Воля богів.

Ярина лежала на лаві, немов вирізьблена з крижаної брили. Ліва щока її була вкрита червоними, мертвими плямами — мороз в’ївся в шкіру глибоко, лишивши по собі слід, що тягнувся до самої скроні.

Поруч,  вчепившись у поділ материної сорочки, застигла маленька Любава. Дівчинка дивилася на сестру великими, повними жаху очима.

Святослав стояв трохи осторонь, біля задимленого одвірка. Його пальці до білизні суглобів стискали руків’я короткого ножа — єдиної криці, яку він мав. Хлопець випинав груди, намагаючись виглядати дорослим і непохитним, як батько, але зрадливі губи тремтіли. Він дикувато зиркав на сестру, і в його очах кипіла люта суміш: пекуча, по-чоловічому гірка ненависть до того мороку, що вдерся в їхній дім, і дитячий, ще не приборканий страх перед невідомою силою, яку не спинити жодним ножем.

Мати схилилася над нею, тримаючи в руках мисочку з розтопленим борсучим жиром, у якому плавали пелюстки нагідок. Вона не витирала щоку, а ледь торкалася її пір'їнкою, змоченою в цілющому настої. Загорнула ноги дівчини в полотно: треба було вигнати зиму з її костей, поки серце не затерпло. По хаті розпливався солодкий, важкий запах оману та топленого жиру, змішуючись із гірким духом полину. Ярина ледь помітно здригнулася, коли теплий жир торкнулася обпеченого місця, і з її грудей вирвався довгий, болісний стогін.

— Яринко... Зоре моя, ти чуєш? Дихай, донечко, дихай на мене... — шепотіла Мирослава.

У цей час до хати зайшов Ратибор. Він побачив матір, що схилилася над змореною Яриною біля печі, обкурюючи її травами. Почувши кроки, жінка обернулася. Син мовчки простягнув руку. Вона взяла його долоню, уважно оглянула її, а потім підійшла до кутка, де стояв глек із відваром та палене полотно.

Мати міцно стиснула зап'ястя сина й занурила його понівечену долоню в горщик із темним, майже чорним відваром дуба та чистотілу. Хлопець зціпив зуби так, що затріщали щелепи — біль відвару був гострішим за лід.

— Терпи, воїне, — сухо кинула вона, накладаючи на червоне м’ясо густу суміш липкого дьогтю та перетертого дивосилу. — Марена вже лизнула твою руку, тепер треба, щоб Жива її відігріла.

Вона туго сповивала долоню чистим лляним пасмом, і різкий запах березового дьогтю вмить перебив солодкуватий аромат печеного хліба.

— Спотворив мороз красу дівочу, — стиха запричитала мати, і голос її затремтів від прихованого розпачу. Вона не відводила зір від доньки, а пальці, що тримали долоню, ледь помітно ходили ходором. — червона пляма аж до самої скроні... Лишиться знак, Ратиборе, на все життя лишиться. Спотворить личко Ярині, спалить дівочу вроду. Хто ж тепер на неї гляне, хто за дружину візьме?

Жінка підняла на сина повні страху й муки очі.

— Що ж це коїться, сину? Хто це прийшов до нас у городище, що за люди такі? За які провини перед богами таке прокляття на рід наш випало? За що нам така кара від богів?

Ратибор мовчав. Його обличчя застигло, наче личина, лише жовна гуляли під шкірою, а зуби зціпилися так, наче він намагався перекусити власний біль. Коли мати закінчила туго сповивати його долоню, він важко, по-ведмежому підвівся.

— Куди ти, сину? — з надією та острахом спитала вона.

— Батько віче збирає, — відрізав Ратибор. Голос його був глухим, мов гуркіт каміння в ущелині. Не озираючись на матір, він штовхнув важкі двері й вийшов у ніч.

