Розділ 29

Розділ 29

Всі дуже зраділи поверненню Єсені. Коли радість від зустрічі дещо вщухла, розпочалися розпитування, як же Граю це вдалося. Скарбошукач віджартувався, що переміг Гуту у словесному двобої. Більше ніяких подробиць у нього не випитали. Нічого не сказала про це і врятована дівчина. Вона тільки коротко розповіла про свою пригоду та перебування у полоні в Світолика.

‒ Я вважаю, що вам не можна залишатися в Кливені. Княжич цього просто так не залишить. Гута незабаром покине столицю. Тоді у його сина розв’яжуться руки. Тому над вами висить велика небезпека. ‒ Бажан здавався островом спокою серед всього хаосу, що відбувався навколо.

‒ Що ти пропонуєш? Нам знову потрібно їхати світ за очі? ‒ стомлено та якось приречено запитала Калина. Древна мовчала, але при цьому уважно ловила кожне слово з розмови.

‒ Ну чому ж світ за очі… Можливо, поїдете з нами в Радіж. Це не так далеко ‒ всього п’ять-шість днів шляху, ‒ купець здвигнув плечима ‒ мовляв, це ж дрібниця.

‒ Вірно, ‒ підтримав його Тріпака. ‒ Вирушаймо з нами. Бажан і раніше це пропонував, але ми думали, що в Кливені вам буде безпечно та не хотіли нав’язуватися.

‒ Правда? ‒ запитала Древна. ‒ Схоже, в столиці нам дійсно життя не буде. Та ми не хочемо бути для вас тягарем.

‒ Ну чому відразу ж тягарем? На початку допоможу влаштуватися. Зможете продовжити знахарську справу. В Радіжі, якщо чесно, з цим не дуже добре. Тямущих знахарів майже немає, тож у вас буде можливість проявити себе, ‒ мовив купець.

Тріпака погодився, розповівши історію, як його бездарно лікували від болю в животі радіжські цілителі. Грай же чомусь тільки відмовчувався.

Куліжанки переглянулися.

‒ Схоже, у нас немає вибору, ‒ засвідчила Древна. ‒ Доведеться знову покластися на наших провідників і рятівників.

‒ Звертайтеся! ‒ задерикувато змахнув рукою Тріпака.

На тому й порішили. Чоловіки пішли до своєї кімнати. Тут Бажану та Тріпаці вдалося розпитати Грая про те, як же йому вдалося вивезти Єсеню з Високого Двору.

‒ Отже, тобі потрібно одружитися з нею, бо Гута за цим буде слідкувати, ‒ незважаючи на трагічність ситуації, купець не міг стримати посмішки. Тріпака теж пирснув від сміху.

‒ Що смішного? ‒ буркнув скарбошукач. ‒ Ламає дрова тут дехто, а мені відповідати…

‒ І що ти сам про це думаєш? ‒ запитав Бажан.

‒ Гадаю, що це мені на руку. Але все одно почуваюся цапом-відбувайлом.

‒ А що має на думці Єсеня?

‒ Вона сказала, що я її лякаю.

На цьому і купець, і кривулянин відверто розреготалися.

‒ Ви дурники, чи що? ‒ образився Грай. ‒ Ти сам казав, ‒ звернувся він до Бажана, ‒ що Древні краще буде без тебе, ніж з тобою. А тепер в Радіж запрошуєш!

‒ Не залишати ж жінок на поталу Світолику, ‒ відповів купець, витираючи сльози на очах, що виступили від сміху.

‒ Аякже! ‒ звів брови скарбошукач. ‒ Ти ж тут ні при чому, такий чистий та невинний! Та ну вас! ‒ він задув свічку, зануривши кімнату в повну темряву та ліг спати. Бажан та Тріпака цю ніч вартували вдвох.

