Сльоза і лід.

День був напрочуд теплим. Сонце Ярила вже стояло високо, тож Ясень скинув важку гуню і присів на колоду біля своєї хати. Він зосереджено вирізьблював із дерева химерні образи. Робота йшла важко: майстер так захопився, що навіть висунув кінчик язика від напруги, не помічаючи, як над ним нависла чужа тінь. 

— Кхе-кхе, — хтось обережно прокашлявся.

Ясень підняв голову. Перед ним стояв чоловік у дивному, обірваному вбранні. Одіж була настільки замурзаною, що годі було вгадати справжній колір. З-під кучми чорного, щедро припорошеного сивиною волосся на майстра дивилися карі очі — напрочуд живі на тлі розлогої, сріблястої бороди.

— Я перепрошую, чи ви Ясень? — промовив чужинець  так співуче, що Ясень чуть не розсміявся.

— Так, — відповів той, не відкладаючи різця. — А ти, мабуть, той заброда, за яким обри йдуть.

— Ні… — протяжно мовив гість. — Я не хотів. Вона сама мене привела… Мене звуть Стефанос. Я з Ромеї.

— Чули вже, — відрізав Ясень. — То що тобі треба, Стефаносе?

— Князь сказав, що я маю тобі допомагати. Відправив мене сюди, а ваші вої показали дорогу, — промовив ромей і випростався, намагаючись виглядати гідно. — Тож я прийшов.

Ясень зміряв його поглядом:

— І навіщо ти мені? Ти що, роб?

— Ні! — злякано вигукнув Стефан. — Я — вільна людина! Але маю тобі допомагати.

— Ну, то допомагай, — знизав плечима майстер.

— Що саме робити? — розгублено спитав чужинець.

— Що загадаю, те й робитимеш. Зараз іду до кузні ножа підгострити.

Ясень важко підвівся з колоди, помітно налягаючи на праву ногу.

— А що у вас із ногою? — спитав Стефан, але вмить замовк під суворим поглядом майстра.

— Не твоя справа, — буркнув той.

Вони мовчки рушили через городище. Люд навколо снував, сполоханий, з цікавістю озираючись на дивного чужинця. Стефан не витримав тиші:

— Чого це ваші люди такі заклопотані? Бігають туди-сюди…

— Учора дозірні дали знак: обри вже близько, — відповів Ясень і, пильно глянувши на ромея, додав: — Через тебе.

Стефан знітився:

— Я ж казав… вона сама мене привела. Скриня.

Біля кузні панував справжній гармидер. Навіть у мирний час тут було людно, а зараз зібрався цілий натовп мужів. Вони виносили оберемки нових наконечників для стріл, скоби та гостро наточені сокири.

— Я піду до Тихомира, — сказав Ясень, шукаючи когось очима в натовпі. — А ти тут зачекай.

Стефан лише мовчки знизав плечима.

Він сів біля кузні і почав роздивлятись навкруги. Над городищем величаво громадилися Горгани  Їхні вершини, стрімко врізалися в низьке небо. Там, на самій височині, вони танули у вогкому тумані , наче гори дихали самою холодною марою.

Біля входу кілька воїнів перевіряли щойно винесені сокири, їхні голоси перекривали брязкіт металу.

— Хай би їх Перун побив разом із тими конями! — вигукнув один, розмахуючи важкою сокирою. — Вчора вартовий на вежі над Глоткою аж охрип, так дув в трембіту, сповіщаючи про знак з Малої гори.

— І хвала богам, що то лише знак був! — відгукнувся інший, витираючи піт брудним передпліччям. — Ми цілу ніч у засідці кожен шурхіт ловили, думали — все, йдуть... А воно тихо. Аж не віриться, що обрів не …

— А Ждан де?! — голос молодого воїна здригнувся, перебиваючи старшого. — Де Вратислав із Путятою? Третю зорю їх немає!...

— Добре, що ворога не видно, — похмуро відрізав третій, оглядаючи ліс. — То вже радість, хлопче. Чисто в долах. Та де наші? Може, затисли їх десь в ущелині... Чи вони засідок наставили, а самі …

— Ратибор пішов зранку! — вигукнув перший, не давши йому договорити. — З ним ще п’ятеро... Богдан, Волот... — він махнув рукою. — Шестеро їх. Вождь велів: тільки глянути, чи справді порожньо — і одразу назад!

