Пам'ять.

Зоряна лежала на колоді, вчепившись у мокре гілля, та несамовито вищала.

— А-а-а!

Ясень хотів однією рукою втримати дівчину, та щойно відпустив гілля, як вода вихором почала тягнути його до себе. З останніх сил він знову вчепився назад за гілку, та вже не випускав  її. Стефан теж, вчепившись у гілля поруч,  міцно стискав зуби, і в його голові було лише одне «О Господи… О Господи…»

Колода неслася між скелями, вдаряючись то в один бік, то в інший. Вода била в обличчя, заливала рот та очі. Її крутило й притискало до гострого каміння. Вони терлися об нього плечима, роздираючи гуні на шмаття. Здавалося, цей коловорот триватиме вічність і порятунку немає. З-під води стирчали каміння, об яке вони  пооббивали ноги — з ран сочилася кров. Вода була такою холодною, що зводило зуби. Під несамовитий рев потоку їх несло вперед.

По сторонам миготіли дерева, скелі, знову дерева, і колода не зупинялась. Тільки там, де вода робила різкий поворот, вона не повернула, а просто вперлась в берег і застрягла між іншими деревами.

Стефан, уже не маючи сил, відпустив руки і повис на мотузці, тягнучи за собою і Ясеня, і Зоряну. Зледенілими руками Ясень витяг ножа з-за пояса й обрізав її. Стефан упав у воду — там було мілко, лиш збоку хвилі вдаряли об нього. Хлопець зіскочив із колоди, Зоряна теж сповзла, впавши у воду біля Стефана.

Ясень сів поруч. В голові гуділо. Він подивився на воду, яка з піною текла повз них. Невже вибрались. Він огледівся. Вверх тягнувся берег, з якого стирчало коріння. Невисокий, та все ж потрібно вилізти.

— Треба дертись угору, — промовив, важко дихаючи.

— Не можу… — стогнав Стефан. — Рука… Не чую її.

Зоряна підвелася, та, не в змозі стояти, знову сіла у воду.

— Ясене, ми тут помремо, так? — зхлипувала вона.

— Ні, не помремо. Треба вгору, — задихався він. ― чуєте вгору.

Стефан лежав нерухомо у воді.

— Облиште мене… Нехай я помру тут…

— Зоряно, — говорив Ясень, — давай ти перша. Я допоможу.

— Не можу! — плакала вона, показуючи закривавлені руки.

— Треба, чуєш? Давай, я допоможу.

Зоряна ридала, потім звелася на коліна біля Ясеня і враз міцно обняла його.

— Ми вже померли, так, Ясене? Скажи…

— Ні, що ти кажеш! Давай, ми не помремо. Ми виберемось. Чуєш? А тоді будемо разом. Я дуже цього хочу.

Вона замовкла, лиш слухала його. Потім відсторонилася, витерла сльози, шмигнула носом і глянула на хлопця:

— Дурний ти, Ясене… — дивилася йому прямо в очі. — І я хочу бути з тобою.

Обоє мовчали, просто уп’ялися поглядами одне в одного, ніби бачилися вперше в житті. Вона вдивлялася в його мокре, зблідле лице, а він бачив її заплакані очі. Хотів витерти їх, хотів, щоб вона не плакала ніколи. Вона опустила голову, вперлась обличчям в груди Ясеня.

Він глянув угору й промовив стиха.

— Зоряно. Спробуй, я триматиму. Тут невисоко.

— А я? — стогнав Стефан із води. — Я теж хочу з вами…

Ясень сумно глянув на нього.

— Ти будеш зі своєю Констанцією, — відповів, — тільки треба вилізти туди.

Стефан обернувся і, важко стогнучи, став на коліна. Він притискав руку до грудей — вона так спухла, що стала схожою на колоду. Кривлячись від болю, ромей дивився спочатку вгору, потім на Ясеня.

— Я не зможу… — тихо прошепотів він.

Та через гуркіт ріки Ясень не почув його.

Він підвівся на ноги та почав допомагати дівчині. Зоряна встала, міцно тримаючись за Ясеня. Він тримав її за плечі. Нагнувся до самого її обличчя і стиха проговорив.

— Ти лізь туди, а я знизу підтримуватиму.

— Спробую, — хлипнула Зоряна.

Вхопившись за один корінь, вона підтягнулася, впираючись ногами в мокру землю. Ясень обережно підсаджував її знизу, підставляючи долоні й тихо шепочучи.

— Давай, не бійся, все вийде…

Вона перехопилася вище, обдираючи долоні ще дужче. Зціпивши зуби від болю, Зоряна зробила останній ривок, ухопилася за край урвища й вилізла нагору. Навіть не підводячись із колін, вона поповзла далі від краю.

Дівчина лягла на землю, важко дихаючи й вдивляючись у небо, де прорізались уже перші зорі.

— Зоряно! Зоряно! — почула голос Ясеня.

Вона важко підвелась та підповзла до краю, глянула вниз.

— Як я маю вам допомогти, Ясеню?

Ясень дивився на неї, тримаючи вже шнур в руках.

— Я кину тобі сей шнур, а ти прив’яжи його до дерева.

— Кидай, — протягнула руку.

Ясень кинув, та той, не долетівши до неї, впав назад. Хлопець нагнувся, підняв і, розмахнувшись, кинув з усієї сили до дівчини. Вона вхопила, радісно пискнувши і тут  замовкла, озирнулась.

