Задуха

Її губи м’які та звабливі, притягують до себе, і він зминає їх у поцілунку, досліджуючи своїм язиком.

— Ти впевнена, що мені варто тут бути?

У відповідь вона посміхається і видихає протяжне «так», коли він пестить її крізь джинсову тканину. 

Її м'яке волосся пахне ананасовими цукерками, і він жадібно цілує тонку шию, від чого шкіра Ембер вкривається сиротами. Вона притискається до нього так близько, що Кірбі відчуває кожен дюйм її тіла, поки дівочі долоні стискають його плечі й блукають гострими лініями вилиць.

— Тобі подобається? — раптом запитує Ембер, і чує його тихе «так». — Що саме тобі подобається? — знову питає, м'яко відсторонюючи його від себе.

Думки збиваються в купу, а питання заганяє в кут. Навіщо їй це? Напевно, розгубленість надто явно відбивається на його обличчі.

— Я люблю отримувати задоволення, — звабливо шепоче вона, — але це мій шлях. Ти не схожий на людину, яка робить так само.

— То, може, просвітиш мене щодо мого шляху? — питає він піддражнюючи і ледь чутно торкається її вуст своїми.

Ембер посміхається:

— Мені здається, ти любиш вибудовувати свої ідеали, а потім страждати від їхньої нездійсненної краси.

Кірбі ковзає пальцями по її потилиці, а потім занурює їх у копицю світлого волосся, легенько відтягуючи його назад, від чого Ембер задоволено заплющує очі.

— Отже, вважаєш, я надаю перевагу стражданням, а не задоволенню? — запитує він і розтискає пальці, милуючись грою емоцій на її обличчі.

— Так, це схоже на правду. Думаю, про сьогоднішній вечір ти також шкодуватимеш.

Її обличчя надто серйозне. Крізь серпанок алкогольної отрути, що, мов ін'єкція ботоксу, мала дещо витравити почуття, його зіткнення з реальністю відчувається надмірно гостро.

— Я принесу нам випити, — каже вона і йде на кухню, кидаючи йому грайливу посмішку.

Нащо вона це робить? 

Він мов нічний метелик, дезорієнтований світлом. Таким теплим і яскравим, здатним спалити його вщент, варто лиш надто наблизитись. Чи міг він усе зіпсувати? Бовкнути щось не те? Легко. Ця думка отруює мить неосяжною гіркотою розчарування, що повзе гнучким жалем по ребрах, виприскуючи своє зілля в ніжне, бурхливо тьохкаюче серце.

Дзвін скла перемежовується з тихим відлунням легких дівочих кроків, і перед ним з’являється наповнений келих. 

— Мені подобається все, що тут відбувається. — Це звучить занадто серйозно, і він бачить, як усмішка Ембер стає ширшою.

— Звісно, подобається. Саме тому «завтра» здаватиметься тобі катастрофічним. Бо сьогодні винятково, недозволено добре, — відповідає вона, навмисно виділяючи передостаннє слово.

Здається, всі в його житті — бісові психоаналітики, що розбираються в його душі краще за нього самого. Та чи не байдуже...

Кірбі задумливо бере простягнутий келих і роздивляється вкрите візерунками скло, покручуючи його то в один, то в інший бік, милуючись тим, як рідина перекочується всередині, зісковзуючи з кубиків льоду. Різким рухом він перекидає його, випиваючи до краплі. Алкоголь очікувано обпікає горло і проноситься по венах розслаблюючим жаром.

Ембер забирається йому на коліна і його губи знову накривають її вуста, а він ловить себе на думці, що йому справді недозволено добре. Так, ніби він залишив кляті проблеми у вже прожитому дні, переступив через них і нарешті може із задоволенням розчинитися в цьому моменті. Поки тепла літня ніч тоне у світлі зірок, холодних і яскравих, а шкіра Ембер плавить його руки, які губляться у насолоді, блукаючи її тілом.

