Розділ 17

Розділ 17

Князь Гута схилив голову на руку. Нестерпний головний біль діймав його з самого ранку, але він мусив сидіти на жорсткому, прикрашеному самоцвітами престолі і слухати, а іноді й говорити. Раз на тиждень відбувалася Рада ближніх. Ну чому саме сьогодні припав цей день? Гута переклав голову на іншу руку. І що він тут забув? Ці теревені з пустого в порожнє, ці суперечки ні про що, ці ближні, які з виряченими очима намагаються довести свою правоту... Для кого це і навіщо?

Тиждень назад князь одружився, і це надзвичайно його потішило. Але молода дружина виявилася холодною, як північна крига. Вона не суперечила, здавалася ввічливою, добре вишколеною, але в той же час нагадувала кам'яну статую. «Це б нічого, звикла б в Кливені, змирилася б і пом‘якшала», — розмірковував Гута. Та інший клопіт тривожив його ще більше. Світолик так і не знайшовся. Княжич і раніше міг зникнути на кілька днів, але не так довго, як цього разу. Він неначе розчинився в повітрі. Ніякого натяку, ніякого сліду. Князь вже і його дружків за горло хапав, але вони, схоже, нічого не знали. Невже Світолик настільки хотів уникнути шлюбу з Ліпославою, що склав такий хитромудрий план? А може в нього була таємна коханка, і вони разом втекли з Посередку? Гута був не на жарт стривожений. Який би княжич не був легковажний, як би князь його не лаяв, він був його сином — єдиним рідним сином. Можливо, Гута і не був найкращим батьком, але доля Світолика його турбувала. Чорні думки клубочилися в голові князя. Він не знав, що і думати. Гута вже відвідував жерця-віщуна, який запевнив, що княжич живий, щодня кілька разів ходив молитися до храму, особливо до жертовника Сила — верховного бога в пантеоні куличан. Він теж батько, то має прийняти дари та почути молитви про швидше знаходження княжича... 

Сам князь розповідав, що в гніві відправив Світолика подалі від столиці. Знали ближні і про те, що княжича полишили права спадкування столу. Багатьом це сподобалося, і їхні задоволені пики викликали у Гути справжню огиду.

А ще князь вчора отримав недобру звістку, яка його остаточно вибила з сідла. Прилетів голуб з листом, в якому повідомлялося, що Куліж був майже зруйнований землетрусом і каменепадом. Частина уцілілих мешканців подалася до найближчого сусіднього містечка Овечі Броди. В листі також згадувалося, що якісь люди намагалися попередити куліжан, розповідали про пророцтво... та посадник спинив їх спроби і вислав з міста.

— Княжич Малко... — простогнав Гута. — Поїхав сам людей баламутити. Щось таки ти знав. І чого я тебе не послухав?

Куліж був колишньою столицею Посередку, великим торгово-ремісничим осередком на півночі князівства. І шлюбним подарунком Ліпославі. Князь про себе сподівався, що звістка про його руйнування не пошириться швидко, і Чудослав, що досі гостював у Великому Дворі, відправиться додому, нічого не дізнавшись.

Та не так сталося, як гадалося. Гута вже хотів розпускати ближніх, як цей клятий стужанин, що був присутнім на зібранні в якості поважного гостя, піднявся з місця і вийшов на середину зали. Його очі з опущеними вниз зовнішніми кутиками світилися непідробним гнівом.

— Князе, міцна ваша влада в Посередку, мудрі ваші ближні! Але чому ж ви мовчите про те, що нещодавно сталося?

Кулинська знать загуділа, як бджолиний рій. Почулися окремі гнівні вигуки:

— А що відбулося?

— Про що мова?

— Розкажіть нам!

Гута схопився за голову руками. Почалося! І як це все витримати?

— Мені нещодавно повідомили важливу звістку! — голосно, майже криком говорив Чудослав. — Але князь про це зумисно змовчав! А сталося ось що: Куліж зруйнований! Там стався великий землетрус! Місто розколоте навпіл і майже прикидане камінням зверху! Живими залишилися тільки близько тисячі мешканців!

Гута болісно скривився: «Навіщо так кричати! У себе в Стужі, біля столу батька кричи, хоч лусни. Неначе всі тут давно поглохли!».

— Князю, я прошу дати за це відповідь! — грізно гаркнув шинорець.

— Скажу спочатку, що я поважаю вас, Чудославе, але нагадаю, що ви не в себе вдома. Тому не потрібно підіймати такий галас, — пересилюючи головний біль та намагаючись здаватися спокійним, сказав Гута. — Ви звинувачуєте мене в тому, що стався землетрус? Але ж я не маю сили їх влаштовувати. Це вже до богів звертайтеся, може, вони дадуть вам відповідь.

— Однак сьогодні ви змовчали і не повідомили таку новину!

— Я сам вирішую, що мені казати, а що — ні! — рикнув у відповідь розлючений Гута.

Ближні знову невдоволено загомоніли. Та Чудослав не вгавав. Його губи напружено сіпнулися, і він голосно, аж луна пішла по залу, промовив:

— Але ж ви знали, що це станеться!

Гута схопився за поруччя престолу. І звідки стужанський княжич про це дізнався? Хто йому сказав? Хто проговорився: Всевид, Морс, Тряс чи Утор?

У залі знову піднявся шум. Від князя вимагали пояснень.

