Розділ 12

Розділ 12

На вечір сьомого дня мандрівки перед радіжцями нарешті розкинувся Куліж. Місто лежало як на долоні, оточене кільцем міцних дерев'яних стін. На північ від Куліжа починалися відроги Мовчазних гір. Їх плоскі вершини займали всю лінію горизонту. Мандрівники стояли перед містом, втомлені і мовчазні, потім переглянулися між собою і рушили до міських воріт. Сторожа ретельно не оглядала подорожніх. Вартові вже думали про те, як зачинити ворота та відправитися додому вечеряти. Шумило знову обвішався бородавками, але цей запобіжний захід виявився зайвим. 

Радіжці їхали по головній вулиці Куліжа та уважно роздивлялися довкола. Ніхто раніше не бував тут. Бажан тільки проїздив мимохідь кілька років тому. Всі мовчали. Досить дивно було спостерігати за життям міста, яке ось-ось могло бути зруйноване. Смеркалося, тому Грай запропонував зупинитися в першому ж заїжджому дворі, який трапився. Він мав дивну назву — «Тепле гніздо» — та був наполовину пустий. Вечеряли швидко і мовчки, хоч їжа виявилася порівняно смачною. Кімната, в яку заселилися радіжці, була просторою і не переобтяженою меблями. Для них принесли солом'яні матраци, які впритул розмістили на підлозі. Коли всі справи були загалагоджені і можна було би зі спокійною душею вкладатися спати, супутники зібралися на раду. Говорили тихо, ніби приховували якусь небезпечну таємницю.

— Як будемо діяти завтра? — запитав Грай. — Так само, як в Кливені?

— Що ти маєш на увазі? — поцікавився Шумило. — Відправити тебе самого до посадника, а нам чекати, коли закінчиться розмова?

— Так. Я знову скористаюся своїм ім'ям. Так простіше добитися зустрічі з посадником. Але нехай для надійності хтось ще піде зі мною. Я не знаю, що собою становить місцевий посадник. Тож вдвох буде легше з ним справитись.

— Тоді піду я, — несподівано зголосився Бажан і додав: — Шумилові не можна показуватися перед служителями князя, з Байка користі буде небагато, Тріпака ще б міг...

— Я залишуся в заїжджому дворі. У посадника я вам нічим не допоможу, але якщо потрібно буде вас визволяти, то вже в нагоді стану, — висловив свою думку Тріпака.

— Добре, нехай буде так, — погодився Бажан. — Грай буде говорити від свого імені, а я зіграю, ніби пішов з ним за компанію, хоча насправді щоб познайомитися з посадником для налагодження торгівлі.

— Що будемо робити, якщо вас і тут слухати не захочуть? А швидше за все так і буде, — Шумило сказав вголос те, про що кожен вважав за краще промовчати.

— Давайте надіятися на краще, — Грай здвигнув плечима і позіхнув. — Що посадник виявиться людиною по меншій мірі завбачливою. А якщо отримаємо відкоша, тоді... треба говорити з людьми. Нам нічого не залишається іншого. Може, хоч хтось врятується... Кхм, якщо вся історія зі змієм взагалі правда...

— Отож, — задумливо кивнув Бажан. — Ми ризикуємо стати марновірами, брехунами, бунтарями і заколотниками. А найбільше наражається заробити дурну славу Грай.

— Ех, — махнув рукою скарбошукач. — Що вже мені та слава? Я й так досить прославився. Хай вже про мене говорять в усіх закутках Посередку... і Стужі на додачу.

На тому й порішили. Спали погано всі, крім Шумила. Він спокійно хропів, мовби й не було приводу до якогось хвилювання.

Вранці радіжці поспіхом поснідали. Грай, як і тиждень тому в Кливені, переодягнувся в більш пристойний одяг, ніж носив зазвичай. Скарбошукач з купцем, закликавши духів-охоронців, вийшли з заїжджого двору. Надворі було досить тепло, але небо на три четверті затягнулося хмарами. Грай розпитав у місцевих мешканців, де знаходиться будинок посадника. Не знаючи міста, чоловіки трохи поплутали по його вулицях, але врешті-решт добралися до добротного дому з високим дерев'яним парканом. Перед воротами переминалися з ноги на ногу двоє вартових.

— Як життя, хлопці? Як служба? — бадьоро звернувся до них Грай.

Вартові з-під лоба підозріло зиркнули на гостей.

— Ви хто такі?