— Ясене, темно, боюся…

— Не бійся, там нема нікого, — заспокоював її, — знайди дерево і прив’яжи.

— Зроблю, — поповзла прив’язувати.

Хлопець нагнувся до ромея.

— Ти як, вилізеш?

Той не відповідав, лиш вказав головою на руку. Ясень глянув, похитав головою.

— Прив’яжись, ми тебе витягнемо, — говорив, — тільки добре прив’яжи, чуєш?

— Добре… — простогнав ромей.

Ясень глянув вгору.

— Зоряно, що там? Прив’язала?

Дівчина висунулася згори.

— Так! Лізь, я тебе витягну!

Ясень узяв мотузку в руки.

— Я сам. Чекай мене.

Він повернувся до ромея.

— Стефане, прив’яжись. Тебе дітки чекають.

— Добре… — пробурмотів той, витираючи сльозу.

Хлопець вхопився за шнур і почав дертися вгору.

Кривою ногою було важко, обдерті ноги разили об коріння, та крок за кроком він добрався до верху урвища. Там ліг, важко дихаючи, а потім з усієї сили крикнув.

— Стефане, ти обв’язався?!

Той не відповідав. Хлопець лежав, піднятися не було сили. Він ще раз крикнув.

— Стефане?!

Ромей мовчав. Ясень підповз до краю, глянув вниз. Стефан обв’язувався однією рукою і вже затягував вузол, тримаючи один кінець зубами.

— Стефане,  вже?

Той глянув угору, кивнув головою. Ясень підвівся на коліна, крикнув.

— Тримайся за шнур, а я буду  тягти!

Він звівся на ноги й потягнув мотузку. Зробивши лише крок назад, упав — забракло сили. Віддихавшись, знову підвівся.

— Давай ще спробуємо! Ти готовий?

Почав тягнути знову. Зоряна підлізла поруч, вхопилася.

— Я допоможу!

Ясень глянув на дівчину, не відповів, кивнув — говорити вже не було сил. Разом почали тягнути, відходячи назад. Мотузка впивалась у долоні, обдерті до крові. Ясень важко видихав.

— Ще… ще… ще…

Нарешті голова ромея показалася над урвищем. Ясень прохрипів.

— Допоможи йому! Я тримаю!

Дівчина підбігла й, ухопивши ромея за плечі, почала тягнути його вгору. Той кричав від болю. Ясень щосили тримав за шнур. Ще один ривок — і ромей нагорі. Ясень кинув мотузку та підбіг до нього. Разом із Зоряною вони відтягнули Стефана подалі від краю. Утрьох повалилися на землю й довго лежали мовчки, важко дихаючи,  дивились у темне небо.

Над горами вже давно запала ніч. Малуша не знаходила собі місця. Вона ходила навколо дому, вдивляючись у  бік, куди пішов Ратибор. Десь там, у небі над вершинами, одна із зір раптом шугнула донизу.

Тоді у грудях боляче защеміло. Дівчина вдивлялась у ту сторону, думаючи про нього — про того, хто обіцяв: «Я прийду за тобою, ми будемо разом». Але ця зоря. Вона ніби нагадала їй щось інше. Ніби відгукнулося десь глибоко в пам’яті —чого не могла пригадати. Малуша напружилась, намагаючись схопити цей спогад, та ні — не пам’ятає. На серце ліг важкий жаль.

Потім промайнуло: «Ярина… Сестро…» Вона ж сама так кликала її тоді. Значить, Ярина щось знає! Може, коли знову побачить її, то пригадає, хто вона, звідки і як сюди потрапила? Треба навідатись.

Малуша зазирнула в дім. Біля печі поралася Віда. «Ні, їй не скажу, — подумала дівчина, — нехай стара не знає. А то знову заведе своє: „Дівко, здуріла?“, ще, не приведи боги, закриє в хаті».

Малуша  вдихнула і пішла до хвіртки. Відчинила її, вийшла на вулицю. Там було порожньо — ні душі. Хтось уже відігнав худобу в ліс і сам пішов, а хтось іще залишився. Віда говорила, що їм нікуди поспішати та й худоби в них немає — зібрали пожитки й чекають. «Ще зарано йти», — казала стара.

Дівчина йшла вулицею в цих роздумах і не спам’яталась, як вже біля дому Ярини.

Зайти? А що вона скаже? «Ярино, ти мені сестра»? Чому сестра? Може, їй просто причулося, як і Віда говорила? «Дивна ця Ярина», — згадалися слова старої. А може, вона й справді чує духів предків і знає про неї все?

Малуша стояла біля чужих воріт, так і не наважуючись увійти.

«А мати Ратибора що скаже? — билося в думках. — Вона ж бідна, ніхто, а Ратибор — син вождя. Що мати подумає, чому прийшла? Вижене…»

Ні, лячно. Малуша вся трусилася від страху, але крок за кроком підходила ближче. Ступала маленьким  кроком, наче нехотя, та йшла — бо мусила, бо понад усе хотіла знати правду.

Тут у хаті рипнули двері. Дівчина миттю пригнулася до землі, затуляючи рота долонею. Сама не знала, чому  — може, щоб не закричати з переляку. Хтось вийшов на подвір'я. Вона трохи підвелась, вдивляючись у темряву. Постать була біла, в сорочці. Дівчина, мабуть… Ярина, хто ж іще?

