Розділ 21

Розділ 21

День поступово змінився пізнім вечором. Грай озирнувся, сидячи в сідлі, на своїх супутників. Вони зійшли вбік з головної дороги, аби оминути селище. Для зупинки обрали затишне місце на краю невеликого ліска. Скарбошукач скреготнув зубами. Ночувати під відкритим небом зовсім не хотілося, але ж і потикатися з пораненим княжичем до поселення ‒ ще більше.

 Води мало вистачити на вечір, зранку ж необхідно було поповнити запаси. Жінки зголосилися готувати вечерю. Незабаром в казані весело забулькотіло вариво. Бажан з Граєм спорудили над пораненим укриття із переплетених молодих гілок та старого плаща.

Вечеряли разом. Куліжанки вже не виявляли такого остраху перед своїми попутниками. Та задушевної бесіди не вийшло: всі були потомлені довгою дорогою та ще й розмовляли ледь не пошепки, немов боялися розбудити Світолика.

Після вечері Єсеня пішла перевірити княжича і скрикнула від несподіванки. Він прокинувся і, здається, зовсім не розумів, де знаходиться, тому з переляку почав ворушитися, а потім і намагався припіднятися. Прибігла Калина. Грай витягнув гілку з вогнища, щоб підсвітити. Всі інші теж підхопилися зі своїх місць, стривожено обступивши воза.

‒ Де я? Хто ви? ‒ ледве чутно промовив княжич.

‒ Не хвилюйтеся, ви у безпеці. Ніхто вас більше не скривдить, ‒ скарбошукач однією рукою намагався укласти княжича назад, на його ложе.

‒ Хто ви? Хто ви? ‒ знову й знову повторював Світолик.

‒ Ми ‒ друзі, веземо вас додому, ‒ терпляче пояснював Грай.

‒ Води! Дайте води! ‒ тихо попросив поранений.

‒ Води! Швидше! ‒ гукнув скарбошукач. Калина швидко вклала йому в руку бурдючок з водою. Грай, який вже викинув гілку, що погасла, взявся поїти княжича. Добре, що Тріпака здогадався запалити заздалегідь заготованого смолоскипа та присвітити йому.

Вгамувавши спрагу, Світолик знову впав у безпам’ятство та почав бурмотіти щось незрозуміле.

‒ У нього жар. Ми будемо чергувати біля княжича, ‒ Калина здавалася стурбованою.

‒ Вам потрібно відпочити. Ми все одно будемо вартувати, тож краще поспіть, ‒ не погодився Грай.

‒ Ви вартуйте всіх нас, а ми будемо вартувати його, ‒ настояла на своєму знахарка. ‒ І також по черзі. Лихоманка небезпечна. Якщо мине ‒ поранений буде жити.  

Вона змочила шмат тканини водою і поклала на лоб Світолика, а потім додала:

‒ З першими променями сонця привезіть водички.

Калина першою залишилася чергувати біля Світолика. Древна намостила ложе з сухостою, накрила ковдрою. Вона вляглася, притиснувши до себе сонного Славника. Зі спини притулилася Єсеня. Древна вже куняла, коли відчула, як хтось підійшов і вкрив їх зверху додатковою ковдрою. Вона підвелася на лікті і помітила тільки високу фігуру, що тихо віддалялася.

Пізно вночі Шумило розбудив Грая вартувати. Скарбошукач грівся біля маленького багаття і спостерігав за Єсенею, що сиділа біля Світолика.

‒ Пощастило ж тому качурові! Чим він заслужив таке ставлення? Бо княжич? Я теж княжич! Будь моя воля, відвіз би його додому, як мішок ріпи, ‒ скривився Грай в бік хворого.

Ніч минула тривожно, та нічого страшного не сталося. Байко з Тріпакою поїхали по воду. Древна підійшла до Бажана, який сідлав коней, зі скрученою ковдрою.

‒ Дякую за ковдру. Повертаю.

Купець, не дивлячись не неї, продовжував свою справу.

‒ А чому ти повертаєш саме мені?

‒ Як чому? Бо ти приніс ковдру… ‒ здивувалася вона.

‒ Може я, а може і ні, ‒ спокійно відповів він, ладнаючи кінську збрую.

‒ Але я тебе бачила, ‒ обурилася дівчина.

