали по мокрій хвої, а кожен хрускіт сухої гілки під постолом віддавався в грудях ударом молота. Вони завмирали від кожного звуку, дико озираючись назад, ніби морок міг наздогнати їх зі спини.

Дійшли до річки. Тут Бистриця розливалася на кілька русел, між якими густо росла лоза. За нею нічого не було видно, але звідти чітко доносився тупіт коней.

— Треба підлізти й глянути тихо, хто це, — сказав Волот. Його обличчя було мокрим від поту, погляд — гарячковим. — Я піду сам. Ви тут чекайте.

Ратибор кивнув. Він бачив, як тремтять плечі Волота, але знав: зараз це найкращий вихід.

— Йди. Тільки тихо, Волоте. Бережися.

Волот зник у гущавині лози. Решта воїв миттю лягли на землю. Вони втискалися в багнюку, ховаючись за корінням, намагаючись стати невидимими. Сонце стояло високо, нещадно припікаючи крізь листя. У вовняних гунях ставало душно, піт заливав очі, роз’їдав дрібні подряпини на обличчях, але ніхто не ворушився.

У тиші, кожному почало вчуватися дихання за спиною. Богдан лежав поруч із Ратибором; його пальці судомно перебирали землю, вириваючи з корінням жмутки моху. Він боявся навіть моргнути, щоб не пропустити момент, коли гілля розійдеться і замість Волота звідти вискочить обрський меч.

Минав час, Дубиня судомно стискав руків’я ножа, і його плечі дрібно здригалися. В голові крутилися найстрашніші картинки: як Волот натикається на обрську сталь, як він падає в річкову воду, не встигнувши навіть скрикнути. Він закусив губу до крові, аби не покликати брата по імені, і тільки мовчки благав предків, щоб Волот повернувся живий. Нарешті гілля розійшлося. Вони ледь не скрикнули, зброя миттю злетіла вгору, коли з лозняка з’явився Волот. Він був блідий, а груди його важко ходили.

— Що там? — ледь чутно спитав Ратибор, підповзаючи ближче.

— Коні. Багато. — Волот перевів подих, озирнувшись на річку. — Один стереже. Сидить на березі, наче привид. Більше нікого не видно.

— Це всі обри, що були? — тихо спитав Богдан.

— Виходить, так, — відповів Ратибор.

Він замовк, вдивляючись у спини своїх мужів, які досі здригалися від кожного шелесту.

— Певно, це була погоня за нашим чужинцем.

Вони переглянулися.

Ратибор на мить замовк, вдивляючись у зарості.

— Треба взяти його, — прошепотів Ратибор.

Волот не поспішав відповідати. Дивився в лози, де губився слід.

— Обійти треба, — сказав він нарешті. — Як оленя.

І, трохи помовчавши:

— Якщо підемо прямо — він сяде на коня.

Ратибор кивнув не одразу. Наче зважував не слова, а те, що вже було зрозуміло без них.

— Так… — тихо відповів він. — Твоя правда.

— Ти з Дубинею підеш берегом, — сказав Ратибор.

І додав тихіше, ніби підтверджуючи те, що вже й так вирішилось:

— Ви краще за всіх чуєте ліс.

Волот коротко кивнув Дубині.

Потім Ратибор глянув на ще двох воїв. Вони переминалися з ноги на ногу, озираючись через плече на порожню глибінь лісу.

— Ви берете праву сторону. Чекайте, поки він заспокоїться, якщо щось зачув. Не дихайте, поки не побачите мого знаку.

Ті мовчки схилили голови, наче ховаючись від власного страху.

— Ми з Богданом — посередині, — продовжував він, відчуваючи, як ніж у піхвах стає нестерпно важким. — І тихо, мужі. Щоб навіть гілка не хруснула.

Волот востаннє перевірив вістря, кинув на Ратибора короткий погляд і першим ковзнув у хащі. Ратибор почекав мить, вдихаючи вогке, важке повітря, і жестом наказав Богдану слідувати за ним. Вони рушили, майже втискаючись у землю, намагаючись не чути власного серцебиття, що гупало в скронях.