Малуша так і завмерла, не знаючи, що робити. Біла постать стояла біля дому. Збоку завив собака.

— А ну тихо! Ще ти тут виєш… — почула вона голос Мирослави.

Це була мати Ратибора, не Ярина.

Раптом хтось пішов вулицею. Малуша миттю припала до землі. Тінь пройшла повз, не помітила.

— Святославе, де ж ти ходиш? — причитала Мирослава.

— Та я це… допомагав Тихомиру, — відповіла тінь.

«Брат Ратибора», — здогадалась Малуша.

— Батька нема, там у лісі і Ратибор теж… Молю богів за них! — заломлювала руки жінка. — Ще й тебе нема. Чекаю, чекаю, Святославе…

— Я допомагав шукати Зоряну, — виправдовувався хлопець.

— А що ж із тією Зоряною цього разу? — питала Мирослава.

— Нема, мамо. Ще вчора пішла — і нема.

— О боги… Іди до хати. Як це так, пішла?..

Вони зайшли в дім. Малуша підвелася. «Зоряна… Це та, що так видивлялась на мене на весіллі Богдана? Куди ж вона пішла?» — думала дівчина, повертаючи назад.

Вона зайшла в дім. Віда спитала.

— Де ти була? Я виходила, гукала, гукала — та де там, нема!

— Недалеко, — відповіла Малуша, — не чула.

Віда вже мостилась на печі спати. Малуша лягла на лаву, та сон не йшов.

— Відо, чуєш?

Стара мовчала, лише сопіла, та Малуша не відступала.

— Відо, ти спиш?

Та ворухнулась.

— Так, сплю, і ти спи. Ніч.

— Він обіцяв мені… — не зважала на Відині слова.

— Хто?

— Ратибор.

— Що обіцяв, Малушо? Кажи, бо сплю вже.

— Що разом будемо.

— Ну, то й добре… — стара засинала.

— Зірка падала сьогодні, бачила. Щось ніби згадала…

Стара вже хропіла.

— Спиш… Добре, завтра  скажу про зірку, — тихо мовила дівчина.

Малуша обернулась до вогню.

Вона заплющила очі. Вже засинаючи, бачила людей — усміхнених, щасливих. Річка красива, не така, як тут, спокійна. Квіти, повсюди квіти, тепло…

Далі двері. Відкриває.  Темрява. Заходить. Там хтось є. Чує голос: « Я знищу вас!»

Малуша здригнулась. Схопилася. Вдома. Ніч. Віда хропе. Це лише сон…

Дівчину трясло. Вона ніколи не бачила такого сну. Що б це могло значити? Не знає. Сни, як казала Віда, бувають різні, бувають і просто сни.

Вона знову лягла, та очей вже не закривала. «Ратибор… Він буде зі мною». Вона всміхнулася вогню. Той засичав, притих, та  знову розгорівся.

В городищі вили собаки,  тим часом в лісі було тихо. Ліс завмер. Усі дерева, підрубані та перев’язані, чекали, коли потрібно буде їх звалити. Вої сиділи в хащах, прислуховуючись до кожного шелесту. Богдан із Ратибором лежали біля одного з таких дерев.

— Ну що там, був у своєї Малуші? — стиха питав Богдан.

— Був, — відповідав Ратибор. — Обіцяв, що візьму за жону.

— Та ти що! Вона ж без роду… Чи дозволить твій батько? — ледь не вигукнув Богдан.

— Ти що, Богдане, забув про Младу? — різко розвернувся до нього хлопець, що аж Богдан впхав голову в плечі.

— Добре, вибач, зайве ляпнув, — пробурмотів.

Далі вони мовчали, чути було лише, як шуміла ріка. Підповз один із воїв,  прошепотів.

— Богдане, там одне з дерев скрипить, хитається…

— Цього ще не вистачало! — розсердився той. — Ви що, не прив’язали його?

— Прив’язали, — виправдовувався воїн. — Може, забагато підрубали.

— Ратиборе, піду гляну, — сказав Богдан.

Ратибор підсунув мотузку, що лежала біля нього.

— Візьми, ще прив’яжи.

Богдан мовчки взяв її, і вони з воїном зникли в кущах. Хлопець залишився один.

«Батько не буде проти, — думав Ратибор, — а от мати… не знаю. Може,  Ярина щось там говорила, про кого?»

Почувся шурхіт. Хлопець завмер, та ні — то свої  суваються туди-сюди. Чи вони не розуміють, що треба сидіти тихо?! «Зараз я їм усе скажу», — роздратовано подумав Ратибор, аж тут до нього приліз захеканий Богдан.

— Що там? — стиха спитав Ратибор.

— Ще прив’язали, — говорив той, важко, віддихався. — Та, мабуть, треба буде його першим валити, бо таки забагато підрубали.

— Якщо потрібно буде — звалимо.

— Побачимо, — відповів Богдан.

Знову мовчали. У гуркоті ріки більше нічого не було чути.

— Вони не зараз прийдуть, — роздумував уголос Богдан. — Ще хлопці попереду їх спинять, затримають.

— Угу, — відгукнувся Ратибор.

— Млада говорила, що завтра їжу нам принесе.

