Розділ 23

Розділ 23

Віз, яким правив Тріпака, зупинився перед міськими воротами. Грай зіскочив з місця і рушив назустріч вартовим, які теж повільно наближалися до нього.

‒ Агов, ‒ гукнув він, ‒ маю до вас важливу справу.

Вартівники зупинилися, уважно розглядаючи скарбошукача.

‒ Як звешся, хлопче? Здається, я тебе вже нещодавно бачив, ‒ сказав один з них, узявши в зуби билинку.

‒ Може й бачили, я ж не заперечую. Проїздив через Кливень нещодавно, ‒ розвів руками Грай. ‒ Я ‒ Малко, брат ватажка племені кривулян. Можливо, вам доводилося чути про мене.  

‒ Що везете? ‒ спитав другий страж, поглядаючи на воза.

‒ У тому то й справа, ‒ тихо мовив скарбошукач, ‒ що наша поклажа особливо цінна. Ходімо, поглянете самі.

Вартові пішли за ним і зазирнули всередину воза, де під сукняним навісом лежав Світолик. Не маючи багатого одягу та звичного оточення, він виглядав як просто хворий, виснажений юнак. Стражі відразу не зрозуміли, хто знаходиться перед ними. Вони переглянулися, один запитав:

‒ Хто це?

‒ Це княжич Світолик, ‒ тихо відповів Грай.

Вартові були вражені, один з них заглянув під укриття ще раз.

‒ Чого вирячився? Ніколи мене не бачив? Відчиняй ворота та пропускай вже швидше, я зморився, мені потрібні цілителі та догляд, ‒ неголосно, але вперто, з презирливим виразом обличчя мовив поранений.

‒ Вітаємо, княжичу. Нехай боги дарують вам добре здоров’я, ‒ пробубнів один вартівник.

‒ Потрібно, щоб ви пропустили нас і забезпечили супровід, ‒ сказав Грай. ‒ Але якщо комусь розповісте, князь Гута неодмінно вам голови познімає.

Вартові, трохи перелякані, пішли до своїх товаришів, про щось переговорили і повернулися назад. Вони рушили попереду, віз з княжичем – за ними.

Коли Тріпака зупинив коня біля Високого Двору, вже смеркалося. Грай сказав князівським вартовим, аби покликали Всевида, так як має важливу та невідкладну справу.

Через деякий час управитель визирнув з воріт. Його очі розширилися, він хутенько підбіг до Грая.

‒ Княжичу Малку? Яка несподіванка! Здається, не так давно ми зустрічалися за дивних обставин.

‒ Еге ж, ‒ підтвердив Грай. ‒ Ви мені дуже допомогли.

‒ Звісно, будьте певні, я передав ваші слова самому князю, ‒ Всевид мерзлякувато кутався у верхній одяг. ‒ Що привело вас в такий пізній час? Ворота вже зачиняються на ніч, аби не турбувати князівський спокій.

‒ Це не важливо. Я думаю, князь зрадіє, коли побачить, кого я привіз, ‒ скарбошукач привідкрив полог, управитель заглянув до воза. На обличчі Всевида розквітла широка усмішка, він сплеснув руками:

‒ Коріння Небесного дерева, що сягає… Княжичу, це ви? Хвала богам, ви знайшлися! Як ви себе почуваєте? У вас щось болить?

‒ Досить тараторити, ‒ буркнув Світолик, ‒ вели ворота відчиняти. Я вже собі всі боки відбив. Ворушися швидше.

‒ Так, так, княжичу, зараз все зробимо, не хвилюйтеся, ‒ заклопотався управитель.

Ворота відкрили, Тріпака спрямував коня у двір, що знаходився за міцною огорожею.

‒ Почекайте, будь-ласка, тут, ‒ м’яко звернувся Всевид до Грая. ‒ Князь Гута, певно, захоче з вами поговорити.

‒ Та я нікуди не тікаю, ‒ сказав скарбошукач.

Управитель швидко все влаштував. Кілька кремезних прислужників на руках понесли Світолика до його покоїв. Грай з Тріпакою залишилися самі, якщо не рахувати кількох вартових, які наглядали за ними здаля. Тим часом на землю опустилися вже густі сутінки. У дворі запалили кілька смолоскипів. Нарешті до кривулян вийшов Всевид, який провів Грая до покоїв самого князя Гути.

В кімнаті горіло кілька свічок, було напівтемно. У кутку курилися пахощі, привезені з-за Пустелі. Гута виглядав збудженим і якимось постарілим. Принаймні він значно змінився за два роки ‒ з того часу, коли скарбошукач його востаннє бачив.

‒ Вітаю вас, княже. Доброго здоров’я вам і милості богів, ‒ шанобливо вклонився Грай.

