Розділ 22

 Розділ 22

Під вечір восьмого дня після виїзду з Куліжа маленький загін дістався Кливеня. Всі помітно хвилювалися. Шумило начепив свої славнозвісні бородавки. Світолик же відчутно ожив, рвався додому.

Радіжці зібралися на раду.

— Як діємо? — запитав Грай. — Пропоную так: ми з Тріпакою підходимо до варти, показуємо їм княжича і відвозимо його до князя Гути. Ви ж простуєте до того заїжджого двору, в якому ми зупинилися минулого разу — до «Щедрої печі». Там влаштовуєте жінок з малим, влаштовуєтеся самі і чекаєте на нас. 

— Ви самі справитеся? — запитав Шумило, провівши пальцями по бороді.

— Не хвилюйтеся, якщо Гута вручить нам нагороду, ми поділимося, — задоволено вишкірився Грай. — Всім світитися біля Високого Двору непотрібно. Якщо все буде добре, завтра вже виїдемо з Кливеня і нарешті попростуємо до Радіжу. Не хочу застрягнути в цьому місті. Ми з Тріпакою вже скучили за нашими братами й сестрою, — він гучно засміявся.

— Теж такої думки, — погодився Бажан. — Вже хочеться додому.

Десь позаду тихо підкралася Древна. Вона почула його останні слова, зітхнула і напрочуд спокійним, рівним голосом запитала:

— Ми в Кливені будемо вперше. Вечоріє, наших родичів шукати вже пізно. Порадьте, де зупинитися.

— Ми вас проведемо. Зупинимося в одному заїжджому дворі. Вранці ми вирушимо на південь, — відповів їй Шумило.

Дівчина покосилася на Бажана, але той мовчав.

— Що ж, — посміхнулася вона. — От і добре. Завтра вранці й попрощаємося.

— Це якщо мене сьогодні ввечері в поруб не посадять за наші відвідини Куліжа, — хмикнув Грай, шукаючи очима Єсеню. Вона стояла далеко і не відходила від Калини.

— Що ж, тоді рушаємо, пора, — гучно мовив Шумило. Його місце на передку воза зайняли Грай та Тріпака.

Бажан, Байко, Шумило, жінки з Славником зайшли до міста пішки, ведучи чотирьох коней на поводу. Незабаром вони дібралися до «Щедрої печі». Господар двору їх впізнав.

— Зараз знову людно, але вам пощастило — дві кімнати маю, — сказав він, видаючи два ледь зачеплених іржею ключі. — І що ви постійно приїздите в такі дні?

— В які дні? — насторожився Бажан, що оплачував кімнати.

— Більше двох тижнів тому було князівське весілля, а завтра — Проханий день.

— Що це значить? — перепитала Древна, яка стояла неподалік, нагостривши вуха.

Господар поважно набундючився:

— Завтра князь Гута приймає всіх, хто має до нього справу чи прохання. Таких днів у році два. Ну й ще іноді на великі свята, коли князь у доброму настрої, теж може вислухати. 

— Приймає всіх? Геть усіх? — перепитала дівчина.

— Будь-який житель Посередку в цей день може звернутися до Гути: попросити про допомогу, пожалітися на когось, заявити про несправедливість. Ви, мабуть, здалеку? Чому ви про це не знаєте? — здивувався власник двору. 

— Я чула про Проханий день, але не думала, що цей звичай ще існує.

— Князь Гута поки дотримується звичаїв предків, і це добре. Інакше справедливість буде важко знайти, — розвів руками чоловік.

Древна кивнула, погоджуючись, а сама замислилася. В її голову закралася одна думка, яку вона не хотіла поки що озвучувати іншим.

Жінки зачинилися у своїй кімнаті, куди замовили вечерю. Бажан, Шумило та Байко вечеряли у загальній залі. Вони обрали місце в кутку, звідки розглядали відвідувачів, не привертаючи до себе зайвої уваги. 

— Ви як хочете, а я буду їсти багато. За день втомився і зголоднів. Цей Кливень забирає останні сили, — Шумило із задоволенням наминав печеню.

— А я, навпаки, їм, не тому, що надто хочу, а тому, що треба, — сказав Бажан, копирсаючись ложкою в тарілці.

— Ти занадто багато думаєш. І від того їси мало. Скоро й меча не піднімеш, — братчик говорив з набитим ротом.

— А тут смачно, — зазначив Байко. — Ні, господарю, ви теж смаковито готуєте...

— Я купець, а не куховар. Я і не повинен добре готувати, — якось мляво відповів Бажан, звівши брови.

— Нічого, — просторікував Шумило. — Я, от уявляєте, за трав'яними напоями Найди скучив. Завжди думав: «Яка гидота!», а тут на тобі, не відмовився б від кухля!

