Джина

Я не можу повірити, що це трапилось саме зі мною, я хочу знати хто намагається мене залякати. Я розумію, що це хтось, хто пов’язаний з Лукою – але хто? Це питання крутиться в моїй голові, не дає мені спокою.

Ми сидимо з дідусем і їмо пасту яку він приготував, це щось неймовірне, я ніколи не їла такої смакоти, видно в кого Лука. Вони з дідусем дуже схожі: в деяких моментах в них навіть рухи однакові. Ніби одна риса, передається з покоління в покоління. Я дуже боялась, що він мене не прийме, а він прийняв мене вже давно, з того моменту як Лука розказав йому про мене. Я в захваті від них. Я ніколи не думала, що заслуговую на таку любов від чоловіків. Лука випромінює її всім своїм видом, жестами та словами. Ця думка зігріває моє серце і душу.

-       Я ніколи не їла такої смачної пасти –  сказала я, не стримуючи захоплення –  у вас без сумнівів талант до готування.

-       Я старався саме для вас – посміхнувся він –  хотів трохи підняти настрій. Насправді я не часто готую, в нашому домі готує або Лука, або кухар раз на тиждень. Сподіваюсь, що незабаром і ти для нас будеш готувати. Скажіть ви вже перевезли твої речі? – він з цікавістю подивився спочатку на Луку, а потім на мене.

-       Діду, трохи пізніше, у нас с Джи домовленість, я дав її три місяці щоб звикнути, хоча насправді я готовий хоч зараз це зробити. – і я не сумнівалась в цьому.

-       Лука має рацію, я попросила трохи часу, все так швидко відбувається, що трошки лячно робити все й відразу.

Я не могла розповісти справжню причину, не хотілось їм брехати, але я не мала вибору. Дідусь з розумінням поставився до цього, за що я йому дуже вдячна.

Ми сиділи як справжня родина, дідусь жартував, а Лука підхоплював його жарти. Він розповідав про дитинство Луки: яким він був бешкетником, як потрапляв в різні халепи. Лука сидів увесь червоний від сорому, а я не могла втримати свій сміх – його дитяча жвавість була такою ж привабливою, як і теперішня сила. Він був дуже активною дитиною, це дуже добре, люблю активних дітей, вони всього досягають самі. Я розповідала про своє дитинство, намагалась лише хороше та смішне. Вони не могли повірити, що мене декілька разів забирали з відділення поліції, адже я була ще тою бешкетницею – про ті витівки було смішно згадувати.

Раптом мій телефон засвітився в руках. На екрані я побачила імʼя «Соєр».

-       Вибачте я залишу вас на декілька хвилин. – промовила я, і втекла з-за столу.

Я взяла телефон та сіла на дворі на гойдалку, відчула як прохолодне повітря лоскочить  обличчя. Відкрила повідомлення, побачила багато відео та фото. Нажаль самого обличчя було майже не видно. Але я дуже добре запам’ятала постать дівчини, я десь її бачила, але не можу зрозуміти де. Чомусь я була впевнена на всі сто відсотків, що я добре її знаю.

-       Щось цікаве знайшла? – голос Луки, змусив  мене здригнутися. Я не чекала, що він так тихо підкрадеться.

Він обійняв мене: його тепло полегшило мій біль, зняло частково напругу, але мої очі видавали жах, який був в середині.

-       Соєр надіслав відео з камер. – я дуже тихо вимовила.

-       Ходімо в кабінет подивимось на компʼютері, там екран більший краще буде видно.

-       А як же дідусь?

-       Він зараз розмовляє з приятелем, так шо в нас є час.

Лука провів мене до свого кабінету, він такий великий, але такий мінімалістичний. В кабінеті стояв великий робочій стіл, по обидві стіни від нього книжкові полиці, там так багато книг, що на хвилину я застигла біля них. Я б з задоволенням тут залишалась и читала. Це була б моя улюблена кімната.

-       Джи, перешли мені будь ласка відео. – попросив Лука.

Я надіслала файл. Він відкрив на великому екрані. Ця мерзота не поспішала коли розбивала моє авто, вона цим насолоджувалась, вона увесь час посміхалась. Я не бачила повністю її обличчя, але я бачила її посмішку, таку холодну і самовпевнену. В самому кінці вона повернулась до камери і всміхнулась саме в неї – так ніби вона знала, що я це побачу. Я відчула, як закипає моя кров.

