Мавка.

Свідомість поверталася до Путяти повільно. Голова була важкою, наче налита свинцем. Він не відразу зрозумів, де знаходиться і що з ним сталося. Поступово навколишній світ почав проступати крізь туман перед очима. Він лежав на чомусь м’якому і вогкому, не маючи сили навіть поворухнути пальцем. Кожна секунда повернення до тями здавалася вічністю, бо реальність обіцяла бути страшнішою за будь-яке забуття.

Першим почув запах  прілого моху, який змішався з гострим смородом гнилої деревини. Ліс пахнув смертю, що роками вмирала у вогкості під густими кронами смерек. Повітря здавалося настільки задушливим, ніби дерева намагалися заштовхати йому в легені пухку землю замість кисню. Кожен вдих давався з боєм, легені впиралися в щось гостре всередині грудей. Путята лежав на спині, дивлячись у невідомість. Він не міг розібрати, де небо, а де коріння старих велетнів, що схилилися над ним у мовчазному очікуванні.

Все здавалося розмитим і чужим. Він спробував зосередити погляд на чомусь одному, але дерева наче плавали в сірому мареві. Холод землі пробирався під одяг, висмоктуючи останні залишки людського тепла.

Путята спробував підвестися. Сперся на лікоть, зціпивши зуби від напруги. Але світ миттєво вибухнув спалахами болю. У правому ребрі наче повернули розпечений ніж. Гострий уламковий біль перехопив дихання, змусивши Путяту знову впасти на вологу підстилку. Темрява на мить застелила очі, а з горла вирвалося хрипке шипіння. Він зрозумів, що рана серйозна. Тіло відмовлялося слухатися волі, перетворюючись на важку ношу. Кожен рух коштував неймовірних зусиль, які не приносили нічого, окрім нових мук. Він лежав, задихаючись від власної безпорадності серед байдужих стовбурів дерев.

Голова гуділа. З глибокої рани на лобі невпинно сочилася гаряча, липка кров, застилаючи очі червоною пеленою. Путята намагався витерти її рукою, але пальці були слабкими і тремтіли. Кожна спроба просто повернути голову викликала напад нудоти. Він був один. Безпорадний воїн, розірваний болем, чиє життя тепер залежало від примхи лісових духів.

День минав у гарячковому заціпенінні. Путята втрачав лік часу. Години змішувалися в один нескінченний потік болю та марення. Він слухав лише власне хрипке дихання, яке здавалося йому найгучнішим звуком у лісі. Сюрчання комах дратувало, вони вже почали кружляти над його ранами, відчуваючи близьку поживу. Сонце повільно хилилося до обрію, але його світло не приносило радості. Воно розливало між стовбурами тривожний багряий колір, схожий на розлиту кров. Світ ставав похмурим, готуючись до приходу ночі, якої Путята боявся найбільше у своєму теперішньому стані.

Саме тоді, у вечірньому мареві, він помітив її. Спершу це була лише біла пляма, тонка постать, що виникла між деревами. Серце воїна здригнулося від раптової надії. «Невже поселення поруч?» — майнуло в голові. Він подумав, що його нарешті знайшли свої. Може, це донька пастуха шукає вівцю, що заблукала в хащах? Або мисливиця, чий зір гостріший за орлиний, помітила його здалеку? Надія спалахнула яскравим вогнем, даючи сили на останній ривок. Він хотів вірити, що це порятунок, що зараз прийдуть люди і заберуть його з цього проклятого місця.

Він спробував покликати на допомогу. Відкрив рот, щоб вигукнути слово, але з горла вирвався лише слабкий, хрипкий стогін. Голос зрадив його, перетворившись на безсиле сипіння. Постать наближалася. З кожним її кроком надія Путяти почала перетворюватися на крижаний спокій жаху. Постать не йшла — вона пливла над землею. Її білий одяг не чіплявся за колюче коріння, а поділ сукні не торкався вогкого моху. Вона рухалася безшумно, наче туман, що стелеться низиною перед світанком. Жодна травинка не зім’ялася під її вагою, жодна гілочка не тріснула.

