Розділ 6

Розділ 6

Маленький загін перебував вже п'ятий день в дорозі. Сьогодні мала відбутися остання ночівля, а завтра вдень мандрівники вже повинні були досягти Кливеня — столиці Посередку. З Радіжа вони виїхали вп'ятьох. Від братчиків поїхав Шумило. Найда хоч і поривався побачити світ, але Дичин його не відпустив. Майстер бою, не зважаючи на вік, був міцним та витривалим. Хоч він і здавався звичайним чоловіком поважного віку, Бажан знав: він міг скрутити в баранячий ріг будь-кого, хто стане на шляху. Поїхав і Грай. З ним був попутник: невисокий, розсудливий чоловік — Тріпака. Скарбошукач запевнив, що він людина надійна, і, хоч має таке промовисте ім'я, зайвого говорити не буде. Бажан зовсім не хотів кудись їхати, але Дичин особисто попросив його допомогти. Купець сам собі дивувався, що так легко дав себе вмовити і опинився в сідлі в компанії з жерцем із забороненого братства та сумнівними людьми, що заробляли на життя пошуком скарбів та різної дивини. Бажан узяв з собою в поміч Байка, попередньо настрахавши того нікому не розповідати про подорож.

Попередні ночівлі відбувалися в придорожних корчмах. До цього мандрівники хоч і їхали разом, але між собою розмовляли мало. Грай та Тріпака трималися окремо, й інколи до вух Бажана долітали уривки їхньої розмови, що здавалися дивними. Спочатку купець не міг збагнути, що викликало його подив, але потім зрозумів: вони говорили на іншій мові, ніби й схожій на мову Посередку, але в той же час і відмінній. «Невже наші скарбошукачі не тутешні? Тоді звідки вони?» — задавався питаннями Бажан. — «Треба буде по поверненні перепитати у Дичина, той у мовах знається добре...». Шумило більше тримався купця, але теж не був багатослівним. 

Так минуло п'ять днів. На п'ятий вечір поблизу не виявилося заїжджого двору, ні корчми. Це сталося тому що мандрівники затрималися зранку: кінь Тріпаки втратив підкову, тож довелося шукати найближчого майстра-коваля. На щастя, перед ночівлею по дорозі трапився покинутий хутір, де і вирішили зупинитися. Цього разу вся компанія вперше зібралася разом за спільним вогнищем. Байко зайнявся кіньми, Шумило зібрав хмиз, Тріпака підготував місце для ночівлі на купі старого сіна, спорудивши своєрідний захист від можливого дощу. Бажан же з Граєм вперше зійшлися за спільною роботою — приготуванням їжі. Купець думав, що зі скарбошукачем буде складно порозумітися, але виявилося, що Грай ніяк не ображався на його окремі вказівки. 

— М-м-м, а ви смачно готуєте! — похвалив він страву Бажана. — Де навчилися?

— В численних подорожах за товаром.

— О, я й забув, що ви купець. Але якщо набридне це діло, запрошую до себе, до своєї ватаги. Такі досвідчені люди нам будуть у нагоді.

— Напевно, ваша ватага вже переповнена, мені місця не залишилося.

— Навпроти, ми будемо вам раді.

— А скільки вас, якщо це не таємниця? — поцікавився Бажан.

— П'ятеро, — просто відповів Грай. — Так що місце ще є. — Він підморгнув купцеві і почав нарізати хліб.

Бажан подивився на скарбошукача, витер рукавом очі, які сльозилися від диму. «Я все одно тобі не довіряю, Граю. Мене не обдуриш», — подумав він.

За спільною вечерею подорожнІ також потроху розговорилася.

— Отже, чи є у нас план? — запитав Грай, відкушуючи шматок житнього хліба.

— Який план? Ви про що? — перепитав Шумило. 

— Стосовно того, як ми зайдемо завтра до Кливеня. 

— Та через ворота ж, як же інакше, — відповів братчик.

— Це, звісно, так, але, наскільки мені відомо, вам небезпечно з'являтися у столиці. Тому нам треба подумати, як вас провести.

— Минуло біля восьми років, як я покинув Кливень. Скільки всього змінилося... І люди теж. Хто мене вже пам'ятає? Я сам зайду в місто, щоб не наражати вас на небезпеку.