Ратибор повз уперед на животі, втискаючись у багнюку всім тілом. Земля була холодна, розкисла від вологи — рухатися було важко.

Обр сидів трохи далі й байдуже мурмотів щось собі під ніс. Та раптом різко випростався. Голова його смикнулася — він повернувся в той бік, де затаїлися Ратибор із Богданом.

За мить він уже стояв на ногах. Тільки-но обр роззявив рота, щоб підняти тривогу, Богдан не став чекати. Він зірвався з місця миттєво — важкий, розлючений. Врізався в нього всім тілом і почав бити: по голові, по грудях, по тулубу. Він бив навіть тоді, коли обр уже не пручався. Перед очима миготіли обличчя полеглих воїв: Ждана,  Вратислава — закривавлені, нерухомі.

Воїни підбігли й почали відтягати Богдана.

— Облиш його, Богдане! Досить! — кричав Ратибор, намагаючись перехопити занесену для удару руку.

— Що ти робиш?! Сказився?! — Волот ухопив Богдана за плечі, тягнучи назад.

Богдана відтягували вчотирьох. Його обличчя перекосило, жили на шиї здулися, наче тугі мотузки.

— Уб’ю... — ричав він. — Волоте, пусти!

Обр залишився лежати в багнюці. Зламаний, з розбитим обличчям, він лише хрипів і намагався втягнути повітря. Вої миттю обступили його, приставивши ножі до горла й грудей, щоб урвати будь-яку спробу спротиву.

Поки обр намагався оговтатися, йому різко заломили руки за спину. Грубі пальці швидко й вправно стягнули зап’ястя цупкою вовняною линвою — так туго, що вона врізалася в шкіру.

Його силоміць підняли на ноги. Він хитався, ковзаючи по розмоклій глині, поки Ратибор не підійшов упритул і не вдивився в його обличчя.

— Чому ви прийшли сюди? — спитав Ратибор.

— Навіщо?! — закричав Богдан йому просто в лице.

— Ви вбили наших воїв… а потім і себе, — прохрипів Волот.

Обр стояв, дико витріщивши очі, і лише розгублено мотав головою. Раптом він заговорив — швидко, захлинаючись, майже кричачи. Слова сипалися уривками.

— Мен ат-лар-ни кузет-кен-мен!  — Кричав він.

 Один із воїв різко затулив йому рота долонею.

— Годі горлати, — цикнув він. — Ще щось накличеш.

Ратибор глянув на переляканого обра.

— Ведімо його до своїх, — глухо мовив він. — Може, ще не знає, що там.

Штовхаючи полоненого вперед, вони повернулися вглиб лісу. Мертві обри лежали там, де впали — серед листя, в тіні дерев. Коли обр їх побачив, він завмер. Очі розширилися. Коліна підкосилися — він упав у багнюку. І почав вклонятися. Швидко, безтямно, майже з жахом. Лоб торкався землі. Руки тремтіли. Він шепотів щось, ніби молився. Волот із Дубинею переглянулися.

— Він що...  думає, що це ми шестеро поклали тут усю їхню сотню? — тихо промовив Дубиня, озираючи завалену трупами поляну.

— Він думає, що ми — боги, — гірко відказав Волот, сумно дивлячись на обра, що плазувала біля їхніх ніг. — Або нечисть, що прийшла з хащів.

Ратибор зробив крок до обра, схилився над ним і, допомагаючи собі жестами, намагався пробитися крізь стіну нерозуміння:

— Хто це зробив? Ти бачив? Скажи, якщо знаєш! — він вказував то на мертвих, то в глиб лісу, намагаючись вирвати бодай якусь відповідь.

Полонений лише сильніше затремтів і ще дужче притисся до землі. Ратибор випростався і розчаровано розвернувся до мужів.

— Він нічого не знає.