 

*** 

 

Коли він розплющує очі, то спершу не може зрозуміти, де знаходиться. Вовняний плед, натягнутий до самих вух, різким рухом злітає з його шкіри, колючий немов кропива. Через це Кірбі миттю розуміє, що сонце сьогодні світить аж надто яскраво.

Дідько.

У його спину впиваються пластикові ребра шезлонга, а очі, засліплені відблисками, що танцюють на поверхні басейну, до болю сльозяться. Це подвір’я, чи що? Горло дере, і йому точно доведеться встати, інакше він просто помре від зневоднення. Бути б зараз біля ставу — він би просто поповз до води. Але не пити ж йому з басейну, врешті-решт?

Спогади вчорашнього навалюються гнітючою хвилею, і він намацує в кишені мобільний, щоб подивитись час. Ніч, бар, Ембер. Згадується, що було так добре. Але якби все так і закінчилося, він не опинився б зараз тут, на твердих прутах клятого шезлонга. Ні, пити з басейну він нізащо не стане.

Дев'ята ранку. Не так погано, як могло б бути.

Коли він встає, світ навколо злегка похитується, і настирливий тупий біль починає пульсувати десь у потилиці. Кірбі озирається, намагаючись зібрати картину вчорашнього вечора докупи, але помічає лише дивно вистрижений газон, схожий на малюнки прибульців на полях, і калюжу блювотиння під деревом.

Здається, тепер він розуміє, чому став вигнанцем. Що ж. Він із самого початку знав, що їхати в бар, а потім проводити час з Ембер було дуже поганою, просто жахливою ідеєю. Але це добре, що між ними нічого не було. Міркуючи про це, він прямує до будинку, розминаючи затерплі шийні м'язи. 

Великі прозорі двері виявляються замкненими. Він стукає в панорамне вікно, вдивляючись усередину. Зачекавши кілька хвилин, стукає знову і чує кроки, які стають дедалі ближчими.

Ембер відмикає двері й дивиться на Кірбі довгим поглядом, який неможливо розгадати.

— Зараз найкращий момент для тебе, щоб зникнути і не нагадувати про себе деякий час, — нарешті каже вона, схрестивши руки на грудях.

— Я вже зрозумів, що облажався. Мені стало зле від випивки, і я...

Вона перебиває його іронічним хмиканням.

— І це все, що ти пам'ятаєш?

Кірбі затинається.

— Щось ще було не так?

— Щось? — знову хмикає Ембер.

Тепер Кірбі здається, що це її улюблений звук.

— Простіше сказати, що вчора було «так». — Її голос звучить тихо і невдоволено, але в ньому напрочуд не так багато гніву.

Вона швидко ковзає по ньому поглядом і зводить очі до неба, бачачи його щире здивування.

— Що ти пам'ятаєш? — запитує вона, спершись об одвірок.

— Я цілував тебе, — згадує він. — Потім ти пішла за віскі, і я випив... келих.

— А далі? — напружено запитує дівчина. — Ти пам'ятаєш, що було?

— Чорт, — Кірбі скуйовджує волосся. — Нічого.

Погляд Ембер стає трохи розгубленим і наповнюється співчуттям. Вона відхиляється і пропускає його на кухню.

— Я зроблю тобі каву, будеш? Сідай, — каже вона, ніби не переймаючись його відповіддю.

Вона дістає порцелянову чашку і якийсь час чаклує над кавомашиною. Її мовчання змушує думати, що він накоїв щось непоправне. Невже він міг образити її... Радше ні, ображеною вона не виглядала. Незадоволеною — так.

 — Почекай кілька хвилин, кава скоро буде. А поки я розповім все, що ти пропустив. Будь готовий до історії у всіх брудних подробицях. Я люблю безглузді розповіді, а ця потягне на цілий комедійний епізод.

Кірбі знову тре потилицю, відчайдушно проклинаючи себе в думках.

