Коли не вертаються.

Коли не вертаються

Повітря навколо кузні було густим і гарячим, наче кисіль. Дим виїдав очі, а ритмічне гупання молота об ковадло віддавалося в самих кістках. Чоловіки, заляпані сажею, хапали ще гарячі наконечники стріл і мовчки йшли до частоколу. Кузня була зрубом із обпаленими стінами. Крізь щілини в покрівлі пробивалися стовпи світла, що тонули в густій сизій парі. У самому центрі дихало горно — відкрите вогнище, обкладене каменем. Там, у розпеченому деревному вугіллі, залізо перетворювалося на м'яку, піддатливу плоть, що різала очі світлом

Поруч двоє хлопців-помічників, обливаючись потом, невпинно тягнули руків’я шкіряних міхів. Кожен їхній поштовх відзивався лютим шипінням вогню, який викидав іскри на чорну, встелену окалиною долівку. Тихомир, із жилястими руками, що здавалися міцнішими за дуб, вихоплював кліщами розпечену смугу металу й клав її на ковадло — масивний залізний куб, вбитий у велетенський дубовий пень.

Гуркіт був таким, що закладав вуха: металевий дзвін молота переплітався з шипінням води в діжках, куди коваль кидав готові наконечники для загартування. Повітря пахло кислим залізом, горілим деревом і тривогою. Коваль виготовляв не прикраси, а грубі, смертоносні наконечники для стріл і сулиць, що мали зупинити ворога.

Подалі від кузні, де його ніхто не бачив, сидів Ясень на низькій колоді біля тієї самої скрині. Весь цей гармидер навколо здавався йому далеким. Його пальці повільно обводили химерні візерунки на дубових стінках.

— Який майстер це робив... — бурмотів він собі під ніс. — Це ж треба так дерево відчути, щоб воно наче заговорило.

Ясень повільно повів мозолистими пальцями по кришці скриньки. Він сам усе життя різьбив по дереву, але ці знаки змусили його руку здригнутися. Поверхня була поцяткована дрібними, ледь помітними символами. Під пучками пальців вони відчувалися не як звичні надрізи ножа, а як дивне, живе сплетіння — чи то коріння, що вгризається в землю, чи то тонкі зміїні тіла,  що завмерли в очікуванні. Лінії були занадто тонкими, занадто рівними, ніби їх не різали, а випалювали світлом — тонко, майже невидимо

— Що ти з цією скринею панькаєшся? — почулося ззаду знайоме хеккання.

Ясень навіть не озирався — він упізнав би голос Зоряни серед тисячі.

— Дивлюся, — коротко кинув він.

— Я ж казала, батько казав, що знаки ці — недобрі, — вона підійшла ближче.

— Може, це просто малюнок такий?

Зоряна нахилилася поруч із ним, так близько, що Ясень відчув запах чебрецю та легкий аромат диму від її волосся. Вона зазирнула всередину порожньої скрині.

— Диви, Ясеню, вона ж зовсім мала. Як та дівка там помістилася? Я б точно не влізла.

Ясень теж заглянув углиб. Скриня була тісною. Раптом у самому кутку, де дуб БУВе чорним, він помітив щось дивне.

— Там щось є на дні... — прошепотів він.

Вони одночасно простягнули руки всередину. У тісній, задушливій темряві скрині рука Ясеня— груба, в мозолях від дерева — раптом накрила долоню Зоряни.

Хлопець завмер. Час наче зупинився. Він відчув, яка в неї тонка й тепла шкіра — зовсім не така, як його, груба й порізана. Зоряна не відсмикнула руку відразу. У цій тиші між ними, посеред гуркоту кузні, він почув, як пришвидшилося її дихання.

Ясень обережно поворухнув пальцями й намацав те, що лежало на дні. Це був невеликий шматок дерева, чорний як вугілля. Він витяг його на світло, все ще відчуваючи тепло руки Зоряни на своїй шкірі.

— Чому її взагалі сюди принесли? — спитала вона тихо, нарешті відвівши погляд від їхніх рук, хоча щоки її помітно почервоніли.

— Не знаю, — Ясень розглядав чорну тріску. — Батько твій залізом зацікавився, думав, що воно цінне. А воно... бачиш, валяється.

Зоряна знизала плечима, намагаючись повернути собі звичний впевнений тон:

— Батько каже, залізо це нікудишнє, нічого з нього не викуєш. От і кинули тут.

