Розділ 30

Розділ 30

Князь Гута в повному бойовому спорядженні ходив поміж вишикуваних дружинників. З кимось він обмінювався кількома словами, когось дружньо плескав по плечу, у когось оглядав та перевіряв зброю. За роки правління Гута чимало відвоював, отримав не одне поранення. Багатьох воїнів він знав особисто. Князю не подобалися палкі промови, сказані перед походом. Він віддавав  перевагу особистому спілкуванню з воїнами, з якими потім доводилося ділити всі труднощі дороги та виснажливих битв.

Гуту терпляче чекали. Княгиня Ліпослава в світло-золотистому вбранні, яка тримала горду поставу і вперто мовчала. Князівна Бойка, трохи сумна. Племінник Борин з хижим поглядом. Утор, увесь в чорному. За його спиною стояли, похнюпившись, двоє помічників. Всевид у своєму незмінному клобуці. Він десь підхопив нежить і тепер весь час намагався непомітно витерти носа. Ближні. Кілька суворих воєвод та жрецька верхівка. Світолика серед цього зібрання не було ‒ князь попрощався з ним у його спочивальні.

Нарешті Гута повернувся до свого супроводу. Жерці розпочали обряд проводжання війська. Вони довго проголошували молитви Силу та його сину Браничу, закликали духів-охоронців берегти князя та його військо, малювали охоронні знаки та знак Небесного дерева, поїли князя та воєвод заговореною водою. Нарешті з’явився жрець-віщун, який на особливому столику з заглибленням випустив жуків-рогачів і почав спостерігати за їх рухом. Всі затамували подих в очікуванні того, що скаже провісник.

‒ Доля походу незрозуміла. Боги ще вирішують, як все повернути. Легко не буде, але й поразки я не бачу. Одне можу сказати: стережіться сил земних і небесних! А нашого славного князя чекає важлива знахідка! ‒ гучно та урочисто передбачив жрець.

Гута невдоволено скривився, потираючи бороду. Ні те, ні се, ні  погане, ні хороше. І за що він цих жерців годує? В будь-якому випадку відкладати похід князь не мав наміру. Він підійшов до Ліпослави.

‒ Княгине моя! Нам вперше доводиться розлучатися так надовго. Чи не буде тобі нудно і страшно у стінах Високого Двору?

‒ В очікуванні вас я проведу ці дні, і тому не будуть вони довгими та нудними, ‒ відповіла шинорка. Рівно, велично, але без тепла. Вираз її обличчя при цьому ніяк не змінився.

‒  Я віддав всі необхідні розпорядження. Ти будеш забезпечена всім, чого потребуєш. Якщо щось трапиться чи буде потрібно, звертайся до Всевида. Він зможе тобі допомогти.

‒ Дякую, мій князю, за турботу. Боги мені послали самого уважного чоловіка.

Знову холодно і стримано. Байдужість стужанки починала виводити його з себе.

‒ Бережи себе.

‒ І ви не наражайте себе на небезпеку.

«І це напутні слова від жінки? Та хай тобі трясця!» ‒ подумав Гута. Йому хотілося поцілувати Ліпославу в губи тут, при всіх, та так, щоб аж повітря забракло. Не з любові, а зі злості, а ще показати, хто є її чоловіком. Але князь цього не зробив. Натомість він легко торкнувся губами її прохолодного лоба.

Від княгині Гута рушив до доньки. Та подарувала батькові охоронний талісман бога Сила. Князь обняв доньку і підійшов до Всевида. Здається, управитель хвилювався за нього набагато більше, ніж шинорка.

‒ Залишаю на тебе Високий Двір. Слідкуй за всім. Читай листи. Коли буде щось важливе, відправляй гінця. Повідом мені, якщо будуть новини від княжича Малка про віщуна. Стеж за Ліпославою: що робить, кому пише, з ким розмовляє. Спостерігай за Світоликом. Нехай долікується й не покидає Високого Двору. Якщо таки покине, без надійної охорони щоб нікуди не їздив. І більше ніяких дівок. Повернуся, зіграємо весілля з донькою одного з ближніх. Я вже говорив з ними, вони готуються до оглядин.

