Розділ 5

Розділ 5

В післяобідній час Гута сидів у внутрішніх покоях і смакував дороге вино, привезене аж з-за Пустелі. Віконниці були відкриті, до кімнати заходило тепле весняне повітря. Надворі яскраво світило сонце, здалеку долинали бадьорі голоси челяді. І все б нічого, якби в якусь мить не потягнуло кінським гноєм. Князь зморщив носа, скривився, а його настрій почав псуватися. Щось зашкреблося за дверима, вони відчинилися, і Гута спересердя вже хотів запустити у гостя важким келихом, але стримався, побачивши Всевида. Управитель ступав нечутно, мов кіт на полюванні, а вираз його обличчя завжди залишався незмінним.

— Ну що там іще? — невдоволено буркнув князь. — Я ж просив мене не турбувати. Ті ближні зранку всю мою кров випили...

— Володарю, тільки що княжич Світолик прибув. Я поміркував, що про це ви хотіли б знати.

— Та невже? — гаркнув Гута. — Ще не вечір! Той шмаркач з'явився! Сам чи з дружками?

— З почтом, володарю, прибув.

— З яким там почтом! Кілька головорізів, що труться біля княжича, очікуючи на подачку! Треба буде їх до дальніх фортець відправити. Там вони точно більше користі принесуть. Ну і де той халамидник?

— Покликати княжича? — перепитав Всевид.

— Звісно, — гаркнув Гута. — Скажи, щоб негайно прийшов сюди.

Управитель відправився виконувати доручення, а князь залпом хильнув ще добрячу порцію вина. Коли до кімнати зайшов Світолик, він з гнівом крутив на пальці довгого вуса.

— Ну і що ти мені скажеш? — зовні спокійно, але ледве стримуючи гнів, спитав сина Гута.

— Вітаю, батьку. А що ви хочете почути? — княжич прекрасно розумів стан князя, але застосував свою давню, не один раз випробувану стратегію — прикинувся дурником.

— Хочу почути, де ти дотепер був.

— Я зі своїми ближніми на полювання їздив, — спокійно заявив Світолик.

— Ближніми? Відколи це в тебе ближні з'явилися? — Гута скипів так, що аж підскочив. — Ти вже князем себе бачиш, га?

— Помилуйте, батьку, звісно я не посягаю на ваш стіл. Я просто невірно висловився. Боги не наділили мене даром красномовства, — княжич починав розуміти, що на цей раз жартувати не варто.

— І що ж ви вполювали? Скільки спідниць? 

— Про що ви, батьку... Ми привезли козулю та кілька зайців, яких я наказав приготувати до вашого столу, — Світолик соромливо опустив очі, мовби не розуміючи, про що мова і в чому звинувачує його князь.

Гута підійшов впритул до сина, оглянув його і двома пальцями презирливо потряс прикрасу на витонченому ланцюжку, що висіла у нього на шиї.

— У що ти зараз вдягнений? Хіба це личить чоловікові? Ти виглядаєш як дівка, що до храму прибралася женихів підчепити. Дивіться, ще й волосся позавивав, безсоромний! Пахощами натерся! Тьху!

— Батьку, я маю бути достойним вас, тому...

— Достойним мене? — закричав князь, не давши договорити сину. — Що ти верзеш? Ти мене ганьбиш! — Гута замахнувся та дав Світолик такого ляпаса, що той аж захитався, відступив кілька кроків назад та відразу прикрив щоку рукою.

— Я в твої роки, — продовжував князь, — вже в походи ходив з твоїм дідом. Кольчуга була моїм одягом, кольчуга, а не це розшите шмаття! Павичі так своїм хвостом не пишаються, як ти! 

Гута узявся однією рукою за серце, а іншою оперся за різьблене крісло. Він дихав глибоко, але хрипло, але на новий вибух люті у нього вже не вистачало сил.

