Розділ 13

Розділ 13

Шумило, Тріпака та Байко напружено чекали Бажана та Грая на заїжджому дворі. Коли вони повернулися, їм влаштували справжній допит. Та скарбошукач закрутив головою і жестом припинив усі розпитування.

— Цей посадник — справжня колода. Бажан свідок. Нічого не вийшло.

— Він нас ледь не виштовхав, — сумно зазначив купець.

— Тоді що? Переходимо до запасного плану? — запитав Шумило, завжди готовий до дії.

— Небезпечно, але спробувати треба, — погодився Бажан. — На всяк випадок називайте мене Громовином.

Грай широко посміхнувся при згадці про це ім'я і встав з-за столу.

— Пора. Або зараз, або ніколи. Чує моє серце, що надовго ми в Куліжі не затримаємося. Розділимося. Я з Тріпакою піду на площу навпроти місцевого храму, а ви втрьох — на ринок. Бажан... хе-хе... тобто Громовин там буде як риба у воді.

— Може брат Шумило почекає нас тут? — запропонував купець. — Нехай надто не світиться в місті.

Але жрець навідріз відмовився.

— Не для того я аж з самого Радіжа сюди пхався, щоб просто відсидітися. Ніхто мене в Куліжі не знає. Крім того, я ще й вас захистити зможу у разі чого. Чи ви забули про це?

— Добре, добре, — погодився Грай. — Зустрічаємося на цьому місці.

Коли Бажан, Шумило та Байко прийшли на ринкову площу, то спочатку трохи розгубилися. Місце було незнайоме, люди всі чужі. Як їх спонукати себе слухати? Та купець знайшов очима било – дерев'яну колоду, спрямовану на круглий металевий диск, що здавався кришкою до величезного казана. Поряд знаходився дбайливо споруджений дерев'яний поміст. Саме звідси провісники зачитували князівські грамоти, сюди скликалися мешканці Куліжа, якщо була потреба в оголошенні важливих новин. У цьому місці проводилися привселюдні суди, торги. Згідно давнього звичаю, кожна людина могла вдарити в било та таким чином кинути комусь виклик, про щось відкрито заявити, звинуватити підозрюваного в злочині. Бажан вказав Шумилові на колоду, і вони разом почали штовхати її в напрямку диску. На всі сторони розлетівся металевий дзвін, який ритмічно вібрував в такт ударам.

Звична метушня на ринку стихла. Люди почали зупинятися, придивлятися, хто ж це наважився бити в било. Потроху вони стали збиратися біля радіжців. Утворився немаленький натовп. Куліжани стиха перемовлялися, гадаючи, що сталося. Тоді Бажан та Шумило зіскочили на поміст, Байко ж залишився внизу.

— Мешканці Куліжа! Я Громовин, торговець з півдня, з Кривомежі. Повірте, ні я, ні мої товариші не мають щодо вас лихих намірів. Але ми просимо нас вислухати.

— Та говоріть вже, не тягніть! — залунали голоси з юрби.

— По дорозі на північ нам довелося почути одне пророцтво, яке стосується вашого міста. Воно прозвучало дуже загрозливо, тому ми вирішили його донести до вас. Так от, рівно через тиждень в Куліжі може статися землетрус або каменепад, або й все разом. 

Натовп невдоволено загудів, наче розворошене осине гніздо. Наперед почав пробиватися високий, худий куліжанин. Він підняв руку і вигукнув:

— Я обійшов половину Благої Землі. В горах таке може бути, але в нашому місті ніколи не траплялося, щоб земля дрижала. Чому ви вирішили, що нам таке загрожує?

— Послухайте, — Бажан намагався перекричати людей. Його щоки розчервонілися, серце било молотом. Купцю здавалося, що він робить найбільшу дурницю у своєму житті, але вчинити інакше він все одно не міг. — Це пророцтво від віщуна, який вражає своїми здібностями. Якщо воно не збудеться, то хвала богам. Ваша справа, вірити нам чи ні. Та я би порадив вам убезпечити себе і на наступному тижні хоча б перечекати кілька днів за межами міста. Нехай краще той віщун помилиться, а я прославлюся як брехун, але ваші життя будуть в безпеці!

В юрбі здійнявся крик. З висоти помосту Бажан бачив, як одна дівчина, затиснута посеред натовпу, розвернулася і почала протискуватися між людей, щоб вибратися на простір.

— Наша справа вас попередити, а ви вже самі вирішуйте, що вам робити! — хрипло вигукнув Шумило. 

Тим часом збоку до помосту підійшло троє воїнів з міської варти.

— А хто це тут людей баламутить? Вам робити нічого? То ми роботу знайдемо! — закричав один із них.

— Все, все, ми сказали, що хотіли, вже йдемо, — заспокоїв їх Шумило.

Купець та братчик зійшли з помосту. Люди почали розходитися, кидаючи на них недобрі погляди. Хтось відкрито лаявся.

