Розділ 20

Розділ 20

Зранку небо злегка затягло хмарами, але дощу не було. Тому Гута вирішив, що настав слушний час для випробування метального знаряддя. На Дружинному полі зібралося біля двох десятків чоловік. Це був рівний майданчик, призначений для тренувань князівської дружини. Раніше Дружинне поле розташовувалося біля старого двору князів Посередку. При будівництві нового Високого Двору в його межах залишили невелике місце для військового вправляння, а саме поле перенесли за міські стіни Кливеня.

Гута прибув у похмурому настрої, що останнім часом став вже звичним для нього. З ним разом приїхали уважний Утор з двома помічниками, троє ближніх, два воєводи, кілька старших дружинників і всюдисущий Всевид. П'ятеро слуг швидко розгорнули намет для князя.

На полі завчасно був розміщений предмет, заради якого всі й зібралися. Присутні побачили дерев'яну конструкцію, укріплену металевими скобами. За своїм виглядом вона відрізнялася від звичних для Посередку каменометів та самострілів. Знаряддя, представлене Утором, було масивнішим і відзначалося більш складною системою вузлів та важелів. Всевид важко зітхнув: його не цікавила зброя, але він мав супроводжувати князя. Тому доведеться трохи понудитись на цьому полі, поковтати пилюку, змішану з медом, який розливав Утор.

‒ З цим списометом ви зможете швидко та дієво проріджувати ворожі ряди, наводячи справжній жах у війську ворога, ‒ говорив радник Гуті.

Його помічники тим часом зарядили знаряддя п’ятьма короткими списами, за допомогою важелів натягнули міцну тятиву і привели в рух спусковий гачок. Списи полетіли на край поля і позбивали встановлені там солом'яні опудала. Князь схвально поплескав у долоні, на його обличчі проявилася непідробна цікавість. Потім скористатися новою зброєю викликали двох воєвод. З допомогою помічників Утора вони зарядили знаряддя та випустили на волю нову порцію списів.

Всевид сам не помітив, як кисло скривився. І знову цей радник втирається в довіру до Гути. Ти бач, яку зброю розробив. Зараз для нього настала просто тріумфальна мить. Незабаром князь без цього Утора й кроку ступити не зможе. А радник цей не куличанин, і навіть не імурит. То хто ж він? Одні говорили, що Утор прийшов з країни норсів, інші ‒ що з-за моря. Як би там не було, управителю він дуже не подобався. З недавніх пір його аж тіпало при зустрічі з радником, осипаним князівською милістю. А він, Всевид, ніби знову ставав хлопчиком на побігеньках, старшим слугою, який перевіряє, чи достатньо у володаря ковдр і чи не дує йому з вікна. Управитель відчував, що Гута менше довіряє йому, а то й щось приховує. І це дуже непокоїло. Довіра князя, яку він завойовував впродовж довгих років вірної служби, могла в один день розвіятися, як дим.

Тим часом Утор оголосив, що метальне знаряддя наведе ще більше жаху, якщо до списів примотати запалений трут, просочений особливою горючою сумішшю. Вона виготовлялася на основі смоли сріблястої сосни з додаванням таємних складових. Помічники відразу ж кинулися показати горючу суміш у дії. Списи втретє продірявили опудала, але тепер ще й підпалили їх.

Гута задоволено кивав головою. Потім він покликав Утора, воєвод та ближніх до намету «обговорити військові плани». Всевид, понуривши голову, поплентався слідом. Та князь підізвав його до себе.

‒ Володарю, чого бажаєте?

‒ Всевиде, здається, я забув у своїх покоях карту Благої Землі. Вона звернута у сувій. Ти знаєш цю карту: та, що моя улюблена. Принеси її сюди.

‒ Ви хочете, щоб я повернувся до Високого Двору? ‒ з несподіванки управитель забув закрити рота.

‒ Так, хочу. Ти маєш щось проти? ‒ звів брови Гута.

‒ Ну що ви, володарю, звісно ні. Йду виконувати наказ, ‒ вклонився Всевид і рушив до свого низенького гривастого коня.

Коли управитель видерся в сідло, князь вже зник в наметі. Всевид підстьобнув коня і тихо вилаявся. Їхати до Високого Двору було неблизько. Це означало повернутися до Кливеня, проїхати пів міста, попетляти коридорами князівської оселі, знайти карту, а потім знову подолати цей шлях.

Всю дорогу управителя душила образа. Та за кого ж має його Гута, якщо дає таке завдання? Міг би й слугу послати, або «обговорити військові плани» у Високому Дворі. Чи те, про що будуть говорити у наметі, не призначене для його вух? «У-у-у, клятий Утор! Знову він, цей чужоземний пройда!» ‒ бубонів собі під ніс Всевид, трясучись у сідлі. Управитель перебирав у пам'яті все, що стосувалося радника, намагаючись зрозуміти, чим саме той йому не подобався. Звісно, впливом на князя, своєю довершеністю, дивакуватістю… Утор завжди кутався в широкий, безформний одяг, носив тонкі рукавички. Іноді Всевид навіть боявся перебувати поряд: а раптом у радника якась небезпечна болячка?