— Батьку... — почав був княжич голосом, що враз став тонким та писклявим.

— Мовчи! — гримнув Гута. — А тепер послухай мене. Через п'ять днів прибуває твоя наречена — князівна Ліпослава. В той же день ви укладете шлюб в Храмі Божої Родини. Ти візьмеш її за дружину, і не посмієш її ображати чи принижувати. Ліпослава — твоя опора та підтримка, одна із найважливіших запорук твого майбутнього сходження на князівський стіл. Втямив? 

Світолик тільки кивнув, все ще тримаючись за щоку.

— Від сьогодні тобі заборонено покидати Великий Двір. Ти будеш перебувати в своїх покоях, поки не прибуде Ліпослава. Зрозумів?

— Невже, батьку, ти так мені не довіряєш? — заскиглив княжич. — Я не порушу твою волю, одружуся з Ліпославою, але навіщо мене зачиняти? Хіба я маленький?

— А щоб ти нічого не втнув! Ти уявляєш, наскільки важливий цей шлюб? Тому, якщо я дізнаюся, що ти покидав Великий Двір, то з тебе шкуру спущу, а твоїх дружків, хе-хе, ближніх твоїх, відправлю на каторгу.

— Батьку, не гнівайся! Тобі немає за що хвилюватися!

Біля дверей пролунали оплески — гучні, ритмічні та повільні, немовби хтось спостерігав за сімейною драмою, яку розігрували вуличні актори. Гута та Світолик разом обернулися на звук. До них наближався, плескаючи в долоні, молодий чоловік в дорожньому, припорошеному пилом плащі. По його широких плечах спадало довге темне волосся, а на поясі був приторочений багато оздоблений меч. Риси обличчя гостя здавалися загостреними, очі нахабно блистіли.

— Оце так зустріч! Здається, я став непрошеним свідком передачі мудрості від батька до сина. Світолик, брате, тобі несказанно пощастило, що ти можеш отримати життєво необхідні настанови від рідного батька.

— Борин? — здивувався Гута, і його праве око непомітно сіпнулося. — Як ти тут опинився?

— Стежки-доріжки Посередку привели мене до Високого Двору на весілля брата. Тож вітаю вас, дядьку, з цією знаменною подією.

— Он як? Щось зарано ти приїхав, дорогий племіннику. І вітати заздалегідь не варто, аби не зурочити.

— Дорога така: завчасно не вгадаєш, в який день приїдеш. А я дуже хотів погуляти на весіллі родича. Чи мене не чекали? — Борин широко розвів руки та хижо посміхнувся. 

— Світолику, залиш нас, — тихо сказав Гута. — І пам'ятай, про що я тобі сказав.

Княжич поп'ятився до дверей, зиркаючи поперемінно то на батька, то на гостя.

— Навіщо ви з ним так суворо, князю? Брат ще такий молодий. Ось одружиться, зовсім іншою людиною стане. 

— А це вже не твого розуму справа, — буркнув Гута. — Тобі щось потрібно?

— Ну як же я, тільки прибувши, не віддам шану улюбленому дядечкові? Ви ж у мене один такий, ніби рідний батько.

Гута скрипнув зубами, але стримав себе. Слова Борина звучали як відкрите глузування, і це відчувалося. Так, він здавна вів себе нахабно, але це не заспокоювало князя. Гута внутрішньо розумів: племінник знає. Знає його таємницю і не буде сидіти, склавши руки. Борин не Світолик. Не просто зарозумілий знатний юнак, якому потрібні розваги. Він сам по собі, дикий і небезпечний. Має свої землі, власну військову опору, вміє тримати меч. Князь знав, що Борин веде свою, тільки йому відому гру. Усвідомлював він і те, що войовничого племінника треба щонайменше ослабити, а потім і зовсім прибрати з дороги. Однак обережний Борин поки що не давав можливості до нього підступитися, навіть допомагав Гуті в численних міжусобицях. Тому князь у відносинах з ним тримався насторожено, з недовірою, закриваючи очі на різкі вислови племінника, але все відмічаючи.

