Ранок

Вогнедар крутився. Дошкуляв собачий холод, що пробирався знизу крізь гуню. Там тхнуло прілою соломою та потом від воїнів, що хропіли поряд.

Він звик у походах спати де попало. Але якого трясця тут робить? Ну, переможуть вони обрів — добре. Спалять ті якесь інше поселення, не дійдуть сюди. То ще краще!? Рід усе одно буде винен йому. А що як обри прийдуть? Якщо спалять тут усе? Гинути за чужі плоти та корови? Було б добре зразу відступити, щоб роди знали, що був, та боги змилувались і лишили в живих — тоді і честь, і похвала.

Надворі вже почало сіріти, і з цими думками він тихо, на ліктях, виліз із клуні.

Зупинився, вдихнув і ледь не вилаявся вголос. Трясця... Тікати не було куди. Навколо стояли Горгани які були скриті туманом і здавалися ще більш громіздкими.

З дальніх хат почав пробиратися дим — люд прокидався. Десь там, почувся стукіт сокир, на вигоні ревла худоба.

Вогнедар підійшов до корита, нагнувся, зачерпнув жменею води та вмив обличчя. Витираючись, помітив, як неподалік проходив Радомир,  тримаючи відро, збирався напувати коней.

— Здоров був! — крикнув він.

Радомир зупинився, опустив важке відро на землю і підійшов ближче.

— Славно погуляли вчора...

— Про що ти? Про сей люд? — спитав Радомир.

— А про кого ж? Ми ж то голодні полягали.

Радомир глянув на нього з-під лоба.

— Не голодні. В торбах ще мали що поїсти.

Вогнедар скрутив губи, сплюнув під ноги:

— Мали, та вже нема.

— Щось придумаєм, — Радомир на хвилину замовк, а потім випалив: — Може, на полювання?

Вогнедар округлив очі, аж шкіра на лобі зморщилася:

— На полювання? Після того, що вночі було?!

— Думаю, той звір уже втік.

— А якщо ні, то що?

— А чого це ти роззирав вершини? — враз спитав Радомир, примружившись. — Тут одна дорога, Вогнедаре. І втекти не вдасться, якщо що.

— Ох, це вже мені Радомир... — видихнув той не знаючи, де подіти руки. — Хіба ти міг таке подумати?

— Не знаю. Здалося.

— Здалося йому... — пробурмотів Вогнедар. — Треба, щоб не здавалося.

З клуней вже почали вилазити по одному воїни. Вони підходили до корита і вмивали обличчя. До них підійшов Кривоносий з Галича.

— То де ті обри? Ще нема?

— Нема, — відповів Радомир.

— Будемо чекати. Але добре би було підготуватись.

— Тобі скажуть. --- відрізав Вогнедар.

— Ми не разом, — процідив той. — Ми з Галича, а ви з Стільська.

Вогнедар підняв руки:

— Добре, охолонь.

Той припідняв підборіддя:

— Так от — на раду теж кличте мене.

— Покличемо, — знизав плечима Радомир.

Потім пішов, піднявши відро, до коней. Галичанин дивився йому вслід і мовив до Вогнедара:

— Треба думати, де поживитися якимись харчами.

Той скоса глянув.

— А я тут при чім? Ми не разом.

Галичанин обернувся до Вогнедара, заплямкав губами.

— Не разом, та харчів маємо більше. — потім процідив. — Бачу, рід не дуже привітний, і я вже жалкую, що сюди прибився. Та вже нічого не поробиш.

Потім пильно розглядаючи Вогнедара, додав.

— Колись я бачив тебе, ще коли ти був зовсім шмаркачем.

— Коли се було? — підняв брови. — Мені вже аж цікаво.

— Багато літ назад, коли Мутимир проїжджав через Галич.

— Ну то й що з того?

Галичанин підійшов впритул.  Вогнедар відчув смрід з рота.

— А те, що ти ще тоді з дерев’яним мечем бігав, як я вже залізо нюхав.

Той не відповідав, дивився мовчки, скривився.

— І ми не будемо слухати тебе.

— Я тебе й не кликав, — відвів голову Вогнедар. — Ти сам прийшов.

— Сам...

