Розділ 4

Розділ 4

     Шумило довго водив Бажана темними кривенькими вулицями передмістя Радіжа. Бажан тільки міг здогадуватися, яким чином його колишній вчитель бою потрапляв пізно ввечері за міські стіни, адже ворота міста зачинилися на заході сонця. Ймовірно, заходив вчасно та ночував на заїжджому дворі, а можливо, знав якийсь таємний лаз чи прохід.

     Нарешті вони прийшли до невеликої хатини, що темним згорбленим силуетом бовваніла на фоні зоряного неба. Світив місяць, у прохолодному повітрі витали запахи диму та пригорілої їжі. Десь далеко гавкали собаки, загелготіли потривожені гуси. Біля житла, де мешкали одні з останніх представників Братства Істинного Знання, було темно та тихо.

    — Йди за мною, обережно, слід у слід, — попередив Бажана Шумило. — Пса не тримаємо, але пасток на небажаних гостей я наставив. Їхнє щастя, що ніхто ще не вирішив нас турбувати.

     Купець обережно пройшов слідом за братчиком. Той зупинився перед дверима.

     — Ти заходь, Дичин чекає. А я поки піду іншого гостя приведу.

    Бажан якусь мить постояв перед зачиненими дверима, помітно хвилюючись, а потім наважився і відчинив їх. Йому довелося втягнути голову, щоб протиснутися у низенький одвірок, та відсунути цупку занавіску, що прикривала вхід. Купець опинився у сінях в повній темноті і не знав, куди рухатися далі. Добре, що попереду відхилилася ще одна дверна занавіска, випустивши сніп приглушеного світла. З дверей виглянув довгоносий юнак. Колись він був підстриженим під горщик, але тепер його волосся відросло і спадало неохайними масними пасмами.

    — Ви, напевно, Бажан? Проходьте всередину, — хлопець мав м'який, схожий на жіночий, голос.

    Купець підняв занавіску і ступив у велику кімнату, освітлену вогнищем пічі та кількома свічками. Всередині було тепло, пахло травами та чимось їстівним. Посеред кімнати стояв стіл, на якому книги розташовувалися поруч з кухонним начинням, попід стінами — скриня, кілька стільців і три ліжка. На одному з них напівлежав-напівсидів чоловік років шістдесяти, з крючкуватим носом, зморшками під очима та підстриженою, колись рудою, а нині майже сивою бородою.

    — Брат Дичин? — зіщурився Бажан, придивляючись до господаря.

    — Атож, хлопче, це ще я. Підійде сюди, дай я тебе роздивлюся.

    Бажан підійшов до ліжка, присів і стиснув у своїй руці суху зморщену руку Дичина.

     — Ви постаріли, — тільки і зміг вимовити купець.

     — Так, час нікого не милує. Зате ти як виріс, і не просто виріс, а я чув, що навіть в люди вибився. 

     — Теж мені скажете. Попереду ще багато роботи...

    — Авжеж, авжеж, попереду дійсно дуже-дуже багато роботи, і навіть не тої, на яку ти сподіваєшся, — загадково посміхнувся Дичин.

     — Що ж з вами сталося? Ви захворіли? — поцікавився Бажан. — Як вам вдалося вижити?

   — Про все по порядку, хлопче. Не поспішай, — з посмішкою призупинив його Дичин. 

     Старий братчик розповів, як йому з Шумилом вдалося втекти після розгрому братства, як вони переховувалися, часто перебираючись з місця на місце. Щоб заробити на життя, наймалися працювати всюди, де вдавалося, найчастіше на будівництві. Позаминулого літа братчики працювали на зведенні храму в місті Кривомежі. Дичин послизнувся та впав з висоти недобудованої стіни. З тих пір у нього відмовили ноги, і чоловік залишився прикованим до ліжка. 

     — Але голова у мене працює не гірше, ніж раніше, — посміхнувся Дичин.

     Як виявилося, у Радіжі братчики жили вже більше півроку. Шумило ходив по заробітках, а Дичин залишався вдома: перекладав, переписував книги, майстрував нескладні вироби для домашнього вжитку, загалом, робив, що міг.