Мати лишилася сама. Зітхнувши, вона знову схилилася над Яриною, ковтаючи гіркі сльози. Знову вмочила пір’їнку в настій, щоб полегшити страждання дитини, аж раптом серце її ледь не спинилося.

На її очах сталося немислиме: мертво-біла пляма на щоці дівчини почала танути. Шкіра, що здавалася спаленою льодом, наливалася живим кольором, рана меншала, стягувалася, аж поки не зникла зовсім, не лишивши навіть рубця.

Жах пройняв жінку до кісток. Злякано зойкнувши, вона схопила шматок полотна й поспіхом прикрила ним обличчя доньки, наче ховаючи таємницю від самої смерті.

— О боги... Не добре це, — прошепотіла вона, відсахуючись від лави з невимовним душевним болем. — Хто ж ти така тепер, доню? Яка біда в твоє тіло вселилася?

Ярина вже не чула. Вона спала глибоким, тихим сном, і важкий стогін більше не виривався з її грудей.

Ратибор ішов городищем, сонце вже почало ховатися за горгани, і в городищі швидко смеркало. Долоня, сповита матір’ю, нестерпно пульсувала; біль був таким гострим, що світ навколо здавався розмитою плямою. Він ішов у бік воріт, минаючи темні зруби, а навколо панувало сум’яття. Поміж хат, наче налякані звірі, туди-сюди снували люди. Ніхто не розумів, що коїться, але кожен відчував — повітря згустилося, стало важким і чужим.

Біля однієї з комор зібралося кілька мужів. Посеред них, розмахуючи руками, стояв Домажир. Його голос, тонкий і в’їдливий, перекривав загальний гул:

— Чуєте, що я казав?! — причитав він, і в його очах блищало дивне, майже хвороблива зловтіха. — Це сама Морана до нас завітала! Вона все наше зерно заморозить, яке ще й посіяти не встигли. Худоба здохне, жерти не буде чого! Всіх нас у лід закатає, от побачите!

Мужі слухали його, похмуро киваючи головами. Кожне слово Домажира падало, наче камінь у порожнечу.

— Не слухали мене? — не вщухав він, розпалюючись ще дужче. — Вічно незадоволеним звали? Ну то дивіться тепер! Біда вже на порозі, Марена ікла вискалила!

Ратибор проходив повз, не повертаючи голови. Гул чоловічих голосів затихав за спиною, розчиняючись у нічних шерехах. Рука сіпалася в такт крокам. Він ні про що не думав, лише про той жах, що вони пережили. В його голові думки змінювали одна одну, сплітаючись у похмурий, болісний гул: «Це зло треба знищити, і тоді всі спасуться. Це та дівчина, це вона і є прокляття. Вона принесла біду. Її потрібно вбити залізом, і тоді біда відійде, наш рід спасеться, а Ярина стане живою і зціленою».

Так він думав, поки попереду, в тіні сусіднього зрубу, він помітив знайому постать. Богдан стояв непорушно, наче заціпенів. Його погляд був прикутий до Милади, яка з гарячковим поспіхом збирала дітей біля порога. Жінка раз у раз із невимовним острахом озиралася на ворота городища, заштовхуючи малих до хати. Богдан зробив пів кроку вперед, рука його сіпнулася, наче він хотів гукнути її, допомогти, але так і лишився стояти в темряві, не наважуючись підійти ближче. Між ними була не просто простір, а ціла стіна страху, який кожен ніс у собі.

Ратибор підійшов майже впритул, залишаючись непоміченим, поки його рука не лягла на плече друга.

— Богдане, — глухо закликав він.

Той здригнувся, наче від удару, і нарешті відірвав погляд від Миладиних дверей.

— Потрібна твоя підмога, — промовив Ратибор глухо, не відводячи погляду від Младиної хати.

— Піду, — коротко відповів Богдан, а за мить перепитав: — А куди?

— Побачиш, — відрізав Ратибор. — Тільки так, щоб жодна жива душа про це не дізналася.