Піт стікав по лобі управителя, коли той нарешті добрався до внутрішніх покоїв князя. На дверях стояли двоє вартових. Всевид добре знав обох. Вони без зайвих питань відчинили йому двері, а самі залишилися на місці.

Внутрішні покої ‒ кімната для зустрічі особливих гостей, приміщення для роботи і власне спочивальня ‒ були огорнуті напівтемрявою. За відсутності Гути слуги не переступали їх порогу. Молода княгиня Ліпослава мешкала в іншій частині Високого Двору. Тільки Всевид мав доступ до князівського помешкання у будь-який час доби.

Управитель швидко зорієнтувався та знайшов потрібну карту на купі грамот, що насипом лежали на робочому столі князя. Вхопивши сувій, Всевид за звичкою роззирнувся, помічаючи маленькі деталі. Двері до спочивальні були розчинені, занавіска відкрита. Управителю щось примарилось дивне, і він вирішив з цікавості заглянути. Це був старий плащ князя, що лежав зім’ятий на широкому ліжку поверх хутряних ковдр. Всевид полегшено зітхнув, але в той же час його погляд зачепився за щось інше. Килим. Дорогий килим з земель з-за Пустелі. Один з гвіздочків, що його утримував на стіні, був вирваний, тому край загнувся, відкриваючи край потаємних дверей.

Управитель застиг на місці. Він здогадався, що це були за двері. Напевно, за ними приховувалося таємне помешкання Утора. Всевид відчув непереборне бажання заглянути до барлогу радника. Одна частина переконувала його не думати про це та йти геть, а інша вперто штовхала відчинити двері. «Від Утора треба якось позбавитися, бо з кісточками зжере, а іншої можливості не буде», ‒ розмірковував чоловік. Його серце гупало як навіжене, піт заливав очі, але управитель, зоставивши карту на ліжку, таки штовхнув двері, які виявилися незачиненими. Мабуть, Гута не дуже їх і приховував. Хто ж буде шастати в князівських покоях, які охороняються вартою?

Всевид опинився у темному коридорі. Він знався на потаємних приміщеннях Високого Двору, навіть склав для себе своєрідний їх план, але в цьому місці ще не бував. Через кільканадцять кроків в коридорі виникли дві бокові галереї. Зліва тягнуло неприємним запахом, тож навряд чи Утор став мешкати в тій стороні. Шлях уперед незабаром завершився глухим кутом. Тому управитель звернув вправо. Він намагався рухатись тихо, тримаючись за стіни. Темінь не була зовсім непроглядною, та він пожалкував, що не взяв з собою свічки. Звернувши направо, Всевид незабаром знову постав перед розгалуженням коридору. Куди далі? Вліво чи вправо? Чоловік рушив вліво, але зрозумів, що цим шляхом давно ніхто не користувався, коли липка павутина застрягла в його бороді. Тож управитель змушений був повернутися і перевірити праве відгалуження. Він незабаром намацав масивні двері і навісний замок.

Спершу Всевид розчаровано крякнув, але майже відразу задоволено посміхнувся. У кого ключі від усіх дверей Високого Двору? Ну звісно що у нього! Коли нове князівське гніздо будувалося, то майстрам були замовлені замки кількох видів. До замків однакового виду часто можна було підібрати подібний ключ. Управитель знайшов на поясі в’язку ключів та взявся навмання підбирати їх до замка. Перший, другий, третій, четвертий, а п’ятий… З натугою, але підійшов. Двері різко скрипнули.

Всевид з острахом, молячись всім богам, зайшов всередину. У кімнаті було напівтемно, стояли стіл, лави, скриня. Нічого цікавого і підозрілого. Він побачив ще одні двері. За ними приховувалася така ж ледь освітлена кімната. Знову стіл, лави, дві лежанки: вочевидь тут спали помічники Утора. На столі купа рукавиць. Невже вони всі троє мають якісь язви на руках? Управитель привідкрив скриню, в якій лежала купа лахміття. Торкнувшись до її віка, він потрапив пальцем у щось липке і пекуче та швидко, з огидою, витер.

