Розділ 16

Розділ 16

— Куліж... Куліж... — продовжувала повторювати Древна, присівши та охопивши коліна руками.

— Місто справді постраждало? Може, воно залишилося неушкодженим? — тремтячим голосом запитала Єсеня.

— Хотілося б на це надіятися... Може, боги його помилували... — похитав головою Шумило.

На очах Калини виступили сльози, Єсеня відкрито плакала. Древна встала і почала ходити туди-сюди, в неї тряслися руки.

— Куліж... Куліж... — повторяла вона. — Мені треба в Куліж...

Дівчина підійшла до Бажана і сказала:

— Я не зможу поїхати далі, поки не дізнаюся, що сталося з містом. Ми там народилися і виросли... Мені потрібно повернутися в Куліж. Зрозумійте мене, будь-ласка.

Калина, витираючи мокрі очі рукою, теж мовила:

— І ми б хотіли поїхати, хоч поглянути, що там. Я знахарка, можливо, людям буде потрібна допомога.

— Я теж поїду, — крізь сльози оголосила Єсеня.

Бажан кивнув.

— Ви заспокойтеся спочатку, потім збирайтеся. Бережіть сили. Виїдемо не відразу, бо потрібно оглянути та вгамувати коней.

Грай присів на землю біля Єсені.

— Не плач, мала. Ми ще нічого не знаємо...

— Але ж ви самі розповідали про пророцтво... — схлипнула дівчина.

— Ми попереджували, щоб такі як ти, на випадок чого, живі залишилися, — Грай витер сльозу, що котилася по світлому, милому личку дівчини. — Та ми самі сподівалися, що пророцтво — брехня...

Він підхопився і подався піднімати розкидані після землетрусу речі..

— Байку! — покликав хлопця Бажан. — Розшукай осла, може, не далеко забіг...

— Іду, господарю! — крикнув хлопець. Шумило пішов з ним.

Тріпака оглянув коней.

— У двох рани на ногах. Намагалися пута скинути з переляку, з іншими — ніби все гаразд, тільки ще не заспокоїлися, — доповів він. 

Кінь Бажана не постраждав, і купець став його гладити і заспокоювати. Підійшла Древна і обережно, спочатку ледве-ледве торкаючись, а потім сміливіше, почала вигладжувати кобилу.

— Обережно, коні ще стривожені, — оглянувшись через плече, стиха сказав їй Бажан.

— Я не знаюся на них, але за заспокоєнням кобилиці стає спокійніше і мені, — відповіла дівчина.

— Ви впевнені, що хочете побачити, що сталося з Куліжем? Ви витримаєте, якщо дійсність буде надто... страшною? — спитав купець, пригладжуючи руками гриву коня.

— Я просто не можу інакше.

— А ваші сестра і тітка? Малого ж, я так розумію, ви не зоставити в полі з кимось із нас.

— Калина — міцна жінка, Єсеня — надто чутлива. Але вона учениця знахарки, може допомогти. А Славнику доведеться поїхати, вибору немає.

Бажан тільки кивнув. Він запримітив, що Шумило з Байком тягнули віслюка, який не був налаштований повертатися до становища.

Грай тим часом, задерши штанину, розглядав подряпину на нозі, спричинену триногою. Він різко повернувся, коли хтось легенько торкнувся його плеча. За спиною стояла Єсеня.

— У вас рана. У мене є мазь для такого випадку. Візьміть, будь-ласка, — вона простягнула маленьку баночку, закриту на горлечку шматком полотна.

— Що це? — запитав здивований скарбошукач.

— Це мазь для ран, — повторила Єсеня — Не бійтеся, вона не отруйна, навіть пекти не буде.

— Та я не боюся... Просто несподівано якось, — посміхнувся Грай. — Дякую.

Єсеня хитнула головою і пішла геть, але кривулянин крикнув їй навздогін:

— Агов, мала, а твоя мазь для коней підходить? Вони теж поранені...

— Я не знаю... — відповіла дівчина. — Я вчуся людей лікувати...

— Що добре людям, підійде і коню, — підсумував Грай, розмазуючи на пальцях тягучу запашну суміш.