— І правильно! — підхопив третій, різко кивнувши. — Нема чого в бійню встрявати, поки не знаємо, де вони поховалися. На відкритому місці всі там …

— А кажуть, Ярина якась дивна стала... — раптом стишив голос один, озираючись на хати. — Бігає, тішиться вітру та сонцю, сміється до всіх, наче мале дівчисько.

— Може, це скриня з нею щось вчинила? — вклинився воїн поруч. — Старець же був там, у хаті, він точно бачив …

— І що? — запитав перший.

— Та нічого! — відмахнувся той. — Кажуть, зайшов, а потім вибіг як ошпарений і побіг до дуба молитись!

— Якби нечисть яка була, він би сказав! — зауважив чоловік із сокирою, перекриваючи шум. — Вигнали б із роду, не глядячи, що дочка вождя. А так — ніби й біди немає. Нехай собі молиться богам. Кажуть, дівка та живе у Віди, з дому майже не …

— Та виходить вона! — перебив інший. — Походить біля порога, всміхнеться деревам — і назад у дім. Ратибор ходив її провідати... Чого б це, га?

— Хто знає, — знизав плечима товариш, — хлопець він молодий, гарячий, йому аби …

— А от вождь сам не свій! — додав воїн, що стояв ближче до воріт, змусивши всіх притихнути. — Все щось видивляється на наші ґранжі, ніби шукає когось. Порожньо навколо, а він все чекає, що хтось вийде з туману. А знайти не може...

Після цих слів Стефанос, що сидів на колоді поруч, мимоволі здригнувся, незграбно поправляючи свій обірваний одяг. Мужі говорили між собою і Стефан відчував на собі їхні погляди.

— Це той... — прошепотів один із них, кивнувши в бік ромея, — ...що скриню привіз.

Вони рушили геть. І лиш чути було, як їхні голоси затихають у гуркоті ковальського молота.

Стефан лишився сам на колоді, стискаючи пальцями край порваного одягу.

«Що тут коїться? У скрині щось було, це він бачив в обрів, а тут немає — це точно. І дівчина... звідки вона взялася? Ех, не зміг я довезти ту скриню», — подумав він.

Раптом до нього підійшов кремезний чоловік, увесь у сажі, ніби з’явився з самого пекла.

— Ти хто? — пробасив він.

— Я… я Стефанос.

— Хто? — перепитав велетень.

— С… Стефанос.

— А-а, ти «той»... — здогадався коваль.

— Т… так, я «той», — відповів Стефанос, уже звикаючи, що він тут і «той», і «цей», і як його там ще називали.

— Ну де ж ти кладеш! Не сюди! — гримнув кремезний і пішов усередину, лаючи когось за незграбність.

Стефан знову лишився сам. «Якби я зміг доправити скриню Сергію... де б тепер був? Може, і розбагатів би. А так — хтозна-де. Треба якось вибиратися звідси, але без скрині. Краще живим бути, ніж мертвим».

Він зацікавлено озирнувся і придивився до тінистого кутка біля стіни. Очі його розширилися так, ніби зараз вискочать з орбіт. Стефанос весь затремтів, ноги зробилися дерев’яними, він навіть не міг підвестися.

— Е… е… е… — тільки й спромігся видавити з себе.

У цей момент підійшов Ясень. Побачивши ромея в такому заціпенінні, він штурхнув його в плече.

Він відсахнувся та, побачивши Ясеня, кинувся і заховався за його плече, показуючи тремтячою рукою в темний кут. Ясень глянув туди. У кутку лежала скриня. Та сама. Але вона була відчинена. Та скриня, що ночами приходила ромею у снах крижаним жахом... Йому здалося, що вона відкрила свою чорну пащу і зараз поглине його.

— Т… т… там в… в… вона! — тільки й вимовив він.

Ясень дивився то на нього, то на скриню, а потім промовив:

— Не бійся, — сказав Ясень. — Волхв уже зробив над нею обряд очищення…

Він на мить замовк, дивлячись на відчинену скриню.