— Ти цілував мене, і в той момент усе було доволі непогано, — каже вона, і на її обличчі з'являється грайлива усмішка. — Я не знаю, як у тій темряві ти вгледів плед, але ти схопив його і раптом потягнув мене на вулицю.

— Навіщо?

— Сказав, там абсолютно приголомшливі зірки, і ми повинні на них подивитися разом. Що твій батько був астрофізиком і ти можеш впізнати будь-яке сузір'я. І що, можливо, ми навіть побачимо всесвітньо відомий корабель. Що за корабель — ти так і не відповів. Я тільки сподівалася, що ти не почнеш розповідати про прибульців.

— І як, не почав? — з острахом питає Кірбі.

Ембер лиш всміхається. Кавомашина завмирає, і вона відволікається від оповіді, щоб акуратно дістати чашку, і поставити її на стіл перед Кірбі. Ця пауза в їх розмові йому була вкрай необхідна, бо здається, він почервонів.

Він робить ковток і заплющує очі. Пульс калатає у скронях, як очманілий, але кава має допомогти йому хоч трохи прокинутися і пережити шлях додому.

— То що, я справді показував тобі зірки? — невпевнено питає він.

— І так, — каже вона, повільно відпиваючи зі своєї чашки. — І ні. Знати б тільки, як пояснити все батькові...

Кірбі вичікувально дивиться на неї, в бажанні отримати більш виразні пояснення.

— Ембер, кажи як є. Мені потрібно розуміти, що сталося.

Вона важко зітхає.

— Ти був таким натхненним, коли розстеляв для нас плед і теревенів про зірки. Хвалився, що можеш розповідати про такі речі годинами… аж раптом тобі впав  в око татків садовий трактор.

На цьому моменті Кірбі відзначає її сумну інтонацію, і всередині зароджується недобре передчуття.

— Незважаючи на всі мої благання припинити, ти, чорт тебе забирай, завів його і розбудив сусідів! — Обурено продовжує Ембер. — Вони погрожували викликати поліцію, а ти ніс якусь маячню про надзвукову швидкість і що тебе не спіймають. Загалом, — підсумовує вона, жестом ніби відрізаючи сказане раніше, — усе це тривало, доки ти не втопив той трактор у моєму басейні.

— Що? — тупо запитує Кірбі, нервово ковтаючи слину.

— Ти сказав, що тобі жарко, — і зняв сорочку. А потім почав намотувати кола навколо дерева, — каже вона, крутячи пальцем в повітрі. — Тебе, мабуть, заколисало, бо спочатку ти впав на землю, а потім тебе знудило.

Він прикушує губу, подумки радіючи, що дізнався цю деталь до того, як Ембер про неї згадала.

— Некерований трактор поїхав у напрямку до басейну, ну... і ... пірнув на дно.

Кірбі виглядає абсолютно розбитим. Він намагається вибудувати хоч якийсь пристойний план дій.

— Ем… Я оплачу всі витрати і куплю новий.

— Я в цьому не сумніваюся, — хмикає вона. — Тобі пощастило, що він зовсім невеликий, і тато використовував його просто, щоб кататися по задньому подвір’ї.

— Чорт, мені так соромно.

— Це непогано. Я поговорила із сусідами і пояснила, що в тебе деякі проблеми вдома, от ти й напився.

Хотілося б запитати себе: і в чому вона не має рації?

— Вони трохи пообурювалися, але пішли. — Ембер раптом прикушує губу. — Насправді, ти був навіть милим, — усміхається вона. — Сказав, що моє ім'я означає скам'янілу смолу, яка вважалася священним каменем, і що греки називали її золотим сонцем.

Кірбі закриває обличчя долонею, поки у вухах набатом лунає нескінченна лайка на власну адресу. Йому не слід було стільки пити вчора, він зірвався. Але їй, здається, подобається катувати його.

— А потім ти казав, що я й сама як сонце — тепла, — каже вона так, немов випробовує його терпіння, — і солодка на смак.

