Кров за кров.

Борна сидів біля вогню й натирав постоли борсучим жиром, гріючи босі ноги. Радомир стояв трохи далі, прислухаючись до кожного шелесту в лісі.

— Уже третій день чекаємо, — сказав Борна, не відриваючись від роботи. — Скоро вся дичина втече, доведеться далі йти.

— Не втече, — буркнув Радомир. — Тобі аби лиш живіт набити.

— Заєць був добрий, — хмикнув Борна.

— Угу. — Радомир зірвав суху травинку й затис у зубах.

Борна повів плечем:

— Та дурний.

— Чого?

— Бо в сильце заліз. І все — нема зайця.

Радомир повернувся й глянув на нього.

— Думаю, твій живіт не питав, чи дурний той заєць. — Він знизав плечима.

— Ха-ха, Радомире, не питав! — Борна погладив живіт. — Зранку аж бурчав.

— Зранку і мій бурчав, — зітхнув Радомир.

— А якщо не прийдуть, то що? — спитав Борна.

— Певно, збиратимемось, — відповів Радомир після паузи. — Підемо далі.

— Коли я чекав у Стояна, якийсь люд заходив.

— Куди заходив? — пильно глянув на нього Радомир.

— На подвір’я.

Раптом долинув тупіт.

— Ану тихо! — Радомир різко пригнувся. — Ховаймося.

Борна швидко взувся, загасив вогонь, і вони щезли в найближчих хащах.

Через деякий час на галявину в’їхав загін вершників. Вони зупинилися й озирнулися. Один із них, старий воїн, промовив:

— Мали бути тут. Се найкраще місце, Вогнедаре.

— Мали… та нема, — відказав той.

Радомир упізнав голоси й вийшов із хащів.

— Тут ми. Думав, уже не прийдеш, — проговорив сердито. — За два дні обіцяв.

— Там, де два, там і три, — огризнувся Вогнедар. — А ви що, сховалися? Кого боїтесь? Ха-ха!

У натовпі прокотився сміх. Радомир глянув на старого воїна.

— Ти, Стояне, привів їх? Бо сі діти дороги не знають.

Сміх умить урвався. Один із воїнів, гарцюючи, під’їхав упритул до Радомира.

— Ти хто такий, щоб дітьми когось називати?

— За мене говорять мої справи, — спокійно мовив Радомир, не зрушивши з місця. — А от твої — ще попереду.

— Гов, гов, ану тихо! — Стоян грізно глянув на молодих. — Се Радомир, щоб ви знали. — Він окинув усіх злим поглядом  і прогримів: — Се той Радомир, про якого я говорив. Він мені спину в бою колись прикривав! — Стоян розвернув коня й махнув головою: — За нього я кожному горлянку перегризу. Врозуміли?

— Врозуміли, — відповіли гуртом, неохоче.

З-за хащів вийшов Борна, роззираючись. Воїни пильно дивилися на нього, та вже мовчали. Стоян зліз із коня й підійшов до Радомира. Вогнедар підступив упритул до Стояна:

— Я б не радив так говорити з моїми воїнами, Стояне.

— Чого?

— Це не люди князя, чию кашу ти їш, а мої.

Стоян стиснув зуби й не відповідав.

— Сих «добрих» воїнів замало, — порушив тишу Радомир.

— Хіба я казав, що то буде рать? — глянув на нього Вогнедар.

— Там дві тисячі, — хмикнув Радомир. — А тут — тридцять.

— Ще в Галичі візьмемо. Та й по дорозі в Ілове городище зайдемо — там теж людей наберемо.

— То ми не побіжимо швидко до Бистриці, а будемо в кожне городище заходити й рать збирати?

— Так, так, — покивав головою Вогнедар. — У кожне, Радомире.

— Ми взяли тобі коней, — промовив Стоян. — Із княжої конюшні.

— Викрали! — розреготався Вогнедар.

Усі підхопили сміх, Стоян теж. Підвели двох вороних коней. Радомир із Борною сіли в сідла, і всі рушили в дорогу.

Радомир мовчав. Вої Вогнедара голосно гомоніли про щось і реготали. Борна скоса позирав на них, а потім під’їхав ближче до Радомира.