— Мав би зробити.

— В… в… вона відкрита! Там було воно... що обертає плоть на кригу, — пробурмотів Стефан.

Ясень знизав плечима, але очей від скрині не відвів:

— Ну… нікого ж не обернула.

Стефан відпустив Ясеня, але продовжував триматися за його спиною.

— Навіщо її сюди притягнули? — стиха запитав він.

— Тихомир хотів із неї наконечників накувати, та залізо негоже. Не дзвенить, — відмахнувся Ясень.

— А хто той у сажі, що на всіх кричить? — Стефан кивнув у бік горна.

— То коваль Тихомир. Він завжди такий, ніби сам у вогні припікається.

Ясень уже рушив до виходу, та Стефан застиг, витріщившись на скриню. Він уперше бачив її відчиненою. В голові переплелися думки про те зло, що роками було там заперте — яким воно було на вигляд? Якого кольору?

— Пішли вже! — гукнув його Ясень, виводячи зціпеніння.

Назад вони йшли через городище, повз житла. Проходячи біля хати Віди, знову побачили ту дівчину зі скрині. Вона сиділа біля порога.

— Ось вона, та що з’явилася зі скрині, — промовив Ясень стиха.

— Ага, — відгукнувся Стефан.

— Ти знаєш її? Бачив колись? — спитав тесля.

— Ні, ні разу. Я вперше її бачу, — ромей пильно дивився на дівчину.

— А вона була закрита... її що, випустили? — боязко спитав ромей.

— Так. Старець провів обряд. Немає нечисті в ній, вона жива.

Він мимохідь торкнувся пальцями чорного дерева в сумці. В ту ж мить дівчина здригнулася. Вона злякано притиснула долоні до грудей. І глянула їм услід. Але вони вже не бачили цього. Пішли далі.

Між хатами спалахували рухи: курка з відчайдушним сокотінням вискочила прямо з-під ніг Стефана, а хлопчик на даху сусідньої будівлі гукав, розмахуючи руками.

— Вона може бути тихою… а в серці мати змія, — промовив Стефан, озираючись на жінку, яка на сусідньому подвір’ї люто лякала курей, махаючи порожнім відром.

— Хто це сказав? — перепитав Ясень.

— Духом… тільки Духом це женеться. Кажуть… наші святі отці.

— Волхв говорить, що вона людина, і в ній є сльоза Дажбога.

— Ви відпустили цю… істоту тільки тому, що вона має кров і сльозу? — Стефан не приховував подиву.

— А хіба цього мало? Вона плаче, як ми, і руда в її жилах гріє так само.

Ясень зупинився, щоб пропустити двох мужів, які важко дихали, несучи на плечах зв’язку щойно викуваних сулиць. Наконечники були не просто гострі — вони були зроблені поспіхом, на них ще було видно сліди від молота Тихомира. Залізо дихало жаром, обпікаючи повітря навколо Стефана.

Стефан мимоволі стиснув на грудях хрест.

— Дивно, — повторив він. — Ви довіряєте плоті й крові там, де ми довіряємо лише Господу.

— Мої боги дивляться на нас оком Сонця, — спокійно мовив Ясень, поки поруч дівчинка в короткій сорочці з дитячим реготом промайнула повз них, ледь не збивши ромея з ніг.

— Вони в теплому вітрі й у шумі цього дуба. А де твій Бог, ромею?

Стефан затнувся. Прямо перед ним великий сірий кіт блискавкою рвонув під пліт, полюючи на горобців.

І він подумав,  якби сказати, щоб Ясень зрозумів.

— Він не в дубі, Ясеню… і не в громі. Він вище. Він той, хто створив і дуб, і грім… і нас.

— Ну то й добре. Значить, не кинув тебе твій Бог.

Вони повернули. Хтось у дворі розколов товсту колоду, і тріски розлетілися врізнобіч. Стефан здригнувся, показуючи теслі свій хрест.

— Це хрест. Освячений молитвою. Він мене оберігав.

— А… — Ясень кивнув. — У нас теж носять обереги. У нас теж є знаки. Знак роду. Ставиш його на свою худобу, на борті з медом... Кожен знає: це твоє.