— Що значить, я знав? Мені передали сумнівну байку про якесь нібито пророцтво! Я маю дійсно звертати увагу на кожне з них? Якби я так робив, то вже б і князем не був!

— Та це пророцтво здійснилося! — не відставав стужанський княжич. — Мало того, ви, вже знаючи про нього, вирішили віддати Куліж в якості весільного подарунку моїй сестрі!

Гута аж закашлявся з несподіванки! Що городить цей хамовитий нахаба!

— А ви забули, як самі попросили Куліж! Місто обирав не я!

Чудослав і оком не змигнув, натомість продовжив далі:

— Ви, знаючи про пророцтво, погодилися подарувати Куліж нареченій. Правда чи не правда, але вам було всерівно, що буде з містом! Це ж вигідно: подарувати те, що може незабаром бути стертим з лиця землі! Ви не порадилися з жерцями! Врешті-решт могли звернутися до мого віщуна, щоб пересвідчитися, що пророцтво не справжнє!

— Я не мав такого наміру: дарувати місто, яке буде знищене. Крім того, я не повірив у нісенітницю, піднесену як пророцтво!

— Але ж цю звістку приніс не хто інший, як княжич Малко! Це не простолюдин, а нащадок давнього князівського роду! Його плем'я зараз знаходиться під захистом Північного князівства! Варто було би прислухатися до його слів!

Ближні знову заговорили, обмірковуючи подробиці суперечки. Гута скривився, неначе з'їв найкислішу вишню.

— Княжич Малко давно осоромив себе негідним заняттям. Чому я мав його слухати?

— Стужа невдоволена вашою безвідповідальністю та ставленням до своїх зобов'язань! Ви прагнете розриву союзу, нанісши нам таку образу? — оскалився шинорець.

— І що зі своїх зобов'язань я порушив? Куди ви хилите? — спитав Гута, хоча вже розумів, до чого веде Чудослав. 

— Що будемо робити з весільним подарунком, який ніби й був, в потім розчинився в повітрі? — розвів руками розгніваний стужанин.

— Я обіцяю відбудувати Куліж! — сказав Гута. «Іншого міста ви не отримаєте!» — подумав він.

— Та чи буде Куліж таким, як раніше? Його мешканців не воскресити, а ті, хто залишився живий, навряд чи повернуться назад! 

— Буде відбудова — знайдуться і люди! — відрізав князь.

— А якщо землетрус повториться?

— Сімсот років стояв Куліж, труснуло вперше. Буде стояти й надалі. Збудуємо захисну стіну від каменепаду. Це стара столиця Кулині, особливе місце для нас. Куліж має бути відбудований, — твердо заявив Гута.

— І чи можна тепер вірити вашим словам? — Чудослав ніяк не вгамовувався.

— Не дивлячись на ваші безпідставні зауваження, скажу одне: я не порушував свого слова, і зараз не порушу, — обличчя князя стало кам'яним, і тільки він знав, чого йому це коштувало.

Нарешті шинорський княжич відступив:

— Я буду чекати на виконання вашої обіцянки. І нехай всі присутні будуть її свідками! 

Він розвернувся і вийшов з зали разом зі своїми двома ближніми, які завжди за ним слідували. Гута ж опустився на престол, прикривши очі рукою. Гомін у залі здавався якимось далеким шумом, завиванням вітру в непогоду.

Ввечері Гута постукав у таємне помешкання Утора. Той мовчки його впустив.

— Ти чув, що той Чудослав ніс на зібранні? Хай йому трясця, тому стужанину!

— Він добивався свого, князю. Під приводом образи хотів отримати ще одне місто, — спокійно зазначив радник.

— Та я це зрозумів! Я теж тертий калач. Нехай цей шмаркач не думає, що тільки один він розумний!

— Цього разу ви не поступилися йому. Це свідчить про вашу витримку та силу волі.

Гута скоса зиркнула на Утора. І як йому вдається завжди залишатися таким спокійним і врівноваженим? Неначе бурхливі події, що відбуваються в світі, його зовсім не стосуються.

— Що ж тепер робити? Казна майже порожня. Доведеться перекинути більшу частину рабів та в'язнів з копальні на відбудову Куліжа.

— А як же видобуток руди? — перепитав Утор.

— Це важливо, але поки почекає... В цей час ми захопимо два інші родовища.

Князь якусь мить помовчав.

— Треба прискорити підготовку до походу на Нагір'я. Зараз сприятливий момент. Шпигуни доповідають, що сила князя Борині дуже пошатнулася. Він гризеться зі своїм дядьком та його родом. А вигнанець Шар підняв повстання. Як там наша зброя? — прищурився Гута.

— Вже готова до випробувань в полі. Можемо вже влаштувати оглядини, — відповів радник.

— Добре, — кивнув князь. — Завтра, якщо не задощить, спробуємо. І склади план військового походу. Ти обіцяв мені приємну несподіванку.

— Так, князю, я зрозумів. Подумаю над цим, — кивнув Утор.

Він провів Гуту та зачинив за ним двері, потім присів на лаву і глибоко задумався. З внутрішньої кишені Утор дістав два продовгуваті камінці білого та жовтого кольору. Якусь мить він перебирав їх руками, не знімаючи при цьому рукавичок. Потім радник криво хмикнув і зник у внутрішній кімнаті, куди навіть Гута не заходив.