Коли тварини нарешті заспокоїлися, люди зібралися в дорогу. Бажан та Грай осідлали здорових коней. Шумило, Тріпака та Байко мали залишатися на місці, стерегти скарб куліжан. Скарбошукач урочисто вручив їм баночку з чудодійною маззю, щоб підлікувати коней.. Було вирішено, що Калина з сином поїдуть на рудій кобилі. Бажан підвів свого вороного до Древни. Вона здивовано глянула на нього.

— Сідайте, — тихо сказав купець. 

— А ви? — перепитала Древна.

— Нічого, я звик долати далекі відстані. Вчора пройшов, і сьогодні ноги не відпадуть. Сідайте вже.

Дівчина доволі спритно забралася на коня, якого Бажан повів на повідді.

Грай присвистнув.

— А наш купець не в тім'я битий! І який ввічливий!

Він з конем підійшов до Єсені.

— Ви теж з нами? — боязко спитала вона.

— Ну звичайно. Хтось же має вас супроводити до Куліжа, — бадьоро відповів Грай. — Давай швидше вмощуйся.

— Але ж це ваш кінь, — пробурмотіла Єсеня і закусила губу.

— Ну то й що? Ти маєш велике бажання йти пішки і ранити свої ніжки? — Грай підставив дівчині руку. — Зможеш видертися?

Єсені з третьої спроби таки вдалося перекинути ногу через круп коня. Як виявилося, зробити це в довгій спідниці було непросто.

— Тримайся міцніше, мала, бо цей звір норовистий, — обернувшись до дівчини, сказав скарбошукач. — Але вже вибачай, спокійніший коник поранений.

Він поглянув на перелякану Єсеню та обнадійливо проголосив:

— Та все буде добре, мала, я поряд, повід тримаю. Вхопися сильніше. Но! Но!

Кінь рушив, вибиваючи копитами сіру пилюку.

З однією короткою зупинкою компанія добралася до Куліжа в післяобідній час, коли сонце вже давно звернуло з найвищої точки свого перебування на небосхилі. Жінки, Славник, Бажан та Грай стояли на пагорбі, з якого, як на долоні, було видно місто, вірніше те, що від нього залишилося. Чоловіки мали змішані відчуття. Ще позавчора ввечері вони зупинялися на цьому ж місці і розглядали Куліж з висоти. Місто, до якого так довго добиралися, місто, мешканців якого хотіли врятувати, місто, яке в ту мить жило своїм повноцінним життям. 

Сьогодні ж... Перед очима постала вкрай гнітюча картина. В землі утворилася глибочезна тріщина, яка поділила Куліж на дві частини — більшу і меншу. Північна та центральна частини міста були повністю присипані камінням різних розмірів — від величезних валунів до кам'яної крихти — впереміш з землею. Чимало будівель, яким не пощастило опинитися на шляху розколу, просто сповзли у прірву. Південна околиця з одного боку тріщини та південно-східна з іншого боку були вільними від каміння. Але це не значило, що вони не постраждали. Очевидно, під час землетрусу в Куліжі розпочалася ще й пожежа. Будівлі, що уникли каменепаду, просто вигоріли. В різних місцях в небо підіймалися струмочки сизого диму. В повітрі висів задушливий запах гару, а вітер розносив часточки попелу. Відносно неушкодженою залишилася тільки південно-східна окраїна міста та посад — забудова, що виникла за межами міських стін.

Грай ошелешено присвистнув.

— Другий раз в житті бачу подібне...

Бажан глянув на нього, але промовчав. Тим часом скарбошукач не міг тримати себе в руках:

— Ти уявляєш? Це таки сталося... Змій існує... Він дійсно є. Не можу в це повірити... Дичин був правий... Як так?

Єсеня плакала на плечі оторопілої, червоної від сліз Калини. Малий Славник пхикав, сидячи на придорожній траві. Древна застигла, як статуя, і тільки хлипала, намагаючись стримати сльози. Бажан, який стояв поряд, піддавшись раптовому пориву, зробив крок до неї і обійняв.

— Плачте, не стримуйтеся, — тихо сказав купець.