Він махнув рукою, закликаючи друга за собою, і вони попрямували до клуні, де під замком тримали ту дівку, що вилізла зі скрині.

Біля дверей уже були Вратислав та Путята. Вони встигли запалити смолоскип, сподіваючись, що вогонь віджене нечисть, і провели межу залізом біля самого порога. Обоє вже шукали місця, де б присісти, аби не стояти на ногах усю ніч. Тільки-но вони примостилися неподалік, як з темряви з’явилися Богдан та Ратибор.

— Ми будемо сторожувати, — твердо сказав Ратибор. — До самого ранку.

Вратислав пильно глянув на нього, примруживши очі в миготливому світлі смолоскипа.

— Чого це ви забажали тут мерзнути? — спитав він із недовірою. — Ночі нині ще холодні. Та й Добромисл буде злитися, як дізнається, що ми не на місці.

— Батько віче збирає, — спокійно відповів Ратибор. — Йому зараз байдуже, хто саме дівку стереже. А ви йдіть краще до гурту. Послухайте, що там вирішить люд.

Вратислав трохи помовчав, роздумуючи, але не зачув недоброго. Він кивнув Путяті, і вони обоє рушили в бік священного дуба, де вже збирався люд на віче.

Над Городищем зависла ніч, густа, як старий мед, і важка від прихованої загрози. На площі біля великого вогнища Добромисл збирав віче. Його голос, низький і владний, рокотав над натовпом, закликаючи мужів до слова, біля головного вогнища, чоловіки почали збиратися в коло. Повітря ставало густим від запаху диму та передчуття важкої розмови — Віче мало вирішити, як бути з ромеєм та його зловісною скринею Навколо багаття на майдані зібралася вся чоловіча сила городища. Полум’я виривало з темряви суворі, обвітрені обличчя, заляпані землею та кіптявою. Пахло вологим деревом, кислим потом і тим особливим, приторним духом заліза, який з’являється, коли чоловіки починають гострити сокири не для лісу, а для плоті.

— Дві тисячі вершників, — глухо промовив Станімир, найстаріший

у роду. Його руки, покручені хворобою, тремтіли на топорищі старої сокири.

 — Добромисле, ти ж розумієш... Це не просто набіг. Ми ж платимо для обрів князю. Може князь забрав собі і вони не знають що ми заплатили. Якщо вони прийдуть це смерть. Може, запряжемо вози та підемо в Горгани? Ліс глибокий, Макош сховає нас у своїх туманах. Краще бути живим блукачем, ніж мертвим  у спаленій хаті.

У колі почувся схвальний гомін. Любомир, вправний бортник, який мав десятки медових дерев у лісі, мовчки кивнув. Він не був боягузом, але згадка про п'ятьох малих дочок у хаті випікала йому серце. Він подумав: «А якщо винести їм ту скриню? Видати ромея? Може, вони вдовольняться та підуть мимо?» Але вголос не сказав — соромно було перед молодими.

— Тікати? — вигукнув Радош, молодий мисливець, чиє обличчя було розсічене свіжою подряпиною від гілки. Його очі горіли лихоманкою. — Куди тікати, діду? Щоб вони наздогнали нас на переправі та перерізали як овець у загоні? Я краще здохну тут, вгризаючись у горлянку останньому обру, ніж буду дивитися, як вони палять наші капища!

— Сили багато, та пуття мало, — буркнув старий Милош. — Можна й дуба звалити, та нащо, як він гнилий? Якщо за сталь берешся — тримай голову холодною.

Слова Станімира пролетіли над майданом, наче перший осінній приморозок. Натовп знову загомонів. Хтось міцніше стискав оберіг на грудях. Горгани були поруч — похмурі, високі, здатні сховати цілий рід, але й здатні поглинути тих, хто прийде туди без запасів на порозі літа.

