Девід

Він виринає з одного марення і занурюється в інше. До біса хочеться спати. Час від часу навколо снують медсестри — перевіряють датчики, ставлять ліки. Їхні обличчя розпливаються, мов у склейці кадрів, прослизаючи між сценами з добре знайомими персонажами.

У черговому видінні в кріслі опиняється Джуді. Вона м'яко стискає його руку, нервово закушуючи понівечену губу. Іншим разом там сидить Крістін, а потім йому взагалі здається, що він бачить великоднього кролика, який привітно махає рожевою плюшевою лапою. Швидше за все, це сон. Йому дуже хочеться в це вірити.

Знову прокинувшись, Кірбі розрізняє в кріслі Мейсона і з невдоволенням усвідомлює, що Кролику він зрадів би значно більше. Напевно, його гість сидить тут досить давно, інакше б не клював носом. Його голова схилилася набік так, ніби ще трохи — і вона скотиться вниз. Коли він прокинеться, шия страшенно болітиме. Від цієї думки Кірбі чомусь стає трохи легше.

Він намагається поворухнутися. До дідька хочеться розім'яти затерплі м'язи, і лише тоді він помічає крапельниці, що заважають йому, а ще датчики, прикріплені до руки. Вище ліктя її стягує пов'язка.

Останнє, що він пам'ятає — яскраве сонце на блідо-блакитному полотні та сутінки, тягучі й в'язкі, яким він так охоче піддався. Мабуть, остання куля Мейсона таки зачепила його. Чи, можливо, пройшла навиліт. М'язи мимоволі скорочуються, пальці здригаються. Непогано. Значить, ворушити рукою він може, а це вже щось.

Мейсон несподівано хропе, і в Кірбі пробігає думка продовжувати вдавати, ніби він досі спить. Але він одразу ж відкидає її, бо не хоче поводитися, як хлопчисько.

Механічним рухом Мейсон прикриває рота, намагаючись сховати глибокий позіх, і мутним поглядом обводить палату. Почервонілі, налиті кров'ю очі зустрічаються з поглядом Кірбі й на мить звужуються. Рот викривляється у хворобливій посмішці; чужа долоня торкається його здорової руки, а потім різко відсахується, немов обпікшись.

— Радий бачити тебе живим, Кірбі, — задумливо тягне він і лізе в кишеню, шукаючи пачку цигарок. Але одразу ж стискає пальці в кулак, ніби згадавши, де знаходиться. — Не знаю, чи говорили з тобою, коли ти опритомнював, але зараз ми в лікарні Пасифік-Хайтс. Це найближче місце, де тобі змогли надати допомогу. — Він жестом обводить кімнату, знизує плечима. Його думка зависає в повітрі. — Ти опинився тут з моєї провини, бо куля поранила твою руку, коли я оступився. Лікарі кажуть, що кістка вціліла, тож усе не так погано, але в тебе виснаження.

— А як… — не надто звертаючи уваги на його слова, Кірбі намагається поставити запитання, але запинається, ковтаючи в'язку слину. — Як вас узагалі пустили?

Мейсон хмуриться.

— Назвався твоїм вітчимом, щоб увійти в палату. Більше нічого не розповідав. Захочеш здати мене — будь ласка.

Кірбі киває.

Думки рухаються повільно, ліниво. Він не певен, наскільки йому погано, але лікарі, мабуть, вкололи достатньо знеболювального, щоб він не стогнав від болю.

Усвідомлення, що він має шанс запроторити Мейсона за ґрати, здається Кірбі цікавим. Щоправда, враховуючи, що той привіз його до лікарні, а не кинув стікати кров’ю на трасі, — є ймовірність, що вбивати він і справді не збирався. Врятувати від самогубства, а потім випадково підстрелити — те ще везіння. Невже так він думав... Голову пронизує різкий біль. Чорт. Думав про що... переконати його? Хочеться розреготатися, але Кірбі закушує губу, намагаючись не піддатися істериці.

