Сила з-під землі: перший поштовх
25 / 31

Розділ 24

Розділ 24

Князь Гута писав листа у відповідь на донесення одного з посадників, коли до нього майже увірвався Всевид. Правитель глянув на захеканого чоловіка і в тривозі підхопився з місця.

‒ Що вже сталося на цей раз?

‒ Володарю! Гарні новини! Княжич Світолик знайшовся!

У Гути перехопило подих, його голос затремтів:

‒ Де він? Живий? З ним все добре?

‒ Поранений, але живий, слава богам! ‒ Всевид ніяк не міг відновити дихання і махав рукою перед обличчям. ‒ Вже у своїх покоях!

‒ Швидше до нього!

Князь покинув всі справи і помчав до сина. Коли Гута зайшов до спочивальні княжича, той вже лежав у ліжку, вкритий хутряними ковдрами. Поряд клопоталися слуги та цілителі.

‒ Княжич важко поранений? ‒ спитав князь, підходячи до ліжка і стурбовано споглядаючи Світолика.

‒ Все саме страшне залишилося позаду, володарю, ‒ відповів старший цілитель.

‒ Добре. Полиште всі спочивальню, мені потрібно поговорити з сином, ‒ наказав Гута. Коли всі присутні вийшли, він присів на край ліжка.

‒ Милістю богів ти знайшовся, ‒ сказав князь. ‒ Недарма я щодня молився Силу за твоє повернення.

‒ Дякую, батьку, ‒ зблідлими губами відповів Світолик. ‒ Я знав, що ваше серце не камінь і ви хвилювалися за мене.

‒ Ну звісно, ‒ розвів руками Гута, ‒ ти ж мій син!

‒ Син чи спадкоємець? ‒ тихо, обережно запитав княжич, відчуваючи, що в цю мить батько стерпить його слова.

‒ Кхм, передусім син, ‒ мовив князь і спохмурнів. ‒ От ми зараз і обговоримо це. Я бачу, тебе добряче вдарили по голові.

‒ Еге ж, і не тільки по голові, ‒ погодився Світолик.

‒ І як ти втрапив у таку пригоду? Що взагалі з тобою сталося? Про що ти думав, коли тікав з Високого Двору?

У княжича від здивування розширилися очі.

‒ Батьку, я не тікав з дому. В мене і в думках такого не було.

‒ Як так? ‒ звів брови Гута. ‒ Хіба ти не втік, щоб уникнути шлюбу з Ліпославою? Чи, може, до коханки своєї побіг? Припускаю, що хотів повернутися, але наскочив на якихось негідників…

‒ Батьку, я не тікав! ‒ повторив Світолик.

‒ Та признайся вже, не буду я тебе карати.

‒ Я не тікав! ‒ втретє вже голосно прокричав княжич. ‒ Чому ти мені не віриш?

Його очі засльозилися, і князь аж здригнувся.

‒ Тоді як ти поясниш свою відсутність?

‒ Мене викрали звідси, з цієї спочивальні..

‒ Викрали? ‒ перепитав Гута. ‒ У мене було таке припущення, але воно здалося мені невірогідним. Розповідай же, як було.

Світолик переказав батькові все те, що вже говорив Граєві. Князь дуже уважно слухав, зрідка перебиваючи та уточнюючи деталі.

‒ У тебе є здогадки, хто б це міг таке вчинити? ‒ якось втомлено запитав Гута.

Княжич помахав головою:

‒ Ні, батьку, уявлення не маю. Вони були дуже обережними у словах та діях, не залишили й натяку на себе. Думаю, над цими покидьками стояв хтось дуже владний та впливовий.

‒ Тільки їх впіймають ‒ і тих, хто тебе викрали, і тих, хто в лісі напав, ‒ я таке їм влаштую, що пожалкують, що на світ народилися. Це я вже тобі обіцяю.

‒ Це сталося якраз перед приїздом шинорів. Хтось дуже не хотів, щоб я на Ліпославі одружився. До речі, як там моя наречена? Мабуть, вже прибула до Кливеня? Коли справимо весілля? ‒ запитав Світолик, підкладаючи під спину подушку, аби було зручно сидіти.

Князь якось дивно зиркнув на сина і сухо відповів:

‒ Весілля не буде.

‒ Як так? Я не відмовлявся від цього шлюбу, ‒ спантеличився княжич.

‒ Ліпослава тобі більше не наречена, ‒ суворо відрізав Гута, звівши брови.

‒ А хто тоді? Невже стужани відмовилися від союзу з нами?

Князь якусь мить не міг наважитися сказати правду, а тоді випалив:

‒ Шинорська княжна тепер твоя мачуха.

Світолик витріщився на батька, його нижня щелепа відвисла.

‒ Як так мачуха? ‒ тремтячим голосом запитав він. ‒ Що це значить?

‒ А те і значить, ‒ Гута пройшовся по кімнаті, напружено стиснувши руки за спиною. ‒ Я одружився з Ліпославою.

‒ Ви? ‒ Світолик відірвав спину від подушок і подався вперед. ‒ Я такого від вас, батьку, не очікував! Як ви могли привласнити наречену сина?

