Капітан за кермом

Коли пісня закінчується, вони з Мейсоном їдуть у тиші. Кожен думає про своє.

— У дитинстві я був неабияким мрійником, — каже водій і пильно дивиться на Кірбі через дзеркало. — Хотів мати корабель і стати піратом. Підняти вітрила й вирушити за скарбами. А як у тебе з мріями, га, Кірбі?

Почувши своє ім'я, хлопець здригається і виринає з океану думок, наче заблукалий батискаф. Кілька довгих хвилин мовчить, зважуючи, чи варто відповідати. Напевно, Мейсону здається, що він просто тягне час. Тоді він не такий уже й далекий від істини.

— І що вийшло з вашої мрії?

Водій свердлить його поглядом, покусуючи губу. Він явно не очікував зустрічного питання.

— Вийшов продавець матраців.

Звучить напрочуд спокійно. Кірбі очікував більше гіркоти, тому лиш осудливо хмикає, похитуючи головою, і знову повертається до вікна. За прошарком скла миготить дорожній пил, а свіжий нічний вітер пригинає до землі довгі стебла трави.

У машині холодно, але його, здається, чимось укутали, тому прохолода лише не дає заснути. Така турбота з боку викрадача навіть дивує.

— Я зрозумів, — каже Мейсон, усміхаючись темній трасі. — Ти один із цих... «Ти — це те, що ти робиш». Такі, як ти, зазвичай мають на увазі роботу. Моє улюблене, — він змовницьки підморгує відображенню Кірбі. — Так, я продаю матраци, — видихає він тоном людини, що змирилася з очевидним. — Пружинні. Безпружинні. З м'якого латексу… Та я просто король матраців! — вигукує Мейсон, явно задоволений собою. — У мене є люди, за яких я відповідаю, товар, на який є попит, і це приносить достатньо грошей, щоб балансувати між роботою і домом. Скажімо так: на життя вистачає.

І тут Мейсон поцілив у саме око. Кірбі справді один із них. Той, хто в першому рядку опитувальника «Про себе» писатиме: учень, студент, розробник програмного забезпечення. Окей, а як тоді, на думку цього дивака за кермом, треба судити про людей?

Ось Ленні — любить розмальовувати нігті. Хобі для нього, напевно, теж нічого не визначає. Добре, Ембер — дівчина з гарною посмішкою. Або Райан — хлопець, у якого в молодшій школі  була дірява шкарпетка. Що ж тоді має визначати людину?

— Чи говорить жорсткий зразок матраца, який я тицяю черговому клієнту, про те, що я нічого не досяг у світі великого успіху й тепер скнію тут? — веде далі Мейсон, не чекаючи відповіді.

Кірбі вдивляється в дзеркало заднього виду, стежить, як рухаються м'язи на обличчі водія, і йому починає здаватися, що Мейсон несправжній.

— Чи показують чеки задоволених покупців, наскільки я щасливий і які мої пріоритети?

«Маріонетка, — думає Кірбі. — Лялька, яка ніяк не може стулити пельку й перебуває в постійному механічному русі».

— Але ви точно не пірат, — хмикає він, зустрічаючись із глузливим поглядом у дзеркалі.

— Тільки якщо ти не знаєш піратського кодексу.

Звучить самовдоволено.

— Що? — пирхає Кірбі. — Що за маячня, який ще кодекс? — він нервово сміється, косячи очима на свої зв’язані руки. У цю мить він думає: що, як усе це — результат невдалого падіння на тренуванні? Безглуздий сон? Чи справжнє пекло, у якому він опинився, коли зламав собі шию? Або ж мультивсесвіт, де таксисти зв’язують пасажирів заради безпеки? Реальність не може бути настільки неадекватною, правда ж?

— Ти взагалі чув про піратський кодекс? — уточнює Мейсон.

Кірбі лише обурено відкриває і закриває рота, немов риба, викинута на берег.

— Хіба це не вигадка?

До чого абсурдною стає їхня бесіда.

— А навіть якщо й так? — приголомшує його Мейсон. — По суті, не важливо, як ти живеш, і що, або хто диктує для тебе правила: піратський кодекс, Біблія, Ошо чи навіжений шаман, який обіцяє пізнання себе через гриби. Щойно з'являються правила — ти отримуєш благословення небес, і Господь відпускає тобі всі гріхи гуртом.

— Що? — тупо запитує Кірбі, намагаючись вирівняти дихання.

 Мейсон видає набір незрозумілих звуків, а потім витягує з пачки сигарету.