Зрештою, готової версії для поліції в нього поки немає. Утім, щось сказати все ж таки варто... Перед очима малюється картина гучного газетного заголовка: «Славнозвісного вбивцю самогубців нарешті спіймано», а всередині буде щось на зразок «Я мріяв убивати так, щоб не йти на угоду з совістю... але Кірбі був такий жалюгідний, що я вирішив врятувати його і тим самим підставитися». Маячня якась.

— Що, — тягне Мейсон, — справді думаєш, чи варто мене здати? Дай хоча б шанс виправдатися. У мене й самого було б чимало запитань до себе. Та й ти, напевно, міг би дещо мені висловити, і матимеш рацію, повір, сперечатися тут нема про що. Але перш ніж ти зміцнишся у висновках, що вигадає твоя мудра голова, я розповім тобі свою історію. Якщо, звісно, ти захочеш її вислухати.

Губи пересохли, говорити складно, і Кірбі знову мляво киває у відповідь. Спати все ще хочеться, але зараз це заважає не настільки сильно, щоб не дійти до розв'язки.

— Що ж, тоді слухай і роби свій вибір. Повторю ще раз: якщо забажаєш викласти все поліції — не стану нічого заперечувати. Я вчинив так, як вважав за потрібне, і готовий нести за це відповідальність. Єдине, про що шкодую — що оступився і зачепив кулею твою руку. Дякувати богу, що це не вбило тебе. У будь-якому разі, спочатку ти маєш мене вислухати.

Кірбі закушує губу, відчуваючи укол роздратування, поки спостерігає, як довго Мейсон прочищає горло і вмощується на стільці, нависаючи над ним, наче скеля. Він думає про те, що містер Прістлі перегинає з виправданнями. Говорить так, ніби є хоч одна логічно обґрунтована причина, щоб викрадати людей і робити з ними що заманеться. З іншого боку, йому до біса цікаво, чому його викрали, тримали до ранку в полоні, а потім ледь не вбили. Тож поки один із них збирається з думками, інший нарешті змиряється з тим, що чоловіка в кріслі доведеться вислухати.

 — П'ять років тому в мене був син, — каже Мейсон. Вимовляє це спокійно й упевнено — так, ніби озвучує щось само собою зрозуміле. — І ти мені до нестями його нагадуєш, Кірбі. Я навіть не знаю... Є в тобі щось таке. Може, погляд, манера триматися. Те, як ти гиркаєш, коли в тебе щось забирають чи лізуть у тарілку, — хмикає чоловік. — Кому я брешу… Він хоч і був карооким, точнісінько як Джуді, але ці твої риси обличчя...

Мейсон відкашлюється, маскуючи паузу, перш ніж продовжити.

— На тому мосту мені раптом здалося, що я... бачу мого Девіда. — Він знизує плечима. — Це маячня, але на мить я ніби провалився в минуле. Точно знав: треба щось зробити, врятувати його. Знаєш, як у тих фантастичних фільмах, коли герой приходить за хвилину до непоправного? Ось і мені здалося щось подібне — цього не пояснити логікою. На своє виправдання скажу, що я не один помітив вашу схожість. Хай йому грець... — Він хитає головою. — Якщо що, я не божевільний і чудово розумію, що ти — не він. Справді розумію. Я не психічно хворий, хоча, якби й був — ніколи б не зізнався. Але від тебе в мене просто дах зриває. — Він заплющує очі й шумно видихає, намагаючись зібратися. — Розповім по черзі.

Лежачи на лікарняному ліжку і дивлячись на Мейсона з його цілими кінцівками, зрячого і здатного чути, Кірбі мимоволі замислюється: чому не можна знеболити всю людину? Її душу, її проклятий бунтівний мозок. Коли запалюється рана, є чарівний ібупрофен, можна піти в аптеку і купити ацетамінофен, напроксен, навіть чортів аспірин. Але що робити, коли болить зовсім не тіло?