І Древну наче прорвало. Вона просто заголосила, вчепившись руками в дорожній плащ Бажана. Але в той же час міцна рука, що майже невагомо поплескувала дівчину по плечу, заспокоювала і приводила до тями. Коли Древна відсторонилася, її очі були червоні, але сльози більше не текли.

— Давайте спустимось до Куліжа, — сказала вона і першою рушила вниз по схилу пагорба.

Як виявилося, в місті в живих залишилося близько тисячі людей. Куліжани розбирали завали, де це було можливо, шукали поранених, збирали в одне місце загиблих. Калина за допомогою Єсені облаштувала у вцілілій теслярській майстерні притулок для поранених. Довелося змащувати опіки, вправляти кістки, зашивати рани... Древна пройшлася по залишкам міста, шукала серед живих людей, яких вона знала, а потім повернулася в майстерню допомагати тітці і сестрі. Грай з Бажаном подалися розчищати завали. Шар нанесеного каміння був настільки великим, що надії знайти під ним ще живих людей було дуже мало. Кілька разів їх впізнавали. Деякі куліжани жаліли, що не послухали попередження про пророцтво, деякі ж, навпаки, звинувачували купця та скарбошукача в тому, що вони зурочили Куліж і розгнівали богів. Грай навіть розпочав суперечку з літнім куліжанином, пораненим в голову, але Бажан уникнув неминучої сутички, силоміць виштовхавши кривулянина подалі від розлюченого містянина.

З настанням ночі всі дуже потомилися. Будинок Калини не пережив землетрусу, тому повертатися було нікуди. Єсеня з тіткою, ледве живі від втоми, заснули в теслярській майстерні. Славник спав поряд з ними.

Бажан розпалив багаття перед майстернею, Грай дістав хліб, сушене м'ясо, сир, і вони сіли вечеряти. До них приєдналася Древна. Вона теж ледь стояла на ногах, але її цікавість була сильнішою від втоми.

— Чи можна у вас дещо запитати? — сказала вона, і відблиски вогнища відрбразилися в її очах.

— Авжеж, питай, — зголоднілий Грай міцними зубами пережовував жорстке м'ясо.

— Ви двічі згадували якогось Дичина. Це той провісник, від якого ви почули про пророцтво? — Древна обвела уважним поглядом і купця, і скарбошукача. — А ще ви говорили про змія...

— А ти уважна, нічого не скажеш, — посміхнувся Грай.

— Отже, ви знаєте більше, ніж розповіли. Поділіться зі мною. Якщо це якась таємниця, обіцяю її нікому не розкривати. Я хочу знати, що насправді сталося з Куліжем.

Бажан переглянувся з Граєм.

— Так... ну пророцтво то було не зовсім пророцтво... — протягнув скарбошукач.

— А що ж це було? — на обличчі Древни застигла непідробна цікавість.

— Розрахунок, — відповів Бажан, — справжній розрахунок.

— А це вже цікавіше... Можна докладніше? — Древна підсунулася ближче і не збиралася здаватися.

— Розумієш, я зі своїм гуртом знайшов книгу, дуже давню книгу, написану таємним письмом. Ніхто не знав, про що вона. Та трапився чоловік, який врешті решт прочитав, що ж там написано, — Грай говорив і не переставав жувати.

— Це був Дичин, якого ви згадували?

— Допустимо, — погодився Бажан.

— Так от, той чоловік сказав, що під Мовчазними горами спить велетенський змій. Його тіло розтягнулося на десятки, а то й більше верст. Раз на тисячу років він кілька разів ворушиться. А ще Дичин вирахував, де це станеться. І не помилився, — Грай глянув на дівчину і додав: — На жаль, не помилився.

— І тоді ви вирішили нас попередити, вірно? — спитала Древна.

— Так і є, — кинув купець.

— Ми самі до кінця не вірили, але поїхали в Кливень до князя Гути. Та він був зайнятий шлюбними справами. Тоді ми прибули в Куліж. А далі ти знаєш, — мовив Грай.

— І ви вигадали історію про пророцтво... — задумливо уточнила дівчина.

— Так було простіше і надійніше, — Грай підставив руки до вогню. — І тебе не дивує історія про змія?

— Звісно, дивує, але все може бути. Тим більше, що відбулося так, як ви сказали. Про це потрібно подумати, — відповіла Древна, зосередивши погляд на багатті.