— Так не можна, — заперечив Грай. — Нам потрібно триматися разом.

— Але й гуртом ми виглядаємо підозріло, — зауважив Бажан. — Хоча, з іншого боку, що ми такого незаконного робимо? Їдемо у своїх справах. Але відчуття таке, наче якийсь злочин плануємо або заколот.

— Я теж так відчуваю, — погодився Грай. — Давайте розділимося на два гурти по троє і зайдемо в місто окремо, а потім зустрінемося. Якщо ви нам не довіряєте, то пропоную змішатися. Хто добре знає місто?

— Ми з Бажаном добре знаємо, бо тут жили. Ну, може призабули трохи, — обізвався Шумило.

— Я ніколи не був в Кливені, — сказав Байко. — Але я винахідливий.

— Це всі помітили. Нам з Тріпакою також траплялося мешкати в столиці певний час. Не заблудимося. Я пропоную так: Байко та Тріпака підуть разом першими, а потім я, брат Шумило та Бажан. Чи ви згодні?

— Нехай буде так, — кивнув Шумило. 

— Як плануєте пройти ви? — звернувся Грай до братчика.

— Прикинуся слугою Бажана, — просто відповів той. — А ще обвішаю себе несправжніми бородавками, які у знайомих жебраків позичив. На мене й дивитися гидко буде, не те що торкатися.

— І нащо мені тримати такого старого потворного слугу? Яка з нього користь? Ось це дивно виглядає, — посміхнувся Бажан.

— Я тобі життя врятував, коли ти був маленьким, тому мене вигнати не можеш, — Шумило підморгнув купцеві і ляснув його по плечу.

— І то істинна правда, — засміявся Грай. — Вибачте, але я вашим слугою бути не можу: мене тут... м-м-м... знають або можуть знати справжнього. Але з іншого боку це й добре, адже переді мною — не хочу хвалитися — легше відкриваються ворота. Тому дозвольте завтра виступити в ролі вашого попутника та друга.

— Добре, — кивнув Бажан. — Головне, щоб ворота відчинилися. Де ми зустрінемося?

— Може на заїжджому дворі «Щедра піч»? Раніше там добре годували, та й коней розмістити зможемо, — запропонував Грай. — Ви знаєте, де він знаходиться?

   Шумило кивнув. На тому й порішили. Незважаючи на настання певного порозуміння, мандрівники вкладалися спати по різні боки плоского, хоч вже й зарослого бур'янами місця, що колись слугувало двором. Перед сном Бажан та Шумило ще деякий час сиділи та дивилися на згасаючий вогонь. 

— Дивний він, — кивнув Бажан в бік Грая. — І до князівського двору може потрапити, і всі ворота перед ним мають відкритися. І в той же час не тутешній.

— Ти теж помітив? — звів брови Шумило. — Нічого, пройде час, дізнаємося, хто ж такий насправді наш шукач скарбів. Але загрози від нього я не відчуваю.

— Я теж, — погодився купець, — та довіряти нікому не можна.

— Ти ж мені довіряєш?

— Ну, то я вас з дитинства знаю. Це інша справа.

— Але я поза законом. Хіба забув, як ти мене додому не впускав? — єхидно зауважив Шумило. 

— Я ж пояснив вам, чому я так зробив.

— А ти не боїшся разом зі мною до Кливеня заїжджати?

— Раніше боявся, якщо чесно. Але думаю, що ви були праві, коли сказали, що ніхто вже вас не пам'ятає в столиці. З іншого боку, я теж син злочинця і при братстві навчався... Брате Шумило, — Бажан повернувся до братчика, і в темряві його очі дивно блиснули. — Ви мені обіцяли розповісти, що чули про мого батька.