— От бовдури!

— І правда баламути!

— І чого їх кублі сьогодні притягли!

Кілька чоловіків з загрозливим виглядом підійшли поближче, але присутність вартових їх поки стримувала.

— Ідіть звідси, поки ноги цілі. А ще краще покиньте Куліж пошвидше. Нічого народ каламутити, — з неприязню кинув інший вартовий.

Бажану було неприємно чути всі ці речі, але, з іншого боку, полегшення надавало почуття виконаного обов'язку. Радіжці вже хотіли покинути ринок, але побачили, як поміж людей до них пробивається захеканий Тріпака. Він був весь червоний, розкуйовджений. На лівому виску та в кутку губ розтеклися багряні плями від ударів.

— Зачекайте, зачекайте! — він зупинився, намагаючись перевести дихання, і аж скрутився від болі в боку.

— Що сталося? Хто тебе так розмалював?— спитав Бажан.

— Грая кинули в поруб, — ледве вимовив засапаний кривулянин.

— Давайте відійдемо звідси, бо на нас тут скоса дивляться, і ти нам, хлопче, все детально розповісти, — Шумило рішуче рушив вбік, за ріг великої дерев'яної будівлі.

Тріпака тим часом розказав, що вони з Граєм почали збирати людей на площі біля храму. Та на них звернули увагу храмові жерці, які покликали міську варту. Скарбошукач вплутався в суперечку, що переросла в бійку. Грая забрали вартові, в той час як його товаришеві вдалося втекти.

— Ну що ж, справи кепські, — підсумував Бажан. — Хоча це очікувано.

— Ну і норов у нашого Грая! Треба було тільки кулаками махати! Потрібно було мені з ним піти! — пробурчав Шумило. — І що тепер?

— Думаю, цю справу можна залагодити тільки одним... — купець глибоко зітхнув.

— Чим? Підемо брати приступом поруб? Брат Шумило там всіх порішить! Та й ви, господарю, задасте жару! — з хвилюванням зазначив Байко.

— Ех, хлопче, це ти в справжній бійці не був! Тобі б міг про це розмірковувати тверезо. Ти думаєш, я безсмертний воїн, чи що? — Шумило посміхнувся та потер пальцем праве око.

— Дійсно, навіщо наражати себе на небезпеку, якщо вихід можна знайти за допомогою цього? — Бажан дістав мішечок з грошима і підкинув його на долоні. — Ходімо до дому посадника. У випадку чого будете вже ви мене визволяти.

Попетлявши вулицями Куліжа, Бажан привів своїх попутників до посадницького двору. Перед воротами стояли ті ж самі вартові, що й вранці.

— Знову ти? Ще й своїх посіпак привів? А княжич де подівся? Господар нас вилаяв вранці та наказав вас більше не пускати, — непривітно звернувся до купця один зі стражів. Інший же в цей час криво посміхався.

— Не гнівайтеся, хлопці, ви добрі бійці. Але у мене знову виникла нагальна справа до посадника, — Бажан намагався здаватися спокійним.

— Я ж сказав, що ми маємо наказ вас не пускати! — вже з відвертим роздратуванням прикрикнув вартовий.

— І все ж я прошу повідомити про мій прихід шановного посадника, — купець і далі тримав маску вдаваного спокою. — На цей раз я не розчарую його. Так і передайте.

— Геть звідси! Хіба незрозуміло... — рикнув інший страж. — Бо доведеться списом полоскотати.

— Якщо не повідомите посадника, ми нікуди не підемо. Ніхто нам не забороняє стояти перед його воротами, — обізвався Шумило.

Вартові напружилися, прийняли загрозливі пози. Бажан же підняв руки в намаганні всіх заспокоїти і почав помалу, крок за кроком, підходити до сторожі.

— Мої наміри добрі. Я не буду нападати на вас, — він наблизився достатньо близько. Вартові при цьому уважно спостерігали за купцем. Бажан дістав кілька срібних монет і вклав їх в руки стражів.

— Ви отримаєте ще стільки, коли я вийду від посадника.

Чатові переглянулися, в їх очах загорівся жадібний вогник. Посадник був людиною скупою, окрім належної платні їм рідко коли що перепадало. Нарешті старший вартовий кивнув і пішов у двір. Через деякий час він повернувся і кивнув: мовляв, заходь.

Купець пішов вслід за стражем, супроводжуваний схвильованими поглядами своїх супутників. Його привели в ту саму кімнату, що і вранці. Та посадник не поспішав швидко виходити до гостя. «Вирішив показати, хто тут господар», — подумав Бажан і хмикнув. Хвилювання давалося взнаки. Він міряв кроками кімнату, перебирав гаманці, причеплені до пояса, крутив персні на пальцях...

Нарешті Скалозуб вийшов до купця, неприязно зиркаючи та витираючи рота. Бажан зрозумів, що він якраз ситно пообідав.