     — А пам'ятаєш Найду? — старий братчик вказав на юнака, що ходив туди-сюди, вдаючи, що займається справами, а насправді жадібно прислухаючись до розмови та кидаючи підозріло-ревниві погляди на Бажана. — Бач, який виріс. Нікуди від нас не пішов. Та й куди він піде, якщо ми його єдина родина. Найда вже багато навчився, лікарськими травами цікавиться...

     Занавіска відсунулася, і до кімнати зайшов чоловік, який продав таку важливу для братчиків книгу, а за ним уже протиснувся Шумило. Скарбошукач зняв з голови каптур, і нарешті Бажан зміг його роздивитися. Продавець книги виявився молодим чоловіком років двадцяти п'яти. Його обличчя здавалося видовженим, але в той же час мало приємні риси. У гостя було довге, хвилясте волосся русявого кольору з попелястим відтінком, світлі кущисті брови, вузький, злегка видовжений ніс. Тонкі губи, що ховалися за короткими вусами та бородою, кривилися в іронічній посмішці. Блакитні очі з цікавістю роздивлялися все довкола, підмічаючи дрібні деталі. Чоловік здавався високим, міцно збитим, і, наскільки можна було судити при наявному освітленні, засмаглим. В одному вусі блищала золота сережка, а через плече була перекинута шкіряна сумка, яка, мабуть, бачила все у цьому житті.

     — Грай, — представився скарбошукач. — Мене звуть Грай.

     Повисла тиша. Було видно, що братчики не довіряли гостеві. Бажану ж він не сподобався ще у корчмі, де вони вперше зустрілися. Тоді, щоб отримати книгу, Шумило та купець були змушені погодитися з умовами цього Грая. Купцеві він здався занадто нахабним, галасливим та непевним. Він займався сумнівною діяльністю, торгував на чорному ринку та швидше за все, о боги всебачачі, знався з розбійниками.

     — Давайте відразу все прояснимо, — Грай підсунув собі стільця і безцеремонно всівся біля столу. — Ви, швидше за все, жерці з колишнього Братства Істинного Знання: я таке за три версти чую. Хто ти, — він кивнув у бік Бажана, — я ще не вирішив, але з ними пов'язаний. Мені немає діла до вашого походження і роду занять, і здавати вас посаднику чи шпигунам князя я не збираюся. Мені начхати, що ваше братство заборонене. Чому я хочу знати, про що книга, це моя особиста справа. Скажемо так: я шукаю відповіді на певні питання, які можуть міститися в даввніх книгах. Але це вже не вашого розуму діло. Відбирати у вас продану книгу я також не збираюся, бо я не злодій, а чесний торговець. Хоча ви можете думати інакше. Можливо, у книзі не буде нічого корисного та цікавого для мене, тоді ми розійдемося назавжди, наче ніколи й не зустрічалися. Робіть що хочете і як хочете, у ваші справи я сунути носа не збираюся. Надіюся, ви також будете чесними по відношенню мене і озвучите, про що книга, знайдена мною та моїми друзями у горах.

    Братчики переглянулися між собою. Бажан подумав, що будь його воля, він би й на поріг такого Грая не пустив. Але в цьому домі хазяїном був не він. Шумило щось забурмотів під носа, Найда кисло скривився, і тільки Дичин примирливо замахав руками.

    — Ми збагнули твої наміри, дорогий гостю. І я вдячний тобі за відкритість та розуміння. Ми виконаємо умови нашої угоди, будь певен. Мене звати Дичин, а він — Шумило, а це — Найда. Оцей хлопчина — дорогий моєму серцю Бажан. Він люб'язно відгукнувся на наше прохання та дав грошей на придбання книги, за що я йому до кінця життя буду дуже вдячний. Тож сідайте, де вам зручніше. — Дичин злегка закашлявся, а потім продовжив роздавати вказівки. — Найдо, налий всім гарячого трав'яного відвару. Пийте, не бійтеся, він не отруйний, зате надає думкам дивовижної ясності, а тілу — бадьорості. Повірте, це нам сьогодні знадобиться. Шумило, запали ще пару свічок і подай мені книгу. Наша розмова буде довгою.

    — Учителю, я провідав вас, але мені час іти, — нахилився до старого Бажан. — Я виконав ваше прохання, і мене зовсім не цікавить зміст цієї безсумнівно цінної книги. Я провідаю вас іншим разом, а брат Шумило виконає свою обіцянку пізніше. 