— Обіцяв, значить розповім. Пробач, що довго тягнув, зовсім з цим змієм засмикали... Отже, минулого року, влітку, якщо точніше, я працював каменярем. Ми латали міську стіну в Кривомежі, застрягли на деякий час в тому місті, після того, як Дичин зі стіни впав... Трапився мені один чоловік... Муштою звали. Чоловік як чоловік, звичайний, як усі... І випало мені з ним випити. В Мушти язик і розв'язався. В молодості чоловік в дружині служив, але за якісь злочини потрапив на каторгу. І клявся, що бачив там воєводу Драбина. Я ж говорю, що він згинув у порубі, а Мушта вперся: ні, і все, воєвода Драбин живий і перебуває на каторзі. «А що ж то за каторга така?», — питаю. А він мені каже, що особлива, потаємна. Розташована десь на прикордонні з мелетами, але її місцерозташування приховують. І такий він впевнений був у своїх словах, що вже закладатися хотів, але я відмовився, бо не люблю цього діла. На наступний день, коли я до нього вже тверезого підійшов, Мушта зробив вигляд, що нічого не пам'ятає.

— Дивно це, — промовив Бажан зовні спокійно, але серце його швидко калатало. — А як сам цей чоловік звідти вибрався? І що з ним сталося далі?

— Як стверджував Мушта, його викупив старший брат, нібито досить заможна людина. Куди він подівся? В один день чоловік зник. Говорили, що поїхав з Кривомежі. 

— Про це треба подумати...

— Нічого, хлопче, завершимо справу зі змієм, я допоможу тобі з пошуками цього сліду.

— Невже вам нічого робити, як допомагати мені?

— От уяви собі, ні,— Шумило відкинувся на солому і вкрився ковдрою. — Ти ж мій учень. Ну і всі пошуки будуть за твій рахунок. А зараз спати.

Бажан посміхнувся, але приліг на правий бік і натягнув ковдру по самі вуха. Ставало помітно холодніше. Байко мав вартувати першу зміну, тому поряд його не було. Незабаром з-за спини почулося хропіння Шумила. Купець зітхнув, але сон не йшов. Йому було про що поміркувати цієї ночі.

В той же час Грай та Тріпака сиділи по інший бік двору. Вони розмовляли мовою, яку мешканці Посередку могли частково зрозуміти тільки в тому випадку, якщо говорити не швидко і чітко. 

— Як вони там? — Грай дивився на місяць у нічному небі так, неначе він міг відповісти на його питання. — Чи там теж почалася весна?

— В Прихистку значно холодніше, ніж тут. Можливо, сніг у тих краях тільки почав танути, — відповів Тріпака.

— Мій старший брат, напевно, постарів. Тяжка ноша лягла на його хворі плечі. Коли я покинув Прихисток, ми з ним дуже посварилися. Знаєш, я не шкодую, що поїхав, але мені сумно, що ми не порозумілися... Інколи я дуже картаю себе за це.

— Він зрозуміє пізніше. Тоді ти вибрав свій шлях. Твій внесок вже зараз є великим. А коли одного дня пошук увінчається успіхом, ти доведеш, що твій задум не був хибним.

— Я не хочу нікому нічого доводити, я просто хочу, щоб мій народ жив... а ще краще, щоб повернувся додому... Я сам туди хочу. Це прекрасне місце, — Грай мрійливо підпер долонею підборіддя. — Ти пам'ятаєш, яка вона — наша земля? Пам'ятаєш свіжий морський бриз, піну на морських хвилях? А височенні сосни пам'ятаєш? В дитинстві мені подобалося поміж них бродити... І такого повітря, як там, я вже не зустрічав...

— Вже минуло вісімнадцять років з тих пір... — Тріпака поклав голову на коліна і охопив ноги руками.

— Так... Час іде, а я так і не знайшов відповідей на свої питання. Можливо, мені треба було послухатися Гласа та вирушити з ним.

— Але ж ти робиш те, що лежить до душі. І звідки тобі знати, можливо вже завтра знайдеться те, що шукаєш.

— Будемо сподіватися, Тріпако. Інакше що ми нам робити? Хоч би те, що можемо, те, що підказує серце.

Коли Тріпака перебував вже в глибокому сні, Грай ще лежав з розплющеними очима. І виною тому була не нічна прохолода, а далекий спогад, який так часто мучив його та викликав безсоння. Молодий чоловік бачив ніби наяву темно-сіру руку з довгими липкими пальцями, з кінчиків яких стікав клейкий слиз. Вона простягалася до нього, намагалася схопити, а він відповзав назад і кричав, кричав...