Кірбі завмирає, дивлячись на дівчину з вимушеною посмішкою.

— Я не планував псувати тобі вечір. Напевно, варто було залишитися вдома, — каже він, згоряючи від сорому і відводить погляд, дивлячись кудись убік. — Але я не залишився і тепер шкодую про те, що сталося. Вибач…

— Про все? — з усмішкою запитує Ембер.

У її голосі наче звучить певна напруга, і Кірбі тлумачить це на свій лад. Він ніби хоче відповісти щось, але його погляд хапається за чашку, як за рятівне коло. Одним ковтком він допиває каву до дна і підводиться.

— Що ж, дякую за каву, Ембер. І вибач ще раз, — незграбно кидає він і відставляє чашку. Він тягнеться за телефоном, щоб викликати таксі. На мить здається, що дівчина хоче йому щось сказати, але момент губиться, і вона лиш киває.

Коли таксі під'їжджає, він чує її оклик. Обернувшись, ловить на собі її задумливий погляд.

— Те, що ти говорив учора, — мені справді сподобалося. Це було... чимось справжнім.

Кірбі дивиться на неї з хвилину, а потім ніяково всміхається і махає рукою:

— Я ще зможу тебе здивувати чимось справжнім. Наприклад, новим садовим трактором.

Ембер усміхається, уважно стежачи за тим, як він сідає в машину.

Влаштовуючись на задньому сидінні, він спостерігає за нею, незвично задумливою і мовчазною, і подумки розпинає себе за те, як епічно він наламав дров. Найгірше, що від учорашнього тепла її дотиків і присутності, яка вирувала в ньому живим вогнем, не залишилося й сліду.

Вона сказала «Це було чимось справжнім». А він подумки додав: «Вчора». Сьогодні вчорашнє не здавалося правильним. Навпаки, виглядало так, ніби він кинувся у вир стрімголов від відчаю, а не тому, що справді цього хотів.

«Я люблю отримувати задоволення» — так вона сказала. Що ж, Кірбі Калаган — ідеальний спонсор вашої ангедонії та утопленої газонокосарки.

Йому соромно. Не тому, що він зробив щось аж таке жахливе (хоча втопити трактор — не найкраща витівка в його житті). А тому, що усвідомив: він досі не перетравив свого минулого.

Він пішов показувати їй зірки тільки тому, що продовжував сумувати за батьком. А газонокосарка… Чорт, навіть подумати смішно.

Стригти газон навчив його дід, і згодом це стало його постійним обов'язком. Не те щоб косити траву було великою наукою, скоріше навпаки.

«— У цій справі головне — послідовність, — змовницьки прошепотів тоді дід. — Є такі люди — йоги, любителі східної філософії.

— Ти про карате? — перебив його Кірбі, насупившись.

— Ні, — невдоволено поморщився дід. — Хоча може й так, не має значення. — Він скривився, думаючи, як пояснити простіше. — У них є особливий спосіб відгородитися від навколишнього світу. Як би так... Ось! — раптом просяяв він. — У тебе буває, що думок стає так багато, ніби твоя голова от-от здетонує, як динаміт? — запитав він і, побачивши кивок онука, задоволено хмикнув. — Так от, йоги можуть зусиллям волі вимкнути всю цю какофонію. Вони називають це медитацією. Їм потрібне тихе місце щоб зосередитись і спеціальне дихання. А особисто мені допомагає стрижка газону. Хочеш, навчу?»

І навчив. Тому Кірбі й полюбив це заняття. Щоправда, без жодного «очищення розуму». Навпаки, він усвідомив, що немає кращого часу для занурення у світ власних роздумів. Допоки подвір'я не перетворювалося на ідеальний кадр із фільму «Плезантвіль», де за білим парканчиком на тлі милого будиночка чорно-біла сім'я в напрасованому одязі привітно махала глядачам.

