Розділ 25

Розділ 25

Бажан вже задрімав, коли нарешті рипнули двері, і до кімнати ввалилися Грай та Тріпака. Було темно, адже свічки перед сном загасили. Скарбошукач перечепився через Шумила і ледь не загорнув носом у стіну. Він гучно вилаявся. Всі остаточно прокинулися. Шумило навпомацки дістав кремінь, кресало і трут, щоб запалити огарок.

‒ Ви так довго їздили до Гути! Ми не змогли вас дочекатися! ‒ загудів він. ‒ Повернули княжича до рідного дому?

‒ Та хай трясця вхопить того Світолика! Щоб я ще рятував всіляких княжичів! Ми самі ледь в Перекриж не відправилися! ‒ сварився Грай.

‒ Що таке Перекриж? ‒ спитав Байко.

‒ Це Супокій кривулян, ‒ пояснив Бажан. ‒ Що сталося? Вас князь затримав?

‒ Ні! На нас напали! ‒ обуренню скарбошукача не було меж.

‒ Й ледь не подушили, як курей! ‒ додав Тріпака, потираючи своє горло. ‒ Ось подивіться: сліди пальців зосталися.

‒ Хто і коли напав? ‒ стривожено запитав купець, підірвавшись з місця.

‒ А хто їх знає… Було темно. Звалилися на голову, як мішки з зерном, і почали душити.

Грай не міг заспокоїтися. Він ходив із кутка в куток та голосно лаяв і поїздку, і темряву, і невідомих нападників.

Бажан не міг нічого зрозуміти. Він підвівся і перекричав таки скарбошукача:

‒ Досить! Тихіше! Зараз всі мешканці «Щедрої печі» на чолі з господарем збіжаться! Краще розкажи все з самого початку.

Грай розповів, як вони з Тріпакою минули міські ворота, дібралися до Високого Двору, потім довго чекали на зустріч з князем.

‒ А Гута то про Куліж пам’ятає! Дорікнув мені. Ой-ой-ой, мов, не можна було людей баламутити! Але в той же час докоряв, що не сказав раніше! Я князю й на змія натякнув. Нехай знає. Може, тепер вірити буде, коли пророцтво здійснилося. Отже, Гута хотів донести три речі: ми маємо мовчати про Світолика, він прощає нам наші діяння в Куліжі, бо ми врятували його сина… І третє, ‒ кривулянин зробив промовисту паузу, ‒ я маю знайти невловимого діда-віщуна і доставити до князівського двору.

‒ Що? ‒ розсміявся братчик. ‒ Треба Дичину розказати…

‒ Тихіше, брате Шумило! Хтось може почути! ‒ занепокоївся Бажан.

‒ Я виглядував за двері. Тихо і темно. Ти занадто переймаєшся, ‒ відповів жрець.

‒ А я думаю, це не смішно. Князь не жартував щодо провидця, ‒ сказав скарбошукач. ‒ Що тепер з цим робити?

‒ Давайте повернемося в Радіж і вже там це вирішимо. Побачимо, що скаже нам Дичин. Якщо наступні поштовхи не будуть загрожувати людям, тоді навіщо турбувати Гуту? Може, все потроху й забудеться, ‒ висловив своє бачення Шумило.

‒ Князь виявився скнарою. Передав мішечок монет ‒ вистачить один раз побенкетувати, ‒ продовжив Грай. ‒ Ми виїхали з Високого Двору. Було досить темно. Я рахував Гутин дріб’язок, коли на наші голови впали двоє негідників і почали нас душити. Добре, що при мені був ніж, я одного штрикнув, щоправда не знаю, куди, а іншого казанком по голові тріснув. Так вони десь на вулиці і залишилися.

‒ Хто б це міг бути? ‒ спитав Байко. ‒ Нападники були вправними?

‒ Не те, щоб вправними, але дуже сильними, ‒ додав Тріпака. ‒ Я досі відчуваю ті пальці в рукавичках на шиї.

‒ Давайте поміркуємо. Саме перше, що приходить на думку ‒ грабіжники. Ніч, темінь, а у вас ‒ срібло від князя, ‒ сказав Бажан. Мерехтіння свічки відбивалося на його стурбованому обличчі.

