Розділ 8

Розділ 8

Древна повільно брела вулицями Куліжа. Весняна багнюка майже висохла, тому не потрібно було раз по раз дивитися під ноги. Ставало помітно тепліше, в повітрі витало чимало знайомих ароматів. Місто жило звичним життям. Багатьох містян дівчина знала особисто. Ось дядько Бородай, пекар, завжди перемазаний мукою. Сьогодні в нього гарний настрій, мабуть отримав гарний виторг. А он бабуся Колосиця. Вона збирає лікарські трави за міськими стінами. Древна сама в неї часто їх купувала. Поряд провели двох коней, доглянутих та вичищених. Це не дивно, адже на сусідній вулиці знаходяться конюшні торговця Гарнути.

Дівчина підняла очі, глянула на коней, поправила кошик з овочами, що тримався на її передпліччі, та знову занурилася у свої роздуми. Сьогодні вона була на ринку, і те, що там почула, не на жарт її налякало. Древна завжди купувала товари в одних і тих самих продавців, тому що добре їх знала. Жінка, яка вирощувала капусту та зелень, зазвичай була люб'язною, доброзичливою, розповідала останні новини. Нині вона між іншим сказала, що вчора пізно ввечері на вулиці гончарів виник переполох. Дівчина перепитала, що ж його викликало. «Та декілька людей клялися, що бачили карликів у білому одязі, які потім безслідно зникли. Собаки потім ще півночі брехали на Гончарному кутку», — відповіла жінка. «Мабуть, привиділося», — вирішила Древна. Вона з продавчинею навіть посміялися з цього випадку. Це ж треба, білі карлики! Яка чудасія! Але коли дівчина відійшла від рундука з капустою, то відчула дивне занепокоєння, мовби під шкірою потік неприємний холодок. В іншому місті, біля яток з грибами, вона випадково почула розмову двох чоловіків, один з яких розповідав про свою недавню пригоду: ніби він вже в час смеркання підійшов до кролячої ями, а звідти вилізло щось біле, велике. Ця істота швидко юркнула в кущі. Чоловік лаявся, що чиясь дитина, мабуть, повадилася полювати на його кролів. Ця історія викликала у Древни ще більше сум'яття. 

Дівчина зупинилася, покрутила головою, намагаючись повернутися до реальності, та підійшла до бабусі Колосиці.

— Чого бажаєш, донечко? Свіжиих трав чи сушених?

— Мені б дикого подорожника та золоту ліпотку. Єсеня казала, що ці трави закінчуються...

— Подорожника немає, сьогодні останній пучок придбали, а ось ліпотка є, нещодавно висушила, вже можна її подрібнювати та додавати до настоїв.

— Дякую, бабусю, — Древна дістала кілька монет і протянула їх травниці.

— Наступного разу вийду в гори тільки через кілька днів, тоді й пошукаю подорожника для тебе. Поки що буду вдома чекати, коли син повернеться. Нехай мене супроводжує. 

— А що сталося? Ви ж завжди такою сміливою були? Невже розбійники знову в горах завелися? — спробувала пожартувати Древна.

— Та ні, донечко, не розбійників я злякалася, а того, що побачила. Я думала, у мене тоді й серце вискочить

— А що ж ви побачили? Вовка?

Дівчина помітила, як бабуся зблідла і зробила охоронний знак.

— Ой, і не питай! Як би ж то вовк! Я хоч знаю, що це за звір і яка від нього небезпека. А це були якісь істоти, маленькі такі, як діти, в світлому одязі. Їх було четверо чи п'ятеро, я не запам'ятала. Добре, що я за чагарниками трави збирала, вони мене не помітили. Я тільки цих приземків побачила, присіла тихенько і ще довго поворушитися боялася. А вони швиденько так пересувалися, в сторону гір подалися. Тепер боюся сама за місто виходити, але ж на життя заробляти треба.

— Так, незвичайну пригоду ви пережили. Дивно все це.. Будьте обережні!

— Отож, донечко, ще й не вірить мені ніхто. Кажуть, що я вже стара і з глузду з'їхала.

— Я вам вірю, бабусю. Краще без супроводу не ходіть.

— Дякую за побажання! Щасти тобі!