Цей свіжий запах, і пронизливий спів птахів, і мрії, яким він віддавався в такі моменти, — усе це просочило його серце практично трансцендентним відчуттям прекрасного. Здавалося, щоразу, як трава на місцевих пагорбах насичувалася дощем, набираючись кольору, наче крапля води акварельною фарбою, і перетворювалася на шовковистий смарагдовий килим, її свіжість, мов гак, чіпляла його під ребра і викидала кудись далеко, на берег його дитинства. Мрійливого і яскравого, наповненого гарячим сонцем і далекими синіми зорями. Теплими ночами, камфорним запахом платанів та евкаліптів. А ще — пульсуючим передчуттям див, які наповнюють світ, варто лиш сонячному диску розвіяти досвітні сутінки.

Як же давно це було.

Коли дорослішаєш, світ змінюється. Навіть не так. Він змінюється, коли пізнаєш неминучий біль, горе і втрати, які нічим не заповнити. Тоді всі ті неймовірні почуття, народжені унікальним дитячим баченням,   притупляються. Як дзвінкий стукіт підборів стає глухим, гублячись у м'якому килимовому ворсі.

Так із його життя пішла мати, забравши з собою той теплий спокій, з яким невіддільно асоціювався рідний дім. Потім дід — його справжній друг, міцне плече. Кірбі морщиться. Про батька думати зовсім не хотілося.

Крізь власні роздуми він почув ноти популярної пісні на радіо. Весела танцювальна мелодія для людей, у яких усе гаразд. Здається, вона лише посилила його гіркоту.

Ось до чого він докотився.

Сидить у таксі й згадує мертвих, хоча вчора вперше за довгий час почувався живим. Хочеться запитати: «Ну що, зневажаєш мене?» — подумки згадавши старе зморшкувате обличчя. «Вважаєш, твій онук виріс повним кретином?» І вперше з дня похорону Кірбі до болю хочеться обійняти старого і виплакатися йому в жилетку.

Після смерті діда батько ніби став його головною опорою. Звісно, їм було непросто знайти спільну мову. Напевно, саме через те, що вони були такі схожі. Але втративши батька, він відчув абсолютну самотність. Коли розумієш, що всі близькі й дорогі люди — залишили тебе. А інші, здатні його зрозуміти, ніби разом зникли з усіх континентів земної кулі.

Хворобливе спустошення раптом різануло свідомість безжальною ясністю, повертаючи Кірбі до реальності.

Довгий іржавий міст тягнеться вдалину, відокремлюючи автомобіль від бурхливої затоки, що вирує внизу, б'ючись об скелі й облизуючи піщане узбережжя. 

Дивний вакуум своїми довгими щупальцями стискає його груди в задушливому спазмі. Подібно до восьминога, він випускає хмару чорнильного пилу, що затьмарює світ. Так, що Кірбі раптом гостро відчуває, ніби іскра його життя ось-ось згасне.

Здається, прямо зараз останні піщинки його земних днів обсиплються вниз, і чиясь рука змахне їх зі скрижалів часу, як надокучливий пил.

Жах охоплює його, а серце миттю набирає граничну швидкість, б'ючи по ребрах так, немов намагається пробити дірку і вискочити назовні. Його пробиває озноб. Він заплющує очі, роблячи повільний вдих на чотири рахунки, але почуття невідворотності долає його, поглинає повністю, паралізуючі тривогою.

Він прикушує губу, прислухаючись до хворобливих і дряпаючих відчуттів. Йому потрібно прийти до тями. Він з усіх сил намагається зосередитися на пісні, що грає в машині. Розібрати, що там за музичні інструменти. І — нічого. Саме лише дзижчання електронних звуків, схоже на музику гурту Daft Punk.

Він ніби намагається вхопитися за слизькі скельні виступи, але раз у раз зривається вниз, від чого паніка тільки наростає.