‒ Тоді звідки вони дізналися про гроші? Хтось зі слуг Гути побачив? ‒ поцікавився Шумило.

‒ Гроші передав управитель князя. Нікого поряд більше не було, ‒ пояснив скарбошукач.

‒ Мабуть, управитель і послав своїх головорізів, ‒ висловив здогадку Байко.

‒ Якби Всевид так чинив з кожним, кому платить, то вже б пів Кливеня були передушені. Не схоже, ‒ сказав Грай. ‒ Він начебто непоганий чолов’яга, вірний Гуті. Не чув про нього нічого поганого.

‒ Тоді існує інша можливість. Що, якщо це був наказ самого князя? ‒ тихо мовив купець.

‒ Навіщо йому нас відпускати, а потім вбивати? ‒ здвигнув плечима скарбошукач.

‒ А щоб свідків не було! ‒ випалив Шумило.

‒ Тоді Гуті потрібно прибрати нас усіх включно з вартовими та половиною слуг Високого Двору. Уявляєте, скільки людей бачили, що Світолик повернувся, та ще й не в найкращому стані? ‒ не погодився Грай. ‒ Є ще одна дивна обставина.

‒ Яка? ‒ запитав Байко, який слухав, затамувавши подих. Йому було лячно, але природна цікавість та дух справжньої пригоди манили хлопчину, як ніколи раніше.

‒ Ось, ‒ скарбошукач дістав ножа, яким він скористався проти свого нападника на возі.

Всі по черзі подивилися на зброю.

‒ І що тут дивного? ‒ запитав Шумило. ‒ Ніж як ніж.

‒ Дивна кров на ньому, ‒ сказав Грай. ‒ Вона не червона, а якась чорна.

‒ Та то вона просто засохла та побуріла, ‒ припустив братчик.

‒ Мені вона нагадує про… Не хочу навіть і говорити, ‒ спохмурнів скарбошукач.

‒ Про Сірих Потвор… Про перамосів, як вони себе називають… ‒ сказав Тріпака.

Запала колюча тиша. Байко і Бажан жестами вивели охоронні знаки.

‒ Сірі Потвори? Як вони могли тут опинитися? ‒ спитав ошелешений Шумило.

‒ А чому вони не можуть бути деінде, окрім острова Мли? У Сірих Потвор є руки, ноги, голова, і навіть, уявляєте, магія. ‒ Грай присів на край матрацу і закрив очі руками. ‒ Ви боїтеся навіть подумати, що вони забажають перебратися з Мли на Благу Землю.

‒ Тоді, можливо, вони полювали особисто на тебе? ‒ звернувся Бажан до скарбошукача.

‒ Тому що я нащадок князів острова Мли? ‒ гірко посміхнувся той. ‒ Навряд чи. Хотіли б, могли зробити це давно. Наше плем’я ледь животіє. Кривуляни їм більше не загроза.

‒ А не думали ви, що нападники просто помилилися, а сліди крові на ножі вам тільки здалися чорними? ‒ запитав братчик. ‒ Подивимося при світлі дня.

‒ У будь-якому випадку нам краще забратися з Кливеня пошвидше. Ви лягайте спати, а я повартую. Все одно заснути тепер навряд чи зможу, ‒ Грай заправив волосся за вухо і важко зітхнув.

‒ Погоджуюсь. Столиця зустріла нас непривітно. Чи не буде загрожувати небезпека куліжанкам, коли ми поїдемо? ‒ запитав Бажан. ‒ Може, запропонувати їм поїхати з нами?

‒ Запропонуй, ‒ криво посміхнувся Грай. ‒ Та вони не погодяться. Вперто налаштовані шукати своїх родичів.

‒ Не думаю, що куліжанам щось загрожує. Їх ніхто в Кливені не знає, ‒ додав Шумило. ‒ Давайте спати, побачимо, що ранок принесе. Я останній на варті. Розбудите мене, коли настане час.

Свічку не тушили. Грай так і залишився сидіти, схиливши голову на руки. Тріпака довго перекидався з боку на бік. Бажан теж тривалий час лежав з відкритими очима. А от Шумило та Байко швидко поринули в сон.

