Розділ 10

Розділ 10

Князь Гута, кілька його ближніх та Утор, верхи на конях чекали прибуття стужан. Шинорів, що під'їздили, нараховувалося з сотню. Перші вершники тримали в руках трикутні знамена Північного князівства з зображенням лютого лося з гострими залізними рогами. Ліпослава їхала верхи поруч з братом. Вона рівно трималася в сідлі, обличчя ж наполовину прикрила тонкою хусткою, тому роздивитися її було складно. Вершники Стужі, крім князівни, почали спішуватися. Зіскочив з коня і княжич Чудослав. Він з двома ближніми за спиною рушив до Гути. Тоді спішилися і куличани. Князь Посередку уважно сверлив очима Чудослава. Той мав середній зріст, підтягнуту статуру. Пряме світле волосся, коротко підстрижене на потилиці, тонкими пасмами прикривало лоб. Княжич поверх одягу носив кольчугу, що сліпуче сяяла на сонці. Яскравою плямою виділялися його червоні штани, заправлені в м'які шкіряні чоботи. Ніби звичайний знатний юнак... Але від нього тягло небезпекою. Особливо про це говорили холодні блакитні очі княжича, зовнішні кутки яких були дещо опущені вниз, та перебитий ніс. Руку гість опирав на довгий меч, приторочений до пояса. Рухався ж він як дикий кіт: гнучко і нечутно.

Чудослав підійшов до Гути та як молодший за віком схилив голову, але кланятися й не думав, бо вважав його своєю рівнею. Князь також кивнув, намагаючись стримати хвилювання і промовив:

— Вітаю дорогого гостя і союзника на землях Кулині. Як пройшла ваша подорож?

— Милість богів була з нами. Стараннями правителя Посередку дороги спокійні, і жодна небезпека нам не загрожувала, — відповів Чудослав. Він говорив трохи дивно для куличан, більш протяжно, але загалом зрозуміло.

— Як йдуть справи у вашого батька, шановного Бронибія?

— Справляється, як же ще!

— Ви, напевно, втомилися з дороги. Просимо відпочити до намету.

— Відпочити ми встигнемо, князю. Хочу бачити нареченого. Де Світолик? — шинорець задав питання прямо в лоб.

У Гути похололи руки і зрадливо сіпнулося праве око. Запитав як відрізав! Невже стужани вже дізналися про зникнення княжича?

— Нам треба переговорити. Прошу до шатра, — Гута провів рукою в напрямку шатра.

Але Чудослав показав свою обережність.

— Тільки після вас.

Вони разом пішли до намету, але на вході Гута зупинив своє оточення, шинорець у відповідь теж кивнув своїм ближнім, наказуючи залишатися на місці. Всередині князь і княжич сіли один навпроти одного на стільці.

— Про що ви хочете зі мною переговорити? 

Гута зрозумів, що Чудослав довкола колами ходити не буде, а діє прямо. Зуби заговорити йому не вийде. Тому він теж відразу перейшов до справи.

— Як ви подивитеся на те, щоб дещо змінити наші плани?

— Як саме це розуміти? — примружив очі стужанин.

— На вашій благородній сестрі одружиться не княжич Світолик.

— Ви хочете запропонувати іншого нареченого? — Чудослав холодно зиркнув з-під лоба. — Ліпослава — князівна Стужі, єдина донька князя Бронибія, вона не вийде заміж за людину більш низького походження.

— А якщо це буду я? — Гута різко подався вперед, намагаюсь не відривати погляду від співрозмовника.

— Ви? — княжич здивовано повів бровою. — Я все вірно почув?

— Так, саме так.

— Тоді я знову задам те ж саме питання: де Світолик?

— Мій син виявився недостойним такої знатної нареченої, як Ліпослава. Він здійснив один вчинок, через який я відправив його туди, де княжич зможе подумати над своєю поведінкою.

— Хм, цікаво, — шинорець відкинувся на спинку стільця і підпер підборіддя рукою. — Отже, ви хочете взяти Ліпославу за дружину.

— Так, і для вас це буде кращим рішенням. Князівна вийде заміж не за недосвідченого спадкоємця, а відразу за князя, — зовні Гута здавався спокійним, але під столом його пальці нервово змикалися.

— У цьому є зиск... Треба подумати, — Чудослав прибрав волосся з лоба, провів рукою по підборіддю, але досить швидко відповів. — Я думаю, ми можемо вчинити так, як ви пропонуєте, але... є кілька умов.

Гута напружився. Він знав, що княжич Стужі буде діяти у власних інтересах, але до останнього сподівався, що не буде щось вимагати.