Древна пішла далі по вулиці, відчуваючи легке, тривожне поколювання в животі та тяжкість в ногах. Третя подібна історія за ранок. І це не може бути співпадінням. У Куліжі люди масово бачили людиноподібних істот маленького зросту у білому одязі. Дівчина зупинилася посеред вулиці. Треба в архів! Треба швидше до архіву перевірити свою здогадку.

До тями її привів крик візниці, що правив возом, запряженим двома волами. Древна зійшла на узбіччя і зітхнула, а потім аж загарчала про себе від безсилля. Ні, до архіву її не пустять. Колись вона часто відвідувала це місце, з насолодою порпаючись в покритих віковічним пилом документах. Але після того, що сталося з її батьком, про архів можна було забути. Дівчина ще кілька разів приходила туди, але хранитель так і не відчинив їй двері. Доньці злочинця вхід у документозбірню Куліжа був заборонений.

Зосталося тільки саме надійне сховище, яке ще не підводило Древну — пам'ять. Вона чітко пам'ятала той давній сувій, який би міг пролити світло на сьогоднішні події. Дівчина знайшла його під купою паперів, що не несли особливої цінності — господарчих записів, недбало написаних звітів. Вона думала, що це теж щось подібне, але чомусь відкрила і прочитала. Перед очима постав збірник легенд нечисельного народу марха, який проживав на цій землі задовго до приходу імуритських племен. Його представників ще й понині можна було знайти по цей бік Мовчазних гір. Одна легенда розповідала про гнів богів, що вилився у великі руйнування в гірських районах, а провісниками цього були... білі карлики. Ех, якби можна було перечитати цей сувій!

Трапилася Древні в архіві й інша цікава історія. Це був протокол допиту одного злочинця, який втік з порубу, а потім через кілька років несподівано повернувся виснажений та переляканий. Він стверджував, що перебував в полоні у підземного низькорослого народу, який будував тунелі. Чоловіка визнали не сповна розуму та вислали... а от куди, дівчина не могла точно згадати. Документ був старий і пошарпаний, але вона звернула на нього увагу, подумки пов'язавши з легендою марха. 

Отже, білі карлики знову виринули на поверхню. Швидше за все, вони є не просто вигадкою древнього народу чи маячнею божевільного, а насправді існують. І що ж означає їх поява? Чи не те, про що говорили марха?

«От якби батько був тут, поряд, він би точно розгадав цю загадку», — подумала Древна. Їй враз стало невимовно гірко, на очі накотилися непрохані сльози, які вона витерла різким рухом руки. Батько дівчини довгі роки служив першим зодчим Куліжа. Він був людиною освіченою, спостережливою схильною до міркувань. Досконало освоївши будівельну справу, чоловік тим не менш чудово знався й багатьох інших сферах знань: арифметиці, звичаєвому праві, історії, літературі... І всі ці знання він намагався передати старшій доньці. Перший зодчий не вважав, що вона має засвоїти тільки вміння вести домашнє господарство. Він навчив дівчинку читати, писати, а коли зрозумів, що вона здібна і тягнеться до науки, став водити до архіву, на будівництво, пояснювати арифметичні закони, значення креслень, властивості матеріалів... 

Тому Древна здобула таку освіту, яку далеко не кожен хлопець з заможної родини зміг би отримати навіть при наявності бажання вчитися та достойних наставників. Це дуже вплинуло і на самосприйняття та світогляд дівчини. Їй вже виповнився двадцять один рік, але заміж вона так і не вийшла: потенційних женихів відлякувала її освіченість, розум, самостійність в судженнях, прагнення до нових знань. Сама ж Древна не бажала виходити заміж аби за кого, вона хотіла мати достойну пару: чоловіка, який цінуватиме її здібності та таланти, і з яким можна буде поговорити не тільки про звичні для всіх людей речі, а й про їх природу. Батько потакав дівчині, не примушував її до шлюбу тому, що вже настав відповідний вік чи трапилася підходяща пара. Зараз же старшою в родині формально вважалася тітка. Але хто ким опікувався — тітка Древною чи навпаки — залишилося під великим питанням. У будь-якому разі примусити дівчину до будь-чого вже ніхто не міг. І саме вона на ділі несла тягар голови родини.

Древні зарано довелося стати самостійною — вона втратила матір ще коли була зовсім маленькою. Незабаром батько одружився вдруге. Мачуха виявилася жінкою вразливою, чутливою, до падчірки ставилася добре. Незабаром у Древни з'явилася молодша сестричка Єсеня. І все було гаразд, поки не настав той день, при згадці про який у дівчини починали труситися ноги...