    — Бажане, куди ти зараз підеш? На дворі темно, а міські ворота вже зачинені. Не забувай, це ж виселки. Крім того, ти теж маєш це почути, адже купець повинен знати все про місця, де буває. Де загубилася твоя допитливість та жага до знань? Сідай, сідай, — Дичин потягнув його за руку, — побудь трохи зі своїм учителем.

    «Але я вже інший, — подумав Бажан. — Я просто хочу спокою і ростити своїх дітей». Ця розмова не минула уваги Грая. Скарбошукач іронічно посміхнувся, примруживши очі.

    Найда подав кожному кружку з гарячим напоєм. Смак був дещо терпкуватий, але приємний.

   — Не соромтеся, пийте і розміщуйтесь, — припрошував Дичин, в той час як Найда турботливо підставляв йому подушку під спину. Коли вже всі влаштувалися, він прокашлявся і почав мову. 

    — Я міг би почати з далеких-далеких часів, але не буду довго лити воду на колесо мельниці. Постараюсь покоротше, аби не затримувати час дорогих гостей. Отже, нам до рук потрапила цінна книга, і написана вона близько п'яти тисяч років тому.

    Грай аж присвистнув.

    — А як же вона не розпалася від часу? Припадала вона пилом не в книгозбірні, і не в скрині, а в умовах, м'яко кажучи, не найкращих.

   — Так, вірно сказано, — м'яко посміхнувся Дичин. — Але вся справа в тому, що перед нами не оригінал, а переписана копія. П'ять тисяч років тому на теренах Благої Землі проживала зовсім інша цивілізація, яка породила великих магів та мудреців. Її залишки можна час від часу зустріти і в Посередку, і в сусідніх князівствах. Люди, які жили тоді, утворили могутню імперію Шоа. Від неї залишилися переважно руїни та ще дещо, що може зацікавити багатьох людей, і серед них не дуже добрих. У ті часи люди зустрілися з багатьма викликами, але протистояли їм, поки сама природа не зруйнувала їх життєвий осередок... Чи то був гнів богів за гординю, чи тодішні маги зайшли занадто далеко, чи так співпало, зараз важко судити. Тим не менше, цивілізація була знищена, а ті з небагатьох, хто вижив, пішли з Благої Землі.

     Старий братчик обвів очима притихлих слухачів і продовжив:

    — Книга, про яку ми говоримо, була написана магами імперії Шоа. Наскільки я зміг розібрати напівстертий напис на обкладинці, вона так і називається: «Записи магів Шоа». Сімсот двадцять років тому наші предки ступили на Благу Землю. Коріння нашого братства сягає тих часів. Саме перші братчики на руїнах прадавнього міста під завалами розкопали підземні пустоти, де знайшли сувої пергаменту, надійно закупорені від вологи у металевих ємностях. Як відомо з записів, ці сувої перебували не в найкращому стані, тому їх зміст переписали. Ви спитаєте, а як же вдалося прочитати записи зниклої цивілізації? Тут братчикам пощастило, бо серед них було кілька чоловік, які вважали себе її нащадками. Це здається неймовірним, але їх мова була схожою на мову предків, а прийшли ці люди за покликом душі побачити землі, де колись жив їхній народ. У одного з цих чоловіків навіть були видіння, що стосувалися тієї епохи. Отже, записи, хоч і не так швидко, але були перекладені.

    — Поки що схоже на казку, — махнув рукою Грай. — Ви мене вибачте, вельмишановний Дичине, але в це мало віриться.

    Шумило встав і схрестив руки на грудях, Бажан з неприязню повернувся в бік скарбошукача, і в передгрозовому повітрі пролунав тонкий, ще по юнацьки незрілий голос Найди:

    — Не смійте ображати мого вчителя! Він володіє таким обсягом знань, які вам і не снилися! Це мудра і поважна людина! І не вам його судити! 

    Грай встав зі стільця і примирливо виставив руку.

    — Я не маю нічого проти шановного Дичина. Нехай він буде хоч самою наймудрішою людиною на білому світі, мене це не стосується. Однак я теж багато де побував, і багато чого бачив. Вже повірте, забирався в такі місця, які не снилися ні тобі, юначе, ні будь кому іншому із присутніх. На світі є багато чого неймовірного, але я звик все перевіряти особисто. А те, що було нібито колись, десь там, ймовірно, звучить не дуже переконливо.