Він роззирнувся, чи ніхто не чує:

— Бачив, ти не красою милувався, а як втекти, якщо що.

Вогнедар сіпнувся, та Кривоносий вхопив його за руку:

— Тобі здалося, — прохрипів Вогнедар. ― і я…

—  Що?

Вогнедар взявся рукою за бік та меч лишився в клуні.

— Вогнедаре! — раптом почувся голос Домагоста.

Той відійшов.

— Що? — відгукнувся.

— Що нам робити?

— Чекайте! — крикнув у відповідь Вогнедар, озираючись. — А де Стоян?

— Тут я! — Стоян виліз із клуні, обтрушуючи солому.

— Я піду до старійшини, а ви чекайте тут.

— Я з тобою, — докинув Кривоносий.

— Як хочеш, — виплюнув Вогнедар.

Вони розвернулися й разом попрямували до старійшини.

— Ти що, хотів мене прирізати?.. — обурився Кривоносий.

Вогнедар навіть не повернув голови.

— Ні. Тільки побити. —  згодом  додав — Ти перший почав.

Кривоносий примирливо підняв руки:

— Добре, ти молодець. І прибув сюди, бо хочеш їм допомогти просто так?

— Саме так. —погодився Вогнедар.

Згодом спитав.

 — А як тебе звати?

— Бориславом кличуть, — відповів той.

Вони пішли ховаючись в ранішньму тумані та диму, що виходив з хат.

В одній із них світло пробивалось крізь мутну плівку в отворі, що правила за вікно. Воно лягало блідою плямою на вимащену землею підлогу.

Богдан з Младою лежали на широкій лаві, застеленій овечими шкурами, біля печі. Вона, притулившись до нього, тихо сопіла.

Богдан обережно вийняв руку з-під голови Млади та вже підвівся, коли вона ворухнулась.

— Ти чого не спиш? — спитала.

Він глянув на неї, приклав ніжно свою долоню до її обличчя:

— Не хочу.

Вона притулилася до нього міцніше й тихо запитала:

— Про що думаєш?

— Ні про що. А ти?

— Боюся я, Богдане… — прошепотіла вона.

— Чого?

— Сі люди… Вони просто так не прибули сюди.

— Ти про вчорашніх?

— Так.

— І що?

— Значить, і обри прийдуть. Так же?

Богдан мовчав. Він лише міцніше обняв Младу і міцно стиснув зуби.

— Мовчиш… Значить, правда, — голос Млади здригнувся.

— Може, ще й минеться, — глухо відповів він.

— Я боюся втратити тебе, Богдане.

— Мене? — він здивовано глянув на неї, усміхнувся. — Не бійся, я сильний.

— Я вже втрачала мужа, — продовжувала Млада. — Ти знаєш…

— Знаю. Не бійся за мене.

Він мовчав ще якийсь час, потім додав:

— Якщо щось піде не так… не чекай. Бери дітей і з усіма в гори тікай.

Вона різко підвела голову, глянула на нього, та він перебив її поглядом і повів далі:

— Слухайся свого мужа. Так і зроби.

Млада нічого не відповіла. Вона лише міцно обняла його й безсило притулилася обличчям до його грудей.

— Добре, мужу мій…

Якийсь час вони лежали у повній тиші, слухаючи, як прокидається селище. Потім він тихо спитав:

— А зараз… про що думаєш?

— Не знаю... Згадую, що колись навіть і не думала про тебе.

— Не думала? А чого?

— А чого б я мала про тебе думати? — вона знизала плечима під шкурою. — Ти був сам по собі, я — сама по собі.

— Ну так, — Богдан посміхнувся, а потім додав: — А може, трішки таки думала?

— Та я взагалі тебе не помічала!

Він змовчав. Млада зачекала хвилину, не витримала й запитала сама:

— А ти... коли почав дивитись на мене?

— Мені здається — завжди.

Вона задоволено пильнула до його грудей.

— А ти? — наздогнав її запитанням Богдан.

— Не знаю. Минулого літа, напевно.

— І нічого не сказала?! — вигукнув він, ледь не підхопившись.

— А що я мала — кричати на все селище: «Богдане, я дивлюсь на тебе»?