Добромисл повільно обвів поглядом громаду. Він бачив страх у очах жінок і важке вагання в очах чоловіків.

— Горгани нас сховають, Станімире, це правда, — голос вождя розкотився над майданом, перекриваючи шум вітру. — Але Горгани не нагодують наших дітей взимку, якщо ми покинемо ниви зараз, коли треба засівати. Ми платили князю правда. Кожну шкуру куниці, кожну міру меду ми віддавали справно.Наші вої теж ходили в походи — і він показав на Вратислава. —  Якщо князь затримав данину чи обри збожеволіли від жадоби — це вже не наша провина, але наша біда.

Він ступив уперед, так що світло смолоскипа вихопило його суворе обличчя.

— Ти кажеш — тікати? — Добромисл вказав чеканом у бік півдня, де заграва ставала все чіткішою. — Обри — це вовки. Якщо вовк відчув запах крові й страху, він гнатиметься за здобиччю до самих скель. Ви хочете, щоб ваші доньки стали «кобилами» для їхніх возів, як то було з дулібами? Ви хочете бачити, як вони запрягають ваших жінок у ярмо, поки ми блукатимемо туманами Макоші?

Натовп відповів глухим, лютим риком. Стара образа за приниження слов'янських родів спалахнула з новою силою.

— Ми не підемо! — вигукнув Волот, виходячи на середину кола. Його голос тремтів не від страху, а від люті. — Якщо боги привели до нас цю дівку і цю скриню — значить, вони дали нам зброю чи випробування. Ми не просто данники. Ми — діти Дажбога! Якщо прийшов час помирати, то краще з сокирою в руках на своїх стінах, ніж з мотузкою на шиї в лісових нетрях!

Натовп гудів, і в цьому гулі народжувалася темна, некерована сила. Люди, засліплені страхом перед двома тисячами вершників, шукали винного, і їхні погляди все частіше зупинялися на вождеві.

— Боги розгнівались! Це прокляття! — вигукували з натовпу.

— Ти, вождю, проклятий! — прорізав тишу чийсь гострий голос. — Ти не вберіг воїв на полюванні! Боги відвернулися від тебе!

Майдан заревів, наче розлючена Бистриця в повінь. Гнів, що збирався місяцями, вибухнув: згадка про минулу осінь, коли ліс забрав двох воїнів, стала іскрою.

— Геть Добромисла! Виберемо іншого! — кричали люди, перебиваючи один одного. — Станимира у вожді! Вратислава! Тихомира! Хай Волхв веде нас!

Імена змінювалися, вихором проносячись над головами, а Добромисл стояв нерухомо, заціпивши зуби. Його кулаки стислися так, що нігті вп’ялися в долоні. Пам'ять про тих загиблих мисливців пекла його не менше, ніж ці крики, але він не ворухнувся. Та коли натовп трохи вщух, він знову взяв слово. Голос його був важким, але твердим:

— Слухайте! Можна домовитись, — промовив він, і люди затамували подих. — Але не тут, не біля наших стін. Треба відвезти дівку зі скринею та Стефана геть від городища, назустріч обрам. Я сам можу поїхати й передати їх. Що нам до того ромея? Якщо обри прийдуть сюди, вони нікого не пожаліють — ні старих, ні малих. Треба віддати їм те, за чим вони йдуть, поки полум'я не торкнулося наших хат.

Натовп знову загудів, але цього разу схвально. Чоловіки перезиралися, втихомирюючи лють. Слова вождя про договір подалі від городища здалися їм єдиним порятунком від неминучої смерті. Витравити біду зі свого дому, вислати її в степ — це рішення впало на родючу землю їхнього страху.

Волхв, який досі стояв нерухомо, раптом підняв свій костур. Стук дерева об землю змусив усіх замовкнути.

— Ви не знаєте, про що говорите, — прохрипів старець, і його очі в світлі багать здалися двома порожніми ямами, де застигла ніч. — Ви дивитеся на південь, чекаючи сталі обрів, але смерть може прийти з другого боку.

