Розділ 19
Розділ 19
Утор зайшов до внутрішньої кімнати. За столом сиділи двоє його помічників. Забачивши радника, вони швидко підвелися.
‒ Господарю…
‒ Сідайте, ‒ махнув він рукою і присів сам. ‒ Гута пішов.
Утор огидливо зняв рукавички і кинув їх на стіл. Він поворушив пальцями, мовби ті заніміли. Вони були об'ємними, з дещо потовщеними подушечками, на внутрішній стороні яких відразу проступила липка біла рідина. Шкіра рук також виглядала дивно, адже мала болотяно-сірий колір.
‒ Можете теж зняти, ‒ кинув радник. ‒ Але маски нехай залишаються. Ми все-таки у Великому Дворі.
Помічники взяли з нього приклад, з насолодою позбавляючись рукавичок. Один звернувся до Утора:
‒ Господарю, що хотів князь?
‒ Хоче завтра влаштувати випробування метального знаряддя.
‒ То нехай дивиться, ‒ оскалився другий помічник. ‒ І так забагато честі йому, що даємо в руки таку зброю.
‒ Уріфе, це не найкраще, на що ми здатні, а для Гути все одно буде виглядати захоплююче. Нарешті він погодився рушити на Мелеть. Старий півень хоче розпушити хвоста, щоб показати шинорам, на що він здатний.
‒ А до чого тут стужани, господарю? ‒ не зрозумів інший помічник.
‒ Може в зброярстві ти й кумекаєш, Бриже, та в іншому твій казанок не варить, ‒ буркнув радник. ‒ Шинори зверхньо ставляться до Гути. Наразі він слабший, тому шукав з ними союзу, навіть був змушений піти на поступки. А тепер, коли Куліжа більше не має, Чудослав звинувачує князя в тому, що той навмисне віддав їм це місто, бо знав його долю. Так між союзниками пішла знатна тріщина. Князь хоче захопити територію з родовищами, добувати руду, посилити військо завдяки цьому і показати Стужі, хто головний.
‒ Ах, який далекоглядний Гута! Поки він це зробить, чи залишиться на той час щось від Посередку? ‒ зареготав Уріф, а Бриж до нього приєднався. Їх сміх чимось нагадував жаб'яче квакання.
Та Утору такий спалах радості не сподобався. Він вдарив кулаком по столу та гаркнув:
‒ Ану замовкли! Ви, непотріб собачий, думаєте, що все так весело, а ми в іграшки граємося? Скільки часу я витратив на те, щоб привернути увагу Гути, завоювати його довіру? А чого коштувало мені, обранцю Чорної Крові, прислуговувати цьому недолугому князьку, аби прибрати деяких людей, отримати доступ до всіх бібліотек та архівів, спонукати його на атаку Нагір'я? Га? Чи відомо вам про це?
‒ Господарю, не гнівайтеся, ‒ улесливим тоном сказав Уріф. ‒ Ми не хотіли тебе образити, просто хотіли покепкувати над дурістю князя.
‒ Ти думаєш, Гута такий дурний? Ні, він досить розсудливий, діяльний, вміє терпіти і вичікувати. Не варто недооцінювати ворога, бо сам станеш жертвою. Вбий нарешті це у свою дурну голову, ‒ скреготнув зубами радник і відважив помічникові такого ляща, що той відлетів до стіни.
‒ Ми все зрозуміли, господарю, ‒ замахав руками Бриж, відсуваючись на лаві подалі від Утора. ‒ Все зрозуміли… Які будуть накази далі?
Радник зітхнув, задумався, тоді сказав:
‒ Завтра на Дружинному полі покажемо князю метальне знаряддя. Потрібно, щоб він залишився задоволеним. Незабаром підемо в похід на Нагір'я. Я поїду з військом, що будете робити ви, побачимо. Це буде залежати від обставин. До речі, про Світолика щось стало відомо?
‒ Ні, ‒ замотав головою Уріф, потираючи забите місце. ‒ Навіть найкращі шукачі Гути не можуть його слід знайти.
‒ А цей кривулянський покидьок Малко чи як він себе іменує ‒ Грай ‒ не з'являвся у Кливені? ‒ в голосі радника почулася неприхована ворожість.
‒ Ні, господарю. Ми слідкуємо за цим.
Утор піднявся з місця і почав міряти кімнату кроками. З пальців, зведених за спиною, на підлогу впало кілька крапель білого слизу.
‒ Тоді, коли він прийшов до Гути, я був біля князя і не зміг прослідкувати за цим княжичем. В Куліжі перед землетрусом хтось підбурював людей покинути місто. Швидше за все, це був Малко. Якщо він залишився живий, то зараз, мабуть, в дорозі. В полі ми не дістанемо цього Грая, а от коли він прибуде до Кливеня, треба його негайно схопити.
‒ А якщо з Куліжа він рушив на північ, побачитися зі своїми недобитими? ‒ висловив здогад Бриж.