— Та ні... Просто хоч якось натякнути, щоб я так не гризся.

— А ти гризся? — вона підвела голову, зазираючи йому в очі.

— Гризся.

— Через мене?

— Так, — глухо відповів він.

— Це добре, — задоволено хмикнула Млада.

— Чого ж доброго? Що я марнів з туги?

Вона не відповідала, лише мовчки дивилася на нього з посмішкою.

Богдан зітхнув, підвівся з лави й одягся. Підійшов до дерев'яного відра, що стояло біля порога, зачерпнув ківшем студеної води, напився.

— Що будеш робити? — спитала Млада, глядячи на мужа.

— Треба по дому глянути, що де поправити.

— Ну так, ти ж газда тепер тут, — захопливо вимовила.

— Газда… — він зітхнув.

— А що не так? — спитала.

Він глянув на неї, мовив:

— Дітлахи ще нехай сплять, а ти вставай,  жоно,  роботи повно, врозуміла?

— Врозуміла, — мовила, не поспішаючи вставати.

— Ах, ти так! — Він набрав в ківш води.

Млада накрилась хутром.

— Ай, не треба, Богдане, вже встаю!

 Богдан поклав ківш назад і вмить заліз до неї під хутро. Почав з нею там вовтузитись.

Ворухнулись діти.

— Ах ти… — ліг горілиць.

Млада сміялась.

— Що? — спитав він.

— Нічого, — відповіла сміючись.

Потім, трохи подумавши, спитала:

— Може і не прийдуть ті обри?

— Не знаю, Младо…

Вона мовчала, дивлячись десь у сторону. З очей котилася сльоза. Він обняв її, не відпускав.

Потім поцілував. Промовив:

— Треба йти.

Підвівся, дійшов до відра:

—Вставай, не бленькай.

Вона засміялась, витираючи сльози.

Він дивився на неї, ніби намагався запам’ятати її такою.

— Мамо… — почулося з-за печі.

Звідти виглядали двоє хлопців. Богдан підморгнув їм, вони засміялись і сховались.

— А я вас бачу, — промовляв Богдан.

Вони ще більше притулялися до стіни, і звідти лунав дитячий сміх.

— А я вас чую, — відповідав Богдан.

Вони ще більше сміялись, сміялась разом з ними і Млада.

Вона підвелась, одяглась, підійшла до столу. Він обняв і поцілував. Підійшов та відкрив двері і звідти війнуло ранковою прохолодою.

— Ох ти ж, як холодно! — виліз із клуні Стефан.

Весь в соломі, він стояв посеред двору, тупцюючи на місці.

— Та що ж це? Як так? Чого?.. — промовляв він.

«Констанція…Як ти там моя Констанція? Я вже й забув, який вигляд маєш… Минулого літа як виїхав з Константинополя. Напевно тужиш?»

Він сів на колоду, роззираючи свої руки, які були потріскані, всі в мозолях. Потім глянув на гори і важко зітхав, трясучись .

«Живий, та й  добре. Та звідси самому не вибратись».

Вмить  стрепенувся.

 «А якщо Ясень допоможе? Поспитаю. Мав би, він добрий»

Стефан ще мить сидів в роздумах,  дивлячись на горгани, які виринали з туману.

« Та й Зоряна його добра — вона вмовить його. Якщо він відмовить. Тоді і її попрошу».

Недалеко з будки надривався гавкотом собака, який так перегукувався з іншими в городищі. Стефан почав зацитькувати його.

Двері хати зі скрипом відчинилися, і на поріг вийшов Ясень. Він важко потягнувся, окинув Стефана швидким поглядом і, шкутильгаючи, підійшов ближче.

Слідом з'явилася мати. Вона винесла порожнє відро і поставила його на  поріг.

— Стефане, а принеси-но води в хату! — гукнула вона.

Стефан перевів погляд з порожнього відра на Ясеня, а тоді знову на відро.

Той не відповідав.

— Ясене. ― промовив Стефан.

Ясень сидів мовчав, дивлячись вперед себе, десь там поверх гір.

Стефан чекав та Ясень не відповідав, ніби й не бачив його.