Він замовк, вдивляючись у налякані обличчя, наче читав на них вироки.

— Ви питаєте про данину? Боги не беруть шкурами куниць. Боги беруть життям. Обри прийдуть за тим, що було в скрині, — і якщо ви віддасте їм цю дівчину, ви купите собі ще один день життя ціною вічного прокляття. Весна не прийде в ці гори, а ваші діти замерзнуть у колисках. Якщо ж ми втримаємо її — на нас піде тисяча мечів. Вибирайте: або швидка смерть у бою, як належить воїнам, або повільна гниль у льоду, як належить боягузам. Третього шляху боги нам не залишили.

Старець обвів поглядом затихле коло мужів.

— Кажете, нового вождя вибрати? Старійшину змінити? Та це долі не змінить. Не Добромисл привіз сюди цю скриню — це боги привезли її нам! Це їхній задум, і він нам невідомий. Але ми маємо виконати їхню волю.

Він повів рукою в бік хати вождя, де за стінами приходила до тями Ярина.

— Хіба не Ярина знищила мороз? Так боги нам вказали не чіпати цієї дівки! Це воля богів! А якщо віддамо її обрам, то навіть мертві предки нам не простять.

Натовп застиг, приголомшений цими словами. Навіть найзапекліші крикуни опустили очі. Волхв повільно розвернувся до Добромисла. У світлі заграви його постать здавалася древньою, як самі гори.

— Вождю, — промовив він, і в цьому зверненні знову відчулася колишня сила слова волхва. — Ти маєш зачинити ворота від вершників. Обри йдуть за тим, що вкрала людина, але вони не заберуть те, що належить богам.

Добромисл випрямився, і коротко кивнув Волхвові, приймаючи його підтримку, а потім розвернувся до натовпу. Він важко подумав, зважуючи кожне життя в цьому колі, і нарешті промовив:

— Добре, якщо не віддавати і якщо воля богів, то вихід у нас один.

Він обвів грізним поглядом мужів, що тільки-но хотіли його зняти з вождя, а може, й убити. Ті мужі, що найбільше кричали, опустили голови. Вони були в сум'ятті, адже дівка ледь не заморозила воїв біля брами, а тут її треба захищати, та ще й ціною власного життя. Та воля богів і слова волхва були для них незаперечними.

— Тоді слухайте сюди. Нас — сотня мужів, що не впустять щита. Ще прийде з Кошар, Медоборів і Хуторища, всього назбирається десь півтори сотні. Відправимо гінців до Прута на підмогу — це ще сотня. Може, князь допоможе дружиною, треба просити. Але у них — орда, і це багато. Але в «Глотці» та орда задихнеться. Там кінь на коня наступить, а брат брата задавить. Ми їх не в полі чекатимемо, а тут, у Глотці! Ми їх можемо бити в горах, тут ми маємо перевагу. І якщо вони нас не обійдуть — ми встоїмо, поки князь не підійде з підмогою.

 — Радомир пропонував підпиляти дерева, щоб завалити шлях, — продовжував вождь, — але я розмислив. Підпиляне дерево вивідувач за версту зачує. Це пастка для дурнів. Зробимо інакше. Затягнемо на крутосхили над проходом грубі дубові колоди. Зв’яжемо їх міцними ликовими канатами. Як піде перша десятка — рубайте лико. Колода не просто вб'є, вона перегородить шлях наступним, збиваючи коней у купу.

Тихомир, старий коваль, чиє обличчя назавжди ввібрало в себе сажу, похмуро всміхнувся:

— Це добре. Метал може підвести, а вага сирої землі та дуба — ніколи.

— Вратиславе, — Добромисл звернувся до найкращого воїна, — бери з собою Ждана та Путяту. Поїдете вперед, за день ходи від «Глотки». Маєте бути нашими очима. Як тільки побачите куряву від копит — дайте знак вогнем. І зразу назад. Нам треба знати час.