— Треба тягти його в городище, — подав голос Волот. — Там ромей, він знає їхні слова. Він випитає все, що цей нещасний бачив.

— Добре... Нехай буде так, — підхопили інші, втомлено поправляючи гуні.

Ратибор підвів погляд на сонце, що вже торкалося верхівок дерев.

— Потрібно схоронити воїв, — глухо мовив він.

— Якщо не зробимо — не знайдуть вони спокою, — озвався Волот. Він замислено глянув на сухі хащі. — Але вогонь зараз палити не можна. Побачать дим — вистежать.

— Я чув від старих мужів, що ходили в походи… — почав Дубиня, озираючись на мужів.

— Що вони казали? — спитав один із воїв.

— Що хоронили вони своїх просто в землю. Щоб душа пішла у Вирій, треба тіло зерном до землі притиснути, засипати зверху й дерном укрити. Так земля береже своїх, поки час не прийде.

Ратибор важко зітхнув, дивлячись на запеклу землю поляни.

— Потрібно копати. Хто візьметься?

— А нехай обр копає, — кивнув Волот. — А ми тим часом Путяту знайдемо та підготуємо хлопців до останньої дороги.

— Добре, — погодився Ратибор. — Ти, Волоте, і наглянеш за ним. А ми принесемо наших.

Волот схопив обра за плече й потягнув у дальній кінець галявини, подалі від купи тіл. Він різко вказав пальцем у землю — наказуючи копати.

Обр спершу заціпеніло дивився на воїна, а потім почав розгрібати вогку землю нігтями.

Волот, спостерігаючи, похмуро кинув йому свою сулицю — щоб металеве вістря допомогло розрізати коріння й твердий ґрунт.

Мужі  піднесли тіла Вратислава та Ждана до краю поляни.

Путяту шукали довго. Воїни розходилися вглиб лісу, наскільки дозволяла обережність, стиха гукаючи його ім’я. Дубиня, заглибившись у самі нетрі, натрапив на ніж Путяти. Самого воїна ніде не було.

Обр тим часом закінчив другу могилу. Важко сопучи від утоми, він почав вгризатися залізом у третю.

— Не треба більше. Ми не знайшли Путяту. — підійшов Ратибор та інші вої.

— Де ж він може бути? —  пробурмотів Волот, витираючи піт із лоба сорочкою. — Не міг він крізь землю провалитися.

— Обри не могли його забрати, — похитав головою Богдан.

— Може,  сам до городища побрів? — невпевнено озвався один із воїв.

— Може… — глухо відповів Ратибор, але в його голосі не було віри.

Тіла поклали на дно холодних могил — поруч зі зброєю, що вже ніколи не озветься в руках своїх господарів. Мужі стали над краєм. Над поляною зависла важка, гнітюча тиша. Кожен по черзі нахилявся, зачерпував жменю сирої, переплетеної корінням землі й кидав її вниз. Глухо. Важко.

— Йдіть до предків своїх… дорогу світлу шукайте, — тихо мовив Ратибор.

Інші підхопили.

— Не тримайте на нас обиди… що землею вкриваємо, а не вогнем очищаємо…

Вони не просто ховали своїх. Вони просили дозволу — жити далі. Бо залишали їх тут. У лісі. Без вогню. Без честі, якої ті були варті.

 Остання жменя землі впала донизу, приховуючи обриси тіл. Вони закидали могили дерном, ретельно притискаючи кожен клапоть трави, щоб ліс не одразу розпізнав це свіже втручання. Коли горбки зрівнялися з землею, Ратибор розігнувся.

— Все, мужі, — промовив він, витираючи замурзані в чорнозем руки об траву. — Вони тепер під опікою Матері-Землі. Вона сховає, вона й захистить.

Воїни стояли ще мить, схиливши голови. Богдан все ще стискав у кулаці залишки моху, Дубиня не зводив очей з того місця, де спочив Вратислав. Здавалося, варто їм зробити крок геть — і цей зв’язок розірветься назавжди. Мужі почали повільно відступати від могил. Вони не поверталися спинами одразу, наче боялися образити покійних своїм відходом.