— Ого, це вже ціла наука, — усміхнувся Стефан, спостерігаючи, як собака біля воріт хотів рвонути до них, але, передумав і влігся в пил.

Ясень зупинився і пильно глянув на ромея:

— Наші старі вої ходили на Царгород. Говорили, що пишно ви живете, та немає світла у ваших серцях.

Стефан глибоко зітхнув.

— Що є, то є, Ясеню.

— А що ти шукав у нашій стороні? — спитав тесля.

— У вашій — ні. До цього часу я навіть не знав, що тут, серед гір, живуть люди.

Стефан мружився, намагаючись охопити поглядом величні вершини Горганів.

— Як же ви тут живете? З ким торг ведете?

— Інші роди приходять. Привозять рибу, зерно. Ми їм — шкіри та сіль.

— Сіль? — Стефан аж зупинився. — У вас є сіль?

З сусідньої хати вискочив чоловік, стискаючи в руках сокиру. Він важко дихав, не озираючись назад. Слідом за ним на поріг вибігла жінка.

— Домажире! — крикнула вона, простягаючи до нього руки. — Я тобі говорила: я не піду нікуди без тебе!

Чоловік зупинився лише на мить, обернувши до неї перекошене обличчя.

— Младо, бери все і тікай до лісу! — гаркнув він так, що здригнулися птахи на стрісі.

Він розвернувся і швидким кроком пішов у бік воріт, перевіряючи пальцями гостроту леза сокири. Млада залишилася стояти під стіною, затуливши рота долонею.

Ясень лише повів плечем, ніби не помічаючи того, що сталося, і кивнув у протилежний від Глотки бік, де під самою скелею тулилися густі зарослі.

— То, може, покажеш мені? — запитав ромей, намагаючись відвести погляд від чоловіка з сокирою. Ясень зміряв його важким поглядом, поки повз них з криком пробігла жінка, розмахуючи лозиною на гусей.

— Чого б це я мав показувати наше добро чужинцю? Зараз не до солі, ромею.

— А що, обрів чекали, а їх немає?

— Немає. І то добре.

За цією розмовою вони й не зчулися, як зупинилися біля дому. Біля них пробігла жінка з хлопцями, тягнучи малих за руку так швидко, що ті ледь встигали переставляти босі ноги.

— Пішли швидше! Це напевне вже повернувся… Ждане… Ждане! — кричала вона комусь, хто показався вдалині.

Ясень з ромеєм дивились їй услід, поки її крик не розчинився у гаморі городища. Потім тесля повернувся до Стефана:

— Будеш біля мене. Матері допомагатимеш. А спатимеш он там, у клуні. — І пішов до хати.

З далекого кутка знову донісся брязкіт сокири об камінь. Життя городища не зупинялося ні на мить, хаотичне і гучне, лишаючи Стефана наодинці з його хрестом та чужими богами.

Ясень переступив поріг. У хаті пахло сухим кропом, чебрецем і кислим тістом — запахами, що зазвичай обіцяли спокій, але сьогодні вони здавалися чужими. Мати поралася біля печі, згорблена. Батька не було вже багато літ — він пішов до предків ще тоді, коли Ясень ледь діставав головою до краю стола. Мати виростила їх сама..

— Де ти був, Ясеню? — спитала вона, не обертаючись, але він відчув її пильний, всевидющий погляд спиною. — Знову до коваля ходив? До Зоряни?

Ясень зупинився посеред хати.

— Ходив ніж острити, — глухо відповів він, торкнувшись держака на поясі.

Мати важко зітхнула, відставивши рогач.

— Богдан пішов провідати в долини, що там... Хоч би вберегли його боги. Груди мені тисне, сину, ніби камінь поклали.

Вона поклала руки на груди.

— За Младою дивиться, марить нею. Та хіба дозволить її рід їм бути разом? У неї є гранжа, худоба, повні засіки... А в нього що? Тільки сулиця.

Вона замовкла, вдивляючись у вогонь, наче бачила там майбутнє, яке їй не подобалося. Потім повільно повернула голову до Ясеня.