— Він був хорошим хлопцем, — задумливо тягне Мейсон. — Знаю, всі батьки так кажуть про своїх дітей: він був хорошим. Вони завжди хороші, навіть коли нестерпні. Коли намагаються проковтнути черв'яка або тягають за хвіст твого пса, який підтримував тебе в найважчі часи. І пес дивиться на тебе так, ніби все розуміє, мовляв: «Це всього лише діти, друже. Я, звісно, не розраховував на таке, коли ми познайомилися, але це твої цуценята. Щоправда, було б чудово, якби ти трохи їх відсунув, бо хвіст мені ще знадобиться». Або коли вони кидаються піском у чужих дітей, а ти, хай йому чорт, не знаєш, як правильно сказати «не смій». Або розбивають улюблену вазу твоєї дружини. Особливо, якщо вона дісталася їй від матері. Ух, як же вони часом дратують, Кірбі, до тремтіння в колінах, чесно, — каже Мейсон, гірко всміхаючись. — Особливо коли починається той огидний вік: у них з’являється власна думка, перші шкідливі звички та гора невипраних лахів у кутку кімнати. О, ти, напевно, таким не був, але мій Девід у свої чотирнадцять облаштував там справжній барліг, і повір, я навіть не намагався туди пробратися. Там іноді зависали якісь дівчата з його однокласниць чи подруг — боюся навіть уявити, що відбувалося в його лігві. Хоча Кріс передавала, що вони грали в приставку. Вона — моя найкраща шпигунка, але думаю, їй просто хотілося втішити старого батька.

Кірбі слухає, мимоволі стримуючи усмішку. Йому не хочеться створювати враження, ніби ця коротка сповідь усе між ними виправила, але Мейсон навіть не дивиться в його бік.

— Мій Девід... Він був добросердим і мрійливим, — каже чоловік, впираючись розсіяним поглядом у пластиковий борт лікарняного ліжка. — А ще дуже вразливим і наївним. — Сльози раптом зриваються донизу, ковзаючи блідими щоками, і Мейсон промокає їх зім'ялою білою хусткою. — Йому було дев'ятнадцять, коли все сталося. Знаєш, найважче те, що я дізнався про все, коли мій син був ще живий. Мені... і досі складно це осягнути. — Він хмуриться, ніби намагаючись приховати за цим гіркоту. — Пам'ятаю, ввечері пролунав дзвінок. — Погляд Мейсона стає хворим, немов проклята отрута біжить його венами, і кожне слово лише наближує агонію. — Дзвонив його сусід по кімнаті. Сказав, що спочатку зіткнувся з моїм сином на виході з гуртожитку, а коли повернувся в кімнату,  знайшов записку... Усього повторювати не стану, але щойно я зрозумів, про яке місце там ішлося, я рвонув до машини і помчав туди… Як же швидко я їхав.

Кірбі мимоволі жахається безумству такої ідеї. Звідси до міста кілька годин їзди, не менше.

— Ви... у той момент жили в тому ж будинку?

— Ні, — хитає він головою. — Наш дім був у місті. Ближче нікуди. Я навіть не чув сирен поліції, яка почала мене переслідувати. Петляв вулицями і мчав туди, де мій син мав звести рахунки з життям. Знаєш, — його голос стає тихішим, — мені досі здається, ніби я бачив, як хтось стрибає з того мосту. Але я не встиг добігти. Пригальмував поруч. — Він раптом прикушує щоку зсередини. — Пошукові роботи тривали тиждень. Того дня штормило, течії в затоці потужні, тому мого хлопчика було так складно знайти. І весь цей час мені казали, що є ймовірність, ніби він утік, що, можливо, мені здалося, і це не він тоді... падав униз. Я, звісно, почав з'ясовувати причини, але їх, як завжди, виявилося багато, і жодна з них не виглядала для мене, дорослого чоловіка, достатньою, щоб стрибнути в затоку. Виявилося, що в університеті в нього виникли проблеми, його могли відрахувати. Стосунки з дівчиною розладналися, одне наклалося на інше... І знаєш, він же приходив до мене напередодні. Задумливий, напружений. Говорив про труднощі. А я був такий втомлений, щойно приїхав з роботи і все ще висів на телефоні з діловими партнерами. І тоді я зірвався на нього. Сказав, щоб він вчився сам вирішувати свої проблеми. Дідько! — Мейсон жорстко витирає злі сльози. — Ти, Кірбі, взагалі можеш говорити?