 «Сама Лада прийшла спасти мене», — промайнула божевільна думка в його гарячці. Він на мить заплющив очі, готуючись відчути тепло божественної руки на своєму лобі. Путята чекав на чудо, на милосердя великої богині життя. Але коли він знову розплющив очі і глянув на неї ближче. Це була не жінка з плоті і крові. Перед ним стояла мара, що вийшла з самих глибин Нави — світу мертвих.

«Нявка!» — хрип перерізав горло, наче іржаве лезо. Те, що він колись чув від дідів на печі, тепер стояло перед ним. Він спробував відштовхнутися, але пальці лише безсило гребли вогкий мох. Біль у ребрі нагадав про  себе новим спалахом, але Путята його майже не чув. Весь його погляд звузився до цієї білої постаті, що не знала жалю.

Вона підійшла зовсім близько. Казки не брехали: нявки були вродливими до болю. Її обличчя здавалося вирізьбленим із найчистішого білого каменю, але ця досконалість лякала — на шкірі не було жодної пори, жодної зморшки, лише мертва, місячна гладкість. Волосся пахло  вогким нічним лісом.

Коли вона заговорила, Путята відчув, як по хребту прокотився липкий холод. Її голос був чистим, наче дзюрчання струмка, але цей звук не мав відлуння. Він не вдарявся об стовбури дерев, а губився в них, залишаючи по собі тишу.

— Не бійся, воїне, — промовила вона — Сама Лада попросила мене допомогти тобі.

Ім’я богині  вдарило по свідомості Путяти, наче хмільний напій. Розум почав зраджувати його. «Лада?» — промайнуло в тумані гарячки. На мить захотілося просто заплющити очі, піддатися цьому чистому голосу, дозволити йому вимити біль із поламаних ребер. Але десь глибоко в душі ворушився первісний звір, який ще хотів жити.

Напруга боролася з оманливим спокоєм. Поки вуха Путяти пили солодку брехню про милосердя богів, його руки, гарячково нишпорили під боком. Він шукав сталь. Йому потрібна була холодна, чесна вага бойового ножа чи хоча б шорстка рукоять сокири. Будь-що, що належало світу людей і заліза.

Але пальці знаходили лише слизьке, мов змії, коріння та гниле листя, що розлазилося під нігтями. Сокира лишилася там, на поляні. Ніж зник у  яругах.

Путята зрозумів: він голий перед цією істотою. Беззахисний, як немовля, кинуте на поталу вовкам.

Нявка спостерігала за його марними пошуками. Вона не ворухнулася, не допомогла, лише дивилася, як він гребе пальцями багнюку. На її губах з’явилася посмішка — тонка, ледь помітна.

— Шукай, шукай... — прошепотіла вона, і в цьому голосі відчувався не співчуття, а голод.

Вона наблизилася ще на крок. Раптом простір між ними просто зник. Путята навіть не мигнув повіками, як вона опинилася зовсім поруч із ним. Вона не сідала — просто миттєво опинилася біля його обличчя, наче сам ліс присунув її до нього. Її присутність принесла не людське тепло, а дивний холод. Відчував її дихання, але воно не пахло життям. Воно було холодним, як вітер, що виривається з глибокої кам’яної печери взимку.

Воїн завмер, затамувавши подих. Путята подивився прямо в її очі, шукаючи там бодай тінь жалю чи милосердя Лади. Він хотів побачити хоч іскру людського в цій масці краси. Але те, що він побачив, змусило його кричати всередині від жаху. В очах нявки не було нічого. Це були очі не живої істоти, а дзеркала самої Нави.

У цій порожнечі він зрозумів. Вона дивилася на нього так, як дивляться на дерево, що впало: без жалю, але й без злості. її краса була наче маска  для мертвої. Путята відчув, як гаряча кров на голові почала ставати ніби  прохолодним сріблом. Біль почав зникав. Язик нявки, вологий та холодний, торкнувся його рани. Вона злизувала кров, і разом із нею відступав відчай. Її слова лилися, як солодкий мед у відкриту рану, заколисуючи його свідомість і волю до боротьби.