— Не до вподоби вони мені.

— Що ж не так?

— Злі якісь… Радомире.

— То й добре, що злі, — процідив він, дивлячись йому в очі. — Люто битися будуть.

— Ага… — кивнув Борна.

— Отож, — мовив Радомир, а потім наздогнав Стояна: — Що ж ти, Стояне, подався з нами? Тепла каша, жона… Чого так нерозважно?

— Та то так, Радомире… Старий я вже, але… — він змовк, глянув на нього й додав: — Ти ж помочі просив.

— Не всидів удома, — мовив Радомир.

— Ага, — згодився Стоян.

Сонце ледве пробивалося крізь крони. Під’їхали до урвища. Вогнедар зупинився, а за ним і Радомир осадив коня на самому краю. По той бік, на крутому схилі, чорнів частокіл Ілова. З-за колод угору тягнувся густий дим.

Радомир глянув униз. Дорога вела в обхід — вузька смуга між лісом і крутизною. Десь унизу шуміла річка, але звідси її не було видно за чагарником. На тому березі помітили рух. Вогнедар махнув рукою й першим пустив коня вниз на глиняну стежку. Радомир рушив за ним.

Переправилися через річку й стали. До них під’їхали п’ятеро воїнів. Вогнедар кивнув, вони приєдналися — і всі, минаючи городище, рушили далі. Деякий час їхали мовчки.

— Бачу, гінці вчасно доповіли, — порушив тишу Радомир, кивнувши на п’ятьох прибулих.

— Так, Радомире, авжеж, — відповів Вогнедар.

— Це добре… Але добре було б, аби й у Галичі так чекали.

— Треба гнати коней, — мовив Стоян, глянувши на небо. — Як до сутінків устигнемо до городища над Липою, там і заночуємо.

— Краще під Липою заночувати, ніж коней загнати, Стояне, — відрізав Радомир. — Старієш.

Стоян відвернувся від Радомира й поїхав уперед. Загін рушив швидше.

До Гнилої Липи завидна не дісталися. Коли лісові тіні видовжилися й упали на трави, звернули в глухий яр. Навколо коней виставили сторожу. Жували мовчки, дістаючи з торбів солоне в’ялене м’ясо та черстві коржі, що пахли конячим потом. Полягали просто на сиру землю, вкрившись важкими вовняними гунями. Чути було тільки, як важко дихають і хрумають пирій коні.

Радомир лежав, дивлячись у небо. Сон не йшов. Він підвівся. Борна хрипів поруч. Радомир хитнув його плечем, штовхнув.

— Що…?

— Нічого. Спи.

Він відійшов далі, пройшов повз воїв і почув розмову.

— То ми не на битий шлях ідемо? — гугнявив один.

— Та ні, на Бистрицю йдемо, — відповів інший.

— А що ми там забули? — не вгавав той, видно, з Ілова.

— Вогнедар каже, там теж чимось наживемося.

— Що в тих смердів є?

— Нічого нема, — згодився другий. — От на битому шляху — інша справа.

— Тс… почують, — урвав їх третій. — Хочеш, щоб тебе почули?

— Добре, добре, мовчу. — Гугнявий підняв руки. — Ідемо на Бистрицю.

— Ідемо. Там побачимо, — додав третій.

Радомир розвернувся. «Гнидники, — сплюнув про себе. — Знаємо тепер, в які походи ходив сей вовк». Він ліг біля Борни. Той і далі хрипів уві сні, але Радомир уже не злився. «Треба з Вогнедаром поговорити начисто».

Ще вдосвіта усі були на ногах. Обличчя у воїв посіріли від холодної ночівлі, більше вони не реготали.

— До городища не заїжджаємо. Чекаємо тут, — скомандував Вогнедар.

— А чого? Щось не так? — підійшов Радомир.

— Нема потреби, — відрізав Вогнедар. — Тобі яке діло, старий?

— Ніякого. — Радомир знизав плечима. — Але, може б, харчів у дорогу взяти?

— Візьмемо в Галичі, — глянув на нього Вогнедар.

— У Галич заїжджати будемо?