— Ясене! Ясене! Ти чуєш мене? — уже кричав Стефан прямо йому у вухо.

— Що?! — сіпнувся і розсерджено відповів Ясень. — Чого кричиш? По воду йди!

— Я хотів... спитати дещо, — здивовано й ніяково відповів Стефан.

— Питай.

Стефан зім’явся, переминаючись із ноги на ногу. Потім обережно присів поряд на колоду, зважуючи кожне слово, і нарешті почав:

— Розумієш... я чужий тут. Я не молюся вашим богам, не знаю ваших жон і хочу просто піти звідси. Там, — він махнув рукою на південь, — мене чекає моя Констанція. І дітлахів маю четверо. Вони чекають на мене, видивляються щодня... Пропадуть вони без мене.

Стефан замовк, заглядаючи прямо в очі Ясеня.

Той мовчав,  чекав що ще скаже чужинець. Стефан теж мовчав,  тоді  Ясень глухо спитав:

— А від мене що хочеш?

Ромей випрямився, подаючись усім тілом до нього:

— Допоможи мені звідси вийти! — благально заговорив він. — Бо я не знаю ваших стежок...

— А що стежки? — байдужо кинув Ясень. — От вона, дорога, якою ти сюди прибув із тією скринею.

Стефан знітився. Скриня... Так і знав, що він згадає про неї. Але відступати було нікуди, тому вголос продовжив:

— Не я привіз ту скриню, Ясене... Це вона привела мене сюди.

— Але ти вів віслюка! —  спалахнув Ясень. — Поряд ішов, годував його! Якби не ти, то й обрів ми тепер не чекали б. Ждан був би живий. Путята не пропав би в лісах... Далі б собі жили спокійно. І тебе я не знав би!

— Не моя в цьому вина, Ясеню... — скрикнув Стефан.

— Іди скажи це жоні Ждана, яка кожен день плаче! — відрізав Ясень. — Скажи це старим батькам Путяти! Младі скажи, та дітям її! Не мені це кажи, Стефане.

Стефан мовчав, низько опустивши голову.

Потім повільно підвівся, підійшов до порога, взяв порожні відра і, важко човгаючи ногами, поплентався до криниці.

Ясень мовчки дивився йому вслід.

«Прийшов на мою голову… Допомоги хоче»

 Він потягнувся до сумки, намацав дощечку. Стиснув її в кулаці, потримав — і засунув назад.

З хати вигулькнула мати.

— Ясеню, то де Стефан? Чому воду не несе?

— Пішов уже, принесе! — крикнув Ясень.

Він важко зітхнув, підвівся з колоди і, шкутильгаючи, попрямував до кузні.

Стефан вийшов за ворота й зупинився, пропускаючи воїнів, які вчора приїхали разом із Радомиром.

Ті зупинилися, оглядаючи його. Один із них, примружившись, кинув:

— Ти хто такий?

— Стефан, — тихо відгукнувся той.

— Бачу, що не тутешній?

— Так, не тутешній, — пробурмотів Стефан, намагаючись не дивитися воїну в очі.

— Отож-бо. Думаю собі — на тих торговців схожий, що до нас із Ромеї ходять, — чоловік чіпко розглядав його — Як, кажеш, звати?

— Стефан.

— Пішли, Вогнедаре, ніколи нам тут торговців обзирати, — гукнув його супутник, смикнувши за плече.

Воїни рушили далі, Стефан, стояв дивився їм у слід слухав їхню розмову.

— Де ж усі? — Вогнедар крутив головою. — Ніхто й на очі не показується. Один тільки ромей -- сміх.

— А чого ти хотів? — хмикнув Борислав, навіть не сповільнюючи кроку. — Щоб усі навколо вибігали, вклонялися й тицяли пальцями: «О, дивіться, це ж Вогнедар іде, гляньте на нього!»?

Вогнедар скоса глянув на нього.

— Борислав, кажеш, звати?

— Так, Борислав. А що?

— Та нічого, — іронічно промовив Вогнедар. — Просто спитав. Щоб знати потім, хто саме мені спину в бою прикриє... Чи, може, ні?

Борислав зупинив на ньому погляд, а тоді спокійно відповів:

— Ну, якщо вже дійде до бою... то чому б і ні?