— Твоя кров солона, як сльози, але я заберу її гіркоту, — шепотіла вона.

Він дивився в її біле обличчя і починав вірити. Розум, затьмарений болем і чарами, піддавався. «Боги почули! Боги прислали її!» — переконував він себе. Його губи ледь помітно шепотіли слова вдячності, хоча розум ще кричав про небезпеку. Пальці нявки вже торкалися його обличчя, обтяжуючи повіки невидимим вантажем.

— Спи, Путято, — мурмотіла вона. — Смереки бережуть твій спокій.

Він провалився в глибокий сон, вперше за довгі і криваві дні не чекаючи підступного удару в спину. Йому снилося літо. Безмежне поле золотого жита хвилювалося під теплим вітром. Пахло хлібом, сонцем і самим життям. Посеред цього золота бігла вона — його кохана Віста. Її сміх був дзвінкішим за всі струмки Скальника, а русява коса розвівалася на вітрі, наче сонячний промінь. Вони ще не встигли обійти навколо священного дуба, не стали перед лицем Лади, але він знав: вона — його доля. Уві сні Путята простягав до неї руки, відчуваючи тепло її шкіри. Він не був воїном. Він був просто щасливим чоловіком.

Раптом у його сні сонце здригнулося. Воно почало швидко холонути, втрачаючи своє золото. Поле жита на очах почорніло, перетворюючись на гострі стебла мертвої, сухої трави. Віста все ще бігла попереду, але її постать ставала дедалі прозорішою. Вона розчинялася в сірому мареві, наче дим від багаття. Путята кричав її ім'я, зриваючи голос, але звук в’язнув у горлі, як мокрий пісок. Він залишився зовсім один посеред великої порожнечі. Замість співу жайворонків тепер чувся лише тужливий свист вітру в голих, мертвих кронах дерев. Страх повернувся до нього.

Він кинувся вперед у своєму сні, намагаючись наздогнати тінь коханої. Він біг серед дерев,  де по скронах стікав мед. Де жила його кохана. Він шукав її та ніде не знайшов. І тут земля під його ногами раптом стала мохом, що тягнув його вниз. Він влізав у глибину, де не було ні сонця, ні світла. Путята розплющив очі, над ним все ще схилялася вона. Її погляд був глибоким і нерухомим, як лісове озеро без дна. Він хотів підвестися, бо жах сну все ще калатав у серці, але тіло його не слухалося. М’язи стали м’якими, наче розварене зерно. Він не відчував у собі жодної сили.

Нявка ледь торкнулася його чола кінчиками пальців. Цей дотик був сильнішим за будь-які залізні кайдани.

— Ти ще не готовий, — шепотіла вона, схиляючись до самого вуха. — Твій дім далеко, а ліс — дуже близько.

Він намагався вхопитися за образ Вісти, що ще жеврів у пам'яті, але морок знову почав тягнути його назад. Дні його полону минали у липкому напівзабутті. Все змішалось з маревом так щільно, що він уже не знав, де закінчується біль і починається сон. Його людська сутність почала повільно розчинятися під цим холодним лісовим поглядом.

На п’ятий день голод став нестерпним. Він відчував його як дикого вовка, що гризе його нутрощі зсередини. Нявка принесла йому ожину. Ягоди були великими, чорними, як зіниці самих лісових духів. Вони були покриті холодною нічною росою. Коли вона клала їх йому до рота, ягоди вибухали терпким, солодким соком. Цей сік миттєво знімав слабкість, наповнюючи тіло дивним відчуттям. Потім вона напувала його березовою живицею прямо зі своїх білих долонь. Путята пив жадібно, не в змозі відірватися від цієї холодної цілющої вологи, що дарувала йому життя.