— Трохи не так. Землетрус мав відбутися через тиждень, а не на наступний день. Я вже про це говорив... — додав Бажан.

Грай потер лоба, завів за вухо неслухняне пасмо.

— Це дивно. Може, Дичин помилився в розрахунках? У будь-якому випадку тільки він зможе пояснити, що сталося.

— Будемо сподіватися на це, — погодився Бажан. — Ну і не варто забувати, що це тільки перший поштовх. Найближчим часом може труснути ще в двох-трьох місцях. Ми поки що не знаємо, де і коли саме.

— Це жахливо. Ви обов'язково виявіть це, — сумно похитала головою Древна. — Не можна допустити, щоб ще якесь місто повторило долю Куліжа.

— Ми відповіли на твоє питання? — уточнив Грай у дівчини.

— Ну майже. Дякую за чесність. Мені поки що є над чим поміркувати.

— Але ж пам'ятай, — скарбошукач притулив пальця до губ. — Т-с-с!

— Звісно, — Древна здвигнула плечима, — за кого ви мене маєте?

— Цікаво, як би все склалося, якби ми сказали правду про книгу і змія? Може б, більше людей нам повірило? — задумався Бажан.

— Та ні. Думаю, що все було б так само або й ще гірше, — не погодився Грай. — Яка книга? Який змій? Це звучить ще більш безглуздо, ніж сон рябої кобили.

— У мене зустрічне питання, — звернувся купець до Древни. — Чому ти повірила нам? Чому послухала? Одна з усього Куліжа...

— І як бачите, не дарма. Нас би й в живих могло не бути, — вона на мить задумалася, а потім випалила: — То все через білих карликів.

Бажан і Грай разом ошелешено закліпали очима.

— Що? — засміявся Грай. — Які карлики?

— Білі, — без жартів повторила Древна. — За кілька днів до вашого приїзду їх бачили в місті. Я сама не зустрічала цих коротунів, звісно, але тим людям, які мені розповідали про це, можна вірити.

— От диво, — сплеснув руками Грай. — Це ж треба! А чому карлики білі? І що вони робили?

— Мені описували їх як істот маленького зросту у білому одязі, — пояснила Древна. — І нічого вони такого страшного не чинили, просто з'явилися у місті.

— Це дійсно дивно, — Бажан підкинув трохи хмизу до вогнища, щоб багаття не погасло. — І саме карлики тебе налякали?

— Так, — кивнула дівчина. — Я знаходила в давніх рукописах згадки про них. Там говорилося, що ці карлики риють підземні тунелі і що вони можуть з'являтися перед... потрясіннями... А потім прибули ви зі своїм пророцтвом. І я зрозуміла, що це не просто так. Ще б пак, таке співпадіння... Потрібно залишати Куліж.

Запала мовчанка. Древна креслила паличкою лінії на землі перед собою.

— В той день я пробіглася по знайомим, але ніхто мене не послухав. Частина з них вже в Супокої.

— Це не твоя вина. Все виглядало як нісенітниця. А кому хочеться полишати насиджене роками місце, бо прийшли білі карлики, а якісь навіжені незнайомці кричать про незрозуміле пророцтво? — голос Бажана прозвучав м'яко, заспокійливо.

Древна уважно глянула на нього і подумала, що він може якимось чином на неї впливати — утохомирювати ту бурю, яка вирує всередині. Від цього південця віяло спокоєм і ... надійністю.

— Давайте вже моститися спати, — Грай широко позіхнув і додав: — А то я собі незабаром рота роздеру. Завтра новий день, потрібно його достойно зустріти.

— На добраніч, — Древна кивнула і тихо, щоб нікого не розбудити, пішла до майстерні.

«Якщо ми зможемо в такому місці заснути», — подумав Бажан, вмощуючись біля багаття та загортаючись у ковдру. Йому було не по собі, здавалася, що тіні людей, які загинули під час землетрусу, не пішли прямо до Супокою, а й досі витають над містом. Купець довго дивився на зірки, і тільки згадка про карликів і серйозне обличчя Древни, коли вона про них розповідала, змусили його трохи розслабитися і нарешті зімкнути повіки.