Ясень почав підводитися, обережно стискаючи знахідку в кулаці. Його понівечена нога, наче на зло, зачепилася за край важкої дубової скрині. Світ хитнувся. Хлопець незграбно змахнув руками, намагаючись впіймати рівновагу, але лише міцніше вхопив Зоряну за плечі.

Вони впали на землю разом. Удар був несильним, але повітря різко вийшло з грудей. Зоряна опинилася біля нього — легка й крихка на сірій вогкій землі.  Її коса розплелася, змішуючись із пилом і сухою травою, а погляд, зазвичай гострий і зухвалий, раптом став розгубленим.

Ясень завмер, боячись ворухнутися. Відстань між їхніми обличчями була такою малою, що він відчував її переривчасте дихання на своїх губах.  В її очах, темних і глибоких, він побачив не гнів, а дивне, не знане досі світло. Час раптом став густим і повільним: гуркіт кузні зник  і лише серце калатало в грудях, наче полонений птах.

Раптом вони обидва стрепенулися, немов від удару грому. Ясень різко відсахнувся, ледь не перекинувши скриню, а Зоряна миттєво підхопилася, обтрушуючи сорочку тремтячими руками.

— Зоряно! Зоряно! — прогримів над кузнею голос старого Тихомира. — Ну де те дівчисько? Вічно вона десь ходить! Що за біда з цими дівками, чому не сидить в хаті?

Зоряна кинула останній, швидкий погляд на Ясеня — погляд, у якому було більше слів, ніж у будь-якій розмові, — і, підібравши поли сорочки, стрімко побігла додому.

Ясень залишився один. Він знову сів на колоду, відчуваючи, як земля під ним все ще зберігає тепло їхнього падіння. В його руці була чорна тріска, але всі його думки були про тепле дихання і сині очі, які він щойно бачив так близько. Десь за спиною гупали молоти, хтось кричав, тягли дерево, але тепер цей гомін вже не здавався звичайним. У ньому було щось інше — глухе, тривожне, наче саме городище відчувало біду раніше за людей.

У хаті Добромисла Ярина відкрила очі.

— мамо! —Промовила Ярина.

Мирослава, що саме поправляла вугілля у печі, здригнулася, впустивши коцюбу. Вона озирнулася на доньку. Ярина розплющила очі. Вона подивилася на матір. Потім по сволоку, по задимлених стінах, по глечиках біля печі, ніби побачила вперше.

— Як ти, доню? — ледь чутно спитала Мирослава.

— Я хочу вийти…

Вона сказала це так, ніби слухала не себе.

— Пройтися по траві.

Мирослава здивувалася. Кожен день Ярина ходила по тій траві. Проте мати нічого не відповіла, лише мовчки відчинила важкі двері.

Вона вийшла на поріг у постолах, але щойно ноги торкнулися землі, вона зупинилася. Мирослава стояла позаду, затамувавши подих. Вона бачила, як Ярина повільно, наче уві сні, розв’язала волоки й скинула взуття. Босі ноги торкнулися вогкої трави.

Ярина заплющила очі й усміхнулася.  Ця усмішка була такою чистою, наче вона не знала, що таке біль, хоча ще вчора кричала в гарячці.

Маленька Любава, молодша сестричка, вибігла з хати й з розгону вчепилася Ярині в поділ сорочки.  Раніше Ярина була суворою, часто гримала на малу, коли та заважала. Але зараз вона повільно нахилилася і обійняла дівчинку. Так ніжно, наче обіймала весь світ.

Ярина підняла голову. Промені сонця,  що вже починало ховатись за хребти горган, ніжно пестили її обличчя і вона усміхалась йому.

— Тепло... — прошепотіла Ярина.

Потім вона повільно пройшлася двором, проводячи долонею по сухих зрубах хати, наче вперше пізнавала цей дотик. Пальці відчували шорстку, порізану часом кору смереки, і від цього шершавого тепла обличчя Ярини розгладилося, а на устах з’явилася лагідна, майже дитяча усмішка.

Мирослава мимоволі міцніше стиснула свій оберіг на шиї.  «Це не вона…» — майнула думка. — «Не може бути вона…»

Сонце нарешті зайшло за гострі хребти, і в Городище почав сповзати густий сивий туман. Тіні видовжилися, огортаючи подвір’я вогким холодом. На обличчі Ярини відбився сум, наче разом із сонячним світлом від неї відлітало щось дуже важливе. Вона повільно повернулася до матері.