Коли вони віддалились Стефан  підхопив відра, поспіхом почимчикував до криниці.

‘’ Зоряну поспитаю, вона допоможе’’ вирішив він.

Зоряна поклала на стіл гарячу кашу та налила в дерев'яний ківш солодкого меду. Тихомир узяв ложку і почав їсти.

— Сьогодні нікуди з двору не ходи, — промовив він.

— Чого б це? — здивувалася дівчина.

— Хто його зна, що то за люд приїхав учора разом із Радомиром... — Він підвів погляд на Зоряну. — Мені так спокійніше буде.

— Та хто мене там зачепить!?

— Зачепить чи не зачепить, а краще посидь удома.

— Угу, — відповіла вона, розсіяно.

— Не «угу», а «добре, тату»! Знаю я твоє «угу», — підвищив голос Тихомир.

— Добре, тату.

— Я буду в кузні сьогодні, недовго, — сказав, запиваючи кашу медом. — А ти гляди, Святослава нагодуй, він от-от має прийти.

— А ти де потім будеш?

— Рада збирається сьогодні в полудень. Там маємо бути.

На подвір’ї раптом почулися гучні чоловічі голоси. Тихомир прислухався.

— О, Дубиня з Волотом прийшли. Треба винести їм стріли, вони ж на полювання збиралися...

Він поспіхом підвівся з-за столу й попрямував до виходу, та вже у дверях обернувся й суворо додав:

— І Ясеня жени звідси, якщо прийде. Не пара він тобі.

Зоряна застигла посеред хати, не в силах поворухнутися, лише тихо промовила.

— Чого б це не пара...

Та батько вже вийшов за поріг і не почув її слів.

З подвір’я лунали голоси.

— Тихомире, вона не проб’є… — долетів із двору глухий голос Волота.

— Та добрі стріли, кажу тобі! Беріть, — наполягав батько.

— Добре, спробуєм…

Зоряна ще довго стояла посеред хати, не ворушачись, поки голоси не стихли.

Вона вийшла на подвір'я — там уже не було нікого. З кузні доносився важкий стукіт заліза. Зоряна присіла біля зрубу на колоду, як раптом з боку вигулькнув Ясень. Дівчина злякано махнула рукою, заховайся. Сама нишпорком рушила до нього.

— Чого так рано? — прошепотіла вона, підійшовши впритул.

Ясень не зразу відповів. Запах її вогняного волосся, що майже лоскотало його обличчя, її  очі, губи, тонкі руки... І він забув усе, що  збирався їй сказати.

— Та... просто, — пробурмотів. — А ти чого так лякаєшся?

Вона ще дужче притулилася до нього і з острахом озирнулася на кузню:

— Батько не хоче, щоб я з тобою бачилась.

— Чого це?

— Ну… не знаю... — Вона опустила очі. — Може, через те, що  Скальник?

Ясень враз стрепенувся і з сумки витягнув дощечку:

— Про се я й прийшов говорити. Дивись, дощечка ця... Думаю, нам треба піти туди, на те місце.

— Батько не відпустить, —  похитала головою дівчина. — Замкне в хаті й не випустить.

— Ти ж хотіла говорити з Малушею? Чого не спитала її про знаки на весіллі?

— Вона десь пішла. Я хотіла, та Ратибор не відходив від неї.

— Тоді піду сам до Скальника, — відрізав Ясень.

— Чого це сам? —  заперечила Зоряна. — Давай сьогодні разом підемо! Батька якраз не буде вдома.

— Мабуть, на раді затримається. Чув, вождь збирає мужів у полудень.

— Так, батько теж казав.

— Треба харчів у дорогу взяти, — Ясень почухав потилицю. — Та й небезпечно вдвох іти. Треба ще когось третього.

— А хто піде, Ясеню?

Ясень задумався,  хто з городища згодиться,  та враз просвітлішав.

— Стефану скажу, ромею. Нехай піде з нами, а я за се потім допоможу йому вибратися з наших земель.

Дівчина підняла брови.

— Він так хоче тікати!?  Добре, нехай. Поговори з ним.

— Приготуй харчі. В полудень зустрічаємось тут, за зрубом.