Кірбі киває.

— Тільки пити хочеться.

— Зараз, — миттєво перемикається Мейсон, наповнюючи для нього склянку. — Тільки одразу не пий багато.

Кірбі робить кілька ковтків, відчуваючи насолоду мандрівника, який не першу добу бреде пустелею.

— Чого ви хочете? — хрипко запитує він.

— Чому саме міст? — морщиться Мейсон.

Деякий час Кірбі мовчить, згадуючи, чому ж віддав перевагу саме мосту, а потім зважує, чи варто про це розповідати. Йому страшенно не хочеться, щоб Мейсон раптом почав потішатися над його вибором, але потім він все ж наважується відповісти:

— Хотів, щоб усе сталося швидко. Мить болю, втрата свідомості, смерть.

Його співрозмовник мовчить, обдумуючи ці слова, а потім киває, ніби підтверджуючи власні здогадки.

— Напевно, мій Девід думав так само. Йому було дев'ятнадцять, наш із Джуді первісток. Найважчим було впізнання. Зіштовхує з реальністю як...

— Лобове зіткнення, — закінчує за нього Кірбі.

— Так, — погоджується Мейсон, дивлячись на нього зацьковано. — Іноді мені здається, що це я його вбив, Кірбі. Мені пояснювали, що неможливо передбачити, який момент стане вирішальним, але я все сидів і думав… і, ніде правди діти, досі думаю: а чи міг я йому допомогти? Якби був уважнішим, чи міг би розгледіти, що моєму хлопчикові настільки нестерпно погано?

Вони сидять у тиші, і Кірбі чує, як самотньо клацають стрілки лікарняного годинника.

— Ваша історія… — каже Кірбі і кашляє, прикриваючи рота здоровою рукою. — Мені дуже шкода, правда.

Мейсон фокусує на ньому погляд і киває на знак того, що почув.

— Щоправда, це вас не виправдовує, — хрипло додає хлопець. — Стосовно мене.

— Знаю, — шморгає носом Мейсон. — Але тоді, стоячи на тому мосту і дивлячись, як ти ось-ось стрибнеш, єдине, про що я міг думати, — що це мій другий шанс. Що зараз я врятую тебе і тим самим спокутую свій гріх, розумієш?

Кірбі мовчить кілька секунд, перш ніж відповісти.

— Я розумію, що таке горе, — тихо  каже він і відводить погляд.

— Навіть повівшись як божевільний кретин, налякавши тебе до напівсмерті й поранивши, я радий, Кірбі, що ти живий. Знаєш, там, у коридорі, вся моя сім'я, і вони теж щасливі, що ти живий. І я, хай йому грець, не шкодую. Я знаю, що ти не мій син, але хочу вірити, що твій загиблий батько там, — тицяє він угору, — або там, — показує на підлогу, — зараз трохи щасливіший.

— Ви справді в це вірите? У потойбічне життя і таке інше? — хмикає Кірбі, кривлячись.

— Я вірю в те, що народжені жити — повинні жити. Що кожен, хто є тут, не просто так топче цю землю, розумієш? Я з тих хворих виродків, хто зрозумів, що цінність життя — у самому процесі, а не в результаті. Але зійти з дистанції, ще й із власної волі — для мене це порушення всіх можливих законів, незалежно від того, придумав їх Будда, Господь Бог чи я сам.

— А що скажете про евтаназію?

Мейсон прикушує губу.

— Для цього в тебе занадто гарне здоров'я і багато можливостей бути щасливим.

Кірбі лише фиркає.