Купець же, заглиблений в свої думки, якось байдуже роздивлявся людей у залі. Несподівано його погляд зупинився на одному чоловікові. Бажан стрепенувся, його очі загорілися. Він примружився, нахилився вперед, покрутив головою...

— Що ти там побачив? Якусь красуню? — зацікавився Шумило. — Ти дірку своїм поглядом пропалиш...

— Он той чоловік, — купець вказав на здорованя в кольчузі та при зброї, що веселився в компанії ще кількох, судячи по зовнішньому вигляду, воїнів. Відвідувач, який зацікавив Бажана, виглядав років на п'ятдесят, два старі шрами назавжди закарбувалися на його обличчі — над лівою бровою та на правій щоці. Його густа борода зі значною домішкою сивини задиристо стирчала вперед.

Шумило придивився і похитав головою.

— Не пригадую... Хоча пам'ять маю добру.

— Мені здається, це воєвода Міх. Старий товариш мого батька. Він мене малим у повітря підкидав і ловив в останню мить, — стиха промовив Бажан, приглядаючись.

— Які гарні спогади! — прицмокнув братчик. — Ти хочеш з ним привітатися? А якщо обізнався?

— Краще вже обізнаюся, ніж взагалі не поговорю з ним. Може, він щось знає про батька. Чекайте мене тут, — купець піднявся з місця і рушив в напрямку столу, де сидів нібито Міх.

— Ти там обережно, — гукнув навздогін Шумило. — Той дядько тебе однією рукою віддухопелить...

Бажан тільки рукою махнув. Він пробрався між столами і тихо постукав по плечу чоловіка, з яким хотів поговорити. Той якраз зацікавлено слухав співбесідників.

— Га? — обернувся здоровань. — Тобі чого?

— Ви ж воєвода Міх? — спитав купець.

— Ну я, мені ховатись ні від кого. А ти хто такий? — очі чоловіка вп'ялися колючим поглядом в Бажана.

— Я хотів би з вами поговорити... — купець бачив, як на обличчя Міха починає наповзати тінь невдоволення, тому випалив: — про воєводу Драбина.

— Що? — кремез обернувся навколо. На щастя, його друзі були вже захмелілими та не звернули уваги на Бажана. — Ходімо, поговоримо. — Він сказав пару слів своїм супутникам, мовляв, зараз повернуся, потягнув купця за рукав до господаря заїжджого двору, заплатив тому гроші за можливість посидіти наодинці в невеличкій таємній кімнатці, де ніхто не потурбує.

Бажан з Міхом всілися за маленький столик. Воєвода примружився і уважно розглядав молодого чоловіка, який посмів його потурбувати.

— А тепер кажи: хто ти такий? Якщо збрешеш, живим з цієї кімнати не вийдеш.

— Я Бажан, син Драбина. Але навряд чи ви пам'ятаєте мене, дядьку Мішок... — на додачу купець ще й покрутив одним зі своїх перснів.

Міх нічого не сказав, тільки знову пильно придивився до купця, до його персня, а потім гучно розреготався:

— Дядько Мішок... Мене тільки одна дитина на світі так називала... Це справді ти. І в тебе його очі... Небесне дерево! Та ти вилитий Драбин. Це ж треба!

— Ви не змінилися, хіба трохи...

— Постарів? Посивів? Став пошматованим? Доля не щадить нас, синку, — воєвода потріпав Бажана по плечу. — Ти бач, який став! Нівроку! Але худорлявий ти щось занадто. Драбин тебе б до дружини не взяв...

— Ну, не надто я й худорлявий. Та будь-яку тілобудову можна вигідно використати в бою, тому я не переймаюся.

— Ач який розумний! — помахав пальцем Міх. — Це тебе братчики навчили?

Купець промовчав. Воєвода вітер долонею спітніле чоло і без жартів сказав:

— Я маю вибачитися перед тобою. Коли я дізнався, що сталося з твоїм батьком, то минуло вже півроку. Гута тоді відправив нас з посольствами: його раніше, мене — пізніше. Я розшукав твою матір, вона сказала, що віддала тебе до жерців на навчання. Дав їй тоді трохи золота, хоч сам за душею мав не дуже багато. Потім нас відправили в похід на прикордоння, мене поранили. Довго лікувався, залишився з військовою залогою на кордоні. Коли повернувся до Кливеня, ваш слід вже пропав. Братство Істинного Знання тоді переслідували, вони відкрито не діяли. Потім свою сім'ю завів, одні клопоти, інші... А про сина кращого друга не подбав.

— Це не ваша вина, дядьку Міху. Так вже боги розпорядилися, — тихо мовив Бажан.

— А ти як сам? Як вижив? — запитав воєвода.

Купець коротко розповів про себе, змовчавши тільки про те, що їздив до Куліжа.

— Це все сумно, — похитав головою Міх. — Але добре, що ти не тільки вижив, а ще й зумів піднятися. Драбин би тобою пишався.