— Правила все спрощують, хлопче. Згадай дитинство: найімовірніше, тобі забороняли їсти землю, брати батьківські речі без дозволу й розгулювати містом у чому мати народила. Плюс двійко-трійко обов’язків на кшталт уроків чи стрижки газону. Загалом, не знаю, що в тебе за життя, але впевнений: воно було простим і зрозумілим. — Обличчя Мейсона на мить спалахує у помаранчевому відблиску запальнички.

Їдкий дим наповнює салон, і Кірбі починає трохи нудити.

— Час минав, — веде далі Мейсон. — Ти виріс, але ніхто не каже тобі: «Кірбі, стрибати з мосту — до біса погана витівка». — Він бачить, як хлопець на задньому сидінні впивається в нього поглядом, сповненим безсилої люті, наче загнаний звір. — Але якби в тебе було правило, якась настанова на кшталт біблійних заповідей, ти б і сам чудово розумів: такий фінал — не надто гарний і праведний. Краще померти в муках на старості років. Інакше не бачити тобі раю.

— Або пекла, — посміхається Кірбі.

— Або пекла, — погоджується Мейсон. — Треба думати, сьогодні ти потрапив у чистилище, і тільки Богу відомо, де врешті опиниться твоя душа. — Його широка посмішка розтягує м’ясисті губи, і це виглядає настільки зловісно, що адреналін знову закипає в жилах Кірбі. Він робить уявну позначку: у своїх здогадках про чистилище він, схоже, мав рацію.

— Що ви збираєтеся зі мною робити?

Насправді Кірбі не певен, чи хоче знати відповідь. Голос зрадливо тремтить, видаючи жах, що поглинає його з головою.

— А що я, по-твоєму, збираюся з тобою зробити? — питанням на питання відповідає Мейсон. — Думаєш, я врятував тебе, щоб що?

Ах, все ж його врятували. Рятівник Мейсон.

Кірбі гнівно видихає ніздрями, одразу ж втягуючи нову порцію сигаретного диму.

— Думаю, ви божевільний. Хто ще буде зв'язувати людину по руках і ногах і везти її до себе додому?

Мейсон трактує його слова на свій лад, хмикає і робить довгу затяжку.

— Боюся, що так. Я цілковитий псих, але відкрию тобі секрет, — каже він, примружившись. — Божевільні всіх розумніші. Щоправда, це не відповідає на твоє питання, еге ж? — Каже він, скептично зиркаючи у дзеркало. — Тож повернемося до правил. — Попіл від сигарети летить у відчинене вікно, проноситься повз Кірбі й розсіюється в темряві. — Піратський кодекс говорить: кожен пірат має право на голос, і це гарантує, що його почують. Для мене це означає: поважай думку інших, але не забувай свою власну, — задумливо випускаючи кільця диму, повчає святий рятівник.

— Тобто, якщо зараз я проголосую за те, щоб вибратися звідси, ви мене відпустите?

— Я гадав, ти розумніший, — зітхає Мейсон, підносячи сигарету до рота. — Адже в цій машині нас двоє, і я голосую проти. У підсумку нам довелося б влаштувати дуель, але ти тут полонений, а я капітан. За таких умов твій голос не враховується. — Закінчує, допалюючи сигарету до фільтра.

Кірбі мружиться від диму, почуваючись повним дурнем.

— Так от, — веде далі Мейсон, — кожен пірат має право на справедливу винагороду, пропорційну його внеску. Для моїх дітей тут усе просто: старайся — і отримаєш по заслугах. Раніше я міг відкупитися шоколадними цукерками з «Сі», але зараз апетити зростають, — хмикає він. — Для мене це означає, що я маю знати ціну грошам і розуміти, скільки зусиль треба докласти, щоб забезпечити себе й родину. Тому що їхнє щастя, Кірбі, — моя пряма винагорода. У тебе є робота? — запитує він, викидаючи недопалок у вікно.

— Так, — відповідає хлопець, відчуваючи мимовільну заздрість. На тлі цієї розмови його власне життя виринає зі спогадів, як далекий острів із морського туману.

— Чим займаєшся? — буденно цікавиться Мейсон.

Кірбі втуплюється поглядом у зв’язані товстою мотузкою руки. На мить Мейсону здається, ніби його попутник подумки вже вистрибнув за борт, прямо в пащі акулам.

— Розробляю комп'ютерні програми, — неохоче бурмоче він.

Мейсон хитає головою:

— То ти один із тих, через кого тутешні ціни зростають, як лісова пожежа?

Кірбі на секунду заплющує очі.

— Це не так працює, — втомлено відказує він. — До того ж, коли я захотів займатися програмуванням, усе виглядало інакше. — Він підтискає губи. Здається, що в якийсь момент світ несправедливо зійшов із рейок і, мов скажений потяг, зірвався у прірву, так і не давши детективу-пасажиру розгадати, хто ж убивця.