Бажан зупинився і вперше глянув на неї прямо, так, що Древна мимоволі відступила на крок назад.

‒ Залиш собі. Ночі холодні, ‒ він відштовхнув протягнуту тканину рукою.

‒ А ти?

‒ Я звик до подорожей. І в мене є ще чим вкритися, ‒ Бажан пішов геть, повівши за собою коня, а Древна ще якусь мить стояла як вкопана, кліпаючи очима.

Попутники поснідали похапцем та швидко виїхали, повернувшись на дорогу. Світолик проспав аж до обіду. Коли він прокинувся, зробили зупинку. Княжич вже не метався з переляку, а тільки дивився широко відкритими очима та з присвистом дихав. Грай махнув рукою, мовляв, не заважайте, я з ним поговорю.

‒ Хто ви? І куди ми їдемо? ‒ запитав Світолик.

‒ Спочатку заспокойтеся, ви серед друзів. Повторюю, тут ніхто вам нічого поганого не заподіє. Я ‒ княжич Малко.

‒ Хто? ‒ перепитав поранений. ‒ Не пам’ятаю такого…

‒ Ну, ‒ розвів руками Грай. ‒ Особисто ми не знайомі, але, можливо, ви чули про мене. Я молодший брат Свірка, ватажка кривулян.

‒ А… Пригадую… ‒ тихо сказав Світолик.

‒ Ми з друзями та попутниками їдемо на південь. Знайшли вас в лісі ледь живим, тому забрали з собою. До Кливеня ‒ три-чотири денних переходи.

‒ То ми їдемо в столицю?

‒ Ми відвеземо вас додому.

‒ Ви знаєте, хто я?

‒ Так, я впізнав вас, княжичу, ‒ кивнув скарбошукач. ‒ І ще раз запевняю, що ви серед друзів.

‒ Мені треба хутчіше в Кливень, до батька.

‒ Ми будемо рухатися настільки швидко, наскільки дозволить ваше здоров’я. Швидкість та дорожня тряска не сприятимуть вашому одужанню. З нами знахарка та її учениця. Завдяки їм… ви ще досі живі, ‒ мовив Грай.

‒ Атож, боги мене оберігають, ‒ княжич усміхнувся блідими губами.

‒ Чи можна поцікавитися, що з вами сталося?

Світолик розповів, як однієї ночі на нього напали у власній спочивальні. Отямився він вже за межами Кливеня, зачинений в якомусь будинку. Там княжича тримали кілька днів. Потім його повезли в невідомому напрямку. Нарешті в дорозі Світолику вдалося втекти, та він заблукав у лісі. Потім княжичу, вже геть знесиленому, все ж пощастило вийти на дорогу. Радість тривала недовго: він зустрів невідомих людей, які його побили та пограбували, затягнувши подалі в зарослі. До дороги Світолик виповз сам, а далі втратив свідомість.

‒ Вам пощастило, що розбійники не забрали ваше життя, ‒ похитав головою Грай. ‒ Я певен, що князь Гута знайде і жорстоко покарає всіх лиходіїв, які посягнули на вашу свободу та життя. А поки відпочивайте. Турбуватися більше немає про що. Знахарка Калина про вас подбає.

‒ Батько щедро нагородить вас за мій порятунок, ‒ сказав княжич. ‒ А зараз чи не були б ви так ласкаві… допомогли мені якось справити потребу? Не хочу забруднити свою чудесну лежанку.

‒ Звісно, ‒ кивнув Грай.

З дозволу Калини він з Тріпакою обережно зняли з воза княжича, віднесли його в кущі, а потім повернули назад.

Чи то молоде тіло швидко відновлювалася, чи то так діяли відвари знахарки, але на вечір княжич помітно ожив. Під спину йому помістили м’які клунки, і він зміг їхати напівсидячи.

Ніч пройшла спокійно. Вранці вирушили в дорогу під дрібним дощиком. Всі хмурилися, боялися, що розмиє шлях. І тільки Світолик, здається, почував себе добре під укриттям. На щастя, незабаром дощ закінчився. На зупинці на обід Єсеня подала йому миску з кашею. Княжич як би ненароком взяв її за руку.

‒ Чарівна знахарко, чи не погодуєш ти мене? Бо права рука та плече ще ниють, ‒ тихо проговорив Світолик.