    — Я вас розумію, дуже добре розумію, — посміхнувся Дичин. — Пробачте мого учня, він ще занадто юний, щоб вчасно стримуватися від недоречних висловів. Так, звучить сумнівно, але ж ви хотіли знати зміст книги, який я і передаю вам задля виконання вашої умови щодо її продажу. Книга написана таємним письмом, відомим тільки серед братчиків, і, можливо, я остання людина, яка зможе його розібрати. Перші сторінки —.це і є розповідь про імперію Шоа та історію знаходження сувоїв і їх прочитання. Далі слідує власне зміст знахідки з коментарями брата Ляпи, який брав участь у перекладі давніх текстів. Ви можете вірити чи не вірити, це вже ваш вибір. Але так написано в книзі.

    — Добре, добре, продовжуйте, — Грай гучно сів на свого стільця і сьорбнув з кружки вже охололий напій.

    — Так от, — продовжив Дичин, — Історія, розказана далі, ще неймовірніша. Мова йде про те, що маги Шоа тривалий час боролися зі страшним чудовиськом — велетенським змієм. Ця істота зростала в розмірах і загрожувала зруйнувати столицю імперії та інші міста. Ніхто не знав, як знищити змія. Найкращі воїни виходили на двобій проти чудовиська, навіть цілі військові загони, і все було марно. Нарешті магам вдалося занурити змія в сон... Магічний сон...

   — Чи значить це те, що коли змій заснув, вони його нарешті позбулися? — запитав Бажан.

    — Ні, далі у книзі описується, що люди Шоа не вбили чудовисько, а, навпроти, сховали його від світу. 

    — І куди ж його сховали? Під землю чи в море? — поцікавився Шумило.

    — А тут ти, брате, вгадав! — Дичин витримав паузу та підняв палець угору. — Саме під землю. Десь у Мовчазних горах. Як би ти, — старий братчик звернувся до Бажана, — частіше їздив би на північ, а не на південь, то чув би у пригірській місцевості легенди про змієподібну істоту, що ховається між скель. Можливо, ці розповіді є відлунням тих давніх подій, про які всі забули, і тільки гори пам'ятають.

     — Отже, що ми маємо: під Мовчазними горами спить вже п'ять тисяч років зачарована зміюка, — підсумував Грай. — Це нас може стосуватися?

    — Звичайно, дуже влучне зауваження, — на обличчі Дичина розцвіла посмішка, адже старий полюбляв, коли його уважно слухали. — Тепер переходимо до самого важливого. Отже, спить той змій, та й хай спить собі. Боги прослідкують за ним. Та де там, аж ніяк. Виявляється, один раз на тисячу років чудовисько ворушиться, так, так, ворушиться кілька разів, намагаючись проснутися.

    — І...що? Дичине, не тягни вже, — буркнув Шумило.

    — А те, брате, що в тому місці, де він ворушиться, виникають... так би мовити... явища руйнівної сили... землетруси, каменепади, лавини, ну і тому подібне.

    — Це все в якомусь одному конкретному місці? — уточнив Грай, який ловив кожне слово.

     — Ні, в різних місцях, — відповів Дичин.

    Всі присутні разом зашуміли.

    — Як таке може бути, учителю? — висловив спільне запитання Найда. — Цей змій... переміщується?

    — На жаль, книга не дає відповіді на це питання, — Дичин сумно похитав головою. — Так, не зрозуміло, чому маги не знищили змія, а тільки занурили в сон. Не відомо, чому він ворушиться раз на тисячу років, і чому наслідки його рухів проявлятимуться в різних місцях. Можливо, змій якимсь чином переміщується під землею... або зростає в розмірах... І чому чудовиську взагалі потрібно ворушитися... Залишається відкритим питання, які ж розміри змія, якщо його порухи спричиняють такі катастрофічні наслідки. Але є надія отримати відповіді на ці питання. Це буде цікаво в першу чергу вам, Граю.

    — Чому? — відразу оживився скарбошукач.

    — Тому що книга має продовження — аж цілих дві частини. Я думаю, саме там можна знайти відповіді на поставлені запитання.

    — Правда? Ви мене дуже зацікавили. Постараюсь віднайти для вас втрачені частини, адже це те, що я вмію найкраще, — Грай посміхнувся і злегка вклонився.