Почало швидко смеркати. Тіні дерев видовжувалися, повзли по землі, ніби химерні постаті, що підбиралися до самої галявини.

— Потрібно розпалити вогнище, — мовив Богдан, відчуваючи, як нічна прохолода пробирається під вологу сорочку.

— Ні, — різко відказав Ратибор. — Вогонь у цих хащах  — як клич для смерті.

— Ми не знаємо, чи є тут ще обри, чи вони десь поруч у теренах, — додав Волот, не відводячи погляду від темряви.

Полоненого прив’язали до старого граба на краю поляни. Потім замкнули навколо себе коло. Домовилися стерегти по черзі: спершу Богдан, потім Волот, далі інші.

Після того як поїли жорсткого в’яленого м’яса й запили джерельною водою, вої швидко повалилися у важкий сон.

Богдан залишився першим на сторожі. Він сидів, стискаючи сулицю, але втома після безсонної ночі й виснажливого переходу з гір брала своє. Темрява густішала.

Богдан намагався вдивлятися в білу пляму сорочки полоненого, що бовваніла біля дерева, але повіки важчали. Очі повільно заплющувалися. Світ розмивався, розпливався у темряві. Він ще бачив крізь напівсон, як обр завмер у путах… А потім голова Богдана важко впала на груди — і він провалився в сон.

Йому снилася Млада. Вона бігла йому назустріч полем, залитим сонцем, і трава сягала їй по пояс. Вона сміялася, і цей сміх був дзвінким, як весняний струмок.

— Младо! — вигукнув він, відчуваючи несподівану полегкість.

Вона підбігла ближче, і він побачив, що її очі, зазвичай сумні, тепер світяться радістю. Вона простягнула руку, і він, не замислюючись, вклав у її долоню свій важкий залізний ніж. Вона взяла його, сміх її став гучнішим — і вона різко розвернулася й побігла геть, у бік темної стіни лісу.

Богдан кинувся наздогін.

— Младо! Зачекай! — кричав він, але ноги його грузли в траві.

Вона бігла все швидше, сміх її відлунював від дерев, стаючи хрипким, наче іржання обрських коней. Його Млада так не сміялася.

Раптом з хащів  виповз  туман. Він миттєво поглинув постать дівчини. Богдан зупинився, задихаючись. Сміху більше не було чути. Навколо панувала мертва тиша, і він залишився один.

Різке кінське іржання розірвало сон. Богдан смикнувся, обернувся, намагаючись наздогнати Младу, але туман розсіявся, і він розплющив очі.

Іржання не зникло. Воно долинало  десь знизу від річки. Богдан схопився на ноги. Він миттю глянув у бік старого граба, де залишили полоненого.

Там було порожньо. Тільки обривки вовняної линви, заляпані темною кров’ю, самотньо теліпалися на вітрі. Обр перегриз мотузку або вирвав руки ціною власної шкіри.

— Нечистий... — видихнув Богдан.

Він схопив лук, вихопив стрілу і, не чекаючи на інших, кинувся вниз по схилу на звук. Ноги ковзали по мокрій траві, гілки били по обличчю, але він не зважав. Вискочивши до прибережної лози, Богдан завмер.

У холодному світлі повного місяця він побачив його. Обр уже був у сідлі, відчайдушно намагаючись втихомирити переляканого коня. Богдан натягнув тятиву. Пальці завмерли на мить, ловлячи ціль у сріблястому мареві. Свиснула стріла.

Але обр, наче відчувши смерть потилицею, в останню мить пригнувся до кінської шиї. Стріла пройшла вище, лише зачепивши повітря. Чужинець закричав щось своїм коням і почав несамовито бити тварину п’ятами в боки. Кінь рвонув з місця, здіймаючи бризки води та бруду. За ним, піднявши тупіт, кинулися інші коні. За мить тіні розчинилися в непроглядній темряві лісу. Доганяти пішо було марно.