 Якого біса…  Що це за жарти?  Хто ця бісова лярва? Сказати що я була розлючена – це не сказати нічого. Хотілось розірвати її власними руками. Мені було цікаво й моторошно одночасно. Що вона утне далі? Чи  вистачить їй розуму зупинитися? Адже я не впевнена, що зможу контролювати себе.

-       Джина, ти знаєш хто це? – Лука перебив мої думки.

-       Ні – мій голос тремтів. – Але здається… вона знає мене.

-       З чого ти це взяла? – він не відводив очей від екрану.

-       Вона чітко знає, що моє авто – це моє болюче місце. Я цей автомобіль дуже любила, не дивлячись на те, що вона старенька, вона неймовірна. – в памʼяті промайнули: нічні поїздки, салон, ключі, мої маленькі ритуали, те що робило її частиною мене. –  І якщо вона почала з авто, вона по любому мене знає.

Я не хотіла цього визнавати, але все ж таки –  це пов’язано зі мною, а не з Лукою. І ця жінка знала як зачепити мене, або хтось підказав. Моє авто – це не просто транспорт. Це моя душа, мій простір і мій спокій. Мені боляче від цього. А ще більш боляче, від того, що я не мала жодного розуміння хто це.

Лука увесь час тримав мене за руку, в моменті я зрозуміла, що я так сильно стискаю його руку, що від злості мої пальці біліють.

Я не знаю як він збирається мені допомогти, я гадки не маю як я збираюсь її шукати, лише одне приходить мені на думку. Провокація. Ми повинні з провокувати її на наступний крок, якщо вона по бачить, що ми все ще разом, вона буде лютувати, і тоді вона допустить помилку.

-       Лука, я знаю як це виглядає. Не подумай, що я божевільна, але нам треба більше зʼявлятися на людях разом, можливо навіть, щоб про нас написали газети, яким ти заплатив щоб вони видалили статтю.

-       Ти все таки бачила. – він був засмучений.

-       Ні, мені розповіли дівчата.

-       Гаразд, Джи ти ж розумієш, що це може бути небезпечно. – Лука похитав готовою. – Ти не знаєш хто це робить та з яким наміром…

-       Тому ми і маємо це зробити. – з усією впевненістю та твердістю відповіла я. – Вона не зупиниться, поки я не піду. В нас не має вибору: або ми знайдемо її, або вона утне щось таке, що нас з тобою розлучить.

-       Гаразд, але я дам тобі охоронця, він буде возити тебе на роботу, та забиратиме коли це не зможу робити я.

-       Тобі не здається, що це занадто вже?

-       Ні! Якщо я йду на те, що хочеш ти, то тільки з такою умовою. – він лютував від хвилювання.

-       Добре, я згодна. Якщо це збереже нас.

-       А тепер розкажи мені все що ти плануєш робити. – попросив він. Хоча я бачила, що він проти усім серцем.

Ми довго розмовляли, міркували як правильно все зробити, аби це не виглядало театрально. Перше, що нам потрібно було, так щоб нас надрукували видання, а для цього потрібно щось масштабне.

-       Лука, ти більше знаєш про всі ці грандіозні вечірки, можливо є щось так де ми можемо зʼявитися разом?

-       Взагалі Алекс пропонував влаштувати вечірку на честь відкриття нових філіалів компанії, ми можемо поєднати вечірку і наприклад якийсь благодійний вечір, як тобі?

-       Я гадаю що це гарна ідея, як раз на це піде трохи часу, а ми як раз зможемо по думати над іншими кроками.

-       Джина, я скажу тобі відверто, мені все це не подобається. – він дивився мені прямісінько в очі, а в його очах була тривога.

-       Мені також – прошепотіла я – але я не маю вибору.

Я обійняла його, поклавши голову на плече. Ми сиділи дивилися у вікно – кожен був в своїх думках. Здавалось все так легко, все так чудово починалось, я гадала, що всесвіт дав мені, ще один шанс на щасливе життя, що нарешті мені не треба боротися за місце під сонцем, але все було зовсім не так. Боротьба тільки починалась. А я більше не планую тікати від боротьби.

В моїй голові, намагалась скластися картинка, як розвивати події так, аби вони були на нашу користь. Мені потрібно було розуміти на скільки я ризикую близькими мені людьми. На скільки я ризикую своїм життям. Якщо ця людина так добре мене знає, можливо вона так само добре знає моє минуле. Я не могла допустити, аби про нього дізналися усі. Все чого я хотіла зараз, так знайти її, та зрозуміти навіщо. Навіщо їй потрібно розлучити нас? Чому саме зараз вона вирішила трутитися в моє життя.