Вратислав коротко кивнув, підхоплюючи свій лук. Він був мовчазною людиною, але його стріла ніколи не знала промаху.

— А тепер найважче, — Добромисл обвів поглядом коло. Чоловіки притихли. — Як тільки Вратислав подасть знак — жінки, діти та немічні йдуть у гори. До Скельних печер. Там духи предків їх захистять, а кочовики туди коней не потягнуть. Ми лишаємося тут.

У той час, поки на віче люд кричав «Геть Добромисла!», Ратибор узяв смолоскип і ступив до дверей клуні. Богдан перехопив його руку і промовив:

— Ратиборе, не дурій, не клич біди. Лиш ти доторкнешся до неї — вона забере тебе. Вона не з нашого світу, ти ж бачив. Не треба переступати межу.

Той глянув на нього спідлоба:

— Ти не розумієш, Богдане. Я не хочу дивитись на неї. Я хочу вбити її залізом, щоб наш рід зцілився, щоб біда відійшла від городища. Ти ж бачив — усі налякані.

Перед очима Богдана враз постало, як Милада збирає дітей і з острахом позирає на ворота.

— Добре, — сказав він. — Я з тобою.

— Я сам, — відрізав Ратибор. — Ти стережи, щоб ніхто не побачив.

— Добре, — погодився Богдан. — Тільки вогонь не бери, бо побачать у клуні світло і піднімуть сполох.

Ратибор кивнув і віддав смолоскип другу. Богдан став на сторожі, пильно дивлячись навкруги, а Ратибор переступив межу і ввійшов усередину. Він вийняв ножа з-за пояса, опустився на коліна і став підповзати ближче до тієї дівки, що була йому такою ненависною, аж у грудях пекло, а рука боліла ще дужче.

Важко дихаючи підібрався впритул і затамував подих. Ратибор бачив багато дівчат у навколишніх селах — гарних, рум’яних, із міцними руками. Але ця була іншою. Її волосся, що розсипалося по землі, було чорним, як темна ніч. Його зір ковзав по її обличчю — рівному, з тонкими ніздрями та віями, на яких  блищали крихітки води. Він подивився на її руки: вони були занадто ніжними, пальці — довгими й тонкими, без жодної мозолі від серпа чи веретена. «Княжого коліна...» — промайнуло в голові. Вона виглядала так, ніби її виліпили зі снігу лише для того, щоб милуватися, а не для життя серед грубого дерева та глини.

Та Ратибор підсунувся ближче, відчуваючи, як ненависть підступає до самого горла. Кожен подих дівчини здавався йому викликом, кожна риска її обличчя — пасткою.

— Ти не обманиш мене, — процідив він крізь зуби, і голос його прозвучав як вирок. — Твоя краса нечиста.

Він міцніше перехопив руків’я ножа. Лезо блиснуло в напівтемряві клуні, холодне й невблаганне. Ратибор заніс руку, готуючись одним важким ударом вгатити крицю в її груди, щоб розірвати це закляття раз і назавжди.

Та в ту саму мить, коли ніж мав рушити вниз, дівчина ворухнулася. Її тіло здригнулося від внутрішнього холоду, а губи розімкнулися в беззахисному маренні:

— Батьку, спаси мене... спаси мене... Темно, темно...

Голос був надзвичайно ніжним — у ньому не було ані підступу, ані демонічної сили, лише чистий, людський відчай дівчини, що загубилася в мороці. Ратибор застиг. Його рука з ножем затремтіла в повітрі. Саме тоді, придивившись у густій темені, він побачив те, чого ніяк не могло бути в нечисті. Те, що неможливо було підробити.

— Не може бути... — вихопилося в нього хрипке зітхання.