— Погано, — відрізав Ратибор. — Нехай сидить у городищі. Скажи їй!

— Казав, та вона, напевно, не послухає. Це ж Млада моя…

— Не знаю, Богдане. Якщо все буде тихо, то добре, а якщо ворог?

— Нехай… Як буде тихо, то прийде.

— От ти і тут не можеш без своєї Млади, — засміявся Ратибор.

— Мабуть, злишся, що Малуша не може прийти? — підморгнув Богдан.

— Тоді всі приведуть сюди своїх жон, от сміху буде!

Богдан тихо засміявся:

— Обри вмруть від реготу!

Обоє почали душитися від сміху.

— Що там? — озвався воїн, який сидів неподалік у засідці.

— Нічого, — відповів Ратибор, і вони з Богданом почали сміятися ще тихіше, затуляючи роти.

Над ними шумів вітер, колихаючи крони. Дерева тихо поскрипували, та одне рипіло найголосніше — ніби жалісно попереджало: «Дивіться, бо впаду!» Вої не зважали, чекали. Чи прийде той ворог, чи ні…

Далі попереду дерев сиділи  Добромисл і Радомир, вдивляючись у темряву.

— Як думаєш, галичани з воями Вогнедара вистоять? — спитав він Радомира.

— Не знаю, — відповів той. — Вогнедару обіцяв, що дамо руку на вічі, а галичанам — сіль.

Вождь зітхнув:

— Солі небагато, а до віча ще далеко.

— Я бачив Мутимира, він уже як дитина чахне.

— Ну що ж, побачимо, як слово своє держать, — Добромисл помовчав, а потім додав: — Хіба твій Стоян втримає?

— Побачимо, — задумавшись, сказав Радомир.

Стоян сидів на тому боці ріки дивлячись в одну пору. Він не зважав на Станимира,  який сидів подалі і стогнав,  жаліючись, то на ноги, то на спину.

Біля перев'язаних линв між деревами, сидів Вогнедар, спершись в дерево. Він мовчки оглядав меч, який тримав у руках. Перед ним постала дівчина — Ярина, дочка вождя. Зайшла вона йому в душу.

Чомусь здавалась не така, як інші, якась вона горда. Її погляд… як вона глянула на нього, як пройшла повз — щось всередині тоді защеміло. Якщо він втече — то більше не побачить її.

«Буду стояти до кінця», — вирішив.

 Далі в темряві сиділи інші вої, ледь чутно гомонячи між собою.

— Сам не свій Вогнедар, — тихо говорив один воїн.

— Та скільки меду випити… — відказав інший.

— Стоян щось спохмурнів, — сказав Гугнявий. — Не схоже на нього.

— Старий вже, не радий, що пішов, — відгукнувся четвертий воїн.

— Як битись будемо? Як завше, чи стояти на місці? — запитав Гугнявий.

— А що стояти, як їх багато? Нащо воно мені… Буду відходити, — буркнув переляканий воїн.

— І я так думав, — підтримав інший.

— Вогнедар… Він скаже, як, — озвався ще один воїн.

— Та йди спитай! — кинув Гугнявий.

— Іди сам питай, я й так знаю, що робити, — огризнувся той у відповідь.

— Добре, як знаєш, — відповів гугнявий.

Подалі від усіх на самому березі стояв Борислав, тримаючись рукою за товсту мотузку, що йшла від дерева через ріку на інший бік.

«А якщо по тому боці пройдуть? Вони ж не знають точно, де наше городище», — думав.

— Гей, Домагосте! — крикнув він на ту сторону крізь гуркіт води.

— Що?! — відгукнувся той із темряви протилежного берега.

— Якщо всі підуть тією стороною, то що робитимемо?

— Тут мало линв! Якщо усі — тоді пройдуть!

— Даси сигнал!

— Добре!

«От прокляття… Та сторона, там менше воїв, — думав Борислав, вдивляючись у нічні хащі. — А хлопцям попереду, взагалі буде найважче».

Він підійшов до воїна, що сидів далі від берега, і спитав:

— Як, перевірили всі сулиці? Древка не зламаються?

Той підвівся і нехотя відповів:

— Так, Бориславе, всі перевірили. — А потім додав: — А чого ти так нервуєш? Думаєш, багато їх буде?

— Не знаю… Їхній старійшина каже, дві тисячі.

— Ого… То як, осилимо?

— Якось та осилимо, — тихо відповів Борислав, вдивляючись туди, звідки мав прийти ворог.

На самому переді. Там, у високій траві, лежав Волот зі своїм братом Дубинею. Тримаючи біля себе луки зі стрілами напоготові, вони пильно вдивлялись у нічне небо. Лежали мовчки, та врешті Волот не втримався й повернувся до брата:

— Чому ти завше мовчиш? — спитав він Дубиню.

Той не відповідав, лишень глядів на далекі зорі. Волот теж повернув голову туди.

— Кажуть, то наші предки там, угорі…

— І що, вони бачать нас?

— Напевно. Не знаю… Колись і ми попадемо туди. Давай  хто перший нехай подасть знак.

— Як? — спитав Дубиня, трохи підвівшись на лікті.

— Навіть не знаю… Може, сильніше світити? Чи ще якось придумаємо.

— Добре, — Дубиня ліг назад, а потім додав: — Спати хочеться.