--- Хочу до хати.

--- Добре доню--- Промовила Мирослава проводячи її до дверей.

Мирослава вже хотіла зачинити двері, як раптом завмерла. З туману долинув тихий звук — ніби хтось провів посохом по мокрій землі.

— Дитино... — почувся старечий голос з темряви туману.

З вогкої темені, що вже панувала за порогом, виступив волхв. На його грудях тиха вдарялися одне об одне обереги з вовчих іклів  та мідні лунниці, а важкий дубовий посох глухо гупнув об землю. Очі старця, оточені сіткою глибоких зморшок, прискіпливо, наче два розжарених вуглики, вдивлялися в дівчину.

Ярина, не зронивши ні слова, зайшлав глиб хати. Волхв, не питаючи дозволу, рушив слідом. У задимленому приміщенні, де єдиним світлом був примарний відблиск печі, пахло сушеним зіллям  та вогкою вовною. Старець підійшов до неї майже впритул. У хаті залягла така важка тиша, що стало чути переливчасте шипіння сирих дров у вогніє

Волхв повільно підняв руку

— Хто тобі наказав це зробити? — спитав він лагідно, але голос його тремтів, як натягнута тятива.

— Біля скрині… що ти там зробила?

Ярина повільно підняла голову  і глянула на волхва.

— Тобі боги вказали своє веління, старцю, — промовила вона.

Волхв заціпенів. Кров відхлинула від його обличчя, роблячи його схожим на маску з білої кістки, а сухі пальці так міцно вчепилися в дубовий посох, що дерево ледь чутно рипнуло. Старець впізнав цей голос. Він чув його відлуння у громі над горами, у шелесті прадавніх дубів та у своїх найтаємніших видіннях. Але ніколи, за всі довгі зими свого служіння, він не чув, щоб цей голос звучав із людських уст — так спокійно, так владно і так нещадно.

— Виконуй волю, старцю, — додала вона.

Старець розвернувся і майже вибіг з хати, ледь не збивши з ніг Мирославу, яка саме заходила всередину.

Мирослава, нічого не чувши, розгублено подивилася вслід волхву, а потім на доньку. Ярина слабко посміхнулася і сіла на лаву. Наче нічого не сталося.

— Мамо, я їсти хочу.

— Добре, доню, зараз... зараз, — відповіла мати, але руки її все ще тремтіли.

Мирослава подала миску з пшоняною кашею, але Ярина лише торкнулася краєм ложки їжі й відставила її.  Вона дивилася на двері.

В городищі кипіло, як у мурашнику, але цей рух був важким і похмурим. Смеркалося, а хаос тільки набирав сили. Здорові мужі, обливаючись потом попри сиру прохолоду, тягнули вгору по схилу масивні соснові колоди. Дерево рипіло, вгризаючись у землю, ковзало на вогкій траві, а пальці воїнів німіли від грубої кори та натуги. Їхнє завдання було простим і жорстоким: затягнути ці «подарунки» на саму вежу, скласти в штабелі та перев’язати так, щоб одним ударом сокири пустити лавину дерева на голови обрів, якщо ті сунуться сюди.

Над усім цим верховодив старий Станимир. Він не просто наглядав — він лютував.

— Сильніше забивай, бовдуре! Як линву перерубаємо, скоба має витримати перший ривок, щоб колоди не розлетілися врізнобіч, а пішли єдиним ударом!

— Куди кладеш, роззяво! — гримів він, тицяючи жилястим кулаком у бік молодого хлопця. — В’яжи мертвою петлею, а не бабським вузлом! Хочеш, щоб воно розсипалося раніше, ніж ворог прийде? Гни спину, поки сонце не встало, бо завтра замість колоди сам донизу покотишся!

Серед цього гуркоту й лайки Богдан працював мовчки, і це було дивніше за будь-яке диво. Зазвичай його голос перекривав і брязкіт заліза, і крики мужів.

Але сьогодні Богдан наче занімів. Він тягнув мотузку так, що жили на шиї здулися канатами, але очі його були не тут. В голові, забиваючи шум оборони, стояла Млада.