    — Я думаю, у нас ще буде нагода разом поміркувати, де їх шукати, однак нині перед нами постає ще одне важливе питання. Справа в тому, що в книзі описано, як проводити розрахунки місця та часу, де має поворухнутися змій. Я провів ці розрахунки...

    — І що вони показали? — запитав Бажан, затамувавши подих. Він добре знав свого вчителя і розумів, що просто так той нічого казати не буде.

    — Маги Шоа писали, що зазвичай чудовисько намагається прокинутися раз на тисячу років. Це при умові, що на нього ніщо інше не впливало. При цьому він може поворухнутися три-чотири рази. Це означає, що в різних місцях відбудуться руйнування невідомої сили. Тепер про час. Я вже згадував про те, що наші предки прийшли на Благі Землі біля сімсот двадцяти років тому. До цих пір змій, захований під землею, ніяк себе не проявляв. Тобто нам невідомо, як це відбувається і що може статися. Але я можу сказати впевнено тільки про одне: боги були милосердні, що дозволили стародавній книзі знову побачити світ. Напевно, вони хотіли дати людям можливість врятуватися.

    — Що це означає? — обережно перепитав Грай, прищуривши око.

    В кімнаті знову повисла тиша. Бажана розбирали протилежні відчуття: йому було і цікаво, і водночас хотілося опинитися десь далеко звідси, а ще краще вдома, біля мирного вогню, і ніколи не чути ні про яких зміїв та книги. Ну поворушиться він років через двісті, яким чином це стосується його самого, бідних, гонимих братчиків та надміру допитливого скарбошукача? Але слова Дичина упали, як грім на голову.

    — За моїми розрахунками змій може поворушитися вже через три тижні. Так, саме так. Друзі, тисячолітній цикл повторюється саме в наші дні.

    Бажан аж сіпнувся. Що? Як таке може бути? Він обвів очима присутніх. Найда застиг із відкритим ротом. Грай непристойно вилаявся та запустив руку в бороду, його очі забігали з боку в бік. Шумило поплескав долонями по щоках, ніби намагався себе розбудити, та глухо промовив:

    — Ти... ти нічого не плутаєш? Я поважаю твою вченість, але це вже занадто. У це важко повірити навіть мені, братчику, хоча й збирав я все життя не знання, а цінні бойові прийоми.

    Але Дичин вперто похитав головою.

    — Браття, хто мене добре знає, той відає, що я на такі теми жартувати не буду. Я дякую вам, що ви мене сьогодні слухали. Знаю, що Найда це робив з цікавості, бо він шукає нові знання. Ти, Шумило, мій старий друже, просто тому, що звик до мене, і тобі нікуди було дітися. Я вчепився в тебе, як репях, змушував тебе ризикувати, аби тільки знайти та придбати книгу, про яку ти випадково почув. Бажан взагалі тут тільки тому, що я попросив його. Думками він десь далеко. Наш гість сам виявив бажання почути мою розповідь зі своїх, невідомих нам мотивів. Але я впевнений, що разом ми зібралися в цей час не випадково.

    Старий братчик перевів подих, витер піт з чола і схвильовано продовжив далі:

    — Мені вже шістдесят вісім років. Все життя я присвятив пошуку та збереженню знань, дослідженню навколишнього світу, встановленню істини. І, мушу похвалитися, багато досяг на цьому шляху. Також я залишався чесною людиною і не маю наміру нікого дурити. Книга, яка зараз перед нами — величезна цінність. Про неї мені розповідав ще мій вчитель. Але вона вважалася втраченою. Як і чому вона опинилася в печері в горах, нам ще потрібно зрозуміти. Але я вважаю її справжньою. Я детально дослідив книгу на предмет підробки, і готовий закласти свою голову, що вона справжня. 

    Дичин закашлявся, і Найда турботливо постукав його по спині та підніс кухоль з водою.

    — Ми віримо тобі і не ставимо під сумнів твою вченість і заслуги. Але те, що ти нам розповів, занадто... незвичайне, — підсумував Шумило.

    — Це дійсно так, я розумію вас. Але що якщо припустити, що це правда? Що змій існує? Що він ворушиться? Це потребує перевірки. Якщо це неправда, то ми зітхнемо з полегшенням.

    — Ви кажете, три тижні залишилося? І де ж має відбутися перше ворушіння? — Грай здавався на диво серйозним.