Богдан опустив лук. Руки його дрібно тремтіли.

— Щоб тебе Перун побив! — вилаявся він у порожнечу. — Прогавив… проспав…Сучий сину…!

Він стояв один біля води, слухаючи, як віддаляється тупіт.

Тупіт копит ще відлунював у нічній тиші, коли до берега збіглися решта воїв. Вони завмерли, вдивляючись у сріблясту порожнечу річкового плеса.

— Прокляття! — вигукнув Ратибор, вдаряючи кулаком по древку сулиці. — Богдане, як же так?!

Богдан не відповів. Він стояв, опустивши руки, і його пальці все ще судомно стискалися, наче намагаючись вхопити повітря, яке щойно було ворогом.

— Я прогавив його... — тільки й мовив він.

Він не став виправдовуватися, Богдан просто розвернувся і повільно пішов назад до лісу.  Його постать швидко розчинилася в тінях, і воїнам здалося, що він не пішов, а просто зник, розчавлений власною ганьбою.

Дубиня з острахом подивився на Волота, шукаючи в братові підтримки. Інші вої похмуро перезиралися, переминаючись із ноги на ногу.

Ратибор подивився на те місце, де ще хвилину тому був ворог. Річка Бистриця тихо хлюпала.

— Тепер він приведе їх сюди, — похмуро промовив він. — Потрібно негайно повертатись до городища. Завтра на світанку вирушаємо.

До самого світанку більше нічого не відбувалося, лиш Ратибор не міг заснути. Він лежав, вдивляючись у морок, а ліс навколо жив своїм життям: тріщали гілки, ухкав сич, і кожен цей звук здавався початком нападу. Перед очима, наче в лихоманці, поставала та дівчина — її тонкі пальці, бліде обличчя... А в голові знову й знову відлунював той самий голос.

«Начеркни коло...» — хто міг прошепотіти це? Голос здавався до болю знайомим.

Поруч уві сні стогнав Богдан. Його рука навіть уві сні продовжувала смикатися, наче він намагався зупинити коня, що назавжди зникав у нічній темені.

Пробудження було важким. Щойно перша холодна смуга світла визирнула з-за обрію, розрізаючи густий туман над Бистрицею, Ратибор розплющив очі. Навколо панувала тиша, але вона більше не заспокоювала.

— Вставайте, — хрипко кинув Ратибор, підводячись із вогкої землі.

Вої підхоплювалися важко. Богдан схопився першим — рука миттєво лягла на сулицю, очі дико забігали по кущах, шукаючи вчорашню тінь. Але було тихо. Лише ліс дихав сирістю.

Він почав мовчки збирати речі: закинув на плече сумку, перевірив лук, перерахував стріли. Поправив ніж на поясі, запхав за нього сокиру і нарешті підняв сулицю. Вчорашній випадок — той момент, коли обр вислизнув із його рук, наче привид — не виходив із голови. Найгіршим було те, що мужі мовчали. Ця німа згода гнітила його дужче за будь-яку лайку.

— Я прогавив його, я знаю... можете мене побити, — раптом пробурмотів він, не підводячи очей. — Чого мовчите? Бийте вже.

Ратибор зупинився і пильно поглянув на нього.

— Забудь, Богдане, — промовив він твердо. — На твоєму місці кожен міг проспати. Те, що сталося вчора... воно над усіма нами було.

— Це точно, — підхопив Волот, затягуючи ремінь на гуні. — Ми всі проспали.

Богдан завмер на мить, ніби скидаючи з плечей невидиму брилу. Його обличчя посвітлішало, і до нього почала повертатися його звична весела вдача. Він шмигнув носом і зиркнув на Волота.

— Ну, якщо бити не будете, то хоч не кажіть Младі, що я обра не втримав. Скажете — він був завбільшки з ведмедя і мав три руки, — Богдан спробував посміхнутися, і хоча жарт вийшов дещо гірким.