‒ Може й так. Та цю наволоч треба знайти… Треба знайти, ‒ забурмотів радник, рухаючись з кутка в куток.
‒ Він для вас такий важливий? ‒ тихо, дещо щулячись, запитав Уріф.
‒ Аякже, пуста твоя голова! Малко щось знає! Звідки він, по вашому, дізнався про пророцтво? В байки про очманілого діда я не повірю. Цей покидьок обережний. Він не говорив про змія, але, найвірогідніше, йому про нього відомо. Цю історію знали тільки в Братстві Істинного Знання, та й то за кілька століть забули. А тут з'являється цей Малко і видає під виглядом пророцтва час і місце землетрусу. То як ви думаєте, звідки він дізнався? А цей Грай ще й пошуком скарбів займається. Давайте, допетрайте нарешті. ‒ Утор зупинився і ткнув пальцем на Брижа. ‒ Ти як думаєш?
‒ З книги? ‒ несміливо припустив той, втягнувши голову в плечі.
‒ Атож. Ти на вірному шляху. У Малка є «Записи магів Шоа», напевно, перша частина. І є людина, яка може її прочитати. А це нам ой як на руку! Якби я знав, де і коли відбудуться наступні ворушіння, то це б змінило все! Тому робіть все можливе, щоб знайти кривулянина: поговоріть з вартовими на воротях, з нашими шукачами, навіть з жебраками.
‒ У вас, господарю, майже вийшло з камінцями. Використайте їх знову, ‒ запропонував Уріф.
‒ Це навряд чи допоможе. У мене тільки два, а для управління змієм потрібно п’ять. Ви бачили, що сталося. Він поворушився там, де мав, тільки раніше.
Утор нарешті присів на лаву.
‒ Приведіть раба.
Помічники швидко кинулися виконувати наказ. Ще з однієї внутрішньої кімнати вони попід руки витягли немічного чоловіка. Його ноги безвільно волочилися по підлозі. Бранцю насправді виповнилося сорок два роки, але він був настільки виснажений і слабкий, що виглядав літ на п'ятнадцять старше. Чоловік, надміру худющий, з довгим розкуйовдженим волоссям і бородою, просто повис на руках своїх поневолювачів.
‒ Ви знову будете мене мучити, потвори? ‒ його голос, що заледве долинав з горла, все одно видавав куличанина. ‒ Я вже втратив лік рокам, коли ви почали з мене знущатися… Вже вбийте мене, чи що…
Радник зверхньо посміхнувся.
‒ Це було б занадто просто для тебе, ниций рабе.
‒ Тоді навіщо ви досі мене тримаєте? Я все давно розповів… Тисячі раз повторив…
‒ Нічого, повториш і тисячу перший раз. У нас велике терпіння. Ну, ‒ гримнув Утор, ‒ розповідай знову.
Радник схопив полоненого за підборіддя, і біла рідина, що виділялася з його пальців, потрапила на людську шкіру. Чоловік закрутив головою, відчуваючи палючий опік від дотику свого ката. Утор прибрав руку, а голова бранця повисла на худій шиї.
‒ Нас було троє… ‒ почав невільник. ‒ Горнило, Бук та я… Ми були з Братства Істинного Знання… Забралися в барлогу, де раніше мешкав божевільний маг… Там знайшли три книги… «Записи магів Шоа»… ‒ чоловік важко дихав, потім закашлявся.
‒ Де знаходиться це місце? ‒ запитав радник.
‒ Я ж це вже говорив… Біля містечка Плутахи… А може то було село…
‒ Продовжуй.
‒ Ми з Буком були молодими, погано вміли читати таємне письмо. А Горнило міг… Він пробіг очима книги… Сказав, що вони важливі… Сказав, що перша книга пояснює, де взявся змій, чому він під горами, де й коли буде ворушитися… Друга ‒ про сховище змія та його охоронців… Третя ‒ про те, як управляти чудовиськом за допомогою кристалів…
‒ Коли і де має ворушитися змій? ‒ Утор уважно свердлив свою жертву очима.
‒ Горнило… казав, що це станеться через двадцять років… Спочатку в Посередку, а потім десь в горах… в Мелеті… Я погано пам’ятаю… Нас вже тоді переслідували… Горнило запропонував розділити книги… і зустрітися через двадцять років в тому ж місці… Кожен взяв по одній… Горнило – першу, Бук – другу, я – третю…
‒ Куди пішли потім ті двоє?
‒ Я не пам’ятаю… ‒ чоловік знову закашлявся і замовк.
Утор підніс руку до голови полоненого і розчепірив пальці. Слиз кілька разів капнув на голову невільника, але той вже цього не помітив, бо чи то заснув, чи втратив свідомість.
‒ Віднесіть його назад, ‒ кинув радник помічникам. ‒ Ми це вже чули.
Бриж та Уріф потягли бранця назад. Утор тільки байдуже дивився вслід. З'явилася надія витягнути більше відомостей з цього бевзя. Фурая. І вона скоро прибуде.