Князь ледь кивнув у відповідь, а тоді глухо, з дещо помітним тремтінням, мовив:

‒ Це ти знайшов Світолика?

‒ Так, правителю.

‒ Розкажи все, що знаєш. Де це сталося, які сліди були навколо, чи ніхто не зустрівся підозрілий.

Грай без приховування розповів все, що бачив та пережив сам, додавши також кілька власних припущень щодо обставин пригоди, яка трапилася з княжичем.

‒ Ти ж розумієш, що все це має триматися в таємниці? ‒ запитав Гута, відпивши вина з кубка, що стояв на столі.

‒ Звісно, князю. Мені про це можна не нагадувати, ‒ відповів скарбошукач.

‒ Якщо я дізнаюся, що ти або твої супутники розпускають чутки чи не вміють тримати язика за зубами, ви про це дуже пошкодуєте. Це зрозуміло? ‒ примружив очі князь.

‒ Правителю, мені та моїм товаришам немає діла до підступів і змов. Ми також хочемо жити, і жити у всякому разі спокійно. Тому ми забудемо про все, що сталося в дорозі. А ви вже знайдіть цих негідників, які посягнули на княжича, та як слід покарайте. З вашого дозволу я повернуся до своїх людей.

Грай хотів вже вклонитися та полишити Гуту, але князь його зупинив.

‒ Зачекай, княжичу Малко, зачекай. Давай ще поговоримо про Куліж.

Скарбошукач гучно видихнув. Ні! Тільки не це! Він так надіявся, що Гута забуде про цей випадок, та, напевно, боги вирішили інакше.

‒ Що ви хочете почути? ‒ з награною бадьорістю запитав Грай.

‒ Ти ж був у цьому місті? ‒ князь ставив запитання так, ніби хотів змусити кривулянина зізнатися в страшному злочині.

Скарбошукач зрозумів, що Гута знає, тому не став відмовлятися.

‒ Так, був, правителю.

‒ І що ти там робив? Людей підбурював?

‒ Я попереджував про пророцтво, яке, до речі, збулося, ‒ тон Грая здався дещо нестриманим.

‒ Розповідай, ‒ князь знову потягнувся до кубка.

Грай розповів вже озвучену ним вигадану історію про навіженого діда з пророцтвом, тільки додав, що чув мимохідь, що землетрус та каменепад мали статися через велетенського змія, що нібито спить під Мовчазними горами.

‒ Як би ж то ти мені сказав це раніше… ‒ несподівано сказав князь,

‒ Я не зміг до вас потрапити, бо ви тоді очікували під’їзду шинорів.

‒ І тоді ти вирішив податися до Куліжа…

‒ Я все одно прямував у справах на північ, тому й вирішив звернути до міста, ‒ трохи прибрехав скарбошукач.

‒ Чому ж ти не звернувся до посадника?

‒ Князю, ми відвідали посадника, але він нам не повірив. Надто вже неправдоподібно звучала ця історія, ‒ розвів руками Грай.

‒ Еге ж, ‒ Гута промовисто прокашлявся. ‒ Тоді ви вирішили баламутити міщан.

‒ Якщо я вчинив дурницю, то готовий відповідати за це, ‒ схилив голову скарбошукач.

‒ Добре, добре, ‒ махнув рукою князь. ‒ Я пробачаю тобі заради Світолика. Врятувавши мого сина, ти зробив мені велику послугу.

Гута трохи помовчав, а тоді додав:

‒ Зроби ось що. Спробуй знайти того дивного провидця та дізнатися все про його пророцтво та змія. Або ще краще приведи його до мене. Якщо раптом… мене не буде в Кливені, знайди Всевида. Він знатиме, що робити. Можеш також звернутися до посадників у будь-якому місті та відправити голуба з листом.  Маєш таке завдання від мене.

‒ Добре, правителю, спробую. Тільки майте на увазі: той старий плів щось про те, що землетруси можуть ще кілька разів повторитися.

Князь кивнув і вказав йому рукою на двері. Грай вклонився і вийшов, трохи заплутавшись у занавісці. За дверима його чекав Всевид, який вручив мішечок з грішми, щоб «поїсти та випити з друзями».

‒ Княжичу Малко, ви ж…‒ почав говорити управитель, але різко замовк.

‒ Ви щось хотіли сказати? ‒ не зрозумів скарбошукач.

‒ Ні, хотів побажати вам доброї дороги, ‒ швидко відповів чоловік.

Нарешті Грай вмостився на передку воза поруч з Тріпакою. Їм відчинили ворота, і кривуляни повільно поїхали темними вулицями Кливеня.

‒ Ти уявляєш? ‒ просторікував скарбошукач. ‒ Спочатку Гута дорікнув мені, що ми людей намовляли, а потім картав, чому ж я не попередив його про Куліж раніше. Неначе б він мене тоді послухав!