— Давай, поспи, а потім я, бо вже скоро й виднітись почне, — погодився з ним Волот.

Дубиня заплющив очі й відразу засопів. Волот ще довго дивився на небо. «Хм… Знак. Як би це потім подати знак?» — думав він.

Зорі світили то тьмяно, то сильно. Небо поступово почало сіріти.

— Видніється… — тихо промовив до себе Волот.

Темрява зникала. Химерні тіні ставали то гіллям, то кущами чи горбиками. Ніч відступала, даючи місце світлу.

Сонце вже виблискувало з-за гір, коли Тихомир вийшов із хати, потягнувся та обійшов її навкруги.

— Немає! — прогримів. — Пів ночі шукав… Чи не сталося біди?

Він підійшов до кузні, хотів зайти всередину, та робота не бралася.

Зоряни ніде не було.

« Хоч би прийшла, не буду сварити, нічого не скажу! Нехай уже буде той Ясень. Перун би його взяв, лиш би жива, лиш би нічого не трапилось», —  думав він.

Тихомир стояв біля порога та вдивлявся в гори, з яких уже поступово сповзав ранішній туман. Раптом вдалині побачив три постаті. Вони ледве йшли. Чим ближче ті наближались, тим чіткіше Тихомир їх бачив — у роздертих гунях, змучені. Першим, кульгаючи, йшов чоловік, за ним — дівчина, а позаду — весь обв’язаний мотузками чужинець, чия одна рука була притиснута до грудей.

— О боги… — вигукнув коваль. — Зоряно! Жива!

Він, не чекаючи, побіг назустріч. Дівчина була вся в синцях, руки — червоні від крові. Тихомир обняв її, почав цілувати.

— Хвала богам, жива!

Та, побачивши Ясеня, який ледве стояв на ногах, почав кричати.

— Це все ти! Більше її не побачиш, чуєш?! Не побачиш!

— Батьку, батьку, він не винен! — затулила його собою Зоряна. — Я сама пішла з ними!

— Куди пішла? Де ви були?! — почав розпитувати.

— У Скальника, — тихо відповів Ясен.

Далі ромей, не в змозі більше стояти, просто сів на землю. Тихомир глянув на нього, а тоді знову на хлопця.

— До того Скальника?! — розширив очі. — Я ж казав не йти! Зоряно, чого ти мене не послухала?

— Ти був із братом? Ти ж говорив… — плакала дівчина.

— Я не дійшов тоді, — глухо мовив Тихомир. — Брат на скелі впав і вниз… Більше  його не бачив. Батько сильно побив мене, а мати з горя пішла до предків.

— А ми були, — відповіла Зоряна, витираючи сльози. — Були там, усередині.

—  В середині? Де? Що… Що він вам сказав? — затинаючись, спитав коваль.

— То просто гора, — похитала головою дівчина.

— Гора і все? — витріщався на них Тихомир.

— Гора,  печера  і звір якийсь… Ми ледве втекли, — тихо мовив Ясен.

— Звір? Що за звір? —сполошився Тихомир. — Радомир теж бачив звіра, говорять…

Ясень безсило сів на землю поруч із ромеєм. Коваль міцно тримав Зоряну за плечі.

— Пішли до хати, — сказав він, а потім повернувся до Ясеня: — Того веди до волхва. А краще до Віди — вона трави варить, вилікує.

Він підхопив дочку на руки та поніс до дому.

— Відіспишся! А я до кузні, і потім на ворота! — уже заносячи дівчину до хати, крикнув він Ясеню. — Веди його вже, бо потім може бути пізно! Вої пішли в ліс чекати обрів, знаєш чи ні? І брат твій із ними!

Тихомир сховався за дверима. Ясень важко підвівся на ноги, підійшов до ромея й торкнувся його плеча:

— Стефане, вставай. До Віди підемо.

Той важко підвівся і мовчки поплентався за хлопцем. Ясень ішов попереду вдивляючись в сонце.

— Вони там, у лісі, чуєш, Стефане.

— І що? — ледь чутно спитав той.

— Поки вони не повернуться, ти не можеш іти до свого дому, — Ясень показав рукою на схід. — Там, мабуть, уже обри.

— От лихо… — мовив ромей і глянув у небо. — Може, ще нема?

— Може, — згодився Ясень підходячи до Віди.

Віда стояла біля дому, коли Ясень із ромеєм зайшли на подвір’я.

— О боги, то що це з ним?! — вигукнула вона, побачивши Стефана.

Ромей мовчав, ледве ступаючи за хлопцем. Ясень підійшов ближче:

— Відо, треба твоєї помочі. Рука… глянь.

— Давай у хату, — покликала стара.

Зайшовши, вони побачили Малушу, яка сиділа біля печі. Стефан  затремтів, зупинився на самому порозі.

— Заходь, чого став?! — гаркнула стара, підходячи до кутка, де почала діставати з поличок різні глечики.

Малуша підвелася й тихо підійшла до Віди:

— Хто це? — запитала пошепки.

— Ясень та ромей… — Віда замовкла й пильно глянула на неї: — Не пам’ятаєш?

Дівчина лише похитала головою й стиснула плечима. Віда нічого не сказала, взявшись за роботу.

— Сідай сюди, — промовив Ясень до ромея, показуючи на лаву біля столу.