‒ Буде зроблено, володарю, ‒ закивав головою Всевид.

‒ І ще одне. Пильнуй за Борином. Ох, не подобається мені його поведінка! Щось мій племінничок приховує! Мені треба знати все: з ким говорить, куди їздить, що поробляє, навіть що їсть. Ти знаєш, що робити.

‒ Авжеж, князю, очей з Борина не зведу, будьте певні, ‒ шморгнув носом управитель.

Князь дружньо потріпав його за плече та ступив крок до коня, коли Всевид гукнув його:

‒ Володарю!

‒ Що там ще? ‒ невдоволено розвернувся Гута.

Управитель підійшов до нього і прошепотів на вухо:

‒ І ви будьте обережні! Стережіться Утора! Я думаю, він не той, за кого себе видає!

‒ Чим доведеш? ‒ суворо насупився князь.

‒ Поки що нічим, ‒ опустив очі чоловік, ‒ але відчуваю нутром, що з ним щось не так…

Князь враз подобрішав, зморшки на його обличчі трохи розгладилися.

‒ Утор зробив дуже багато для цього походу. Створив для моєї дружини могутню зброю, від якої у мелетів будуть жижки труситися. Я поки що не бачу причин йому не довіряти… Ти йому заздриш, так? Не хвилюйся, в Утора свої завдання, у тебе ‒ свої. Він не займе твоє місце. Ти хочеш ще щось сказати? ‒ запитав Гута, побачивши, як Всевид відкрив рота.

‒ Ні, володарю. Хіба що… нехай бережуть вас духи-охоронці. Повертайтеся швидше.

Князь кивнув. В глибині душі промайнула думка, що його по-справжньому ніхто не любить, окрім Бойки і Всевида.

Тим часом Утор розмовляв зі своїми помічниками. Він прямо таки іскрив злістю після того, як його бранець зник з їхнього таємного лігвища. Сам полонений піти не міг, бо його життєві сили були майже вичерпані. Тому, очевидно, що хтось допоміг йому це зробити. Хто це був, Утору так і не вдалося виявити. Спочатку він чекав, що його незабаром викриють, та готував можливі шляхи відступу. Минуло кілька днів, і нічого не сталося. Радник вирішив, що врятований був настільки слабким, що не міг говорити. Або його не хотіли поки що викривати. Утор розумів, що при Гуті йому тепер довго не бути. Похід на мелетів виявився дуже доречним. Князь буде далеко від Кливеня, зайнятий війною. Тому викриття, якого він чекав, мало бути відстрочене. Настав час діяти більш рішуче та здійснити задумане.

Неприємною несподіванкою виявилася й невдача з княжичем Малком. Ті двоє кривулян змогли не просто відбитися, а ще й серйозно поранити Брижа. Поки помічники відлежувалися та зализували рани, Грай встиг поїхати з Кливеня, наступного дня повернутися, побачитися з Гутою, забрати дівку, яку поцупив Світолик і зі своїми людьми вирушити на південь. Чи зрозумів кривулянин, хто на нього напав, теж залишалося незрозумілим.   

‒ Отже, ще раз пояснюю таким бовдурам, як ви, що робити, ‒ майже прогарчав радник до своїх підлеглих. ‒ Ви їдете з Кливеня на південь, і в кожному селищі чи хуторі, в кожному заїжджому дворі розпитуєте, чи зупинявся там княжич Малко. З ним мало бути два чоловіки, три жінки і дитина. Може бути чотири чоловіки. Ви прослідкуєте шлях їхньої компанії. Коли ви знайдете цих людей, то спершу спостерігайте за ними. У того негідника Малка є книга. Також він знає людину, яка може її прочитати. Мені потрібна книга і ця людина. Ніде не залишайте слідів. Грая залишіть живим, правитель буде задоволений, якщо доставимо його до двору. Ще мене цікавлять дівчата ‒ доньки зодчого з Куліжа, того, що кристали знайшов. Їх теж треба потрусити на предмет камінців. У Куліжі ми зробили помилку, що не взялися за сім’ю цього зодчого.