‒ Гута ж має якось виправдатися, скинути вину на іншого, ‒ тихо додав Тріпака.

‒ Отож. А потім він заявив, що хоче, щоб я йому знайшов та доставив нашого вигаданого діда-віщуна. Оце так жарт!

‒ Тільки не смішний.

‒ Ти можеш хоч колись посміхнутися? Вічно такий набундючений. Поміркуємо потім разом з усіма, що нам з цим робити.

Грай навпомацки почав рахувати монети у мішечку.

‒ Князь такий невдячний! ‒ обурювався він. ‒ Хоч би подякував, що врятували та доставили його дурнуватого сина! Тому бабієві пощастило, що він княжичем народився. Бо я його навсправжки хотів викинути з воза та залишити десь у лісі. А ще Гута страшенний скнара. Сам пив вино, мені й не запропонував. А ще він міг би й більше грошей дати. Тут приблизно стільки ж, скільки я вручив Всевиду, щоб він князю повідомлення передав.

‒ Добре, що нас відпустили. А гроші ще заробимо, ‒ зазначив Тріпака.

‒ І то правда. Ай!

Віз підскочив на горбку. Грай потер бік:

‒ Обережно їдь. Темно то як. Можливо, на цій вулиці є ями. Нам ще потрібно добро куліжанок в цілості доставити.

Несподівано на скарбошукача зверху впало щось важке. Він спершу нічого як слід не зрозумів.

‒ Що за… ‒ тільки і встиг сказати Грай. Хтось звалив скарбошукача на воза і почав душити. Тріпака на якусь мить пізніше теж зазнав нападу ще одного невідомого, який обхопив його позаду руками за шию. Кривулянин встиг змахнути віжками, і віз покотився швидше, підстрибуючи на нерівній дорозі.

Грай перевертався з боку на бік, прагнучи скинути важкого та сильного нападника. Повітря вже бракувало. Цупкі руки в рукавичках міцно тримали за горло. Скарбошукачу вдалося витягнути одну руку з-під тіла кривдника і дотягнутися до невеликого мисливського ножа, якого він непомітно носив на поясі, прикриваючи одягом та потертою шкіряною сумкою. Піднатужившись, Грай схопив зброю за руків’я і вдарив. Куди припав удар, у темряві та загальному сум’ятті було незрозуміло, але нападник різко скрикнув від болю та ослабив хват. Скарбошукач скористався цим та вольовим зусиллям скинув його з воза. Було чутно, як тіло глухо вдарилося об землю. Ніж також випав з напруженої руки.

Важко дихаючи, Грай прийшов на допомогу Тріпаці, що вже задихався. Під руку підвернувся казанок, в якому мандрівники готували їжу. Кривулянин схопив його та вдарив цією залізякою по голові другого нападника. Той, схоже, не очікував опору, обернувся, але отримав міцний удар з кулака в щелепу, а потім знову казанком. Його руки самі собою розчепилися, а тіло Грай підштовхнув, і воно теж упало з воза. Тріпака схопився за своє горло, важко хапаючи повітря.

‒ Розбійники! Грабують! ‒ почав кричати скарбошукач, привертаючи увагу.

Десь загавкали собаки, скрипнули двері, хтось залаявся.

‒ Ти як? ‒ спитав Грай Тріпаку. Той з полегшенням кивнув. На щастя, віжки зачепилися за дошку. Скарбошукач дістав їх і завернув коня в бокову вулицю.

‒ Що це було? Нас хотіли пограбувати? ‒ Тріпаці вдалося трохи відновити дихання.

‒ Я не знаю! ‒ Грай перекрикнув скрегіт воза та стукіт копит коня. ‒ Я їх трішки пошарпав. Головне, що ці негідники, хто б вони не були, залишилися позаду й ковтають дорожню пилюку.

Врешті-решт друзі дібралися до «Щедрої печі». Дворище, в якому розташовувався заїжджий двір, було освітлене. Тріпаці таки добре дісталося: кривулянин зійшов з воза, помітно похитуючись.

‒ О, мій ніж! Я вже думав що загубив його. ‒ Скарбошукач знайшов його між клунків та обережно взяв в руки. Ніж був перемазаний кров’ю. Та щось було не так. Грай повернув лезо до світла смолоскипу, що стирчав у стіні, і вилаявся.

‒ Тріпако, йди поглянь, ‒ гукнув Грай супутника. Той підійшов і застиг. Кров була темною, майже чорною в невірному світлі мерехтливого вогню.

‒ Ця кров якась чудна, тобі так не здається? ‒ тихо промовив Грай.

Кривуляни перезирнулися.

‒ Щось мені це нагадує, ‒ пробубонів під носа Тріпака.

‒ Надіюся, сталося якесь непорозуміння, ‒ повільно проговорив скарбошукач. ‒ Це дуже дивно.