Ніж повільно опустився, пальці розтислися. Весь гнів, що вів його сюди, розвіявся, лишивши по собі лише розгубленість. Замість того, щоб завдати удару, він обережно взяв свою гуню і накрив нею дівчину, загортаючи її в грубу вовну, щоб вона не замерзла.

Не озираючись, наче тікаючи від власного вчинку, Ратибор швидко виліз із клуні геть.

Богдан перебирав з ноги на ногу, боязко махаючи смолоскипом навколо. Він раз у раз озирався в темряву, боячись, щоб ніхто не побачив, що вони переступили черту і входили в клуню, і тихо спитав:

— Що? Ти це зробив?

— Я не зміг, — відповів Ратибор присідаючи на солому.

Богдан сів поруч і важко зітхнув, та за мить промовив:

— Може, це й добре, Ратиборе. Може, так краще. Завтра волхв вирішить, і ми відправимо її до Білих скель або до обрів.

Так вони й сиділи вдвох у нічній темені, більше не промовляючи ні слова.

Коли останні слова Добромисла про «Глотку» затихли, і збурений натовп почав розходитися до своїх хат та кузень, на спорожнілому майдані біля згасаючого вогнища залишилися тільки двоє.

Волхв стояв нерухомо, наче врослий у землю стовп, дивлячись у полум'я, що кидало довгі, ламані тіні на його зморшкувате обличчя. Добромисл підійшов до нього повільно. Важка рука вождя, зазвичай зайнята зброєю, цього разу опустилася без зайвих жестів. Він схилив голову — не як підданий перед паном, а як воїн перед тою силою, що стоїть за плечима старця.

— Дякую тобі, отче, за слово твоє перед родом, — глухо промовив Добромисл

Старець повільно повернув голову. Очі його, каламутні від віку, але гострі від знання, впилися в обличчя вождя.

— Не мені дякуй, Добромисле, — голос Волхва був схожий на шелест сухого листя під ногами. — Багато літ назад, коли рід збирався на це саме місце, щоб вибрати собі старійшину, я вказав на тебе. Пам’ятаєш? Тоді боги через вогонь і шепіт дуба веліли мені це зробити.

Він зробив крок ближче, і Добромисл відчув від нього запах полину та старої землі.

— Знаєш, вождю... тоді, в душі своїй, я, може, й був проти. Ти був занадто гарячим, занадто вольовим. Але я — лиш голос тих, хто не має плоті. Я виконую волю богів, а вона вища за людські вподобання. І зараз, коли натовп ревів про твою смерть, вони знову вказали на тебе. Їхня воля священна, і я й надалі буду її виконувати, поки дихаю.

Старець поклав свою суху, як корінь, руку на плече Добромисла. Хватка була несподівано міцною, майже болючою.

— Але знай, вождю, — прохрипів він, і голос його став льодяним. — Боги вказали шлях, і від долі не втечеш. Що б ти не робив, як би не кріпив засуви на брамі чи колоди в «Глотці» — те, що визначено на небі, станеться на землі. Запам’ятай це.

Волхв різко відпустив плече Добромисла. Не чекаючи відповіді, він розвернувся і, спираючись на свій костур, повільно пішов крізь туман у бік своєї хижі, що притулилася до скель. Добромисл залишився стояти один біля вогнища, а слова старця про невідворотну долю важким залізом осідали в його серці, сильніше за страх перед тисячами обрських коней.

А в цей час за стінами городища, там, де закінчувався гострий частокіл і починався прадавній, непроглядний ліс, залягла інша тиша. Вона не була мертвою — вона була затамованою.

У хащах, куди й місячне сяйво боялося прозирнути крізь сплетені віти, застигла Тінь. Була вона велетенською, занадто високою як на людину, і вся, від самого тім'я до ніг, поросла густою, збитою в ковтуни шерстю. І погляд її був прикутий не до самого городища, а до дому Добромисла, де біля печі лежала Ярина.