— Будемо. Мені з їхнім вождем здибатися треба.

Радомир промовчав. «Не зараз», — подумав він і відійшов до Борни.

— Тримайся подалі від сих воїв.

— Чого? — витріщився той. — Бо злі?

— Нічого не питай. Роби, як кажу. Врозумів?

— Врозумів, — видихнув Борна.

Чекали недовго. Під’їхало ще п’ятеро. Вогнедар кивнув. Так само, як і в Ілові, мужі стали в ряд, і всі рушили далі. Стоян їхав мовчки, в розмову не встрявав. Усе позирав спідлоба — то на Вогнедара, то на Радомира. Інколи зиркав і на Борну. Інші вої теж похмуро мовчали.

Попереду показався Галич. Під’їхали до воріт. Там їх зупинив сторожовий.

— Хто такі? — прогримів він і подав знак рукою іншим. Ті натягнули тятиви.

Вогнедар під’їхав ближче.

— Скажи своєму старійшині, що Вогнедар приїхав.

— Не знаю, — не повірив той. — Покажи знак.

Вогнедар зліз із коня, підняв руку. Іншою витяг із-за пазухи свій знак і показав сторожовому. Той на мить задумався.

— Без коней. Нехай тут лишаються. З собою візьми лише п’ятьох мужів, — проказав сторожовий.

Радомир зліз із коня. Вогнедар зло зиркнув, але змовчав. Інші стояли й чекали.

— Добре, — сказав він, дивлячись на Радомира. — Стояне, підеш зі мною?

Стоян хмикнув, але зліз. Вогнедар повернувся до одного зі старших воїв: — Домагосте, візьми ще одного. Підеш зі мною.

Той твердо кивнув і теж спішився. Важкі ворота прочинилися рівно настільки, щоб пропустити їх по одному. Радомир пішов за Вогнедаром. Під ногами чавкала глина, перемішана зі старою соломою та кінським кізяком. Проходили повз потемнілі від дощів зруби, що тулилися один до одного вздовж земляного валу. Люд відступав убік.

Далі — стежкою вгору. Дім вождя стояв на самому пагорбі, звідки круча обривалася до річки. Такий самий, як і інші зруби, хіба що вищий. Знизу, від самої води, долинало важке, часте цокання сокир та глухі удари дубових довбень. Радомир глянув з кручі: при березі копошилося багато замурзаних сажею чоловіків. Вони ладували човни. Довбанок на річці стояло з десяток, а то й більше — чорні, випалені зсередини стовбури вишикувалися вздовж усього берегу, чекаючи на свою чергу.

Біля входу тулилися п’ятеро воїв вождя — похмурі, зі списами в руках. Глянули на прибулих.

— Не всі, — сказав старший.

Вогнедар зробив знак рукою Домагосту чекати.

Двері, що трималися на товстих шкіряних петлях, пронизливо рипнули. У ніздрі війнуло димом, кислим пивом, сирою вовною та смаленим салом. Вождь сидів на лаві біля важкого столу. На ньому стояв великий глиняний глек і дерев’яні ковші. Він дивився на них спідлоба.

Вогнедар вийшов наперед і промовив:

— Мир тобі, Власте.

Власт повільно перевів погляд із Вогнедара на Стояна, тоді затримав на Радомирові. Запала тиша. Чути було, як тріщить сире поліно у вогнищі.

— Негоже біля порога стояти. Сідайте до столу — тут і погомонимо, — мовив Власт, показавши на лави.

Мужі посідали. Власт налив меду із глека в ковші й кожному підсунув.

— Треба пил із горла змочити, — він глянув скоса на Вогнедара.

Вогнедар узяв ківш і хильнув кілька ковтків.

— Власте, потрібні твої вої.

Власт мовчав.

— Нема торгу, — видихнув нарешті Власт. — Хтось попалив довбанки, що возили сіль. Тому воїв не дам.

— Попалив тільки ваші довбанки? — спитав Радомир.

Власт перевів на нього погляд.

— Ні. Були і зі Стільська.

— Зі Стільська — це довбанки Часлава? — не вгамовувався Радомир.

— Так, — протяжно відповів Власт.