— А ви не думали, що саме тому такі, як ми, і стрибають у затоку? Що таке ці ваші «можливості бути щасливим»? — Кірбі відпиває ще води і ставить склянку на тумбочку. — Хто може судити про мій особистий рівень щастя? Про мої можливості? Бідні хочуть бути багатшими, хворі — здоровішими, але це не означає, що ставши багатшими і здоровим, твої проблеми раптом зникнуть. — Його голос звучить хрипко. — Це не можна порівнювати. Люди твердять, що дитинство — найщасливіша пора, але якщо в дитинстві ти почуваєшся нескінченно, безмежно самотнім, ти не можеш собі допомогти. Ти навіть говорити про це не станеш. Особливо тому, що тобі одразу ж нагадають, який ти привілейований. Не дай Боже, в тебе є дах над головою і змога вступити до коледжу! Твоє життя, мовляв, ніби за помахом чарівної палички має скластися само собою.

Мейсон задумливо схиляє голову і заплющує очі.

— Знаєш, іноді я кажу собі, що в кожної людини на планеті є свої проблеми, які вона вважає нездоланними. Але потім знову впадаю в стан, коли здається, що все це — не привід. Згадую, з яким лайном стикався в житті сам. І тоді в голові мимоволі спливає: «І нічого, якось же впорався, а вони...». Це так до біса несправедливо, коли ти втрачаєш тих, кого любиш, і нічого не можеш цьому протиставити. Нічого, крім відчаю і злості. Але я цілком успішно справлявся зі своєю, поки не зустрів тебе.

— Долати проблему не так уже й складно. Які там є способи в «дорослих», — саркастично запитує Кірбі. — Ігнорувати ситуацію, ухвалити радикальне рішення на кшталт «все або нічого»… Є ще нудотний компроміс, — він загинає пальці здорової руки. — А потім назвати все це силою волі, пхати кожному в обличчя свій болісний досвід, залишаючись при цьому глибоко нещасним, так? «Я якось упорався», — так ви сказали. А я не хотів «якось».

— І в підсумку прийняв радикальне рішення, як ти це називаєш? — беззлобно усміхається Мейсон, почувши незадоволене сопіння Кірбі.

— Пам'ятаєте, я запитав вас, чи були інші люди?

Мейсон хмуриться, намагаючись згадати.

— Неважливо, це було в машині, коли ми їхали до вашого будинку. Так от... вони були?

Мейсон мовчить кілька секунд.

— Ти хочеш дізнатися, чи ловив я самогубців, саджав у машину і потім намагався пристрелити у своєму полі? Ні, такого не було. Але я намагався допомагати іншим, як міг.

— І великий у вас загін самогубців?

Мейсон гірко посміхається.

— Ти в ньому головний герой, не сумнівайся.

— Третій постріл... Ви могли б вистрілити в повітря. Мені б вистачило і цього.

Мейсон мовчить, і Кірбі спостерігає, як червоні плями розповзаються його обличчям і шиєю.

— Напевно, ти маєш рацію. І я б подумав про це, якби ти не розворушив осине гніздо в моїй голові. Цим я не намагаюся зробити тебе винним, скоріше хочу, щоб ти розумів: я усвідомлюю, що вчинив неправильно.

Вони свердлять одне одного поглядами, а потім видихають, немов плавці-синхроністи.

— Я хочу подати на вас позов, Мейсоне.

Уперше за вечір його відвідувач виглядає по-справжньому здивованим.

— Мені не потрібна компенсація, чи щось на кшталт цього, — продовжує Кірбі, не помічаючи, як його співрозмовник стає ще більш спантеличеним.

— Чого ж ти хочеш?

— Щоб ви трималися подалі від таких, як я. Не чергували на клятому мосту, не викрадали людей, не везли їх у свій бісів будинок. Я почув вас. Але все це досі залишається неправильним.

Мейсон хмуриться, і несподівано для Кірбі, киває.

— Що ж, у такому разі продовжимо розмову через наших юристів, — він знизує плечима, піднімаючись. — Одужуй, Кірбі, — сухо кидає наостанок, чуючи позаду тихе:

— Ви теж.