Вона кивнула. Тієї ж миті з боку кузні почувся крик.

— Зоряно!

— Батько кличе! Іди швидше! — перелякано прошепотіла дівчина.

Ясень миттєво зник у густих кущах ліщини. Зоряна перевела подих і вийшла на відкрите подвір'я. З дверей кузні якраз виходив Тихомир, а за ним, похнюпившись, ішов молодий Святослав.

— Нагодуй хлопця, — кивнув на нього Тихомир. — А то в поспіхах з дому втік, навіть не поївши.

— Добре, тату, — мовила вона, намагаючись звучати якомога веселіше.

Тихомир пильно глянув на доньку, хмикнув, але нічого не сказав і повернувся назад. Через деякий час з кузні знову долинав гуркіт заліза.

Зоряна глянула на хлопця:

— Ну пішли. Чого це ти з дому вискочив?

— Не втік я, а просто пішов, — буркнув Святослав і шмигнув носом.

— Дивись, вождь дізнається — сварити буде.

— Нема діла батьку до мене, —  відказав хлопець, дивлячись під ноги. — Він же вождь. У нього тепер тільки воїни та рада.

— То є так... — тихо проказала Зоряна. — Ходімо вже в дім.

Вони попрямували до порога.

Добромисл сидів біля столу, доїдаючи ячмінну кашу, щедро приправлену шматками м’яса, і запивав усе це солодким узваром. Витерши руки об чисте клоччя, він спокійно сказав до Мирослави:

— Сьогодні, мабуть, пізно буду. Треба з гостями погомоніти, раду тримати.

— Страшно мені, Добромисле... — тихо мовила Мирослава. — Як ми це все переживемо?

— Що переживемо? — запитав старійшина.

— Це все... Може, треба було б тобі домовитись із тими обрами? А вже як ні... то я не знаю. Тікати чи що?

— Про що ти говориш, жоно?! — насупився Добромисл. — Куди тікати? В гори? А потім що? Немає куди нам тікати.

— А якщо вони спалять усе, а нас поженуть далеко в рабство?

— Не поженуть. І сюди вони не дійдуть, от побачиш. Ти моя жона і не маєш сльози лити.

— Я й не плачу... — заперечила вона, здригнувшись. — Я боюся за тебе, за Ратибора, Добромисле!

Добромисл насупився. Чоло його зморщилося, він важко обіперся ліктями об стіл і підпер голову руками.

— Не знаю, Мирославо. Боги знають, не я...

Мирослава мовчала, витираючи сльози.

Вождь підвів голову, озирнувся.

— А де Ярина? Щось не бачив її зранку. Святославе! А ну гукни сестру!

Ніхто не відповів. У хаті стояла тиша.

— Отакої... — пробурмотів вождь. — І Святослава нема. Де ж він забарився?

— Ти ж знаєш де. У кузні, мабуть, біля коваля крутиться.

— От Перун мене візьми! — вилаявся Добромисл і стукнув кулаком по столу. — Я ж казав, що не його то справа — бути ковалем!

— А ким йому бути, скажи? — зітхнула Мирослава.

—  Він син вождя, його залізо — то меч, а не молот!

— Він не хоче, Добромисле, — тихо відповіла Мирослава.

— Добре, нехай поки ходить. Побачимо, — заспокоюючись, мовив Добромисл.

Цієї миті до нього підбігла мала Любава і міцно обняла за шию. Батько посміхнувся, пригорнув дочку до себе й ніжно поцілував у тім’я.

— Тату, тату! Лялька зникла! — пожалілася мала.

— Яка лялька? — здивувався він.

— Моя, дерев’яна...

Він запитально глянув на жону, і Мирослава відповіла:

— Та, що Ясень їй вирізав. Ще від учора зникла, ніде знайти не можемо.

— А... Ну, потім пошукаємо, добре?

Любава ображено надула губи. Саме цієї миті до хати зайшла Ярина. Добромисл глянув на старшу доньку й мовив:

— Яринко, пошукай-но Любаві ляльку.

— Добре, батьку, — слухняно відповіла дівчина.