Тоді він торкається теплої шорсткої поверхні сидіння, гладкого прохолодного пластику дверної ручки. Концентрується на тому, як відгукується кожен дотик подушечок його пальців. Перше полегшення приходить із дотиком до м'якої футболки з виступаючими бавовняними волокнами.

Це допомагає. Він ковзає тканиною вгору і вниз, нервово ковтаючи в'язку слину. Дихання потроху вирівнюється. Він прикриває повіки, відчуваючи, як пульс стає більш розміреним.

Варто було б зрадіти. Чергова панічна атака майже відступила. Але морально стає тільки гірше. Кірбі раптом усвідомлює, як же відчайдушно йому хочеться звільнитися від цього безглуздого неконтрольованого страху загинути будь-якої миті. Від вічної метушні й нездатності «жити простіше», про яку всі тільки й торочать. Від самотності, що виїдає дірку в грудях, і неможливості знайти ту справжню близькість з іншими, якої б йому так хотілося. А головне — від нескінченних спроб грати в «нормальне життя», щоразу долаючи черговий зрив.

У цю мить здається, що він більше не витримає. Ніби ось це — його межа. Огидний стан повільно послаблює клятий зашморг на шиї, але скільки чекати, поки він повернеться знову, щоб забрати його остаточно?

Ні. З нього, мабуть, досить. Він вирішить це питання. Розбереться. Зможе.

Але... 

Що, як ні?

За вікном пролітають помаранчеві мостові підвіси, зливаючись в одну суцільну руду смугу. Серце ритмічно б'ється об ребра, а погляд буравить блискучі темні завитки волосся водія на передньому сидінні.

Саме зараз Кірбі усвідомлює, що рішення, здається, вже знайдено. Він витирає холодний піт із чола і розслабляє скуті напругою плечі. 

Він розуміє: якщо йому не вдасться знайти іншого рішення — тоді він покінчить із цим прямо тут. Просто зістрибне з цього клятого мосту.

 

***

 

— Привіт, хлопче. Як спалося? 

Кірбі хмуриться і тремтить від холоду, кутаючись у куртку. 

— Я тут подумав про те, про се. Джуді, знаєш, розповіла мені про твого батька. Так от, — він робить паузу, збираючись із думками, — мені шкода. 

Кірбі переводить сонний погляд на свого ката і киває, приймаючи його нікчемні співчуття. 

Мейсон нахиляється, щоб розв'язати його щиколотки і стягнути мотузку, простягнуту між руками і ногами. Але одразу ж перевіряє, чи міцно зв'язані зап'ястя, ні на мить не даючи змоги відчути навіть примарний присмак свободи.

— Розумієш, синку, у цьому і є цінність. Сьогодні моя дружина приготувала для тебе чудовий сніданок. Вона погано спала, думаю, можеш собі уявити. Встала удосвіта, щоб посмажити яєчню з беконом і тости. Щоправда, про апельсиновий сік замість неї подбали хлопці з Оушен Спрей, ти вже вибач, — каже Мейсон, не приховуючи широкої посмішки на м'ясистих губах. — Та й каву зварила машинка, що вже поробиш. Моя дружина не всесильна, хоча часто мені здається інакше.

Кірбі слухає його, задумливо вдивляючись в обличчя, до якого вже встиг звикнути, і маятник адреналіну розгойдується щосили, розганяючи кров по тілу.

— Якщо ти забув, то в нас із тобою домовленість, — підморгує Мейсон, дістаючи з кишені патрони. — Нам тут треба дещо закінчити, хлопче. Тож будь твоя ласка, зроби все як годиться, — каже він і підтягує до себе гвинтівку.

Кірбі ніби б'ють під дих, але дещо залишається.

Надія. Інколи вона — найгірша з подруг. Наприклад, коли ти опиняєшся зв'язаним у чужому будинку, а перед твоїм носом маячить рушниця. Але ця хитра сука завжди залишається поруч. Навіть коли твій біговий тунель звужується до фінішної прямої.