‒ Добре, володарю, ‒ кивнула вона, набрала каші в ложку та піднесла йому до рота.

‒ Ти така добра… ‒ княжич охоче ковтнув кашу.

Цю сцену від початку до кінця спостерігав Грай. Він застиг на місці і розширеними очима дивився на усміхнене лице Світолика, який з задоволенням поглинав обід.

‒ Дивись, ожив! ‒ скарбошукач зі злістю плюнув, вилаявся і подався рубати дрова. Друзки летіли на всі боки, одна зачепила Тріпаку, той здивовано і якось навіть ображено глянув на Грая.

На вечірній зупинці дійство повторилося. Єсеня погодувала княжича, потім він попросив поправити подушку у себе під боком. Дівчині довелося перехилитися через нього. Світолик же розплився в блаженній усмішці.

Коли Єсеня йшла до вогнища, її за руку несподівано вхопив Грай і відтягнув убік.

‒ Що таке? Що ти робиш? ‒ розгублено спитала вона.

‒ Це ти що робиш! ‒ гримнув Грай. ‒ Чому ти дозволяєш цьому павичу з тобою загравати?

‒ Він зі мною заграє? ‒ здивувалася дівчина.

‒ А то ти не бачиш! Не прикидайся дурненькою!

‒ Я просто доглядаю за хворим і не вважаю це чимось поганим. Що не так? ‒ Єсеня підвела очі на скарбошукача.

‒ Та все не так! ‒ Грай говорив тихо, але з притиском, напираючи на кожне слово. ‒ Хіба ти не знала, що цей княжич ‒ справжній бабій?

‒ Та звідки мені знати? Я ж у Куліжі жила…

‒ Та чутки про нього, мабуть, і до Куліжа дійшли. Увесь Посередок знає, що Світолик не пропускає жодної спідниці. І що це за звертання до нього: «Володарю!», ‒ Грай тонким голосом перекривив Єсеню. ‒ Який він тобі володар?

‒ Він же княжич, і від його зцілення залежить наше життя, хіба не так? Хіба до нього не потрібно звертатися у відповідності з його положенням? ‒ вона щиро не розуміла нарікання Грая. ‒ Зі мною нічого не станеться, якщо я трохи потішу його самолюбство. Мало що в голові у тих знатних… Я з ними раніше справи не мала.

‒ Хи-хи, ‒ хмикнув Грай, але зовсім без сміху. ‒ Я теж княжич, і що? Зі мною ніхто так не возиться.

‒ Ти ‒ княжич? ‒ не зрозуміла дівчина.

‒ Ех, забудь, ‒ він втомлено махнув рукою.

‒ Це все? ‒ нетерпляче спитала Єсеня.

‒ Ні, не все! ‒ Грай несподівано шарпнув за кінці зав’язки, яка утримувала горловину її сорочки, затягнув вузол значно тугіше і знову зав’язав, а потім накинув на плечі дівчини свій плащ і повністю її в нього закутав.

Єсеня на мить з несподіванки завмерла, а потім дала Граю легкого ляпаса: він і не помітив сили удару.

‒ Ти геть здурів! ‒ обурилася вона, відчуваючи, як запалали її щоки.

‒ Авжеж! Краще б ти його тріснула, того Світолика. Він намагався тобі заглянути за пазуху, дурепка! ‒ одним духом випалив Грай.

Несподівана думка прокралася в його голову. А що, якщо Єсеня сама шукає уваги княжича? Може, їй саме це й потрібно? А він дарма тут розпинається. Грай підгилив ногою якусь гілочку, що лежала на землі і пішов геть.

Єсеня ж втратила дар мови і тільки хапала повітря відкритим ротом, неначе риба, викинута на берег. О боги, невже це правда? Цей поранений юнак на таке здатний? Плащ з’їхав з її плечей, вона не усвідомлено вхопилася руками за горловину сорочки. На очах виступили сльози. Вона схлипнула і побігла десь за дерева.

Наступного дня Грай насупився страшніше грозової хмари. Його плащ знайшов і приніс Байко. Єсеня старалася не потрапляти скарбошукачу на очі. Та він відшукав її поглядом: дівчина їхала на возі, відвернувшись від Світолика, а її плечі покривала тепла накидка. Граєві ж і цього було замало.