На ранок Грай виглядав живим і бадьорим. Чоловіки вирішили, що господарю заїжджого двору взамін коня, на якому напередодні їздила Древна, залишать одного зі своїх коней. Куліжани швидко зібрали свій нехитрий скарб та завантажили його на воза. Ним взявся правити Тріпака. Виїхали, поспішаючи, щоб нарешті остаточно покинути Кливень. По дорозі подорожани зустріли Шумила та Байка, які рухалися їм назустріч.

Розмовляли мало, навіть на обідній зупинці. Єсеня здавалася збентеженою, не помічала, що відбувається навколо. Древна теж про щось напружено розмірковувала. Грай говорив тільки про загальні речі, уникаючи незручних тем. Зате Бажан мав гарний настрій, навіть зрідка сміявся про себе, коли ніхто не бачив.

Ночували на маленькому хуторі. Господарі пустили мандрівників до повітки, що поки що пустувала, та до сінника. Єсеня заснула в возі, пригорнувши Славника.

Бажан вартував першим. Він підкидав хмиз у вогнище, коли почув позаду себе легкі кроки. Обернувшись, купець впізнав у постаті, що наблизилася, Древну.

‒ Можна? ‒ запитала вона.

‒ Звичайно, ‒ відповів Бажан, посуваючись на колоді.

Дівчина присіла, принісши з собою духм’яний аромат трав.

‒ Тобі не спиться? Не зручно? Чи просто хочеш погрітися біля багаття? ‒ поцікавився купець, простягаючи руки до вогню.

‒ Ні те, ні інше. Я втомилася за день, із задоволенням би заснула, але… ‒ куліжанка замовкла, добираючи слова.

‒ Продовжуй. ‒ Він розворушив палицею вогонь, і на їх обличчях затанцювали дивні відблиски.

‒ Я просто хотіла подякувати тобі за запрошення поїхати до Радіжа. Ми дійсно потрапили у скрутне становище. Якби не ви, то навіть не знаю, щоб ми робили. У мене не було нагоди сказати це раніше, тому говорю зараз. Ось так.

Бажан сидів поруч, такий близький і водночас далекий. Людина, яка за короткий час із незнайомця перетворилася в… друга, а може навіть когось більш важливішого. «Яку дурницю я роблю» ‒ подумала Древна і різко підвелася.

‒ Мабуть, я піду. Добраніч, ‒ випалила вона.

‒ Не йди. Посидь зі мною ще трохи, ‒ сказав купець, глянувши на неї знизу вгору. В напівтемряві його очі здавалися чорними і бездонними. Під дією цих чар дівчина слухняно, але трохи насторожено сіла на місце.

‒ Насправді я радий, що ви поїхали з нами, ‒ Бажан тепло усміхнувся до неї. ‒ Радіж ‒ хороше місто. Для мене воно в свій час теж стало прихистком. Кілька днів зупинитесь у мене. Я познайомлю тебе з Орисею. Це моя молодша сестра. Думаю, ви порозумієтеся. А ще з тіткою Гостиною. Спробуєш її смакоти і більше не захочеш нікуди йти.

Древна від здивування забула закрити рота. Він запрошує її до себе додому? Не може бути.

‒ Боюся, це буде незручно.   

‒ Чому? Тільки кілька днів, поки знайдемо для вас будинок, ‒ щиро здивувався купець.

‒ Краще вже на заїжджому дворі зупинимося. Так ти зможеш уникнути непорозумінь та зайвих чуток, ‒ дівчина опустила очі на свої руки, якими переминала тканину спідниці.

‒ Що ти маєш на увазі?

‒ Невже твоя дружина не буде проти? ‒ тихо запитала вона.

‒ Дружина? ‒ спантеличився Бажан. ‒ Чому ти вирішила, що вона у мене є?

‒ Але я чула, як ви розмовляли про дітей… ‒ настала черга дивуватися Древні.

‒ Он воно що… Так, у мене двійко малих дітей, і я цього не приховую. Та дружини немає. Вона… покинула нас. Тому не хвилюйся.