Смак живиці був солодким,  з присмаком землі, сирості та прілої кори. З кожним ковтком Путята відчував, як лісова кров наповнює його власні жили. Він ставав менше воїном і більше частиною цього лісу. Її голос став ще солодшим за лісовий мед. Вона нашіптувала йому, який він гарний і сильний, порівнювала його зі старим дубом. Вона гладила його волосся, і ці пестощі були чужими, але водночас такими приємними для змученого тіла воїна.

Вона приручала його, як лісового звіра, що потрапив у пастку. Її слова огортали його розум щільною пеленою. Нявка витісняла з нього всі спогади: про батька, матір, рід, Вісту. Вона хотіла, щоб світ для нього стиснувся до цієї галявини. Щоб він бачив усе лише її очима — очима, в яких не було ні жалю, ні смерті, лише вічний кругообіг лісового життя. Путята раптом відчув холодний жах від її слів. Він зібрав залишки волі, щоб чинити опір цій м’якій силі.

— Це пусте... все пусте, — прохрипів він, намагаючись відштовхнути її руку.

Він почав говорити про городище, про білий дим рідних багать, про свою Вісту. Він говорив, що вона виходить за частокіл, і чекає його.

— Вона чекає! Ми будемо разом перед Ладою! Ти не забереш мене, дух лісу! — вигукнув він.

Цей крик відгукнувся різким болем у його грудях, але він намагався бути твердим, як камінь. Путята хотів нагадати собі, хто він є насправді. Але вона лише посміхалася у відповідь на його вигуки. У її посмішці було вікове терпіння.

Він дивився на неї, намагаючись побачити ту порожнечу Нави, яку бачив раніше. Але раптом він завмер. Вона ставала схожою на Вісту. Ті ж самі лінії брів, той самий нахил голови, навіть погляд став теплим. Його розум, отруєний лісовим соком та чарами, почав зраджувати його.

— Віста? Ти прийшла за мною? — прошепотів він, тягнучи тремтячу руку до її щоки.

Ліс зникає, і він знову в безпеці. Істота не заперечувала. Вона лише дозволяла йому вірити в цю солодку оману.

Путята здригнувся. Він почав хитати головою, намагаючись витрусити це марення, як собака витрушує воду після переправи через річку.

— Геть! Ти не вона! Ти марево! — закричав він, знову побачивши холод у її очах.

Лють на мить дала йому сили, і він вирішив підвестися будь за що. Він не хотів помирати тут, перетворюючись на тінь лісу. Його рука вперлася в мох, він напружив усю спину, готуючись до останнього ривка. Але світ навколо знову здригнувся. Ліс наче закричав разом із ним, готуючись нанести свій вирішальний удар у відповідь на непокору.

Тільки-но він відірвав спину від її колін, страшний біль прошив його понівечені ребра. Це було схоже на розпечену блискавку Перуна, що вдарила прямо в груди. Легені перехопило, він не міг зробити навіть короткого вдиху. Біль був таким нестерпним, що в очах миттєво потемніло. Його тіло, яке він вважав майже зціленим, виявилося в’язнем власних ран. Він упав назад на землю, важко і хрипко дихаючи. Кожен подих тепер був схожий на ковток розплавленого свинцю, що випалює все всередині. Вона знову схилилася над ним із незмінним спокоєм.

— Ти слабкий, людська дитино, — тихо промовила вона.

Її голос  був прохолодним, як повітря в глибокій печері.

— Твоє тіло кричить про спокій. Навіщо ти кличеш ту, якої немає поруч? Навіщо ти мучиш себе цією пам'яттю, яка приносить лише вогонь у твої кості?

Вона знову торкнулася його чола.

— Забудь... просто забудь усе. У забутті немає ні болю, ні страху. Ти станеш вічним, як ці гори.

Путята намагався боротися, але біль забирав усі його сили до останньої краплі. Він відчував, як повільно гасне, немов вуглик в згасаючому вогнищі. Він знову провалився в сон. Тепер там не було ні сонця, ні золотого жита, ні світлого обличчя Вісти. Путята бачив лише безмежний, величний і страшний ліс. Дерева там були такими високими, що повністю закривали небо. Їхнє коріння спліталося в хитромудрі вузли, що нагадували застиглих у камені змій.