‒ Ти чого шаленієш? ‒ тихо спитав його Бажан, під’їхавши майже впритул.

‒ Це так помітно? Що ж, ось думаю, що йому повідривати, ‒ процідив кривулянин.

‒ Ти про кого?

‒ Та про цього паршивого княжича…

‒ А що він тобі зробив? ‒ здивувався купець.

‒ Краще не питай. Він до Єсені чіплявся, ‒ буркнув Грай.

‒ Чіплявся? Я не помітив…

‒ Ну звісно ж, Древна перед ним не кружляє… Звідки тобі знати? ‒ невдоволено кинув скарбошукач.

‒ Агов, ти про що? ‒ спантеличився Бажан, але Грай роздратовано поскакав вперед.

Купець, не довго думаючи, стиха під’їхав до старшої сестри. Вона трохи збентежено на нього подивилася.

‒ Я тут почув, що Світолик до Єсені проявив надмірну увагу. Поговори з нею. Це може бути небезпечно. У княжича погана слава.

Древна хотіла відповісти, але Бажан так само тихо поїхав вперед, лишивши її позаду.

З Єсенею дівчина змогла поговорити аж ввечері. Сестри відійшли вбік, туди, де не було зайвих вух.

‒ Що сталося? ‒ запитала Древна. ‒ Княжич щось хотів від тебе?

‒ І до тебе це вже дійшло? ‒ засмутилася Єсеня. ‒ Так соромно…

‒ Чому тобі соромно? ‒ схилилися над нею старша сестра, заглядаючи в обличчя.

‒ Я… я щиро хотіла допомогти княжичу. Він же поранений. А ще має високе положення… Я й не помітила, що він якось… ну, ти зрозуміла. А Грай на мене нагримав. Він сказав, що я дурепка. І ще сказав, що він теж княжич, але йому належної уваги ніхто не приділяє. Мені ніяково… ‒ голос дівчини затрусився.

‒ Ну-ну, все добре, ‒ обняла її Древна. ‒ Грай ‒ княжич? Нісенітниця якась. А от що ти йому подобаєшся, цілком може бути.

‒ Я йому подобаюсь? Які дурниці. Цей Грай грубий, лайливий, і я його боюся, ‒ сказала Єсеня, відсторонюючись.

‒ Його не варто боятися, на відміну від Світолика, ‒ зауважила Древна.

‒ А куди мені подітися з воза? І княжич мене постійно кличе.

‒ Прикинься, що ти хвора, що застудилася, маєш кашель. Ну не мені тебе вчити. Тітка Калина років на п'ятнадцять старша, навряд чи вона зацікавить Світолика. А ти сядь біля дядька Шумила і кашляй, вдавай, що хворієш. Не допоможе, щось інше придумаємо. Потерпи, мила, ще два дні їхати. Незабаром вже Кливень, а там і здихаємося цього Світолика.

Древна вказівним пальцем витерла сльози, що стояли в очах Єсені.

‒ Годі, тепер ти знаєш, що чоловіки, особливо знатні, не такі прості. Ти остерігалася наших попутників, та вони нас не зачепили. Твоє милосердя до хворих гідне поваги, але краще розуміння людей приходить з часом. Поки батьки були з нами, вони оберігали тебе. Зараз ми полишені одна на одну й на тітку Калину. Тож доведеться пізнавати життя таким, яким воно є. Зроби, як я сказала. Не груби Світолику, але й не дозволяй багато. Він тут один, залежний від нас, і нічого поганого тобі не зробить. Зрозуміла?

Дівчина жартівливо торкнулася пальцем носа сестри. Вони обидві посміхнулися одна одній.

Наступного дня Єсеня почала вдавати з себе хвору. Вона кашляла і тишком підносила до носа шматочок цибулі, щоб сльозилися очі. Калина сама зігнала її на сидіння до Шумила, сказавши, що з такою болячкою краще не перебувати біля людини, яка щойно ледь не померла. Крім того, на зупинках, коли княжича годували, Грай навмисне підходив до нього і заводив розмову про всіляку всячину. Світолик трохи злився, але нічого не міг зробити. Їсти він також почав сам.

Так минуло ще два дні дороги, поки перед мандрівниками не постав Кливень.