— У Часлава своя сторожа, — продовжив Радомир.

— То що? — спитав Власт.

— А те, що спалені і його довбанки.

— Палили всі — і наші, і з Дубів, і зі Стільська.

— А де се було? — Радомир дивився на Власта.

— Там, де Прут сходиться з Дністром.

— Тиверці… — видихнув Стоян. — Ви не заплатили за прохід.

— Часлав мав платити, — похмуро заперечив Власт.

— А воїни Часлава теж згинули? — Стоян подався вперед.

— Один вернувся. А що? — буркнув Власт.

— А те, що тиверці забирають усе, до останнього ременя. А тут один чомусь живий до Стільська добіг.

— Щоб розповів, — похмуро відказав Власт.

 

Власт важко дихав, дивлячись на свій ківш.

— Якщо даси кілька воїнів, — сказав Вогнедар, — можемо потім сторожувати твої довбанки.

Власт відпив меду, задумався.

— Тиверцям я можу і сам заплатити, без твоїх мечів, — відрізав він.

— Скільки людей Часлава повернулося, кажеш? — знову спитав Стоян.

— Один. Я вже говорив.

— А твоїх, Власте?

— Згинули.

— То ти сам не бачив, як горіло дерево Часлава?

— Ні, — коротко відповів Власт.

— Тоді звідки знаєш, що це тиверці? — продовжував Стоян.

— А ти чого так думаєш? Звідки знаєш? — почав злитися Власт.

— Бо Часлав не рвав на собі волосся, коли почув це, — сказав Стоян. — А я його знаю.

Власт допив мед, важко зітхнув і вперся руками в стіл.

— У нас нема довбанок. — Він показав рукою в бік берега. — Робимо нові. — Вождь стиснув зуби. — З Дубового городища сплавили вигоріле дерево, заплачене сіллю, яка мала йти далі.

— Сіль є в Бистриці, — озвався Радомир.

Власт глянув на нього гостріше.

— То ти з Бистриці? Не з Вогнедаром?

— З Бистриці. І ми можемо тобі продавати сіль.

— Багато?

— Не знаю, — признався Радомир. — Думаю, так.

— До нас приходить сіль із Калюші, — примружився вождь.

— Буде більше, — розвів руками Радомир.

Подумавши, вождь спитав:

— Що треба?

— Твоїх воїнів, — сказав Вогнедар.

— Тоді ти сторожувати будеш.

— Зиск який тепер, Власте?

— Заплатимо.

— І на вічі, якщо треба, підтримаєш? — Вогнедар глянув впритул.

— На якому вічі? — спитав Власт.

— Коли князя будуть кликати, — продовжував Вогнедар.

Власт не відповів. Він повільно сів назад на лаву, зважуючи все.

— Князя, кажеш? Тебе? — Він дивився на Вогнедара, не стримуючи кривої посмішки. — Хочеш стати князем?

Вогнедар підвівся й глянув просто в очі Властові.

— Так. І ти скажеш своє слово на вічі. За мене чи ні — я буду ним.

Власт дивився на нього, думав.

— Ти проти Часлава?

— Власте, він спалив твоє дерево, — мовив тихо Вогнедар. — Не тиверці.

Власт не відповідав.

— І якщо ти зі мною — будеш торгувати, — продовжував Вогнедар. — А якщо ні — я не буду захищати твою сіль.

Власт повільно повернувся до Вогнедара, зустрівся з ним поглядом.

— На віче з’їдуться всі роди. Будуть і зі Стільська, і з Ілова, і звідси. Якщо ти до того часу доведеш, що Часлав палить чуже добро, — роди самі відвернуться від нього. Станеш ти князем чи ні — вирішать старійшини.

Вогнедар мовчав, тільки дивився впритул на Власта. Той трохи помовчав і спитав:

— Навіщо воїнів?

— Обри на Бистрицю лізуть, — відповів Радомир.

— Е, ні. Це без нас. — Власт підняв руки.

— Якщо підіб’ємо їх, усі роди будуть із нами, — промовив Вогнедар. — А ти…

— Якщо, — засміявся Власт. — Ще побити треба.