Путята ішов цим лісом у своєму маренні. За кожним стовбуром йому ввижалися тисячі очей. Вони спостерігали за ним без ненависті, але і без жодної краплі любові. Він шукав у своєму сні хоча б маленький натяк на рідне городище. Де високі вали? Де запах диму від вечірнього вогнища? Де гавкіт псів і дзвінкі крики дітей? Нічого цього не було. Тільки вічний, монотонний шум вітру в кронах смерек і шурхіт старого листя.

Він зупинився і спробував згадати обличчя свого батька. Але замість рідного обличчя він бачив лише потріскану кору старого дуба. Спробував згадати стіни своєї хати, але бачив тільки холодні сірі скелі, вкриті лишайником. Його минуле розсипалося, як суха глина під ударом сокири. Воно перетворювалося на пил, який миттєво підхоплював лісовий протяг. Найстрашнішим було те, що ім'я «Віста» більше не викликало в серці колишнього тепла. У своєму сні він кликав її, але ім'я поверталося до нього лише порожнім лісовим відлунням.

Він не міг згадати навіть колір її очей. Тепер вони здавалися йому прозорими, як вода в холодному гірському потоці. Її сміх став для нього просто шумом дощу по листю. Вона не просто зникла — вона стала частиною цього великого лісу в його пам'яті. Путята відчув, як холодна порожнеча заповнює його груди там, де раніше палала любов і надія. Коли він прокинувся на наступний ранок, він уже не відкрив очей повністю. Навколо панувала тиша, яку порушувало лише ритмічне дихання самого лісу.

Він більше не відчував ні голоду, ні спраги. І, що було найдивнішим, він більше не відчував болю у своїх ранах. Путята лежав головою на колінах істоти, і йому було  байдуже, хто вона така. Його розум став чистим і порожнім, як замерзле зимове озеро. Городище, Віста, старі боги — все це тепер здавалося йому далекою казкою, яку він колись чув дуже давно. Він просто дихав в один такт із навколишніми деревами. Він був слабким, він був ніким. Він нарешті став частиною цього лісу.

На дев'ятий ранок сонце так і не пробилося крізь крони, та Путяті воно було вже не потрібне. Тіло більше не тремтіло від холоду. Глянувши на свої руки, він не впізнав їх: крізь бліду шкіру просвічували зеленкуваті жили. Кров уповільнилася, стала густою та прозорою, наче березова живиця. Рани на ребрах затягнулися сріблястим рубцем, схожим на лишайник, а биття серця нарешті вщухло.

Світ змінився назавжди. Розширені зіниці поглинали кожну тінь, а яскраві барви — червона кров та золотий хліб — просто вицвіли. Тепер він бачив лише тисячі відтінків сірого, срібного та смарагдового. Нявка більше не здавалася примарою; її шкіра випромінювала м’яке світло, а подих переплітався з лісовим туманом.

Путята спробував вимовити ім'я нареченої, але з горла вирвався лише скрип старого дерева. Людська мова стала набором безглуздих звуків. Він забув, як складаються слова про любов чи дім, проте чітко чув шепіт моху та суперечки коріння старих смерек. Розум став гладким і холодним, як річкова галька, вимита гірською водою — спогадам там не було місця.

Постать повільно підвелася. Її волосся тягнулося за нею, наче павутиння. Без жодного слова він відчув її наказ кожною клітиною нового тіла. Це був поклик безодні, якому неможливо протистояти. Путята вперше за дев'ять діб звівся на ноги. Біль зник, поступившись дивній невагомості. Він зробив крок, і вогкий мох радо привітав його, навіть не прим’явшись під вагою.

Він рушив за нявкою вглиб хащі. Гілки, що раніше дряпали шкіру, тепер слухняно відхилялися вбік. Він навіть не озирнувся назад.

Раптом повітря здригнулося. Регіт розкотився над скелями, і кожне дерево підхопило його жахливим скрипом, вітаючи нового мешканця хащів. І крізь це  відлуння почувся голос.

— Ти мій, — прошепотіла вона.