‒ Господарю, де нам їх шукати? ‒ похмуро запитав Бриж. Його рука ще досі в’яло бовталася на перев’язі.

‒ От дурень! Як би куліжанки добралися до Кливеня, як не разом з княжичем Малком? Старша донька приходила на Проханий день просити Гуту про батька. Потім схожа по опису дівчина в обідній час виїхала з столиці, а повернулася ввечері з Граєм та ще двома чоловіками. Очевидно, Світолик зацікавився її сестрою. Той покидьок кривулянин подався до Гути її рятувати. Вранці вони всі разом покинули Кливень. Я все це сам розпитав у вартових та слуг, поки ви лежали на лавах та стогнали від болю. Тому я думаю, ‒ зробив висновок Утор, ‒ що доньки зодчого зв’язалися з княжичем Малком та поїхали з ним.

‒ Отже, нам потрібно знайти книгу, того, хто зможе її прочитати, схопити кривулянина і дівчат? ‒ перепитав Уріф.

‒ Так. Спочатку знайдіть їх, вистежіть книгу. Потім вам на допомогу прибуде Фурайя зі своїми людьми.

‒ О-о, ‒ вихопилося у Брижа. ‒ Я її побоююся.

‒ Вона тебе не з’їсть. Просто слухай її накази, ‒ буркнув Утор. ‒ Фурая буде вас чекати рівно через десять днів у Заповідному лісі на тому самому місці, яке ми колись відвідували. За цей час ви вже маєте все вистежити і розвідати. На місці вже будете бачити, що і як.

‒ Добре, господарю, зробимо.

‒ Щоб вам було простіше захопити Малка, дівчину чи ще когось, можете скористатися цим, ‒ радник тихо, озираючись, чи ніхто не помітив, передав маленький сувій в руки Уріфа. ‒ Це грамота з князівською печаткою. До неї потрібно вписати ім’я людини чи людей, яких потрібно схопити. Просто йдете до місцевого посадника і все робите його руками.

‒ Господарю, ви такі розумні, ‒ оскалився Уріф. ‒ Де ви її дістали?

‒ Де дістав, там вже немає, ‒ суворо прикрикнув Утор. ‒ Не загубіть цю грамоту.

‒ Авжеж, ‒ Бриж вирвав її в товариша. ‒ Краще нехай буде в мене, ти неодмінно загубиш!

‒ І ще одне. По дорозі розпитуйте, чи не знає ніхто містечка чи села, що називається Плутаха. Запам’ятали?

‒ Плутаха. Це про неї наш бранець торочив, ‒ сказав Уріф.

‒ Раб, якого ви, жаб’ячі тельбухи, випустили з рук. А він знав немало. Фурая могла б з нього дещо дістати. А тепер пізно. І дивіться мені, якщо знову щось піде не так, я віддам вас у храм Чорної Крові. Нехай божество поласує вами…

Помічники з острахом перезирнулися. Схоже, що Утор не жартував. Вони чули історію про те, що він так вчинив з одним недолугим прислужником, і не хотіли повторити його долю.

‒ Все зрозуміло? Тоді не стійте тут! ‒ холодно кинув радник.

Він скочив на коня. Князь Гута теж вже сидів у сідлі. Він дістав меча і подав сигнал. Військо рушило. Вперед виступив кінний загін, потім піші воїни. Останніми заскрипіли на дерев’яних колесах каменомети та списомети. Здійнялася хмара куряви. А натовп, що зібрався біля міських стін столиці, зчинив гамір, у якому не можна було розібрати окремих слів.

Гута і Утор їхали поряд. Кожен покладав великі надії на цей похід. Та їхні сподівання дуже різнилися…