Розділ 26

Розділ 26

Куліжанки провели поглядом тепер уже колишніх попутників. Єсеня, надувшись та відмовчуючись, подалася до кімнати, яку вони займали. Калина обійняла Славника та звернулася до Древни:

‒ Ходімо поснідаємо, а тоді підемо всі разом вашу тітку розшукувати.

Але дівчина думала інакше.

‒ Ви снідайте з Єсенею самі, мені ж потрібно вирішити деякі справи.

‒ Куди це ти вже зібралася?

‒ Хочу продати віз, щоб виручити трохи грошей на певний час, ‒ збрехала Древна. ‒ Мені порадили, кому його можна запропонувати.

‒ Може, я піду з тобою? ‒ стурбовано запитала Калина. ‒ Ти ж не знаєш міста.

‒ Це не страшно, в людей дорогу запитаю. Залишайтеся в кімнаті і обов’язково дочекайтеся мене. Разом потім вирушимо на розшук родичів. Можливо, я повернуся не так швидко. Треба оглядітися  в Кливені, ти ж розумієш.

‒ Добре, зачекаємо тебе. Будь обережна.

Дівчина дочекалася, поки тітка з малим зникнуть у вхідних дверях, а потім накинула каптур на голову і рішуче рушила вулицею. Вона сама лякалася того, що задумала, але в той же час розуміла, що має це зробити. Інша можливість може трапитися нескоро.

Древна іноді зупинялася та запитувала дорогу у місцевих. Їй пощастило: дівчина не заблукала та незабаром дібралася до Високого Двору. Вона не помилилася, адже резиденцію князів Посередку не можливо було ні з чим сплутати. Князівський двір розташувався на велетенському пагорбі, що нависав над Кливенем. Будівлі, оточені напівмурованою ‒ напівдерев’яною стіною, розміщувалися в кілька ярусів. Перед воротами був встановлений штандарт із зображенням шершня.

Незважаючи на ранній час, біля Високого Двору зібрався гамірний натовп. Це були люди, яких життєві обставини змусили ризикнути звернутися до самого князя. Серед них були багаті і бідні, старі й молоді, селяни, ремісники, торговці, жерці, навіть дрібна знать. В юрмі переважали чоловіки, жінок було мало, та й ті вже переважно у віці. Тому Древна здавалася серед прохачів білою вороною. Вона запитала, за ким буде, та зайняла чергу. Люди ще підходили, коли у визначений час вартові відкрили ворота та впустили натовп всередину, до великого ущільненого майданчика, на другому боці якого височіла головна споруда Високого Двору.

Озброєна охорона супроводила просителів до окремої кімнати, що  примикала до Престольного залу. Там були встановлені довгі, гладко відполіровані лави. Частина людей посідали на них, частина ж – просто на дерев’яну підлогу, вкриту старим, зношеним килимом. Присіла й Древна. Вона помітно хвилювалася, але намагалася втихомирити стукіт серця.

За стіною долинали приглушені голоси, але про що саме говорять, що відповідає князь Гута, розібрати було неможливо. Люди поверталися з Престольного залу один по одному: деякі усміхнені, але більшість засмучені. Одного чоловіка взагалі вивела варта. В ту мить дівчина відчула, як неприємний холодок пробіг по хребту. Але довго ніхто не затримувався: видно, Гута розбирав справи доволі швидко, не бажаючи глибоко вникати у деталі.

«Князь має бути в доброму настрої. Ще б пак, до нього вчора син повернувся», ‒ подумала Древна, коли нарешті настала її черга. Вона зайшла до зали, наповненої людьми. Дівчині було досить не по собі потрапити до місця, звідки велося управління Кулинню. Та вона намагалася тримати спину прямо і рухатися впевнено. По обидва боки зали сиділи ближні. Вони розмовляли між собою, перегукувалися, хтось навіть дрімав. Їх мало цікавив черговий прохач, яких за сьогодні було вже чимало. Древна ж йшла вперед, в кінець зали, де сидів Гута.

Вона зупинилася біля сходинок, що вели до престолу. Там стояв управитель ‒ невисокий, круглолиций чоловік в головному уборі, який геть не личив до пізньої весни.

‒ Зупинися і вклонися князеві.

Дівчина низько вклонилася: здається, розпорядник залишився задоволеним.

‒ Хто ти і яку справу маєш до володаря?