— І чим же це було? — допитується Мейсон. Колеса шурхотять по трасі, і машина мчить уперед. Іграшковий собака на передній панелі ритмічно хитає головою. Тиша накриває салон, мов величезна хвиля, що відносить далеко за межі реальності, але Кірбі не бентежить ця пауза.

Він згадує, як годинами стирав пальці об джойстик, проходячи складні рівні. Як тиснув усі кнопки підряд, виграючи битву з босом. Як уперше дізнався, що ігри можна створювати самому. Що кожен рівень — це складний, ретельно опрацьований сценарій. А потім у нього з'явився перший комп'ютер, і він досі пам'ятає ту сверблячу цікавість, з якою він досліджував його можливості.

Йому здавалося, що ця штука на столі здатна прискорити час, що майбутнє з фантастичних фільмів настане вже завтра. Що ера роботів і штучного інтелекту невблаганно насувається, і не за горами час, коли кожен зможе перенести свій розум в електронну машину і стати по-справжньому безсмертним.

А потім він почав програмувати. І хоч оптимізму щодо майбутнього помітно поменшало, це заняття стало його віддушиною. Можливо, єдиною. Він, нарешті, зміг викинути настирливі думки і почуття, з якими так важко було уживатися, і знайшов середовище, де міг вдосконалюватися нескінченно — принаймні так здавалося кілька років тому.

— Мрією, — відповідає він і відвертається до вікна. Бо для нього це справді було мрією. Навіть робота в корпорації, про яку він колись боявся й подумати. Але потім галузь стала зростати, змінюватися і втратила колишній шарм. Хоч Кірбі й досі любив свою справу.

— Виходить, тобі пощастило більше, — задумливо каже Мейсон. — Торгівля матрацами — справді не піратський корабель. А в тебе все збіглося. Не зрозумію тільки, якого біса ти вирішив сиганути з мосту. Може, поділишся? — він морщить лоба, ніби сам не вірить в успіх цього питання.

— Раз я в полоні, то маю право зберігати мовчання, — відрізає Кірбі, занурений у свої роздуми.

— І не посперечаєшся, — хмикає Мейсон, миттєво перемикаючись. — Ще одне з правил піратського кодексу звучить так: кожен пірат знає, що не слід звинувачувати у своїй помилці інших. За кожен промах буде справедлива покара.

— І як це працює у вас? — запитує Кірбі.

Мейсон замовкає. Ни мить його очі ніби гаснуть, скляніють, втрачаючи живий вогник. Він сидить, скутий незрозумілою напругою.

Машина підстрибує на вибоїні, і плечі водія здригаються. Загублений, важкий погляд знаходить у відображенні дзеркала Кірбі, що завмер на задньому сидінні.

— Як камінь на моїй шиї, — глухо каже він. — І він буде там, доки я не відпокутую свою провину.

Це звучить так, наче їхній корабель кидає об рифи. Дошки розлітаються, не витримавши зіткнення, і вода — вируюча і піниста, заповнює трюм, тягнучи судно на дно. Та ось Мейсон відкашлюється, і туман, у якому він блукав, розсіюється. Кірбі знову чує його самовпевнений голос, щоправда, тепер якийсь приглушений, ніби прибитий пилом:

— Загалом, Кірбі, думаю, ти зрозумів, що ніякий я не Вовк із Волл-трясця-його-матері-Стріт. Ті, хто скажуть це, не відкриють мені великої таємниці. Але я й не хотів ним бути.

— Так, ви хотіли бути піратом.

— І я пірат, чорт забирай! — гарчить Мейсон, втискаючи педаль газу в підлогу. Машина починає вихляти нічним шосе. Хлопцю на задньому сидінні стає млосно.

— Йо-хо-хо! Свистати всіх нагору! — реве Мейсон, перемикаючи передачу. Машину кидає вліво. — Юнго, не тремти! — кричить він, розвертаючись усім тілом назад. — Цей шторм — справа легка, зараз приберемо вітрила!

Кірбі блідне і впивається пальцями в оббивку сидіння.

— Дивись на дорогу! — волає він. — Дивись на кляту дорогу, чорт тебе забирай!

Мейсон знехотя відвертається, з презирливою посмішкою скидаючи швидкість.

— Усе ще вважаєш, що я не пірат? — запитує він.

У відповідь із заднього сидіння лунає лише нерозбірлива лайка. Певне, Кірбі послав Мейсона під три чорти, і губи водія, врешті, розтягуються в задоволеній усмішці.