— І Зоряна не твоя буде. Коваль за неї викупу зажадає такого, що нам і за три життя не зібрати. — Мати вдивлялася у вогонь.

— Там чужинець, Стефан звати. Буде з нами. —промовив Ясень.

— Робів у нас не було споконвіку, — проговорила мати. — Чим ми його прогодуємо?

— Не роб він. Це той, що прийшов до нас недавно.

— То це Добромисл тобі так віддячив за те, що ти його малій Любаві ляльку з дерева вистругав?

— Не знаю, не питав, — відповів той.

— Кажуть, через нього обри на нас ідуть.

— Немає обрів, — спокійно промовив Ясень.

— Немає... А Богдан пішов. Не знаємо, де вони чекають.

— Повернеться Богдан.

— Ждана й Путяти теж немає. Жінка Ждана сама не своя. Знак подали, а самих немає.

— Прийдуть, — коротко кинув син.

— Немає їх. Згинули, — схлипнула мати і замовкла.

Ясень міцніше стиснув ніж на поясі. В хаті стало душно. Він мовчки вийшов.

Згадав Зоряну. Згадав, як вона сміялася в кузні — той сміх нагадував дзвін ковадла. Згадав учорашнє: як він разом із нею повалився на землю. Вона тоді так на нього глянула. Раніше він думав, що вона тільки кепкує, і це його дратувало. Тепер уже не знав.

Слова матері гуділи в голові. Коваль — знаний чоловік на все городище. А він? Таких, як він, багато. А ще ця крива нога.

Ясень став на порозі і глянув в небо глибоко вдихаючи. Неподалік Стефан, крехчучи та бурмочучи щось незрозуміле, згрібав солому в купу, намагаючись облаштувати собі бодай якусь подобу ложа.

Ясень не зважав на нього. Його думки все ще крутилися навколо слів матері. І він мимохідь засунув руку в сумку і там намацав той кусок дерева. І тут він згадав що коли вони були біля дівчини. Тоді він торкнувся руками цього дерева і воно морозило руку.

Він обережно, кінчиками пальців, витягнув чорний брусок. При тьмяному світлі вечірньої заграви дерево виглядало чужим. Воно не відблискувало, навпаки — здавалося, що воно всмоктує в себе залишки дня.

«Шматок як шматок... — подумав Ясень — віднести б до волхва. Старець знає, як з нечистю розмовляти. Ану ж бо воно прокляте?»

 Але цікавість майстра була сильнішою за страх. Це дерево не було схоже на морений дуб, воно було занадто гладким, занадто «німим». Ясень хотів знати, що там, під цією чорною шкірою. Чи воно гниле? Чи воно всередині таке ж темне, як зовні?

Він витягнув ножа. Лезо, щойно нагострене в Тихомира, блиснуло холодною сталлю. Стефан на мить завмер, побачивши зброю в руках теслі, і втиснувся в солому, не сміючи дихнути.

Ясень приставив вістря до краю бруска. Він очікував, що ніж легко ввійде в м’якоть, як у липу чи сосну. Але сталь ковзнула — і ніби відсахнулася, видавши дивний, ледь чутний звук, схожий на зітхання.

Тоді він стиснув руків’я міцніше, вперся великим пальцем у обух ножа і натиснув щосили, намагаючись відколоти бодай тріску. Та ніж тільки зірвався з рук чуть не порізавши Ясеня.

Він повільно відклав ніж. Підніс чорний брусок до самого обличчя, мружачись від яскравого світла. Раптом під певним кутом проступили  химерні знаки. Вони не були вирізьблені, вони там були постійно, ніби виросли з деревом.

— Стефане, — глухо промовив він, не зводячи очей із дерева. — Ти ж казав, що розумієшся на знаках?

Стефан ворухнувся у соломі. Його скуйовджена голова з’явилася у дверях клуні, а очі боязко блиснули в сутінках.

— Розуміюся, — тихо відповів ромей.

— То підійди й глянь, що тут.

Стефан з острахом вибрався зі свого солом'яного лігва. Він підійшов до Ясеня, тримаючись на відстані витягнутої руки, наче брусок міг раптово вибухнути або вкусити його.