— Е-е, тихіше, хлопці. Я до вас по доброму. Треба ж з чогось починати розмову. Чи вдома ваш господар?

— Ще раз повторюю: ти хто такий, щоб посадника зранку турбувати? — один з воїнів впритул підійшов до скарбошукача.

— Я княжич Малко з племені кривулян. Маю до твого господаря нагальну справу. І тобі точно від нього дістанеться, якщо не повідомиш йому про наш прихід.

— Я купець з півдня, прибув до посадника з торгівельною пропозицією. І вам краще послухати його, — Бажан кивнув на Грая, — він справді княжич.

Вартові збентежено переглянулися між собою. А якщо й справді цей чоловік знатна особа? Виглядає начебто пристойно... Посадник же був людиною з лютим норовом, та ще й днів зо два перебував не в гуморі. Тому один зі стражів мовчки подався до двору, а інший залишився уважно спостерігати за дивними гостями.

Грай з Бажаном переглянулися між собою, але теж промовчали. Незабаром вартовий повернувся зі слугою, який провів їх у двір, а потім до великого будинку. Через деякий час до кімнати, де залишили радіжців, увійшов посадник Скалозуб. Це був вже літній чоловік невисокого зросту, коротко підстрижений, з невеликою лисиною на тімені. Одягнутий він був на скору руку: швидше за все, слуги його нещодавно розбудили. Від посадника відверто несло хмелем.

Скалозуб погано себе почував після вчорашньої пиятики. Два дні тому голуб приніс листа, в якому повідомлялося, що Куліж в якості весільного подарунку передається у володіння княгині Ліпослави. Посадника новина геть не порадувала. Це віщувало зміни, а їх він не полюбляв. В Куліжі посадником Скалозуб служив вже тривалий час. Що ж буде тепер, він не знав. Можливо, молода княгиня зі Стужі вирішить замінити його своєю людиною. Тому посадник перебував в поганому настрої, ще й голова боліла, ніби готувалася луснути. А пиячив він теж два дні, відколи прочитав того клятого листа з Кливеня. Скалозуб хотів як слід поспати сьогодні, так ні ж, не вдалося, бо зранку кублі принесли цього княжича князівства, якого давно не існує, і ще якогось купця.

Посадник оглянув відвідувачів, протер свої почервонілі очі і змусив себе сказати рівно, але без гостинної ввічливості:

— Вітаю моїх гостей. Розташовуйтеся, як вам зручніше, та швидше викладайте справу. Маю небагато часу, — його голос був глухим і водночас скрипучим.

Бажан вклонився, а Грай злегка нахилив голову.

— Вітаємо і вас, шановний посаднику славного міста Куліжа. Вибачте, що потурбували вас своїми ранніми відвідинами. Але ми вдячні, що ви знайшли час нас прийняти. Отже, я не буду довго ходити колами. Ім'я моє Малко, я молодший брат Свірка, ватажка кривулян.

— А я Громовин, купець з півдня, з Кривомежі. Ми разом подорожували з княжичем до Куліжа, — назвався Бажан.

— Так, так... Шановані люди... — на обличчі Скалозуба читалося явне нетерпіння. Цього так званого княжича кривулян він раніше не бачив. Купець виглядав приблизно так, як і мала виглядати людина, що займається торгівлею. Про нього він теж ніколи не чув. Хто їх знає, що це взагалі за люди... — А чи є у вас при собі якісь грамоти, що засвідчують правдивість ваших слів? Ми, куліжани, зазвичай довірливі, і мене вже кілька разів дурили деякі пройдисвіти... Я не хочу вас образити, але не бажаю більше потрапляти на їх гачок.

— Розумію вас. Зі мною, на жаль, теж таке траплялося, — Грай знав з пальця кільце у вигляді печатки і показав посаднику. — Це печать мого батька, князя острова Мли.

Скалозуб глянув на печатку, побачив зображення дельфіна і для виду кивнув. Він мало що зрозумів, оскільки не знав достеменно, як виглядає знак кривулян, але посоромився в цьому признатися.

Бажан тим часом помахав перед носом посадника дерев'яною біркою, яку повинні були мати всі купці, але в руки не дав. Серце його швидко калатало, він всіляко намагався не видати себе, зберегти зовнішній спокій, адже на бірці було написане зовсім інше ім'я, ніж те, що назвав Бажан. «Тепер мені в Куліж повертатися не можна... Якщо, звісно, буде куди повертатися...», — подумав він.