— Я хочу дізнатися про справу батька більше. Може вже й пізно це ворушити, та все ж... Коли батька кинули в поруб, я був малим, майже нічого не пам'ятаю. Мама нічого не розповідала. Потім був зайнятий власним виживанням, ще й Орися була під опікою. Тепер же хотілося б відшукати правду...

— Тепер важко її буде знайти, синку. П'ятнадцять, шістнадцять, — Міх почав загинути пальці, — вісімнадцять літ минуло з тої пори.

— Я пам'ятаю тільки, що батька довго не було вдома. Коли він повернувся, його незабаром звинуватили в чомусь страшному та ув'язнили.

— Так, — Міх потер очі. — То ти не знаєш, де був Драбин до свого звинувачення?

— Ні, — щиро зізнався Бажан.

Воєвода перейшов на шепіт.

— Він їздив з посольством на острів Млу. І був там в той час, коли на кривулян напали... Сірі Потвори. Драбину вдалося вижити й повернутися назад.

Купець ошелешено крутив персні на пальцях.

— Я про це не знав, — тихо сказав він. — Не пам'ятав цього.

— Можливо, твоя мати й не розповідала тобі. Це було надто жахливо. В Посередку тоді всі дуже перелякалися.

— У чому звинуватили батька? Я чув різне. Його навіть не судили належним чином.

— Я їздив з посольством до норсів і затримався там. Коли повернувся, мені пошепки переказали, що Драбина ніби зачарували ті... Сірі... і щоб він не розповсюджував скверну, його зачинили. Ще я чув, що Гута побоявся, ніби твій батько став шпигувати на користь Потвор... Ну це дурниця повна. А ще говорили, що Драбин почав відкрито захишати жерців... тобто братчиків.

— А ви як думаєте, що ж сталося? — запитав Бажан, не відриваючи погляду від співрозмовника.

— Мабуть, комусь міцно дорогу перейшов твій татко... Що тут казати, — підсумував Міх.

— До мене дійшли чутки, що батько живий і перебуває на якійсь таємній каторзі. Мені всі говорили, що згинув в порубі... Тепер не знаю, що і думати, — мовив купець і відчув полегшення, що поділився з кимось цим.

— Справді? — повів бровою Міх. — Я теж у це вірив... Хоча, з іншого боку, тіла ми не бачили. То чому б і ні? Це було б дуже добре. З каторги людину можна витягнути, а от з Супокою, на жаль, ні.

— Ви щось чули про таємну каторгу? — майже пошепки спитав Бажан.

На його подив воєвода кивнув. Здоровань нахилився нижче і так же шепотом відповів:

— Чув, синку. Кота в мішку не приховати. Коли щось існує, хтось про це дізнається. Я чув про місце, де почали добувати Дзвін леза — метал, що надає особливої міцності зброї. Він дуже рідкісний. Гута тримає місцезнаходження копальні в таємниці. Здається, у князя на неї великі надії.

— Це важливі відомості, — прошепотів купець.

— І ще одне, синку. Здається, ми скоро знову підемо в похід. На цей раз на мелетів. Радник Утор підштовхує князя до цього. 

Міх на мить замовк, а потім продовжив:

— Я не знаю, куди ми точно рушимо, але говорять, що Гута хоче захопити шмат гір. Навіщо йому шмат гір? Можливо, це якось тобі допоможе... Але поки мовчи про це. Побачимо, що буде далі.

— Дякую, дядьку Міху. Ви наштовхнули мене на слушні думки.

— Синку, якщо будеш розслідувати справу батька, будь обережним. Я незабаром відправлюся в похід, але коли повернуся, спробую тобі допомогти. Щось дізнаюся — надішлю звістку. А будеш в Кливені — заходь до мене в гості. Завжди буду радий тебе бачити. О боги, — воєвода звів руки доверху, — якби ж то й насправді Драбин виявився живим...

— Дякую. І ви бережіть себе. Нехай духи-охоронці не полишають вас, — висловив щиру подяку Бажан.

Вони ще деякий час поговорили, а потім розійшлися. Купець підійшов до столу, де вже куняли Шумило та Байко. Грая та Тріпаки ще не було.

— Ходімо почекаємо в кімнаті. Ото сміху буде, як ви тут поснете, — Бажан потряс за плече Байка.

Шумило розплющив очі.

— Твоя правда, хлопче. Вставай, Байко, підемо приляжемо. Ну, про що ви так довго говорили? Це й справді був товариш батька?

Купець кивнув. Вони рушили до кімнати. Сонний Байко перечепився через поріг. 

— Ви спіть, як прийде Грай, увесь заїжджий двір почує, — мовив Бажан. Він присів на свій солом'яний матрас, охопив коліна руками і поринув у роздуми.