— Нема іншого вибору, Власте, — промовив тяжко Радомир. — З нами ти чи ні — ми будемо битися.

Власт задумливо дивився на нього.

— Я знав люд із вашого городища… та й з інших, таких, як ваше, — додав він потім.

Пауза затяглася.

— Я тобі дам своїх людей. На сей раз — дам.

Від тих слів Радомир переглянувся зі Стояном. Той нічого не сказав — лише знизав плечима.

— Скільки даси? — спитав Вогнедар.

— Двадцять. — Власт глянув на нього. — Ті, що схочуть.

— Коли, Власте?

— Завтра, — хильнув меду Власт.

Радомир повільно підвівся, поправив ремінь на поясі й рушив до виходу. Стоян підвівся слідом за ним. Вони вже підійшли до порога,  важкі дубові двері пронизливо рипнули.

 Вогнедар затримався біля столу.

— Де моїм воїнам бути на ніч? — запитав у Власта.

Вождь глянув на нього, тримаючи в руках глиняний глек:

— На березі є корчма, Вогнедаре. Там вас не зачеплять, якщо будете тихо.

Вогнедар вийшов — двері за ним важко зачинилися. Домагост із другим воїном уже спускалися стежкою вниз.

Не встиг він ступити й двох кроків по глині, як Радомир різко розвернувся, схопив його за груди й притис до темного зрубу.

— Се ти спалив довбанки Власта! — процідив Радомир. — І людей його вбив, щоб поживитися?

Стоян не рушив з місця. Зупинився, заклав руки за ремінь і дивився.

Вогнедар здригнувся. Крутнувся, намагаючись вирватися, і рука метнулася до руків’я. Меч вискочив із піхов. Радомир перехопив його, заламав руку вбік, а іншою притис свого ножа до горла.

Вогнедар важко дихав, затиснутий між ножем і колодами хати. З хрипом повів очима в бік старого:

— Стояне…

Стоян і бровою не повів. Глянув на свої постоли, сплюнув і мовив:

— Я їм кашу князя, Вогнедаре. Не твою. Се не моє діло.

Радомир сильніше натис ножем.

— Навіщо? — глухо спитав. — Кажи.

— Не вбивав я їх… — витиснув із себе Вогнедар. — Вони вже були мертві. Хтось інший порізав. Хто — не знаю. Може, втік хтось… бо воїв у Власта на березі було лиш п’ятеро.

Радомир примружився. П’ятеро воїв на стільки солі й довбанок — замало для сторожі.

— А довбанки чого пустив за водою? — не опускаючи ножа, допитувався Радомир.

— Спалив… — прохрипів Вогнедар, криво всміхнувшись. — Спалив, щоб Чаславу не дісталися. І було се не в тиверців… а тут, поруч, недалеко від Галича.

Пауза тривала кілька довгих вдихів. Радомир повільно опустив ніж, але руки не забрав. Дивився впритул.

— Ти займаєшся розбоєм, Вогнедаре. А не походами.

Вогнедар загнав меч у піхви, поправив сорочку й зло стріпнув головою.

— Се одне й те саме, Радомире, — процідив він. — Лиш так краще. І не так страшно.

Він розвернувся й швидко пішов стежкою вниз, до зрубів. Радомир сховав ніж і глянув на Стояна. Той мовчки рушив слідом.

В корчмі було порожньо й темно. Взяли пива, сіли за грубо тесаний стіл. Вогнедар перехилив свій ківш, й тремтячими руками налив ще. Стоян мовчав, розглядаючи свої кулаки.

До столу підійшов Радомир, опустився на лаву.

— Коней залишать за воротами. Там лишиться сторожа, і Борна з ними. Треба хлопцям щось поїсти подати.

Вогнедар криво всміхнувся.

— Як добре з боку Радомира… про таких поганих воїв думати.

— Я не про твоїх гнидників дбаю, — відрізав Радомир. — Про свого. Твої — як хочуть.

Вогнедар повернув голову й дав знак корчмареві, щоб відніс на вихід хліба та м'яса. Той мовчки кивнув і пішов збирати торби.

Радомир підсунувся ближче, вперся ліктями в дошки й тихо промовив:

— Ну, розказуй.