    — Найдо, — покликав Дичин юнака. — Дістань мої карти.

    Юнак відкрив скриню і чимось зашелестів. Нарешті він витягнув кілька згортків пергаменту, на яких виявилися якісно виконані карти, що зображували різні частини суші, більші та менші. Дичин розклав їх на колінах, щось певний час бурмотів собі, водячи свічкою та перегортаючи зображення. Нарешті він зупинився на карті, на поверхні якої були зроблені окремі помітки, прокладені відрізки та відмічені певні точки.

    — Ось це місце, — вказав пальцем Дичин. Всі схилилися над картою, а Найда, який припав до малюнка найнижче, зойкнув.

    — Тут же місто! Куліж, наша колишня столиця!

    Бажану стало не по собі.

   — І ви стверджуєте, вчителю, що через три тижні під дією якихось магічних сил, через невідомого підземного змія, ціле місто може зникнути?

   — Саме так, хлопче, — розвів руками Дичин, — саме так. Це показують розрахунки, наведені у книзі. А перевіряв я їх тричі.

   Купець відчув, як покрився холодним потом. З одного боку все так несподівано й такого не може бути, а з іншого..

    — Там же люди... — Бажан почув власний голос так, наче він говорив з іншого світу.

    Грай підсунувся ближче до Дичина. 

    — Що, на вашу думку, загрожує місту? Може просто земля подрижить і все?

    — Навряд чи, — похитав головою Дичин. — У книзі наслідки руху змія описуються як вкрай руйнівні. Землетрус буде супроводжуватися каменепадами, зсувами, можливо обвалами. Я не берусь судити, наскільки великими будуть руйнування. Але місто може просто провалитися під землю.

   — Тепер нам треба визначити, що з усім цим робити, — першим прийшов до тями Шумило. — В нас є два шляхи. Перший — не повірити, забути і займатися своїми справами. Другий — повірити і спробувати щось зробити. Який ми оберемо?

   — Вчителю, а чи не можна якось відвернути все це, змусити змія не рухатися? — обережно запитав Найда.

   — Я не можу дати однозначної відповіді на це питання, — голос старого братчика здавався сумним і надтріснутим. — В самій книзі про це не говориться, є тільки окремі натяки про те, що на змія певним чином можна впливати, але за допомогою чого, не зрозуміло. Напевно, про це розповідається в наступних, невідомих нам частинах.

     — Отже, — розвів руками Шумило, — і повірити в усе це складно, і зробити нічого не можна.

    — Правда це чи не правда, а попередити мешканців міста потрібно, — підсумував Бажан. — Якщо неправда, то нічого не станеться, а якщо інакше, то принаймні частина людей врятується.

    — Нам ніхто не повірить, — буркнув Шумило.

— Може, звернемося до князя Гути? — несміливо запропонував Найда. — Захищати підданих — його обов'язок.

    — Ти діло говориш, малий. Тільки як? Звертатися до нашого посадника — марна справа. Він покрутить пальцем у скроні, та й усе. А якщо і відправить князю якесь послання, то не скоро. І тільки боги знають, як його сприймуть при князівському дворі. Швидше за все буде написано щось на кшталт «Якийсь навіжений стверджує, що Куліж спіткає землетрус. Цього базікала посадили в поруб». А Гуті що ми скажемо? І як до нього потрапити? «Вітаємо, князе, ми братчики з Братства Істинного Знання, ми здаємося, але вислухайте нас...» — Шумило почав міряти кімнату кроками, постійно зачіпаючись за меблі.

    Після деякої паузи підвівся Грай. Він оглянув присутніх і цілком серйозно, без найменшого натяку на його звичний, дещо нахабний тон, заявив:

    — Треба в першу чергу попередити князя Гуту. Нехай він вирішує, що робити з цими відомостями. Поїдемо разом. До двору піду я. І не дивіться на мене так. Хоч я і виглядаю, як останній гультіпака, але повірте, деякі зв'язки в тому місці маю. А там вже будемо діяти таким чином, як складуться обставини.

    — Нехай буде так, — підсумував Дичин. — Це, мабуть, найкраще, що можна наразі зробити. 

    Бажан слухав цю розмову, і у нього з'явилося дивне відчуття, що звичне життя, яке він так довго будував, скоро піде шкереберть.