— А що це за дерево? — спитав він пошепки, з оглядкою навколо. — Звідки воно?

— Нічого, — відрізав Ясень, міцніше стиснувши знахідку. — Просто знайшов. Дивись на знаки.

Ромей нахилився нижче, пильно вдивляючись у темну поверхню. Він провів тремтячим пальцем у повітрі над бруском, не наважуючись торкнутися його.

— Не знаю, Ясеню... — нарешті промовив винувато Стефан.— Я вперше бачу такі письмена. Тут не наші знаки.

Ясень повільно відклав чорний брусок на коліна. Він підняв голову і пильно глянув на ромея.

— То треба взнати, що вони означають, Стефане, — промовив Ясень.

Тієї ж миті, коли Ясень проходив повз дім Відин, дівчина сиділа на порозі. Вона підставила обличчя сонцю, відчуваючи, як тепло розливається по шкірі. Городище жило своїм гамором, а гори вдалині здавалися нерухомими й мирними.

І раптом вона здригнулася.

Різко розплющила очі. Сонце все ще світило — але її трясло. Вона схопилася руками за груди, ніби намагаючись втримати серце, яке раптом стало важким, як камінь.

Дівчина глянула в бік Ясеня та ромея. Вони вже відходили.

Не в силах більше терпіти сонячне світло, вона  підхопилася і пішла до хати. Всередині панувала напівтемрява. Вона сіла в кутку, обхопивши коліна.

Дівчина затремтіла ще дужче. Вона не розуміла, як, але губи самі почали шепотіти слова.

— Коло... начеркни коло...

Вона повторювала і повторювала ці слова. У цей момент до хати зайшла Віда. Вона вже відкрила рота, щоб щось сказати — і застигла.

Слова застрягли в горлі, а серце, здавалося, от-от вискочить з грудей. Вона дивилася на цю істоту, безпорадно хапаючи ротом повітря, наче риба, викинута на берег. Ноги підкосилися, і жінка просто осіла на підлогу.

Дівчина різко повернулася до Віди, що нерухомо лежала на землі, і поспіхом підбігла до неї.

— Відо! Відо! — закричала вона, хапаючи стару за плечі й намагаючись привести до тями.

Віда вдихнула і розплющила очі.. Перед нею на колінах стояла дівчина і трясла її за плечі.

— Відо! — крикнула вона.

— Твої очі... — прохрипіла Віда.

Дівчина відсахнулася. Вона закрила обличчя руками і затряслася. З-під пальців потекли сльози.

— Мені здалося. Вони були не такі. — видихнула Віда. —Не наші.

Вонаа важко підвелася і сіла на лаву. Руки в неї все ще тремтіли.

— Ти говорила про якесь коло?

— Я… не пам’ятаю… — дівчина підняла голову. — Мені страшно.

Віда мовчала. Вона дивилася на дівчину, яка та плакала біля її ніг.

Віда протягнула руку і торкнулася волосся дівчини.

— Мовчи про це. Люди в городищі й так налякані обрами. Якщо подумають, що ти нечисть — уб’ють.

Дівчина притиснулася щокою до коліна Віди.

У хаті було темно, тільки вугілля в печі жевріло червоним. Дівчина раптом затихла. Її плач обірвався. Вона завмерла, притиснувшись щокою до коліна старої.

Кінчики пальців миттєво затерпли. Холод пішов не від повітря — зсередини. Від грудей. Розтікся по жилах. Вона здригнулася, відчувши, як серце на мить спіткнулося і стало важким.

Дівчина глянула на свої долоні. Тонкі, з рожевою шкірою.

«Що, як мене не врятували?..»

«А просто знайшли те, що мало лежати вічно?..»

Тієї ж миті її очі змінилися. Синява зникла. Зіниці розчинилися в білій паморозі. Погляд став, як небо перед першим снігом.

За мить  очі знову стали синіми  й повними сліз. Вона ще міцніше вчепилася в поділ сорочки  Віди

— Мені просто страшно, — прошепотіла вона.

Віда гладила її по голові. І нічого не бачила.

У той самий час на горі, біля стін хати вождя, насупивши брови, стояла Ярина.

— Вона прокидається?.. —прошепотіла вона.