— Тобі що до того? — огризнувся Вогнедар, міцно стиснувши свій ківш.

Радомир глянув на нього впритул.

— Хочу знати, якого князя підсовую Добромислу.

— Розумний ти, Радомире, — Вогнедар відпив пива й похитав головою. — Зразу пойняв, що до чого.

— Я довго ходив із Мутимиром, — спокійно відповів той. — Він був такий самий. Але грабунків собі не дозволяв.

— Так і в торговців є сторожа, — відрізав Вогнедар. — Тому битися їм теж приходиться. — Він помовчав і додав тихо: — Мутимир сам казав мені зібрати ватагу. Коли ще був не хорий.

— Коли захворів Мутимир? — спитав Радомир.

— Два літа тому, — відрубав Вогнедар. — Коли Часлав із Зореданом прийшли. Потім вони ніби виганяли цю хворобу… Та ні, вони щось зробили з ним. Він відтоді сам не свій.

— А що з довбанками Власта? — спитав Радомир.

— Це було минулого літа, — почав розповідати Вогнедар. — Тоді ми верталися від земель тиверців, йшли вздовж Дністра. Побачили на воді довбанки. Під’їхали ближче, там вгледіли мертвих мужів. Озирнулися — нікого. Мужі ті були не воїнами, а простими торговцями, усього п’ятеро. Довбанки стояли пусті. Ми похоронили їх у землю. Поки хоронили, моя сторожа вгледіла вершника, що тікав углиб лісу. Наздоганяти не стали, бо хто знав, скільки їх там у лісі ховається. А човни ми спалили. Це все, що знаю. Думаю, то людей Часлава рук справа.

Радомир довго мовчав, дивлячись у темний куток корчми. Стоян тихо відсьорбнув з ковша. Тоді Радомир знову подивився на Вогнедара.

— Розумний Часлав. — зло мовив Радомир. — Він убив людей Власта, забрав сіль, і спихнув на тиверців. І ти спалив порожні човни, допомігши йому.

Він наблизився впритул до хлопця:

— Мені байдуже, хто спалив те дерево. Але якщо ти хочеш, щоб Добромисл і старійшини на вічі пішли за тобою, ти маєш показати себе.

Вогнедар відпустив ківш, витер долоні об штани й подивився на Радомира.

— Добре, — тихо сказав Вогнедар. — Старійшини побачать.

Він помовчав, переводячи погляд із Радомира на Стояна. Потім знову повернувся до Радомира.

— Але, старий… Одному мені Часлава не всилити. У нього люди, сіль, срібло — і мій батько. Якщо я проллю кров на Бистриці, ти поможеш мені потім знищити Часлава?

Вогнедар дивився на Радомира впритул.

 ― Підеш зі своєю Бистрицею на Стільськ, коли прийде час? Бо якщо ні — це дурна смерть. І княжого стільця мені не бачити.

Він замовк, чекаючи відповіді. Стоян у кутку повільно поставив свій ківш на стіл і пильно поглянув на Радомира.

Той допив пиво, витер губи й глянув на Вогнедара.

— Кров за кров, Вогнедаре, — глухо мовив він. — Ти проллєш свою на Бистриці за наших людей — а ми потім свою за  Стільськ. Згоден?

— Згоден, — відказав Вогнедар.

Стоян знову взяв свій ківш.

Ледве сіріло, коли вийшли з корчми. Борна чекав на березі річки, біля коней, тулячись спиною до теплого боку коня.

— Наїлися? — буркнув він.

— Тобі принесли. — Радомир кивнув.

Потім кинув йому загорнутий у шмат полотна сухий шмат яловичини та кусок  хліба. Борна зразу вгризся зубами.

Біля воріт вже чекали  мужі з Галича. Вони тримали сулиці,  за поясами стирчали важкі сокири, за плечима щити.

Вогнедар виїхав, окинув поглядом.

— Ідемо до Бистриці, — голосно мовив Вогнедар. — Треба, щоб до сутінків бути на місці. Хто не встигне — лишиться позаду.

Старший, кривоносий муж з Галича, сплюнув.