— Голосів більше не чути, — промовив Ратибор, прислухаючись до вранішнього лісу. — Мабуть, сорочка допомогла.

— Так, сорочка... — тихо підхопив Дубиня, обсмикуючи свій одяг, одягнений навиворіт.

Перед виходом вони всі підійшли до свіжих могил Вратислава та Ждана. Стояли мовчки. Кожен віддав пошану по-своєму: хтось торкнувся землі, хтось поправив камінь. Без слів, лише важке дихання та шелест листя. Далі вони ще раз гукнули Путяту. Його ім'я лунало над річкою, б'ючись об скелі й гублячись у лозах, але відповіддю була лише байдужа течія Бистриці.

Не знайшовши його, рушили до городища. Кожен шелест за спиною змушував їх здригатися, а рука Ратибора раз у раз мимоволі торкалася грудей, де під сорочкою на шнурку висів оберіг, нагадуючи, що вони повернулися не з простого полювання, а з самої пащі мороку.

Дорога до городища здавалася нескінченною. Вони йшли швидко, майже бігли, намагаючись залишити річкові тумани позаду.

Раптом Ратибор різко зупинився. Його погляд застиг на густих, непроглядних хащах осторонь стежки. Там, між викривленими стовбурами старих смерек, йому ввижалося щось чуже. Велика, масивна тінь нерухомо стояла в глибині, наче вросла в темряву лісу.

— Путято? Це ти?! — вигукнув він, і його голос, хрипкий від хвилювання, розірвав лісову тишу.

Тінь хитнулася й щезла, не залишивши навіть шурхоту. Наче темрява на мить згустилася в людську постать і одразу розчинилася.

— Ви бачили? — Ратибор обернувся до мужів. Його обличчя зблідло, а рука судомно стиснула оберіг на грудях.

Богдан зреагував миттєво: веселість злетіла з нього, як сухе листя. Він вихопив лук, нап’яв тятиву і, затамувавши подих, спрямував стрілу в хащі. Його очі гарячково бігали по кущах, по просвітах між деревами.

— Ні... нічого не бачу, — видихнув він через кілька довгих секунд.

— Я теж нічого не бачу, — похмуро відповів Волот, міцніше перехопивши сулицю.

Інші вої теж почали хитати головами. Вони дивилися в той бік, куди вказував Ратибор, але бачили лише сірі стовбури й заплутане гілля.

— Здалося... — пробурмотів Ратибор. — Мабуть, очі від утоми підводять.

Він змусив себе відвернутися, але відчуття, що ліс їх не відпустив, стало ще гострішим.

— Рушаймо далі. Швидше!

Вони знову рушили, але тепер кожен крок давався важче. Ратибор більше не озирався, проте тінь у хащах не зникала. Вона проводжала їх до самого городища.

Ще здалеку вони побачили вежу, що сірим велетнем виступала з туману. Підходили безшумно, наче тіні, без жодного зайвого звуку. Вартові сиділи біля вогнища і тихий гомін голосів долинав до воїв раніше, ніж їх помітили.

— Так ми теж готуємось... на Пруті до обрів, — похмуро говорив один, підкидаючи гілку у вогонь.

— То добре, — відгукнувся інший, не піднімаючи голови.

— Добре-то добре, але в нас немає ані вежі такої, ані глотки міцної, — продовжував перший. — Нам буде важче, якщо посунуть.

— Та може нікого ще немає, — невпевнено заперечив третій.

— Побачимо... — важко зітхнув перший.

Раптом почувся шурхіт — хтось із воїв зачепив суху гілку. Вартові в ту ж мить схопилися на ноги, виставивши сулиці вперед.

— А, це ви повернулися... — видихнув один із них, пізнавши своїх, і з полегшенням опустив зброю.

— Що там? Де обри? Бачили їх? — засипав питаннями інший, жадібно вдивляючись в обличчя прибулих.

— Немає, — відрізав Ратибор, не дивлячись на них. Він не хотів зараз говорити про те, що вони бачили, і про те, що проґавили.