Він бачив її обличчя в кожній тіні: тонку постать, сумні очі вдови, яка залишилася одна з двома малими дітьми. Богдан, який ніколи не знав страху перед ворогом, тепер відчував, як у нього холонуть нутрощі при одній думці про неї. Йому страшенно хотілося підійти, щось сказати... але вперше в житті він знітився. Він боявся. Боявся, що його звичне, розхристане слово образить її, налякає або, борони Ладо, змусить її подумати, що він з неї кепкує.

Його великі, посічені мозолями руки, що звикли лише до руйнування, тепер здавалися йому занадто грубими для того, щоб бодай торкнутися її світу. Коли він раніше кидав свої «гострі словечка», він відчував силу. Тепер же він відчував себе голим і вразливим.

Богдан з силою затягнув черговий вузол на колоді, аж мотузка хруснула. Станимір щось крикнув йому під вухо, знову лаючись на чиюсь незграбність, але Богдан навіть не озирнувся. Він думав лише про те, як там вона, в темряві своєї хатини, чи не страшно їй, і як йому, дурневі, навчитися говорити серцем, а не жовчю. Цей новий, тихий Богдан лякав його самого більше, ніж обрські вершники в долині.

Гуркіт колод на вежі та лайка Станиміра лишилися десь там, за стіною туману, ставши далекими й неважливими. Богдан зістрибнув з настилу, ледь не підвернувши ногу на слизькому камінні, і кинувся вниз, до хат. Легені пекло від сирого повітря, а серце гатило в ребра. Він біг не від ворога — він біг до того єдиного, що змушувало його руки тремтіти дужче за важку працю. Туман стікав зі схилів, заповзаючи між хатами, як жива істота. Він ковтав звуки, гасив голоси, і від того ставало ще тривожніше.

Вона стояла на порозі. Туман обволікав її плечі, плутався у волоссі, що вибилося з-під хустки, і робив її постать невагомою, майже прозорою. Млада притискала до грудей меншу дитину, і в цій тиші було чути лише перелякане сопіння маляти.

Богдан зупинився за два кроки. Весь його розхристаний дух, вся його звичка сипати жартами й кпинами випарувалися, лишивши тільки гострий, тягучий біль у горлі. Він хотів крикнути: «Тікай! Збирай дітей і біжи до печер, поки туман криє шлях!». Хотів сказати, що обри вже мабуть. Але язик став важким, наче шматок сирого заліза.

Він дивився на неї — замурзаний сажею та землею, зі збитими до крові пальцями, у сорочці, що прилипла до змоклого від поту тіла. Він почувався незграбним велетнем перед цією крихкою жінкою.

Богдан повільно, наче боявся її налякати, простягнув руку до пояса. Він витяг свій запасний ніж — важкий, із простим дерев'яним руків'ям, але гострий, як бритва. Це було все, що він мав свого, особистого. Все, що могло бодай на мить стати між нею та бідою, коли його не буде поруч.

Він підійшов ближче. Млада не відсахнулася. Вона дивилася прямо в його очі, і Богдан вперше побачив у них не втому вдови, а щось таке глибоке й тепле, від чого в нього перехопило подих.

Він мовчки вклав ніж у її вільну руку. Залізо було вогке, але ще зберігала тепло його тіла. Богдан міцно стиснув її пальці на руків'ї. «Візьми. Це все, що я можу. Це моє життя, мій захист. Якщо я не втримаю вежу — нехай це залізо стане твоїм останнім словом».

Млада опустила погляд на ніж, а потім знову подивилася на Богдана. Її губи ледь здригнулися, але вона не промовила ні звуку. Вперше вона не відвела очей, не сховалася за сумною посмішкою. Вона прийняла дар так, наче приймала його самого.

Туман на мить зімкнувся між ними, розмиваючи обличчя, але Богдан відчував — тепер вони пов’язані міцніше за будь-який вузол, що він затягував на вежі.

— Іди... — ледь чутно прошепотіла вона, і це було як благословення.

Богдан різко розвернувся і кинувся назад у темінь, до частоколу. Він більше не боявся. Він біг, а в долоні все ще горіло відчуття її пальців — маленьких, холодних, але таких рідних.