Він розв’язав мотузки. Стефан глухо стогнав від болю, коли рука сама безсило опустилася донизу. Малуша підійшла до печі, взяла глечик, набрала чистої води й мовчки поставила на стіл.

Ромей дивився на дівчину широкими очима. Ясень, розв’язавши вузли, сів поруч.

Віда підійшла ближче й, узявши ялівцеву смолу, почала обмазувати глибокі рани на руках ромея.

— Де ж це вас так увігнало? — спитала стара.

— До Скальника ходили, — глухо відповів Ясен.

— До Скальника?! — Віда  замерла, потім глянула на хлопця. — Туди ніхто не ходить! Ти що, не знав?

— Знав, — понуро відповів той. — Та пішов.

— І що… Що сказав Скальник?

— Нічого. То гора. Печера там була, якась вода смердюча, ніби смола чорна… Та ще й звір. Як вовк.

— Як вовк? Чого «як»? Хіба не вовк?

— Стояв як людина, — тихо мовив Ясен, і від цих слів Стефан знову здригнувся. — Він нас спочатку випустив, а потім, біг за нами…

— Дивно… — задумливо пробурмотіла Віда, не зупиняючи рук.

— Дощечку забрав.

— Яку ще дощечку?

— В скрині знайшли. Здається, вона звідти, бо в стіні якраз підходила.

Віда сіла на лаву, почувши про це. Глянула на Малушу, але та стояла,  нерухомо. Дівчина слухала розмову, та слова «Скальник», «звір», «дощечка» нічого їй не говорили — вона  не розуміла.

Стара підвелася,

— Не знаю що робити з рукою. — промовила, — одна надія на богів.

 Потім подумавши, взяла дві рівні палиці й міцно перев’язала зламану руку ромея. Простягнувши  Ясеню шматок  живиці, мовила.

— Візьми це, будеш змащувати. Якщо воля богів, то жити буде.

Ясень і Стефан вийшли на вулицю. Сонце вже повністю зійшло з-за гір, заливаючи городище ранковим світлом. Вони пішли, а Віда повернулась в хату.

— Ти чула? — різко спитала  Малушу.

— Що? Не знаю… — тихо відповіла дівчина.

— Дощечку в скрині знайшов Ясень, і вона до печери Скальника підходить! Малушо, недобре це… Ой, недобре!

— Я не розумію тебе, Відо.

— Ти що, дурна?! — стара аж сплеснула руками. — Дощечка зі скрині, ти — теж зі скрині! І Скальник… Якщо Ясень усім у городищі розкаже, буде велика біда! Скажуть люди, що ти нечисть! Врозуміла ?!

Малуша лише похитала головою.

— Ні, Відо… Не знаю я нічого. Може, Ярина знає? Може, піти спитати її?

Віда раптом зм’якла. Вона сіла біля неї на лаву, міцно обняла дівчину за плечі й тихо, майже пошепки, промовила:

— Спитай… --- потім помовчавши повторила — спитай.

Малуша підвелась постояла і пішла до дверей там обернулась до Віди, мовила.

--- Зараз таки піду.

Віда кивнула.  Малуша  розвернулась і вийшла на подвір'я.

Ярина ще зранку приготувала сумку, оділа постоли та хотіла вже йти, як в хату увійшла мати з відрами.

— Куди це ти? — спитала. --- Святослава піде, ти десь ідеш.

— До лісу піду, — присіла на лаву Ярина. — Я швидко, тут недалеко.

— Знову до лісу? З ким там говориш — з Перуном?

Ярина мовчала, тільки глянула спідлоба на матір.

— Вже скоро, Мирославо, повернеться Ярина. Скоро, — мовила їй.

Мирослава здригнулась,  сіла біля неї, мовила, витираючи сльози.

— Надіюсь.

Потім глянула на неї,  спитала тихо.

— А вона хоч чує мене, чи як?

Ярина подивилась в двері, не відповіла, встала.

— Треба іти, —  добавила — Скоро, чекай.

Малуша, вже підходячи до дому вождя, побачила Ярину, що вийшла з хати в бік ріки. Малуша пішла за нею. Ще здалеку почула шум води. Чим ближче підходила, тим гучнішим ставав її рев. Ярина вже переходила кладку на інший берег. Малуша підійшла, обережно ступила на дерево й рушила слідом.

Крок за кроком вона віддалялася від берега. Погляд мивоволі ковзнув униз. Там ревіла й пінилася вода, крутилася, билася об каміння. У голові запаморочилося. Вона озирнулася. Берег уже був далеко.

«Ще трохи...»

Вона ступила ще крок... Нога на кладці  зісковзнула. Малуша скрикнула й полетіла вниз.

Вода була крижана. Вона накрила її,  потягнула вниз. Дівчина затримала подих. Сили танули. У грудях запекло. Вона відкрила рот. Туди ринула вода. І навколо враз все потемніло.

Потім  сліпуче світло. Печера. Вона всередині. Виходить. Далі туман. Бачить  людину. Чоловік із сокирою в руках. Щось шукає. Сухе дерево. Вона зупиняє його. Питає.

— Хто ти? Як сюди забрів?

Чоловік стає перед нею. Вона щось каже йому. Він падає на коліна, просить допомоги. Вона відмовляє. Тоді він розрізає сокирою свою долоню. Гаряча кров впала на  землю.