Купець нахилився до вогнища і замовк. Було зрозуміло, що обговорювати подробиці зараз він не хоче.

‒ Зрозуміло, ‒ тільки і змогла сказати куліжанка. Запала тиша. Древна, відчуваючи, що перетнула якусь незриму межу, вже хотіла піти, але Бажан несподівано запитав:

‒ Як себе почуває Єсеня?

‒ Дякувати богам, краще. Але вона стала якась дивна. Чи то так пережите на неї вплинуло, та вона стала вкрай мовчазною.

‒ Сестра про Грая нічого не говорила?

‒ Взагалі нічого. А що? ‒ стривожилася дівчина.

‒ Треба, щоб ти знала. Грай сказав Гуті, що Єсеня ‒ його наречена. Князь же відповів, що готує весільний подарунок.

‒ То ось як йому вдалося її визволити! Винахідливість княжича Малка достойна похвали! ‒ Древна посміхнулася і зааплодувала.

‒ Це так, але йому доведеться одружитися з Єсенею. Інакше вийде, що Грай обдурив князя Гуту та ще й принизив Світолика. Йому цього не подарують.

‒ Що ж, свобода теж має свою ціну. За все доводиться платити, ‒ розвела руками куліжанка.

‒ Добре, що ти це розумієш, ‒ купець відмахнувся від дрібної мошкарні. ‒ Та твоя сестра відповіла йому, що вона його боїться. Здається, Грай з Єсенею посварилися через це.

‒ Добре, що ти мені сказав. Я поговорю з нею. Та, здається, Єсені треба трохи часу, щоб зрозуміти, чого насправді вона хоче. Ми берегли її, як найдорожчу перлину. Однак сестра виросла надто наївною. Світ для неї був завжди добрим, а зі злом та несправедливістю вона зіштовхнулася порівняно нещодавно. Єсені ще потрібно навчитися приймати зважені рішення. Сподіваюся, її вибір буде вірним. Я особисто прийму Грая як зятя. Мені все одно, княжич він чи ні, але людьми, які, ризикуючи всім, йдуть до князя, щоб тебе врятувати, розкидатися не варто.

‒ Вірно кажеш. Мені здається, ці двоє самі з часом дійдуть повної згоди, ‒ мовив Бажан.

«А як же ми? Чи буде колись згода у нас? Чи ти в мені бачиш тільки знайому, яка потребує допомоги?» ‒ подумала Древна. Тим часом він запитав:

‒ Замерзла?

‒ Та ні, все добре.

‒ Стає прохолодніше. Від багаття йде тепло, а з боку спини ‒ протяг.

Купець не чекав згоди, а просто накинув на плечі дівчини свій дорожній плащ.

‒ Дякую. Як і тоді, з ковдрою.

‒ Я не хочу, щоб ти мерзла. На вулиці ночувати ‒ ще те випробування.

«Не хочу, щоб ти мерзла… Це турбота чи просто ввічливість?» ‒ промайнуло в її голові.

‒ На тобі і так чималий тягар. Чому ти ходила на Проханий день до князя Гути? ‒ неочікувано поцікавився Бажан.

Древна помітно знітилася. Вона закусила губу і знову перебирала складки тканини у себе на колінах.

‒ Не хочеш говорити, не треба. Але це було сміливо. Надто сміливо. Князь дуже непередбачуваний. Так можна зробити ще гірше.

‒ Звідки ти знаєш? ‒ майже пошепки спитала куліжанка.

‒ Моя мати колись ходила. Тому й знаю, ‒ ці слова далися йому нелегко. Купець важко зітхнув і знову підкинув хмизу до багаття.

‒ Я ходила просити за батька.

‒ Он як? ‒ Бажан повернув до неї обличчя, і дівчина відчула, що він знаходиться небезпечно близько.

‒ Він несправедливо засуджений.

‒ Ким був твій батько?