— Ну що знову? — грубо бурмотнув посадник.. — Я роблю тобі велику послугу, що погоджуюся вислухати знову після того, що ви влаштували вранці.

Бажан злегка вклонився.

— Я ціную вашу доброзичливість і відданість справі, яку ви виконуєте. Я хотів би вибачитися перед вами за те непорозуміння, яке сталося між нами.

— Ну так просто ти б не вибачався! Мабуть, у вас щось сталося, що ти прийшов знову до мене, — повів бровою Скалозуб.

— Ви вірно судите. Річ у тім, що мого попутника, княжича Малка, кинули в поруб.

— Ха, а я вас попереджав! У вас таки вистачило розуму людей підбурювати. Що ж, твій спільник потрапив туди, куди дуже прагнув. І плювати мені, що він там якийсь княжич!

— Вельмиповажний посаднику, поспішу нагадати, що кривуляни нині знаходяться під захистом Північного князівства, а Стужа на сьогодні в міцному союзі з Посередком.

— Ти на що натякаєш? — грізно вишкірився Скалозуб. — Що твій княжич недоторканний?

— Я не натякаю, а тільки смію вам нагадати. Крім того, мені б хотілося пошвидше залагодити цю справу. Я готовий грошима відшкодувати те, що ми потривожили вас та порядних міщан — заплачу стягу.

— Стягу призначає суд. Будемо судити княжича чи й тебе з ним разом? — хитро примружив ліве око посадник.

— Що ви, навіщо скликати суд! Давайте обійдемося без нього. Заплачу стягу як відшкодування за дрібний злочин, і все, — Бажан, який вмів торгуватися, застосував усе своє красномовство. — І на цьому забудемо про цей випадок. Ми у вас не були, ви нас не бачили.

— Хи, складно говориш, купчику, — на обличчі Скалозуба з'явилася хитра посмішка. — І ви забиретеся з Куліжа негайно. А то не тільки княжича в поруб кину.

— Та про що мова! Нас взагалі в місті не було! — Бажан відчув, що лід рушив. Тому він впіймав цю мить і швиденько вручив посаднику мішечок монет, що приємно дзвеніли в руках.

— Я чекаю від вас грамоту на звільнення кривулянського княжича, — м'яко сказав купець і посміхнувся наскільки приємно, настільки це було доречно.

Посадник потряс мішечком, задоволено гмикнув, відчинив двері і гукнув:

— Данько! Данько!

Почулися швидкі кроки, і до кімнати зайшов високий воїн в кольчузі та при зброї.

— Грамота не потрібна, — звернувся посадник до Бажана. Потім він дав вказівку Данькові, — Проведи цього купця до порубу і звільни княжича Малка, який нещодавно там опинився.

Наостанок Скалозуб ще раз нагадав купцеві:

— Я прийняв стягу. Дотримуйся ж і ти свого слова. Ви маєте без зволікань покинути Куліж.

— Безсумнівно. Дякую за справедливе і мудре рішення, — схилив голову Бажан.

Через деякий час вся радіжська компанія плескала по плечу радісного Грая. Він виглядав не найкращим чином: розсічена брова, синяк під лівим оком, розкуйовджене волосся та збиті кісточки пальців, — але посміхався.

— Дякую, — Грай стиснув рукою передпліччя Бажана. — А то так би і згинув в цьому порубі. Неприємне місце.

— Тепер нам потрібно пошвидше вибратися з Куліжа, — нагадав купець. — Хто почув нас, той почув. Тут нам більше не раді.

Радіжці швидким кроком вирушили до «Теплого гнізда». Речі збирали похапцем. «За містом розберемося», — підсумував Грай. Навантаживши поклажу на коней та перемовляючись між собою, компанія вийшла на вулицю. Але враз розмова затихла, і супутники зупинилися.

Їх чекали. Попереду, взявши руки в боки, стояла росла струнка дівчина. Теплий весняний вітер ворушив її чорне, як смола, кучеряве волосся. На миловидному обличчі незнайомки застиг вкрай рішучий вираз. Бажанові здалося, що це саме вона на ринку пробиралася назад крізь юрбу. Позаду стояли ще одна дівчина — невисока, кругловида, зі світлим волоссям, що частково приховувалося під місцевим головним убором, який полюбляли куліжанські дівчата, та жінка років тридцяти, схожа на неї — трохи повнотіла, русява. Хлопець-підліток тримав за повід ослика, запряженого в невеликого возика, заповненого клунками та речами.

— Ви люди з півдня, які розповідали про пророцтво? — швидше ствердила, ніж запитала дівчина попереду. — Ми хочемо поїхати з вами.

Радіжці здивовано переглянулися і навіть не знали, що сказати. Найшвидше дар мовлення повернувся до Грая.

— Ну що ж, хоч хтось нам повірив! Покинути зараз Куліж — це мудре рішення. Звичайно, ми раді будемо супроводжувати вас на південь, якщо нам буде по дорозі.