На щастя, Скалозуб не став детально роздивлятися бірку.

— Так що ж привело до мене дорогих гостей? — запитав він, прищуривши очі.

— Розпочну трохи здалеку. Я їхав у своїх справах на північ, а Громовин — налагоджувати торгівельні справи в прикордонних зі Стужею містах. Але, як це буває в дорозі, з нами стався цікавий випадок, який не залишив байдужими наші серця. Справа в тім, що нам трапився один дід, який називав себе віщуном. Він виголосив страшне пророцтво: ніби Куліж через тиждень може бути знищений землетрусом чи каменепадом. Ніби й дурниця, але той старий до сих пір не виходить ні з моєї голови, ні з голови мого попутника. Ми подумали, що вам варто знати про це.

— Що? — Скалозуб закліпав припухлими очима. — Пророцтво? У чому взагалі річ?

— Не подумайте, що ми марновірні, — встряг у розмову Бажан,— та після слів того діда у мене до сих пір руки трясуться. Ми були дуже вражені і збентежені тим, що почули.

— Ви розумієте, що несете якісь нісенітниці? — вже твердіше мовив Скалозуб. — Ви ж ніби достойні молоді люди, а вірите маячні якогось юродивого?

— Ваші слова дуже влучні, шановний посаднику, але ми дійсно надто перелякалися. Збудеться чи не збудеться це пророцтво, але ви маєте бути про це попереджені. Ми навіть по дорозі заїхали в Кливень та передали звістку князю Гуті.

— Ви ще й князя в це втягнули? — почервонів від обурення Скалозуб.

Він ляснув себе рукою по лобі, пройшовся по кімнаті, але потім щось згадав.

— Нещодавно я отримав звістку з Кливеня. Там про цю справу не було ні слова. Отже, князь теж вважає, що не варто витрачати час на таке безглуздя. Тому моя вам порада від старшої людини, яка прожила довге життя: не звертайте уваги на всіляких захмелілих дідів, які несуть казна що.

— Той старий не був п'яним... — сказав Грай, але розлютив тим посадника.

— Ви знаєте, скільки таких пророків бродить Посередком? Я двох особисто на каторгу відправив за останні роки. Молоді люди, я вам ще раз наголошую: будьте розумними та займіться своїми справами. У мене все. 

Скалозуб вже розвернувся, але Грай вирішив не здаватися.

— І все ж я наполягаю, щоб ви звернули увагу на це попередження.

Посадник підійшов майже впритул до Грая.

— І коли має статися ваш землетрус?

— Рівно через тиждень, — дивлячись прямо в очі Скалозубу, сказав Грай.

— І що я по вашому маю зробити? Через таку дурницю підняти на ноги все місто? Переполошити людей? І що я їм скажу? Прийшли два сумнівні чоловіки, розказали про якогось очманілого діда, і все... ховайся хто як може?

— А чи чули ви легенду про гігантського змія, який спить під Мовчазними горами і раз на тисячу років ворушиться? Так що можливо той старий не такий вже й неправий! Краще зробити щось дивне, ніж втратити людей! — Грай пішов на крайній ризик в прагненні привернути увагу посадника.

— Який ще змій? Що ви мені городите, княжичу? Ви при своєму розумі? Слуги! Проведіть моїх шановних гостей! У мене немає більше часу вислуховувати це пустомельство.

— А як же... — почав було Грай, але посадник вже розвернувся до нього спиною. 

Та несподівано Скалозуб зупинився, повернув голову і загрозливим тоном сказав:

— І не смійте мені людей баламутити. Ліпше пошвидше покиньте Куліж. А то я не подивлюся на ваше положення і накажу кинути в поруб.

Грай ще відкрив рота щось сказати, але Бажан смикнув його за рукав. Перед ними вже стояв усміхнений слуга, який ввічливо вказував на двері.

— Прошу.

Вже на вулиці скарбошукач спитав купця:

— Слухай, що це за ім'я таке — Громовин?

— На ходу згадав, — буркнув Бажан. — Дружинника батька так звали.

— Зрозуміло. Що ж, тут сталося теж саме, що й в Кливені. Ще й пригрозили нам.

— Я б дуже здивувався, якби було якось інакше.

— Ти можеш бути більш життєствердним? Що ж будемо тепер робити? — Грай здавався трохи розгубленим.

— Підемо спочатку в «Тепле гніздо», а потім вирішимо.

Радіжці попрямували по вулиці, пригадуючи дорогу, по якій йшли вранці.