‒ Першим зодчим Куліжа. Я… я розповім.

Древна почала говорити про своє життя, про батька і родину, детально описала суд і вирок. Купець уважно слухав, тільки інколи задавав уточнювальні питання. Під кінець розповіді їй стало легше на душі, немов дівчина нарешті наважилася скинути віковічний камінь, що лежав на серці.

‒ Це все насправді дуже сумно. Мені щиро жаль тебе і твою родину, ‒ Бажану нестерпно хотілося обійняти Древну, як тоді біля зруйнованого Куліжа, та втішити, але він не наважився.

‒ Я вдячна за розуміння, але не говори так, ніби сам у цьому винен, ‒ з гіркою посмішкою сказала дівчина.

‒ І які твої припущення щодо цієї справи?

‒ Я все перебрала в голові, все, що тільки можна. Можливо, причиною ув’язнення батька стало ось це? ‒ вона дістала із потайної кишені маленький предмет і поклала його на долоню.

 Купець обережно взяв його в руки і підніс до світла. Це був невеликий, але майстерно оброблений камінець. Мінливе світло багаття не дозволяло точно визначити його колір.

‒ Він коштовний? ‒ Бажан подивився на вогонь через грані каменю. ‒ Це самоцвіт? Де ти його взяла?

‒ Мені подарував батько. За кілька днів до того, як по нього прийшла варта, при огляді фундаменту міської стіни, він знайшов хід у підземелля. Саме там і відшукався цей камінець… а може, й камінці. Я розмовляла з каменотесом, що теж там був, і він сказав, що в тому льохові знайшлися камінці. Та й мені батько говорив начебто «камінчики».

‒ Це означає одне: вони когось зацікавили. Настільки, що цей хтось не погребував зруйнувати життя людини. Цей писар Грак теж був у підземеллі?

‒ Ні. Що йому там робити? Його обов’язки не передбачають лагодження міських стін.

‒ Отже, він звідкись дізнався про знахідку або його попросили виступити в якості обвинувача. Чи знаєш ти, де знаходяться інші камінці?

Древна заперечливо похитала головою.

‒ Вдома їх не було точно. Звісно, окрім того, що належить мені.

‒ У будь-якому випадку хтось дізнався про цінну знахідку та вже привласнив їх собі. Можливо, тобі ще дуже пощастило, що ніхто не зацікавився твоїм камінцем. Це потрібно розслідувати. Почнемо з того, що з’ясуємо природу камінчика. Я знаю  людину, яка нам у цьому допоможе, ‒ купець повернув річ дівчині.

‒ Це Дичин?

‒ Так. Мені здається, що ця людина знає все на світі, ‒ злегка всміхнувся Бажан, і посмішка йому дуже личила.

‒ О боги, це неймовірно цікаво! Мені подобаються вчені люди. Хто він? ‒ захоплено запитала куліжанка, і її очі аж загорілися.

‒ Дичин ‒ мій вчитель.

‒ Он як? То ти різним наукам вчився?

‒ Та було діло.

‒ І в чому ти розумієшся?

‒ Негоже хвалитися…

‒ А ти спробуй! Я нікому не скажу…

Бажан, бачачи її щиру зацікавленість, почав перераховувати:

‒ Вивчив три чужоземні мови. Арифметику, бо без неї в торгівлі ніяк. Знаюся в картах та подорожах, зокрема як не пропасти в дорозі, які рослини можна їсти, а які отруйні. Можу знайти дорогу по зірках, розрізняю сузір’я… Вільно читаю, причому давні тексти. Ну і ще чимало всіляких дрібниць… Ти чого?

Древна затулила рота рукою, щоб приховати свій захват. Богиня Милута! Це ж треба! Цей південець – справжній скарб. Мало того, що в її очах він виглядав неймовірно привабливим, він ще й виявився письменним та освіченим. Невже такі на світі бувають?