— Ми цей шлях і вночі знайдемо, — глухо відказав він. — Іди на перед, а за нас не журися.

Домагост та інші воїни Вогнедара невдоволено зароптали. Хтось перехопився за руків’я меча, але Стоян грізно хмикнув і став між ними.

— Досить гавкати, — відрізав старий воїн. — Радомире, веди. Ти дорогу краще знаєш.

Радомир пустив коня кроком. Загін рушив слідом.

До Бистриці добралися завидна. Сонце вже почало ховатися за дальні вершини, коли звернули вглиб лісу.

Запах вдарив раптово. Борна першим осадив коня й умить побілів.

Між деревами лежали тіла. Багато. Над галявиною гуло чорне хмарище мух. Мужі оторопіли. Спочатку думали, що то люд із Бистриці, але, під'їхавши ближче, вгледіли, що обри.

— Що тут було? Січа? — тихо спитав Вогнедар, озираючись.

Стоян похмуро покрутив головою.

— Не знав я про се.

Радомир зліз із коня, підійшов до найближчого й уважно оглянув землю.

— Не схоже на січу, — відрізав він.

— Радомире, глянь туди, — подав голос Борна, вказуючи сулицею в чагарник. — Там два обра ніби пронизали один одного.

Воїни Вогнедара й мужі з Галича почали перешіптуватися, що в цих лісах ходить нечисть.

— Нечисть усюди ходить, де заманеться, — обірвав їх Радомир. — Треба спалити їх.

— Нема часу, — заперечив Вогнедар. — Скоро ніч.

— Треба дух їхній заспокоїти, — відповів Радомир. — Щоб не ходив поміж живих.

Старші воїни з загону похмуро кивнули — закон знали всі. Мужі злізли з коней та, закривши носи й роти полотном, почали стягати мертвих обрів до купи.

Зробили велике багаття. На нього склали обрів. Радомир підійшов зі смолоскипом і кинув вогонь у хмиз. Багаття спалахнуло швидко, освітивши обличчя мужів, що стояли колом. Дивилися мовчки. Борна тримав повіддя, але коні раптом почали тупцювати й дико хропти. Він ледве втримував їх, заспокоював.

Коли ватра догоріла, рушили далі.

Та від’їхавши трохи, коні зупинилися самі. Всі одразу — наче хтось натягнув невидиму тятиву. Хто бив п'ятами, хто стискав вуздечку — марно. Стояли і хропіли.

— Що таке? — зиркнув Вогнедар.

Ніхто не розумів. Тоді один з галицьких підняв руку і показав між дерева.

— Що це за нечисть там… — вигукнув він.

Всі глянули туди. Між стовбурами стояла постать. Нерухома. Дивилася на них.

— Хто такий? Виходь! — крикнув Радомир.

Ніхто не відповів. Коні пирхали, задирали голови й ставали дибки. Радомир зліз із коня. Стоян теж спішився, за ним — Вогнедар із Домагостом.

Радомир підійшов ближче, високо піднявши смолоскип. Між деревами на повний зріст стояла тварюка з вовчою головою. Вона стояла на задніх лапах й глухо ричала, оголивши ікла.

Мужі завмерли.

— Що за… Перун би тебе побив! — вигукнув Стоян.

Воїни вихопили мечі й наставили їх на звіра, вимахуючи смолоскипами. Тварюка дико заревла й ступила крок уперед, виставивши довгі пазурі.

— Ах ти ж погань, іди сюди! — закричав Радомир, міцніше перехопивши зброю.

Звір глянув на нього, різко розвернувся — і вмить щез у хащах. Мужі ще довго крутилися на місці, вдивляючись у нічну темряву й виставляючи мечі, та навколо була лише глуха тиша.

— Що за звір такий? — видихнув Вогнедар. — Хтось бачив таке?

Стоян похитав головою.

Домагост опустив меч. Руки в нього тремтіли.

— У нас такий не водиться.

— Але ж і великий… більший за нас, — продовжував Вогнедар.

— Що за тварюка? — розвернувся до Радомира Стоян.

Той знизав плечима.

— Уперше таке бачу, — похитав головою. — Раніше його тут не було.