В той час батько працював над відновленням частини міської стіни. Він розповів Древні про те, що при огляді фундаменту наткнувся на закинутий хід у підземелля. Врешті головному зодчому вдалося спуститися у просторий погріб, викладений каменем. Він обіцяв доньці з часом показати це дивне місце і подарував дивовижно оброблений камінець, знайдений в підземеллі. Та свою обіцянку чоловікові так і не судилося виконати. Через декілька днів батька Древни схопила міська сторожа ніби за звинуваченням у крадіжці. Ні родина, ні сусіди, ні знайомі не могли в це повірити, адже зодчий був чесною людиною, і всі це знали. Обвинувачем виступив писар Грак, який не виявив бажання пояснити свої дії. Суд відбувся швидко, і батькові присудили довічну каторгу. Останнього разу, коли Древна його бачила, чоловік виглядав вкрай виснаженим, до нього очевидно застосовувалися тортури.

Те, що сталося, для родини було як грім на голову. Та це ще не був кінець страждань. Дружина зодчого дуже побивалася за ним. Одного ранку вона подалася до порубу передати чоловікові домашньої їжі. Що сталося потім, Древні детально з'ясувати не вдалося. Жінку привіз додому на своєму возі старий чинбар, який мешкав неподалік порубу. У неї була розбита голова, сочилася кров, а одяг був перемазаний брудом. Швидше за все, мати Єсені щось сказала вартовим таке, що вони її чи то побили, чи добряче штурхонули, і вона, невдало впавши, сильно ударилась головою. Найгіршим виявилося те, що жінка втратила пам'ять та так і не змогла її відновити. Її довго виходжували, але мачуха Древни ніби збожеволіла. Врешті решт їй вдалося провести рідних та піти не тільки з дому, а й з Куліжа, приставши до гурту віруючих паломників.

Тож доньки першого зодчого залишилися сиротами. Їх забрала до себе тітка, яка виховувала сина-підлітка та була місцевою знахаркою. Її ремесло почала переймати Єсеня. Древна ж виконувала роботи по дому, ходила по дорученням. Інколи їй вдавалося трохи заробити з допомогою своїх знань. Так родина і перебивалася протягом останнього року: не розкошували, але й з голоду не вмирали. Чимало знайомих відвернулося від них, не бажаючи знатися з сім'єю злочинця, тому розраховувати доводилося тільки на свої сили.

Потайки від своїх рідних дівчина намагалася хоч якось наблизитися до таємниці, яка зламала долю її родини. Вона таємно шукала місце під міською стіною, де знаходився підземний хід, і, здається, вирахувала його місцезнаходження. Також Древна час від часу слідкувала за писарем Граком і одного разу навіть побачила, як той розмовляв з чоловіком, що здався їй дивним і підозрілим. Дівчина не здивувалася, коли дізналася, що обвинувач її батька поїхав з міста. Крім цього, вона підстерігала купців, які рушали на південь, та вмовляла їх розпитувати в дорозі людей, чи не бачили вони жінки, схожої на її мачуху...

Все було марно. Древна почувалася безсилою щось змінити, але всеодно робила новий крок: збирала щоденні новини в надії почути щось корисне, вмовляла місцевого суддю розповісти, на яку каторгу відправили батька, чи можна його звідти викупити...

Дівчина підійшла до воріт свого, вірніше, тітчиного дому. З дверей виглянула Єсеня. Сестра вийшла на подвір'я, мружачись від яскравого сонця.

— Древно? Що сталося? Ти така бліда...

— Поки ще нічого, — втомлено посміхнулася Древна, передаючи Єсені кошик з овочами та травами. — Але я відчуваю, що незабаром щось таки трапиться.

— Ти про що? Не лякай мене...

— Мила моя, я не хочу тебе лякати. Я просто попереджаю.

— Ти знову на ринку щось почула? — м'яко запитала Єсеня. — Ти ж знаєш, що в торговців язики без кісток. Не бери близько до серця.

— І кому ти це говориш? Ми теж думали, що з нами нічого статися не може. І що? А тут дуже тривожні знаки. Повір мені, незабаром щось скоїться... — Древна легенько ляснула сестру по плечу і пішла в дім.

— Дивна вона якась, — стиснула плечима Єсеня і подалася слідом, підгинаючись під вагою кошика.