Тоді Всевид наважився заглянути до ще одних дверей. Напевно, це була кімната Утора. На столі лежали якісь сувої. Чоловік відкрив один із них і вирячив очі. Пергамент був списаний невідомими йому письменами. Управитель бачив листи від іноземних правителів, але не пригадував таких знаків. Він обережно поклав сувій на місце і зазирнув до скрині радника. Зверху там лежала якась річ, що привернула увагу Всевида. Він обережно дістав її, розглянув і ледь не скрикнув: це була маска, маска, що нагадувала людське обличчя. Управитель знову кинув погляд на розчинену скриню і побачив там купу волосся. Він швидко кинув маску туди, де її знайшов.

‒ Треба звідси вимітатися, ‒ схвильовано прошепотів Всевид, хапаючись за серце.

Він вийшов з кімнати Утора, обережно зачинивши за собою двері. Але те, що сталося в наступну мить, змусило волосся під вовняним клобуком управителя стати дибки. Звідкись почувся стогін, справжній, людський і болісний. Потім він повторився, перейшовши на хрип. Управитель помітив ще одні двері і тихо відчинив їх. Це була маленька темна кімната, на долівці якої лежав худий, виснажений чоловік і глухо хрипів.

‒ Небесне дерево! ‒ пробубонів Всевид і зробив охоронний знак. ‒ Агов, ти хто?

У відповідь невідомий тільки прохарчав. Управитель ще мить постояв, а тоді кинувся геть з цього страшного лігва, забувши почепити замок назад. Він біг, перечіпаючись у темряві, поки не проскочив під килимом у князівську спочивальню.

Управитель присів на ліжко Гути і важко віддихувався. У висках гупало, він закашлявся. Про жахи оселі Утора можна подумати потім. Потрібно швидше вийти з помешкання князя, бо у разі чого варта доповість, що він підозріло довго перебував там. Всевид встав, обтрусився, кілька разів глибоко вдихнув, намагаючись уповільнити дихання і набути спокійного вигляду. Він взяв карту, яка лежала на ліжку і вийшов з покоїв.

Всевид натягнуто посміхнувся варті:

‒ Ще не втомилися стояти? Чи скоро вас змінять?

‒ Та вже незабаром. А ви знайшли те, по що князь вас відправив?    

‒ Та знайшов, але змучився шукати, ‒ махнув рукою управитель, намагаючись тримати усмішку на обличчі.

Він не пішов відразу до стайні, щоб відвезти карту Гуті, а подався до себе. «Що ж тепер робити? Там скільки дивних речей, лежить замучений чоловік, який, вочевидь, помирає. Чи знає про це князь? Він же відвідує Утора… значить, покриває це… Треба врятувати того нещасного», ‒ гарячково думав Всевид, обхопивши голову руками. По своїй природі він не був лихим, мав співчуття до замордованих, бо сам колись ледве так не загинув. З іншого боку управитель бажав насолити Уторові, та не міг зважитися повернутися до його кубла. І тільки думка про те, що він покинув незачинений замок, змусила його покритися холодним потом. Всевид, який знав більшість таємних ходів Високого Двору, припустив, що до помешкання радника можна дістатися й іншим шляхом.

‒ Як буде, так і буде! ‒ махнув рукою управитель. ‒ О боги, зробіть так, щоб моє припущення виявилося вірним!

Він відсунув ліжко і відкрив ляду, за якою виднівся темний отвір в підлозі. Всевиду довелося трохи покряхтіти, поки він просунув своє повне тіло туди. В лабіринті таємних ходів він орієнтувався добре, не зважаючи на слабке розсіяне світло, що де-не-де пробивалося з різних щілин. Нарешті управитель дістався до дверей, за які ніколи не проходив. Навпомацки відкрив замок і опинився в коридорі з павутиною. Звідти він вийшов до оселі Утора. Через деякий час Всевид попід руки витягнув невідомого чоловіка в коридор та тремтячими пальцями зачинив замок на дверях. Замордований знову захрипів.

‒ Т-с-с! ‒ приклав палець до губ переляканий Всевид. ‒ А то нам обом кінець.

Він протягнув його коридором, яким давно ніхто не ходив. Управителю стало трохи спокійніше, коли він зачинив за собою ще один замок…

Князь Гута зі своїм почтом їхав вулицями Кливеня, коли їм назустріч на розгаряченому коні вилетів Всевид.

‒ Володарю, ‒ неначе нічого й не сталося, мовив управитель. ‒ Ваша карта.

‒ Навіщо вона вже мені! Ти бачиш, ми назад повертаємося! ‒ невдоволено процідив Гута. ‒ Де тебе кублі носили?

‒ Пробачте, володарю, живіт щось прихопило. До сих пір крутить, ‒ скривився Всевид.

‒ Їдемо назад. Сходиш до знахарів, нехай тобі відвару наллють… ‒ кинув князь і поїхав вперед. Все його оточення, у тому числі й Утор з помічниками, потрусило слідом. Всевид розвернув коня і прилаштувався позаду всіх вершників. Його очі блиснули диким вогником…