‒ Пробач, просто не часто зустрічаєш таких, як ти. Тому мені дивно. Однак я досі нічого про тебе не знаю.

‒ В моєму минулому є речі, які краще не розголошувати. Але поступово ти пізнаєш, хто я і чому прийшов до того, ким став зараз.

«Що значить це запрошення його пізнати?» ‒ подумала дівчина. Вони приклала прохолодні руки до розпашілих щік в надії їх охолодити.

‒ Бажане, ‒ його ім’я якось дивно і бентежно прозвучало з її вуст. ‒ Можна задати тобі три питання?

‒ Задавай, але на каверзні я відповідати не буду.

‒ Отож, перше питання, ‒ Древна підвелася з колоди на увесь зріст. ‒ Дичин ‒ з Братства Істинного Знання? Вірно?

‒ І як ти дізналася? ‒ розвів руками купець. ‒ Я недооцінив твої здібності.

‒ Ну хто ще може читати таємне письмо і знати все на світі? Тільки братчик.

‒ І тебе це не лякає?

‒ Ні! Я, навпаки, ще більше хочу з ним познайомитися. Мій батько теж навчався у братчиків.

‒ Отакої! ‒ здивувався Бажан.  ‒ Але ти ж розумієш, що про це не можна говорити вголос! З цим треба бути обережними!

‒ Я розумію. Я вмію тримати таємниці. Але з тобою говорити можна.

‒ Що ж, мені приємно, що зміг заслужити твою довіру. Яким буде друге питання?

‒ Чому ти мені допомогаєш? ‒ швидко запитала Древна, допоки наважилася спитати. Однак відповідь вона отримала досить несподівану.

‒ Бо так треба. І ми в дечому схожі. Мій батько також згинув в порубі багато років тому. Але, можливо, він живий, ‒ купець важко зітхнув. Було помітно, що думка про батька його гнітить.

‒ Пробач, якщо якось зачепила тебе, ‒ знітилася дівчина.

‒ Нічого. Зараз я не хочу про це говорити, але з часом розповім. Задавай третє питання.

‒ Його я залишу за собою. Задам колись пізніше…

‒ От хитрунка. Добре, буду чекати.

‒ Мені вже час йти. Треба поспати. Дякую, що вислухав мене. Добраніч.

‒ І тобі гарних снів.

Древна ступила крок, та відразу сполошилася. Вона присіла і намагалася щось знайти на землі.

‒ Що трапилося? ‒ занепокоєно запитав Бажан.

‒ Камінець! Я десь його загубила!

‒ Не хвилюйся! Ми не відходили від цього місця, тому він має бути десь тут.

Купець теж кинувся шукати камінчика, та врешті-решт знайшов його майже під колодою. Він підняв його, вклав в долоню Древни, але руки не прибрав. Дівчина трохи зніяковіла, тому, щоб не затягувати мовчанку, сказала:

‒ Дякую. От я роззява. Зі мною таке вперше. Я завжди бережу камінець як зіницю ока. Про нього ніхто не знає, навіть Єсеня. Тепер знаєш ти.

‒ І не говори нікому, ‒ Бажан  поправив плащ, що частково з’їхав з одного її плеча. ‒ Повернеш вранці. Добре виспатися. Нехай ніякі крадуни та брехунці не порушать твій сон.

Куліжанка засміялася. Так називали дрібних духів, які псували сон та крали гарні сновидіння, замінюючи їх на кошмари. Ними зазвичай лякали дітей.

‒ Мій сон буде міцним, якщо ти будеш добре вартувати.

Древна, пішла, акуратно переступаючи через кущики кропиви. Не втримавшись, вона обернулася. Купець дивився їй вслід. Дівчина зрозуміла, що сьогодні заснути вона зможе не відразу.

На небі рясно висипали зірки. Наступний день обіцяв бути теплим та сонячним. І звивиста дорога знову нестримно поведе мандрівників до Радіжа.