— По-перше, я хочу, щоб саме ваші з Ліпославою нащадки стали першочерговими спадкоємцями князівського столу Кулині.

— Але ж я маю старшого сина, — спробував заперечити Гута.

— В такому випадку приведіть його, і ми проведемо шлюбний обряд так, як і домовлялися раніше. Також тільки но ви самі назвали княжича Світолика недостойним. Навіщо вам такий спадкоємець?

— Ви вірно кажете, — змушений був погодитися князь. 

— Також смію зауважити, що зміна нареченого, запропонована вами, прямо порушує попередню угоду між нами. Ми вправі просто повернутися в Стужу. Честь Ліпослави від цього не постраждає, але я не впевнений, чи зможете ви потім укладати рівноцінні союзи з імуритськими князями.

Була висловлена певна погроза, і Гута розумів, що треба зараз трохи відступити, аби врятувати ситуацію. «З питанням спадкування розберемося потім. Одні боги знають, як потім воно повернеться. Зараз же треба домовлятися», — подумав Гута.

— Добре, я вас зрозумів. Погоджуюсь на цю умову, — махнув він рукою.

— По-друге, у разі порушення цієї обіцянки з вашого боку Посередок віддасть Північному князівству три прикордонні міста... Нехай це будуть Білогір'я, Кромиж та Єлиця.

Князь зблід. Та що цей Чудослав собі дозволяє? Нахабний шинорець перейшов всі межі!

— Ви не хвилюйтеся, ці міста залишаться в складі Посередку, допоки ви будете дотримуватися свого слова, — княжич жестом намагався заспокоїти співрозмовника. — Моя сестра та її майбутні діти повинні бути убезпечені від всіляких несподіванок.

— Це все, що ви вимагаєте? — хрипло мовив Гута.

— Є ще третя і остання умова. Це невелике прохання, виконавши яке, ви покажете добру волю та своє благородство не тільки Стужі — сподіваюсь, вашим добрим союзникам, але і своїм власним підданим. Ви подаруєте Ліпославі в якості весільного подарунку місто.

— Місто? Яке місто? — князь аж зубами клацнув.

— Ну давайте подумаємо... — шинорець закотив очі. — Нехай це буде... Куліж.

— Куліж? — перепитав Гута.

— Атож. Це місто теж залишиться в складі Посередку, але власницею земель, на яких він стоїть, буде Ліпослава. У цьому випадку вам теж не варто хвилюватися. Вона ж буде вашою дружиною, княгинею Кулині. Такі наші умови.

Вираз обличчя князя зовні не змінився, але всередині його вирувала буря. Він глянув на Чудослава, який, ніби хижий птах, уважно за ним спостерігав, і зрештою махнув рукою. Втім, що втрачає Посередок? Та майже нічого. Про спадкування можна подумати і пізніше. Добре, що шинори погодилися на шлюб, а могли б образитися і повернутися додому. Тоді надії на союз були б просто знищені.

— Нехай буде так, — сказав, як відрубав Гута.

— Добре, — Чудослав повільно встав, обтрушуючи штани на колінах, — тож я піду переговорю з Ліпославою та приведу її до вас, а ви тим часом покличте управителя та напишіть князівську грамоту, щоб підкріпити власні обіцянки підписом та печаттю..

Коли шинорець вийшов з шатра, князь скривився та з силою вдарив кулаком по столу. «Такий вже хитрий, пальця в рота не клали, бо руку відкусить», — подумав Гута, а сам закричав:

— Всевиде! Всевиде! Погукайте Всевида!

Через деякий час, тоді як грамота була готова, Чудослав повернувся до намету разом з сестрою. Чи була вона задоволена зміною нареченого, невідомо, бо виду дівчина не подала. Хустку князівна нарешті зняла. Вона виявилася гарною, і Гута, побачивши наречену, задоволено прицмокнув язиком. Умови, на які він погодився, здалися йому вже не такими й важкими. Краса Ліпослави виявилася холодною. На обличчі закарбувався гордий непроникний вираз. Її світла шкіра здавалася блискучим сніговим покривалом, довге світле волосся, заплетене в дві коси, нагадувало мотки вибіленої пряжі, а блакитні очі — покриті льодом озера Стужі.

Чудослав відкрив грамоту, прочитав написане, кивнув і вклав руку сестри в руку князя Гути.

— Вручаю вам найбільший скарб моєї родини та Стужі. Бережіть Ліпославу як зіницю ока. А ти, сестро, шануй свого чоловіка та не посрами племя шинорів. Нехай наш союз буде міцним і надійним, щоб не сталося на Благій Землі!