Вона присіла перед малою, ніжно посміхнувшись:

— Ну що, пішли знайдемо твою ляльку?

Дівчата вийшли. Мирослава довго дивилася їм услід, а потім важко перевела погляд на Добромисла:

— Добромисле, з Яриною… — вона не встигла договорити.

З подвір’я раптом почулися чужі, гучні голоси. Старійшина напружено прислухався.

— Ті воїни прийшли, — глухо мовив він, підводячись з-за столу. — Треба вийти.

Він попрямував до порога. Мирослава залишилася в хаті сама.

— Нехай... Потім скажу, — тихо мовила вона сама до себе.

На подвір’ї стояли Вогнедар та Борислав.

— Мир тобі, Добромисле, — промовив Вогнедар.

— І вам мир, добрі воїни, — відповів старійшина.

— Треба вирішити, вождю, як далі бути, — продовжував Вогнедар. — Де воїнів розмістиш? Скільки чекати на ворога?

Вождь підійшов ближче, переводячи погляд з одного на іншого, а потім у сіре небо.

— Ще рано. В полудень зберемо раду. Ще вчора сповістив.

Воїни дивились на нього й мовчали, чекаючи, що вождь скаже далі.

— Сьогодні вранці пішли два кращі мужі на полювання — Волот із Дубинею. Увечері буде празник на честь вашого прибуття.

— Це добре, вождю! — помітно посвітлішав Борислав. — І мед буде?

— Меду не буде, — відрізав вождь. — Узвар буде.

— І на тому спасибі, — вклонився Вогнедар, скоса глипнувши на розчарованого  галичанина.

— На раду вас покличуть, — продовжив Добромисл. — Там і вирішите: чи довго чекатимемо тут, чи зразу підете додому.

Раптом з-за рогу хати вибігла мала Любава, але враз зупинилася. Вона міцно тримала в руках свою дерев’яну ляльку і з острахом дивилася на воїнів. Слідом за нею вийшла Ярина.

Вогнедар перевів погляд на старшу дівчину. Ярина на мить зустрілася з ним очима, але тут же зніяковіло опустила голову. Прискоривши крок, вона пройшла повз них і швидко сховалася в домі.

Вогнедар коротко хмикнув, провівши її поглядом.

— Добре. Скажемо.  — проказав Борислав і глянув на Вогнедара. ― Що йдемо?

Вони вже виходили з двору та  Вогнедар зупинився, постояв деякий час. Борислав запитально подивився на нього, та Вогнедар  повернувся до старійшини й твердо мовив.

— Залишимось, вождю. Будемо вас боронити.

Галичанин аж брови підняв. Проте теж обернувся до Добромисла.

— Ми лишаємось. Чекаємо обрів.

Вони вийшли на стежку. Борислав мовчав, а Вогнедар  стиха проговорив:

— А красива та дівка... як ружа.

— Ти що? — Борислав зиркнув на нього. — Вона ж усього лиш донька вождя.

— І що з того?

— Ну, ти син князя, а не смерд.

— Коли стану князем, не дозволю зневажати смердів, —піднімаючи вказівний палець,  зауважив Вогнедар.

Борислав кивнув головою,  нічого й не відповівши.

По дорозі вони зустріли молодого воїна. Коли порівнялися, той кивнув їм.

— Мир вам!

— І тобі мир, — відповів Вогнедар. — Нарешті бачу хоч когось із тутешніх.

— Чому б і ні? — знизав плечима той. — Хіба ми химери якісь?

— Та ні, — втрутився Борислав. — Просто, поки йшли до вождя, крім одного чужинця, ні душі не зустріли. От ти перший.

Молодий воїн нахмурився й зауважив:

— Ще рано. Але сторожа не спить.

— То й добре, — реготнув Вогнедар. — Ти, напевно, теж зі сторожі?

— Так.

Борислав розвів руками, завершуючи розмову:

— Ну що ж, миру всім. Ми підемо.

Хлопець хитнув головою і рушив далі. Вогнедар із Бориславом розвернулися, дивлячись йому вслід.

— До дому вождя повернув, — помітив Вогнедар.

— Напевно, це старший син Добромисла, — здогадався Борислав. — Кажуть, він добрий мисливець.