— Оце мій застав! — кричить.

Вона дивиться на кров. Потім підходить ближче до нього, він усе ще стоїть на колінах. Говорить.

— Підведися. Іди. Скальник дав вам притулок.

Чоловік піднімається. Іде геть. Говорить сам собі

— Дав застав Скальнику…

Підбирає сухе дерево і, не озираючись, зникає в тумані. Потім вона чує голос.

— Малушо! Тримайся!

Вона різко виринає на поверхню. Вдихнула повітря. Перед очима майнула жердина.

— Хапайся! — кричала Ярина.

Малуша простягнула руку й вчепилася в ню з останніх сил. Ярина щосили потягнула. Вода ще мить не відпускала, але дівчина рвонула сильніше й витягла Малушу на берег. Та впала на каміння. Її скрутило від кашлю. Вона випльовувала воду й жадібно хапала ротом повітря. Перед очима все ще пливло. Нарешті вона підняла голову. Ярина стояла поруч, важко дихаючи. Потім повільно опустилася на каміння біля неї.

Малуша, ледве перевівши подих, розпачливо вигукнула.

— Хто ти?  І чому я бачила себе в печері? Хто той чоловік із сокирою?

— Не знаю, ти краще маєш знати, — відповіла холодно.

— Я? Але я нічого не пам’ятаю — хто я, звідки, — заплакала та. — А ти назвала мене сесторою.

— Не знаю, чому не пам’ятаєш, — відповіла Ярина. — Це я тебе приспала, але пам’ять твою не забирала.

— Ти… приспала… Як — хто ти?

— Я сестра. Ти забрала в мене його і серце в нього вирвала.  Пам’ятаєш?

— Це не правда, се не я, ти щось зробила зі мною! — плакала Малуша.

— О ні, се точно ти.

— Не кажи так, я Малуша! — схлипувала дівчина. — Се ім’я мені дала Віда.

— Ну звичайно, свого ти ж не пам’ятаєш.

— То яке моє ім’я? Скажи! — вже кричала Малуша.

Ярина мовчала лиш дивилась на неї. Потім промовила.

— Мушу йти. Якщо залишусь, Ярина помре.

— Що! Ти! — схопилась на ноги Малуша. — Ти не Ярина?

— Я не Ярина, — відповіла спокійно. — Я сестра твоя.

— Але ж ти сестра Ратибора? — говорила Малуша.

— Не я, вона, — відповіла та.

— Хто вона? — вже злякано спитала дівчина.

— Це тіло, в якому я тепер живу.

— Тіло? Що значить — тіло?

— Хотіла спитати,  де Світозар?

— Не знаю я Світозара, — відповіла злякано Малуша.

— Потом, пригадаєш. Та здається, я вже бачила його, — відповіла Ярина сумно.

— Ти про тіло говорила? — спитала Малуша.

— Так, — промовила та.

— Але ж я — це тіло моє, не чиєсь, як в тебе!

— Так, і це твоє прокляття, — сказала Ярина, — прожити як людина.

Вона ще помовчала дивлячись, як плаче Малуша потім промовила.

 — Прощай.

Ярина обм’якла і впала на землю, втративши свідомість.

Малуша з широко відкритими очима дивилась на неї, потім підбігла, почала трусити за плече.

— Вставай, вставай! — причитала над нею.

Та розплющила очі, дивилась на Малушу, ніби перший раз побачила.

— Де я? Хто ти? — спитала.

— Я Малуша, ми тільки що розмовляли, не пам’ятаєш?

Вона підвелась, торкнулась скроней, напружилась —  голова крутилась.

— Ніби так… Як в сні… Бачила всіх. Розмовляла. Ніби не я, — відповіла нарешті.

— Ти Ярина? — спитала Малуша. — Сестра Ратибора?

— Так, а ти хто? — спитала у відповідь.

Та зітхнула.

— Хотіла б знати, та не знаю. Не розумію.

— Ти та дівчина, що була в скрині, — сказала Ярина. — Я бачила тебе.

— Де? — спитала.

Дівчина відсторонилась від Малуші, глянула по сторонах і відповіла.

— Тоді коли ти виходила з неї.

— Зі скрині? --- спитала Малуша.

— Так, але  не така тоді була, як зараз.

Малуша приклала руки до грудей.

— А яка,  скажи, прошу?

Ярина не відповідала лиш дивилась в ліс.

Малуша сіла біля неї.

— Не кажеш, чому?

— Мати... — почала вже плакати Ярина. — Хочу до матері!

— Добре.

Малуша  вже спокійно підвелась, подаючи руку.

— Нехай так, як є, — сказала собі, і до Ярини — Я відведу.

І вони обережно почали йти назад. З гір вже зійшов туман і сонце почало пригрівати.

Перед горами Баклабан, сидячи на коні, похмуро вдивлявся в ці пасма. До нього під’їхав сотник, стримуючи коня.

— Великий шамане, треба перевірити ліс. Вони можуть чекати в засідці.

Баклабан холодно глянув на нього і коротко кинув.

— Відправ сотню. Нехай звідають шлях.

Сотник низько вклонився, розвернув коня та поскакав до своїх, на ходу вигукуючи накази.

— Скоро ми випустимо тебе… Скоро, мій бог, — стиха промовив шаман.