— Це так. Ти нарешті навчився поважати старших.

— Дядьку, а коли я вів себе інакше? Я завжди у будь-яких справах дію пліч о пліч з вами.

«Натякає, що підтримав мене під час останнього заколоту, і я йому винен», — подумав Гута, а вголос сказав:

— Ну звісно, на кого ж я нині можу покладатися, як не на тебе? Ось відгуляємо весілля Світолику, тоді я тобі зісватаю таку наречену, що весь Посередок заздрити буде, — князь змусив себе посміхнутися і поплескати Борина по плечі, але той при цьому помітно відсахнувся.

— Я знаю, що ви піклуєтеся про мене, проте в цій справі я б не хотів поспішати. Одружуються ж один раз на все життя, чи не так? — незважаючи на мить відсторонення, голос племінника звучав цілком доброзичливо.

— Це вже кому як пощастить, або як боги захочуть, — Гуті стало зовсім не по собі поруч з ним, і він вирішив спровадити нежданого гостя. — Ти поки що відпочинь з дороги, приведи себе до ладу, а потім зустрінемося за вечерею. Зараз маю нагальні справи, сам розумієш, незабаром прибуває князівна Ліпослава, тому так багато клопотів.

— Так, дядьку, розумію вас. Вам і відпочити ніколи, а здоров'я вже не те, що в молодості, — співчутливо сказав Борин.

«Знову на щось натякає? — подумав Гута і відчув, як злість розпирає його груди, але вголос сказав:

— Іди вже. На вечерю приходь, дичину мають кухарі приготувати. Вип'ємо, поговоримо, зокрема й про те, що у Далеколіссі, твоїй вотчині, відбувається. 

Борин злегка схилив голову та пішов, зашелестівши довгим плащем. Гута ж скреготнув зубами, відхилив завісу, що закривала вхідні двері та закричав:

— Всевид! Покличте Всевида!

Через мить вірний управитель вже стояв перед князем, наче вичікував, що ось-ось буде потрібним.

— Коли прибув Борин? Чому мене не попередили?

— Та тільки що, володарю. Ніхто не знав, що Борин приїде. Звістки він не присилав. Його очікували через три-чотири дні, тоді, коли й інших гостей. Ваш племінник тільки з коня зіскочив, так відразу до вас і направився. Ніхто не посмів зупинити.

Гута вже ходив із кутка в куток, гарячково крутячи вус.

— Очей з нього не спускайте! День і ніч слідкуйте і мені доповідайте, куди його понесе, що скаже, навіть що з'їсть та вип'є!

Князь впритул підійшов до Всевида.

— Ох не подобається мені ранній приїзд племінничка! З ним треба бути дуже обережними! Самі кублі його принесли з собою!

Всевид швидко сотворив охоронний знак. 

— Я зрозумів вас, князю. Будемо пильнувати. Ще будуть розпорядження?

Гута ляснув себе рукою по лобі, немов щось пригадуючи.

— Треба ж, через цього негідника забув про головне! Світолика в першу чергу пильнуйте! Я заборонив йому Високий Двір покидати. Він не має перед весіллям десь загуляти чи пропасти. Від цього залежить наш політичний союз зі Стужею, та і що там говорити, й наше майбутнє! Якщо малий шмаркач споганить власне весілля, що тоді буде? Ох, немає спокою, немає!

— Не потрібно так хвилюватися, князю! Приставлю людей і до Світолика, і до Борина. 

— Як просувається підготовка до весілля? Чи нічого дивного не відбулося?

— Поки що, хвала богам, все добре. Якщо буде щось підозріле, я відразу вам доповім.

Гута махнув рукою: мовляв, іди, але наостанок кинув:

— Ввечері приготуй мені заспокійливого відвару!