‒ А що мені було робити? ‒ роздратовано сказав князь. ‒ Ти зник. Найкращі шукачі не могли натрапити на слід. Я думав, що ти втік. Що я мав сказати шинорам, які прибули після тривалої подорожі? Вибачте, наш наречений кудись пропав? Давайте його зачекаємо? Так ти це уявляєш? Як мені було зберегти наші домовленості та укладений союз? Стужа нині сильна. Сваритися ще й з ними, після того, як ми самі ж просили про підтримку? Ні, це вже зась.

‒ Але ж ви говорили, що шлюб з Ліпославою допоможе мені укріпити моє положення як спадкоємця столу Кулині! Хіба не так? ‒ голос княжича зрадливо здригнувся, він з надією глянув на батька.

Гута тяжко зітхнув і з важким серцем сказав:

‒ Ти тепер не спадкоємець.

‒ Як це? ‒ ця новина настільки приголомшила Світолика, що він скинув ковдри і зробив спробу встати з ліжка. І тільки грізний голос батька змусив його завмерти.

‒ Ану ляж! Ляж і слухай! ‒ різко гаркнув князь. ‒ Думаєш, мені це до вподоби? Але таку умову поставили шинори. Спадкоємцями мають бути сини Ліпослави, яких вона народить. ‒ А про тебе я всім сказав, що ти покараний за проступки та відправлений подалі від столиці… І знаєш що? Ближнім це сподобалося.

‒ Батьку, ‒ зашморгав носом Світолик, ‒ як ви могли зі мною так вчинити? Як? Можливо, я не найкращий син, але не заслуговую такого!

‒ Я ж сказав: у мене не було іншого виходу на той час! Якби не це викрадення ‒ все було б добре! Ми вже давно б провели твій весільний обряд! Ех! ‒ Гута в серцях махнув рукою. ‒ Почекай мене трохи, я незабаром повернуся.

Князь вийшов з кімнати і витер спітніле чоло. Розмова з сином видалася надто тяжкою.

‒ Батьку?

Гута підняв очі. Поряд стояла його донька, княжна Бойка, за кілька кроків позаду ‒ племінник Борин.

‒ Можна відвідати Світолика? ‒ запитала дівчина.

Князь глянув на Борина ‒ в його очах швидко промайнула тривога й зникла, поступившись звичній нахабності.

‒ Заходьте, ‒ кивнув головою Гута, ‒ але не надовго. Коли я повернуся, щоб вас вже й близько не було!

Він пішов, зрідка спотикаючись, у свої покої, а потім велів покликати Грая. Після розмови з ним князь повернувся до Світолика. Княжич виглядав засмученим. Гута присів на край ліжка. Рука, яку він поклав на коліно, час від часу здригалася.

‒ Вибач мені, що так сталося. З часом ти зрозумієш, чому я так вчинив. Союз зі стужанами дійсно висів на волосині, ‒ князь говорив примирливо, без різких слів. ‒ Невже ти так хотів мати за жінку Ліпославу? Мені здалося, що надто великого бажання в тебе не виникало. Ти не знав і не бачив її раніше. Про якісь спочуття й мови не було.

‒  Але, повторюю, я не відмовився від шлюбу з шиноркою, ‒ досить різко відповів княжич.

‒ Повір, ти не багато втратив. Ліпослава хоч і гарна з лиця, але кам’яна, мов брила, і холодна, як лід. Знайдемо тобі наречену ще кращу: і гарнішу, й веселішу, й теж родовиту. Я вже маю кілька на прикметі…

Гута якусь мить помовчав, а тоді продовжив:

‒ І стосовно спадкування не переймайся. Тоді потрібно було відступити, але я все виправлю. Щось обов’язково придумаю. Ми ще не знаємо, як все обернеться… Ти, головне, одужуй поки що, а потім знайдемо якесь рішення.

Князь вже підвівся, щоб піти, але Світолик несподівано його гукнув.

‒ Батьку! Якщо ти хочеш, щоб я швидше одужав, чи не виконаєш одне моє прохання?

‒ Яке? ‒ повернувся до сина Гута.

‒ Коли мене знайшов в лісі княжич Малко і повіз в Кливень, серед його людей була одна молода знахарка. Вона мені дуже допомогла. Якби ти дозволив привести цю дівчину сюди, аби вона змогла й далі доглядати за мною, я би скоріше став на ноги…

Князь хмикнув:

‒ Що? Чергове захоплення?

‒ Ні, що ти, батьку! Вона дійсно знахарка…

Гута стомлено махнув рукою:

‒ Роби як знаєш. Але щоб через це не було ніякого клопоту.

‒ Дякую! ‒ княжич вперше слабо посміхнувся.

«Головне, щоб він був живий-здоровий. А там розберемося з усіма тими дівками. Знайдемо гарну наречену, та таку, щоб кров була гарячою…» ‒ міркував князь по дорозі до своїх покоїв. А ще треба було знайти того нахабу, хто посмів викрасти князівського сина прямо перед самим його весіллям та як слід покарати.