Сотня обрів відділилась від решти війська і пішла тихим кроком вперед, підбираючись до підніжжя гір.

Волот ще  лежав, коли крізь сон почув тупіт копит. Земля аж дрижала. Потому долинули голоси. Багато голосів, наче гул. Він розплющив очі, якусь мить лежав, прислухаючись. Ні, не сон. Копита. Земля дрижить.

Волот схопився й почав трясти Дубиню.

— Вставай, брате!

Той зірвався із землі, вилупив очі.

— Що?

Волот приклав палець до губ і тихо промовив:

— Вони тут. Обри.

Він напружено прислухався, тримаючи лук напоготові. Поруч Дубиня вже натягував тугу тятиву.

— Ти бачиш їх? — пошепки спитав брат.

— Ні, — відповів Волот. — Вони ще десь далеко.

Він трохи підвівся на ноги, виглядаючи.

— Он там! Бачу, на конях ідуть! — Хлопець обернувся і показав рукою іншим воям, які сиділи в траві. — Розділіться по обидва боки, чекаймо! Сховайтеся он за тими деревами й чекайте мого знаку!

Ті мовчки кивнули й почали тихо відходити в різні боки. Волот теж, пригнувшись в траві, перебіг ближче до дерев.

Вершники рухались обережно, пильно роззираючись довкола. Частина перейшла на інший бік річки, де було мілко.

«Там лише двоє наших із луками, —  подумав Волот, вдивляючись у той берег. — Та треба показати, що нас тут багато. Нехай думають, що ми  чекаємо їх саме тут — так говорив старійшина. Що ж, спробуємо…»

Він пригнувся. Обри були вже зовсім близько.  Волот чув, як пирхають коні,  іржуть. Вершники не зупинялись, вони йшли один за одним, постійно вдивляючись у землю, в дерева та вперед, у хащі.

Волот щосили натягнув тятиву, прицілився в першого. Він вистрілить, це і  буде знак для всіх.

Передній вершник зупинився,  подав знак іншим. Усі завмерли.

Волот опустив лук. «Чому вони зупинились? Може, побачили нас?»

Тим часом той розвернув коня і щось коротко мовив до своїх, показуючи рукою прямо в бік лісу. І тієї ж миті частина вершників рушила вперед, прямо на дерева, де сховався Волот.

Він цілився. «Кого першого? Того, що їде прямо сюди, чи того, хто віддавав накази?»

Ті  наближалися. Волот відпустив тятиву, вона  дзенькнула — і той, що наказував, припав до шиї коня, потім похилився нижче і  повалився з коня на землю. Переляканий кінь став дибки й дико заіржав.

Волот бачив, як обри зупинились і вихопили луки, цілячись в ліс. Він припав до землі. Стріли з глухим свистом вп'ялися в стовбур, тріски посипались на голову й шию. Хлопець схопився на ноги, випускав стрілу, ховався за деревом, брав наступну й знову пускав. У якусь мить краєм ока побачив, як кінь звалився на землю, притиснувши собою вершника.

Потім глянув в сторону,  де за деревом Дубиня безупинно пускав стріли. Він підняв три пальці, показуючи Волоту. Той у відповідь махнув рукою й крикнув.

— Пригнись!

На тому боці ріки теж летіли стріли — але цього Волот уже не бачив.

Там обри позіскакували з коней. Хто схопив лук, хто вихопив меча — й кинулися до лісу. Хлопці перебігали від дерева до дерева, відстрілюючись. Одного наздогнала стріла в плечі. Він із криком упав. Інший лише озирнувся —  тієї ж миті стріла влучила йому в шию. Він вхопився рукою за стрілу, упав на коліна, а потім ткнувся обличчям у землю.

Обри підбігли ближче. Вони озиралися на лісові хащі, очікуючи нових стріл, підходили до повалених  хлопців. Один уже не рухався. Поранений у плечі  стогнав. Обрин підійшов і проштрикнув його мечем. Хлопець  замовк.

Один  обрин показав рукою вглиб лісу. Щось проговорив. Решта глянули туди. Інший махнув рукою в інший бік. Вони почали відступати, до своїх коней.

Та цього Волот не бачив і не чув. Він думав, що там хлопці вже відступили.

Волот з своїми відходив углиб лісу, відстрілюючись.

Тут обри теж зупинились. Далі не йшли. Повернули назад,  випускаючи стріли в ліс.

Дубиня час від часу вискакував з-за дерева, пускаючи стріли навздогін ворогам. Раптом один з обрів різко розвернувся і пустив стрілу навмання.

Стріла зі свистом пробила повітря і вп’ялася Дубині прямо в груди.

Хлопець миттю випустив із рук лук і впав на коліна, вхопившись за древко, що стирчало. Волот закричав,  кинувся до нього.

— Дубиню!

Брат повільно повернувся до нього і впав горілиць на мох. Волот підбіг, упав поруч на коліна й підхопив його голову.

— Тримайся… Тримайся, братику! — швидко говорив він. — Я понесу тебе додому, чуєш? Там Віда промиє рану, обв’яже, вона допоможе!

Однією рукою тримав братові голову, іншою притискав рану, з якої текла кров. Дубиня дивився в небо, очі мутніли, з рота йшла темна кров.

— Я… подам тобі знак, — прохрипів він. — Слідкуй…

Дубиня  видихнув і затих.