— Що там?! — гукали інші. — Коні заспокоїлись!

— То він обрів побив, як думаєш? — спитав Стоян у Радомира.

— Не знаю… Вертаймось, — відповів Радомир.

— Якщо скажемо іншим — вони розвернуться назад, — сказав Вогнедар.

Радомир пильно глянув на нього.

— На сей раз твоя правда.

— То що, не кажемо? — спитав він.

— Не кажемо, — погодився Радомир.

Повернули до решти. Ті зразу обступили їх, випитуючи, що там.

— Вовк, — коротко відрубав Вогнедар.

Кривоносий галичанин недовірливо сплюнув у траву:

— І що, втік?

— Так, — відповів Радомир.

— Щось не чув я, аби вовки отак серед ночі на людей чекали, — пробурмотів кривоносий. — Вони зразу тікають.

Стоян грізно озирнувся на нього й огризнувся:

— То дожени його в хащах і спитай, чого зразу не втік.

Муж замовк і лише повів плечем:

— Та добре… Вовк то й вовк.

Але мужі не заспокоїлися. Хтось стиха згадав Перуна, затиснувши в кулаці оберіг, і не дивився в ліс. Хтось заціпенів, вдивляючись у чорну стіну хащів, де ховалась потвора.

Врешті-решт рушили далі. Радомир їхав попереду, високо тримаючи смолоскип. Кривоносий галичанин усе ще дико роззирався по кущах, так і не повіривши у казку про вовка. Хтось із молодих воїнів Вогнедара стискав руків'я свого факела так міцно, що побіліли пальці.

Попереду  показалась освічена вогнями, сторожова вежа. Мужі задерли голови. Потім  частокіл, з-за нього долинала сопілок та рогу.

Вогнедар зі Стояном перезирнулися.

— Гуляють, — хитнув головою Вогнедар.

Радомир прислухався:

— Весілля, — пробурмотів утомлено.

Під'їхали ближче до брами. Там підняли тривогу. А з вежі,  ніби над самими їхніми головами, загриміла трембіта. Мужі пригнулися до кінських грив.

— Нічого собі… — скрикнув Домагост.

Над воротами показалися голови сторожі. Висунулися натягнуті луки.

Радомир осадив коня і задер голову:

— Відчиняй! Не стій, як укопаний! Чого витріщився?

Там перезирнулися, впізнали голос. Ворота зі скрипом відчинилися.

Радомир в'їхав через ворота. Дальше стояв Добромисл та мужі, що  тримали в руках сокири.

Він  зліз з коня та підійшов до старійшини.

— Здоров був, вождю. Я привів воїв в поміч.

Добромисл окинув прибулих. Мужі мовчали, не злазячи з коней.

 Вогнедар виїхав наперед, оглянувся і процідив:

— Бачу, не сильно ви обрів чекаєте, раз таку гульню завели.

Добромисл ступив крок уперед.

— А ти чий будеш? — спитав вождь.

— Я Вогнедар, син князя Мутимира, —  скочив на землю  — А ти хто?

— Я Добромисл, вождь цього роду.

Вогнедар підступив і мовив старому:

— Значить, ти на віче мені руку покладеш і щита свого даси.

Добромисл різко перевів погляд на Радомира, той опустив голову.

 Потім вождь глянув на Вогнедара і мовив

— Ми смерди. Не челядь. І не роби. — він підступив впритул. — І клятву даємо тільки богам.

Радомир затримав Добромисла рукою.

— Потім усе скажу, вождю. Не тепер, — стиха мовив Радомир. — Погомонимо зранку.

Добромисл хмикнув, переводячи погляд із Радомира на чужих воїв,  кивнув у бік клунь.

— Там є сіно для коней. Можете й заночувати.

— Ну то добре, — відповів Вогнедар.

Він розвернувся, окинув  люд, що стояв осторонь і витріщався на прибулих.

Потім розвернувся і пішов в бік клунь.

Серед люду стояла Ярина. Вона міцно тримала руки на грудях і дивилася прямо на Вогнедара великими очима.

— Світозар…

Потім відвела очі і прошепотіла:

― Ні. Здалося.