На ранок туман уже лежав не лише в долині — він піднявся вище, до самих схилів, до лісу, де сиділи дозорці. Там він був густіший, холодніший і майже живий. Холод заповзав під сорочки, висмоктував тепло з кожної кістки, перетворюючи пальці на неслухняні цурупалки. Дозорці сиділи так близько, що чули, як гупають серця один одного. Потім почулося ледь чутне «цок» — кінь зачепив камінь. Путята здригнувся так, що ледь не вискочив з-під укриття з гілля.

— Чули? — прохрипів він, хапаючи ротом холодне повітря. Його голос тремтів, ламаючись на кожному складі.

Ждан заціпенів, вчепившись руками в коліна так, що побіліли кісточки пальців. Вратислав повільно, наче уві сні, потягнувся до лука. Вони не бачили ворога, але в цей момент кожен з них щось відчув. Ждан знайшов кресало, але пальці не слухалися — вони були крижаними і зовсім не відчували його. Йому здавалося, що туман за гіллям ворушиться, набуваючи обрисів кінських морд і гострих шоломів.

Путята підняв лук. Тятива, набрякла від вологи, напнулася з важким рипінням. Він вистрілив убік шуму, в туманну порожнечу. Путята відчув на собі чийсь погляд. Він на мить озирнувся на дерева, і йому здалося, що серед стовбурів майнуло щось високе, наче сам туман набув людської подоби.

— Перуне, будь свідком! — хрипко, майже пошепки вигукнув він у сіру порожнечу. І в цей момент із долини долетіло перше іржання коня, яке вже неможливо було сплутати ні з чим. Ворог був тут.

Сутичка почалася. Спершу зі стіни туману вирвався не люди, а звук— низьке горлове гарчання, що переходило у свист. А за мить їх накрила хмара стріл. Вони летіли густо, наче запізнілий осиний рій. Вратислав встиг лише крикнути: «За дерева!», і хлопці припали до стовбурів старих буків.

Стріли з важким соковитим «тюк» вгризалися в кору над самими головами, розщеплюючи дерево й сиплячи трісками на плечі та шиї. Зі стіни туману виринули перші постаті, схожі на велетнів. Вони рухалися легко, майже нечутно. Ждан, важко дихаючи, розпачливо кресав вогонь. Його пальці були в крові від гострого кременю, але він знав: вогнище — єдиний знак для городища.

— Гори, гори! — хрипів він.

І іскра нарешті вхопилася. Маленький вогник лизнув суху солому, і під хмизом спалахнуло яскраве руде полум’я. Ждан полегшено зітхнув, але в цю мить важка обрська сокира опустилася на його потилицю. Удар був такої сили, що світ згас миттєво. Падаючи, він побачив свою ладо: як вона тримає найменшого, а двоє синів стоять поруч... Він впав обличчям у траву, так і не побачивши, як його сигнал здійнявся в небо.

На Вратислава насіли одразу п'ятеро. Він важко дихав, розмахуючи зброєю. Обри оточили його. Один підібрався з мечем, та Вратислав відмахнувся сокирою, вибив клин з рук ворога і різким рухом зніс йому пів голови. Кров бризнула на землю, і нападник звалився замертво. Другому воїн відрубав руку, відбиваючи черговий випад. Наступному розітнув живіт — ворог заціпенів, затискаючи рану, з якої витікало життя.

Сорочка була заляпана чужою гарячою кров’ю. Вратислав бився як загнаний вовк. Краєм ока він помітив, як упав Ждан і як відчайдушно відбивається Путята. На коротку мить йому стало шкода хлопця.

Раптом із туману вилетіла коротка стріла. Вона прошила горло наскрізь. Вратислав захлинувся власним криком, випустив зброю і, хапаючись за рану, замертво повалився на мокре листя. Його скляні очі застигли, втупившись у байдуже сіре небо.

 Путята не бачив облич — перед очима все плило сірими плямами. Він дико махав сокирою навколо себе, відчуваючи, як залізо з кожним разом стає важчим, а пальці німіють, стискаючи холодну рукоять. Йому вчувалося, що ззаду вже хтось підступає, тому він, високо задерши зброю, просто кружляв на місці, очікуючи удару звідусіль.

І тут в очах потемніло. Путята відчув, як провалюється в глибоку липку темряву, крізь яку долинав голос Вісти: «Я буду чекати...». Навколо ще лунали дикі крики жаху, але згодом чиїсь руки підхопили його й понесли в хащі. Туман зімкнувся над місцем бою, наче назавжди приховуючи те, що тут сталося.