— Де вождь? — коротко кинув Волот навіть не глянувши на вогонь.

Вартові лише мовчки вказали у бік внутрішніх воріт городища. Мужі пішли далі, а вартові знову сіли до вогнища, продовжуючи про щось гомоніти.

Біля самих воріт городища стояли ще два дозорні. На німе питання Ратибора вони лише кивнули в глибину двору. Там, у густому затінку великих клунь, зібралися старші.

Шестеро воїв, важко ступаючи по прибитій росою землі, попрямували туди.

Попереду була найважча розмова — розмова про тих, хто залишився в лісі,

і про дорогу, яку ворог уже знав.

Добромисл побачив їх ще здалеку. Він вийшов назустріч. Його погляд швидко перерахував постаті — усі шестеро живі. Ратибор зупинився перед батьком. Його обличчя, заляпане висохлою багнюкою, здавалося старою маскою.

— Нема більше Вратислава… і Ждана нема, — промовив він глухо.

Добромисл опустив голову. Пальці його ледь стиснулися. Він подивився в бік дому Ждана. Дружина Ждана стояла, вдивляючись у воїв так, ніби ще трималася за останню надію. Потім її погляд зламався. Ще мить вона стояла — ніби не вірила, що це вже сталося. А потім просто впала в пил біля малих синів.

— А Путята? — ледь чутно спитав Добромисл, намагаючись відвести очі від жінки.

— Не знайшли... — тихіше додав Ратибор. — Наче й не було його.... Шукали, гукали, але ліс ніби поглинув його. Лиш ніж у нетрях лишився та сокира на полі.

Добромисл мовчав довго.

— Треба сказати… — видихнув він. І сам не підняв очей.

Ратибор підійшов ближче до нього, поки інші вої стояли осторонь, не сміючи втручатися.

— На нас напала нечисть, батьку… — голос Ратибора був хрипкий, ніби він ще й досі не міг виплюнути той ліс із горла. — Вона шепотіла просто в голові. Ламала думки. Силувала кидатися один на одного.

Він ковтнув повітря.

— І обри… вони мертві. Усі. Самі себе порізали, як скажені пси.

Добромисл повільно звів погляд.

— Як — самі?

Голос  Добромисла був тихий. Надто тихий.

— Самі, — кивнув Ратибор. — Ми бачили це. Ми накреслили коло — тільки тоді це… відпустило.

Пальці його стиснули ремінь так, що шкіра побіліла.

— І ще… ми сорочки навиворіт переодягли. Так голос сказав.

Він затнувся на мить, ніби сам не вірив, що це вимовляє.

— І ще одне. Ми взяли живого обра. Але він утік, батьку. Перегриз пута, заліз на коня… і зник у лісі. Тепер він приведе інших.

Ратибор стояв перед батьком. Він бачив його важкий погляд, бачив зморшки, що залягли навколо очей від безсонних ночей, і на мить завагався. Потім, пересилюючи сухість у горлі, він підійшов ближче і промовив так тихо, щоб ніхто не почув:

— Я бачив тінь у лісі, — він замовк на мить, збираючи думки, і додав: — Інші не бачили. Але я знаю, батьку: вона там була. Стежила за нами.

Він опустив очі на свої постоли, згадуючи ту мить, коли серце ледь не вистрибнуло з грудей.

— Спершу думав — Путята. Хотів гукнути, покликати додому... — Ратибор важко зітхнув. — Та то не він, батьку. Там було щось інше.

Добромисл довго мовчав. І в цій мовчанці не було ні здивування, ні страху — лише вага того, що вже не повернути.

— Погано… — тихо сказав він нарешті. — Дуже погано.

Він поклав важку долоню на плече Ратибора, але думками вже був далеко.

«Значить, воно там... у лісі. Не тут, не в городищі», — промайнуло в голові Добромисла. Ця думка принесла коротке, гірке полегшення, але водночас і новий тягар. Якщо ліс став чужим, то стіни городища тепер — їхня остання межа.