Вартували по черзі. Ніч пройшла на диво спокійно. Та з першими променями сонця вся компанія була вже на ногах. Скарбошукач уважно роздивлявся ніж. Засохла на ньому кров вже не здавалася такою чорною. Так, вона була темно-бурою, але… Грая гризли сумніви, він не був упевнений у своїй правоті. Швидко зібрали та перевірили речі, підготували коней. Купець про щось переговорив з господарем заїжджого двору.

Коли після швидкого сніданку все було готове, настав час прощання. Древна та Калина вийшли у двір, де радіжці вже тримали коней за поводи. Славник теж вибіг вслід за ними. Єсеня ж залишилися осторонь, прилаштувавшись в тіні паркану. Про вчорашній напад їм ніхто й слова не сказав.

‒ Що ж, наша пригода закінчилася, ‒ сказав Грай. ‒ Ми їдемо туди, звідки приїхали.  Та чи впевнені ви в тому, що залишитеся в Кливені?

‒ Так, ‒ кивнула Калина. ‒ Сьогодні спробуємо розшукати тітку дівчат по батькові.

‒ Ми вдячні вам за допомогу та супровід. Якби не ви, хто знає, де б ми були зараз, та чи залишилися б живі. Тому прийміть від нас уклін та незмінну вдячність, ‒ сказала Древна та схилила кучеряву голову.

‒ Ну що ви, це був наш обов’язок. Надіюся, у вас залишиться добра пам’ять про нас. Якщо не складеться в столиці, приїздіть в Радіж, ‒ посміхнувся скарбошукач, покосившись на Єсеню. Дівчина вперто мовчала та не піднімала очей.

‒ Нехай боги вас бережуть. Влаштуйтеся в Кливені якнайкраще. Нехай життя почнеться заново, ‒ підбадьорливо сказав Шумило.

‒ Бажаю вам якнайшвидше знайти родичів та якнайкраще облаштуватися, ‒ мовив Тріпака, погладжуючи довгу гриву коня.

‒ Ми вдячні за щирі побажання. Доброї вам дороги і опіки духів-охоронців, ‒ сказала Калина, тяжко зітхнувши.

‒ І не надто плачте по Куліжу. Можливо, це все тільки на краще, ‒ додав Шумило.

‒ Еге ж, - обізвалася знахарка, змахнувши непрохану сльозу.

Бажан, який досі мовчав, підійшов до Древни і тихо мовив:

‒ Ваші речі в цілості залишилися на возі. Ви можете його продати. Для цього зверніться до господаря «Щедрої печі». І будьте обережні. Кливень ‒ велике місто. Не ходіть поки самі. Я домовився з господарем. Один з його охоронців має приглянути за вами та проведе туди, куди вам буде потрібно.

Дівчина була вражена. Він піклувався непомітно, не розголошуючи про це. Така підтримка завжди була потрібною та важливою.

‒ Дуже дякую тобі. Нехай милість богів буде з тобою.

‒ І ти завжди перебувай під їх опікою.

Вони трохи помовчали.

‒ Прощай, Древно.

‒ Прощай, Бажане.

Її диханню завадив колючий клубок, що розрісся в горлі. Купець відступив до свого коня.

Славник обійнявся з Байком. Радіжці скочили в сідла та рушили по вулиці. Через деякий час Грай наблизився до Бажана та негучно запитав:

‒ Жалієш, що залишив її в Кливені?

‒ Кого? ‒ купець навіть не обернув голови.

‒ Древну ж, звісно.

‒ А чому я мав її забирати? ‒ запитанням на запитання відповів Бажан, намагаючись залишатися спокійним.

‒ А хіба вона тобі не подобається?

‒ Хто тобі таке сказав?

‒ Ну ти і сухар! ‒ буркнув Грай. ‒ Мені подобається Єсеня, та вона зі мною навіть говорити не захотіла. У тебе ж все не так.

Купець відповів не відразу.

‒ Древні буде краще без мене, аніж зі мною. Хіба їй потрібний зайвий клопіт? Вона обов’язково знайде когось, кращого за мене.

‒ Багато ти знаєш… Що ж, добре, що ми повертаємося. Не думав, що я за дідом Ходуном скучу.

Ранок відкривав ворота новому дню. Яскраво світило сонце. Виїхати в дорогу такої днини було за благо.