Древна зняла каптур і глянула прямо на Гуту. Той сидів нерухомо, підперши голову рукою. Вже немолодий, але ще підтягнутий, з суворим виразом обличчя та очима, в яких ніби вицвіла колишня блакить. За спиною князя стояв високий чоловік в темній накидці. Його обличчя було наполовину приховане каптуром. Зліва від князя, але на певній відстані, розмістився невеликий престол, який займала молода жінка в білому одязі. Її волосся було приховане під тонким світлим покривалом, розшитим золотом. Куліжанка здогадалася, що то була княгиня Ліпослава. Світолика ніде не було видно, та це зовсім не засмутило дівчину, адже звертатися за допомогою до княжича, навіть показувати, що знає його, вона не мала наміру.

‒ Я Древна, донька Звяги. Прийшла просити про перегляд справи батька, несправедливо засудженого.

Після цих слів присутні в залі звернули на неї увагу. Хтось присвиснув, хтось навіть привстав, щоб краще її роздивитися.

‒ Красунечко, що ти тут робиш? Ти не туди прийшла. Краще зайди ввечері до мого двору… ‒ прокричав якийсь надміру завзятий ближній.

‒ Ану цить! ‒ гаркнув Гута. ‒ Розходилися! Говори, чому ти одна. Де твій чоловік, брат, дядько чи хто там у тебе є?

‒ Я сама за себе відповідаю, княже. У моїй родині зосталися тільки жінки та дитина, ‒ відповіла дівчина.

‒ А ти, я бачу, нахабна. Ну, добре, ‒ недбало махнувши рукою, вже м’якіше промовив князь. ‒ Сьогодні ж Проханий день. Що там у тебе? Що за несправедливе засудження?

Древна тривожно ковтнула слину, а потім чітко сказала:

‒ Мого батька, першого зодчого Куліжа Звягу засудили несправедливо до каторги за злочини, яких він не вчиняв. Я прошу про перегляд цієї справи, щоб очистити ім’я безневинної людини.

‒ Так-так, ‒ Гута схилився вперед. ‒ Куліж? Ти з Куліжа? А як же ти вижила і прибула аж сюди?

‒ В місті не всі люди загинули, володарю. Моїй родині пощастило. Але наш дім зруйнований, тому ми вирішили оселитися в Кливені. Ми вільні люди, боргових зобов’язань не маємо, ‒ ухильно відповіла Древна.

‒ Добре, добре, ‒ князь затарабанив пальцями по підлокітнику престолу. ‒   Продовжуй. У чому звинуватили твого батька?

‒ У крадіжці, великий княже. Знайшовся писар, який вказав, що перший зодчий Звяга нібито вкрав важливі грамоти з архіву з метою продати їх вельможам із Стужі.

‒ І що містилося в тих грамотах?

‒ Креслення оборонних споруд Куліжа.

‒ Це важка провина, ‒ сказав Гута.

‒ Але не доведена! ‒ палко заперечила дівчина. ‒ Мій батько ‒ чесна людина, і всі це знали. Він багато років розбудовував Куліж! Більше того, перед судом несподівано загинули двоє каменярів на будівництві, і батькові це теж поставили за провину: нібито це сталося через невірно проведені ним розрахунки.

‒ А чому б і ні? У цьому є зерно правди, ‒ мовив князь.

‒ Та ці каменярі були просто п’яними! ‒ вигукнула Древна.

У залі загуділи.

‒ Хороший перший зодчий, якщо його люди під хмелем на будівництво прийшли!

Почувся дружній регіт. Дівчина розчервонілася, вона розуміла, що з кожним словом погіршує своє становище.

‒ Згідно «Слова про суд», укладеного ще вашим дідом, князем Добромиром, володарю, я можу заступатися за кровного родича так, як можу! І в цьому немає нічого поганого.

Гута здивовано повів бровою. Чоловік в темній накидці, як пізніше дізналася куліжанка ‒ радник Утор, про щось прошепотів на вухо правителю. Князь з розумінням захитав головою.

‒ Скажи мені, чим ти можеш довести невинність свого батька?

‒ Звинувачення подав писар Грак. Після суду він зустрічався з підозрілою людиною і потім зник. Батько ніколи не знався з ніякими вельможами зі Стужі. Він любив свою справу і зроду не гнався за нечесно нажитим багатством.

‒ Це все твої припущення. Скажи: зодчий Звяга визнав свою провину? ‒ прищуривши очі, запитав Гута.

Древна знітилася.

‒ Визнав, володарю.

‒ Ну от і все, ‒ розвів руками князь. ‒ Наступний.