— Мисливець — ще не воїн, — хмикнув Вогнедар, і вони рушили далі своєю дорогою.

Ратибор повернув голову, глянув їм услід і зайшов на подвір’я вождя.

— Як пройшла сторожа? — зустрів його батько.

— Тихо.

Мати вийшла з хати.

— Ти б відпочив, не спав усю ніч, — тривожно мовила вона.

— Потім. Не хочу.

— Добре, сину, — старійшина підійшов ближче. — Збираємо раду в полудень, та волхва покликати треба.

— А його чого? — огризнувся Ратибор.

— Ти що! Він з богами мову веде. Поклич.

Хлопець переступив крок, хитнув головою, подумав.

— Добре, батьку. Вже йти?

— Так. Піди й скажи.

Тут з хати вийшла Ярина, озирнулася навкруги.

— Піду до лісу, зілля назбираю, — промовила до матері.

— Добре, доню, — пильно дивлячись на неї, відповіла Мирослава. — Тільки довго не забарися, роботи вдома повно.

— Я швидко, — відповіла Ярина й попрямувала до лісу.

Ратибор дивився їй услід, а потім повернувся до батька:

— Зараз же піду до волхва.

— Ти б поїв... — тихо спитала Мирослава.

— Не голодний, — мовив Ратибор і, розвернувшись, рушив до хижі волхва.

Він ішов городищем. Там, десь за зрубами, стояла хата Віди, а в ній — Малуша. Як вона після вчорашнього? Батько наказав одразу йти в сторожу, тому він і залишив її тоді... Зараз би зайти до неї, але ні — спершу треба до волхва, сповістити про раду. А вже потім... У таких роздумах Ратибор прямував у бік капища під дубом, за яким, далі під лісом,  була хижа волхва.

Волхв дрімав. Крізь сон він бачив Скальника, що стояв непорушно. Навкруги з землі піднімався туман — такий густий, що старець ледве угледів чоловіка, який пробирався лісом із сокирою. Той щось шукав... якесь дерево. Волхв бачив, як муж, геть утомлений, бреде між поваленими стовбурами, як дивиться навсібіч, мацає руками кору: мокре, не сухе, не горітиме...

Раптом чоловік зупинився біля самого Скальника. З печери дихнуло густим туманом, і звідти повільно вийшла темна постать. Вона наблизилася до нього, простягаючи руку. Туман на мить розсіявся, і волхв  розгледів обличчя духа.

— Малуша! — викрикнув старець і прокинувся.

Він оглянувся навкруги.

— Який дивний сон наслали мені боги… — пробурмотів старець.

На вулиці раптом почувся гучний голос:

— Отче! Ти тут? — кричав Ратибор.

— О,  легінь Добромислів прийшов, — звів брови волхв. — Чого б це?

Він підвівся, крехтячи, з лави й вийшов до хлопця.

— Тут я, де ж мені ще бути?

— Батько кличе на раду в полудень, — тупцював хлопець на місці. — Я прийшов сповістити.

Старець пильно подивився на нього, вийшов на вулицю, озирнувся й мовив:

— Добре. У полудень, кажеш? Прийду.

Ратибор розвернувся, збираючись іти, та старець раптом запитав:

— А ти куди зараз ідеш? До батька?

— Ні, до Малуші піду, гляну, як вона.

Старець здригнувся, зачувши це ім’я. Згадав свій сон, та нічого не відповів хлопцеві.

— Богам видніше… — лише тихо мовив сам до себе дивлячись в слід хлопця.

Потім підняв голову до неба, вдивляючись на сонце, яке вже пробивалося крізь туман.

Сонце повільно піднімалося, освітлюючи та зігріваючи землю. Воно дивилося вниз, торкаючись своїми блідими променями: обличчя, руки та плечі людей, що стояли на далекому березі Дністра. Там панувала метушня: воїни бігали, кричали, брязкали зброєю.

Далі сидів Баклабан на коні. До нього щодуху підскакав сотник, спішився й низько вклонився:

— Володарю, переправа вище, за день ходу звідси. Ближче немає.

— Добре, рушаймо, — мовив той і, розвернувши коня, попрямував в сторону, куди показав сотник.