‒ Але ж до нього застосували тортури! ‒ вигукнула дівчина, відчуваючи, що шанс врятувати батька вислизає, як вода між пальців.

Гута сердито глянув на дівчину. Здається, його терпіння було на межі. Древна внутрішньо зіщулилася, відчуваючи, що вона сказала достатньо, аби викликати гнів князя. Несподівано до сходів престолу підійшов молодий чоловік, з виду воїн. Він нахабно посміхався,  а  говорив ніби й ввічливо, але якось двозначно.

‒ Дорогий дядьку! Ця чарівна дівчина подолала такий довгий  шлях, аби відвідати вас в Проханий день. Це варте поваги. Тому прошу вас вислухати її до кінця.

Князь всім своїм виглядом випромінював невдоволення, але промовчав. Куліжанка скоса глянула на свого рятівника і продовжила:

‒ Крім того, маю скаргу. Моя мати носила їжу батькові до порубу, але там її побили вартові. Вона вдарилася головою та ледь вижила, а потім виявилося, що втратила пам'ять. На тлі всіх подій вона пішла з дому, і ми до цієї пори не знаємо, де вона знаходиться. На наші нарікання ніхто не відгукнувся.

Гута тільки похитав головою.

‒ Це дуже сумно. Та кого, по твоєму, я маю за це покарати? Посадник Скалозуб загинув під час землетрусу. А ті вартові, які начебто побили твою матір, де вони зараз? Швидше за все, теж до Супокою відправилися. Дівчино, йди краще додому, та не думай про справи, які не твого розуму.  Приходь тоді, коли знайдеш докази, що твій батько ні в чому невинний. Наступний. ‒ Князь рішуче махнув рукою: іди вже, мовляв.

Древна відкрила рота ще щось сказати, але побачила, як її захисник заперечливо хитає  головою. Тоді вона вклонилася, вийшла з Престольної зали, а потім швидко перетнула двір і опинилася на вулиці.

 На очі навернулися непрохані сльози, горло заполонив клубок гіркоти. Древні було образливо і нестерпно боляче. В місці, де вона хотіла знайти справедливість, відшукала тільки нерозуміння та насмішки.

‒ Але я хоча би спробувала. Тепер потрібно шукати інші шляхи, як визволити батька, ‒ бурмотіла куліжанка. ‒ Цікаво, як він би мені порадив вчинити? Та я його більше ніколи не побачу, тому поради питати ні в кого…

Древна довго йшла до заїжджого двору. Вона то лаяла Гуту про себе, то впадала у глибокий відчай. Неподалік «Щедрої печі» дівчина насухо витерла очі, натягнуто посміхнулася сама до себе та розпрямилася. Сестра та тітка не повинні бачити її вразливою, та не мають знати, куди саме вона ходила. На воротях дівчину виглядала заплакана Калина з переляканим Славником.

‒ Що сталося? ‒ стривожено спитала Древна, підбігаючи до неї.

‒ Єсеня! Єсеня! Вони забрали Єсеню! ‒ схлипуючи, повторяла тітка.

‒ Хто ‒ вони? ‒ дівчина затрусила її за руку, відчуваючи, як всередині все холоне.

Врешті‒решт Калина, захлинаючись, розповіла, що до їх кімнати увірвалося троє молодиків, які витягнули Єсеню і повезли в невідомому напрямі.

‒ Як же так? Що ж це серед білого дня коїться? ‒ побілілими губами прошепотіла Древна. Все її нутро вже зав’язалося в один тугий вузол хвилювання та страху.

‒ Господар сказав, що то були головорізи Світолика, ‒ гірко схлипнула жінка.

‒ Он воно що… Тоді все зрозуміло… Залишайтеся тут, нікуди не ходіть, ‒ схвильовано сказала дівчина. ‒ Нам можуть допомогти тільки вони.

‒ Про кого ти говориш? Ти куди? ‒ злякалася Калина.

‒ Доганяти наших попутників, ‒ кинула Древна. ‒ За мене не хвилюйтеся, за Єсеню моліться!

Вона наповнила бурдючок водою, вкинула в торбу кілька сухарів, а тоді подалася до господаря заїжджого двору та попросила надати їй коня. Той, відчуваючи себе винним в тому, що пригода сталася в його закладі, охоче погодився. Конюх осідлав куліжанці прудкого коника і допоміг видертися в сідло. Ще мить ‒ і Древна помчала навздогін радіжцям.