Гірка правда

У день похорону кладовище заливає дощем. Лаковану труну урочисто опускають в могилу під акомпанемент важких зітхань, гірких сліз і дитячих питань — наївних, недоречних і від того ще більш щемких. Під розсипом чорних парасольок гості зніяковіло переглядаються, ховаючи посмішки, викликані дитячим лепетом.

Кірбі мимоволі замислювався про нескінченний цикл народження і смерті, занурюючись у сутінки власних страхів. Лише рідкісний промінь надії пробиває цей серпанок відлунням дитячого бурмотіння, зігріваючи, хай і на мить.

Складно порахувати скільки людей прибуло, щоб вшанувати пам'ять його діда. Він мимоволі дивується, як старий примудрився прожити настільки яскраве життя? Але щойно земля приховує дерев'яний ящик від світу живих, довколишня метушня втрачає для нього будь-який сенс.

День минув як у тумані: натовп, сльози, нескінченні співчуття… Все це відбивається пульсуючим болем у скронях. Ввечері знайомий з дитинства дім зустрічає запахом сандалу, і нудотною квітковою солодкістю, від якої Кірбі стає гірко.

Усе тут завмерло в часі: меблі, диванні подушки, статуетка гольфіста без ключки, що замахнулася на томик віршів Ешбері за склом шафи. Здається, бронзовий уламок от-от проткне палітурку. Навіть аромат, що роками просочує стіни, відколи дід захопився йогою та східною мудрістю, лишився незмінним. Тільки старого з його рідкісним бурчанням і незгасною силою духу тут більше нема. Гнітюча тиша тисне на плечі.

Вони з батьком вирішили заночувати в будинку, щоб на вихідних розібрати речі. Може, влаштувати розпродаж, якщо стане духу… Міркуючи про це Кірбі йде до спальні, але, помітивши світло у вітальні, вирішує скласти батькові компанію.

Він знайшов його в кріслі біля каміна. У руці — келих, а поруч, на полірованому столику, — ледь почата пляшка віскі. Відблиски камінного полум'я танцюють у гранованому склі, перетворюючи напій на рідке полум’я.

Батько, певне, не почув його кроків. Глибоко занурений у роздуми, він невідривно вдивлявся в танок вогняних язиків, що лизали цегляну кладку.  Кірбі застиг, вражений дивним відкриттям: у його присутності батько ніколи не пив нічого міцнішого за лагер. Навіть пиво він дозволяв собі вкрай рідко, переважно з колегами.

Власне, нічого дивного, люди по різному втамовують горе, але ця деталь змусила Кірбі вдивитися в знайомі риси уважніше.

Батько не був старим. Його все ще можна було назвати красивим, хоча Кірбі ніколи про це не думав. Якби хтось знімав фільм про загадкового вченого, він ідеально підійшов би на роль: трохи нижчий за діда, але статний, із темним волоссям, у якому сріблиться сивина. «Шляхетно сріблиться» — виправляє себе Кірбі, і раптом помічає тонку зморшку, що залягла в нього між брів. Вона відрізнялась від тієї, що лякала його в дитинстві, коли батьки сперечалися один з одним, ця була іншою. Така виникає, коли стикаєшся з чимось, що пояснити тобі не під силу, і що набагато більше за твої звичні проблеми. З тим, що не можеш осягнути, бо ти всього лиш людина.

У прямокутних окулярах без оправи танцювали помаранчеві відблиски. Хотілося підійти, торкнутися теплого плеча, відчути щільну тканину сорочки. Переконатися, що він живий, що Кірбі не залишився сам на цілій планеті.

— Ще не йдеш спати? — наважується запитати він, але звучить якось глухо. Так, наче Кірбі й сам не підозрював, що питання вислизне з рота.

Коротка відповідь ледь торкається слуху, і болісно тягне струну, що особливо жалісно й самотньо дзвенить у тиші кімнати.

Плечі мимоволі здригаються раз чи два. Щоки палахкотять жаром, та Кірбі не відводить погляду, продовжуючи мовчки дивитися на батька.

— Не хочеш... поговорити? — він знову почувається маленьким хлопчиком, що втік із темної кімнати, рятуючись від монстрів з-під ліжка. Неважливо, що до випуску з університету лише рік, а омріяне стажування вже в кишені. Зараз йому п’ять, і нема нікого, хто міг би захистити його від шокуючої самотності поряд із найближчою людиною.

Погляд батька оживає, ковзає по сину. Його брови різко сходяться на переніссі, з губ зривається роздратоване зітхання. Він лиш відвертається до вогню, так рвучко, наче перечепився поглядом об невидиму перешкоду.

Це б’є дзвінким ляпасом. Батько здається справжнім скнарою — йому шкода навіть кількох простих слів. Всередині все стискається від фантомного болю: він почувається наче пес, що чекав на ласку, а отримав чоботом під ребра.

— Я любив діда, — випалює Кірбі й несподівано для себе падає в крісло навпроти. — А ти?

Погляд із викликом впивається в батькове обличчя.

— Звичайно, — відповідає той, звично насупившись. — Я теж його любив.

— Мені шкода, що його більше немає, — каже Кірбі й дивиться на батька вичікувально довго. Роззявлена паща каміну весело тріщить дровами. Вогонь наче насміхається над спробами розпалити цю розмову.

— Що поробиш, — задумливо зітхає батько. — Усі ми лише космічний пил. — Каже, і одним ковтком перекидає в себе келих.

Кірбі сопе. Свердлить поглядом обвуглене поліно. Хотів би піти, але кляті ноги наче приросли до підлоги. М’язи тремтять від напруги. Він пообіцяв собі мовчати, не чіпати цієї теми. Не вимагати в батька щирості. Але лють клекотить в горлі, розриває легені. Хочеться кричати, схопити батька за барки і витрусити душу. Хай клятий Піноккіо не прикидається пустою колодою та розповість все, про що роками замовчував.

— Тобі ніби плювати, — не витримує він. Бліде обличчя вкривається червоними плямами, немов маки розквітають на чистій канві його шкіри. Пальці рвучко розстібають верхній ґудзик сорочки, і воріт розходиться, оголюючи ключицю. Прохолода ледве торкається шкіри, але здається, дихати стає простіше.

Кірбі хапає пляшку і робить великий ковток. Різко втягує кисень, а потім лається, з дзвоном гупаючи склом об стіл. Темні пасма спадають на лоб, приховуючи відблискуючі вологою очі.

— І що, чорт забирай, це було? — батько прошиває його втомленим поглядом.

— Що бачив, — огризається Кірбі, витираючи рот білим манжетом. Мигцем кинута на нього гидлива гримаса викликає посмішку. Він сам ніби відображення цієї відрази, бо здається, він схоже підтискає губи. — Спочатку мама, тепер дід. Тобі байдуже, навіть якщо у всесвіті не залишиться нікого, окрім твоїх клятих зірок. Для тебе все навколо — лише пил! — І вогняні озера в його очах зриваються вниз, відбиваючи спалахи камінного полум’я.

Батько ціпеніє. Стягує окуляри, і часто кліпає, втомлено прикриває повіки. Дихання стає надто частим.

— Ти не розумієш, про що говориш, — відповідає він крізь зуби.

Здається, варто відкрити рота, і Кірбі здується, немов повітряна кулька. Бо окрім люті, що вийде з тіла, в ньому, наче, більше нічого немає.

— Йди до себе і проспись. Вранці поговоримо, — батько ніби й сам ледь стримується.

Кірбі підхоплюється з крісла, зриваючись на крик:

— Іди до біса! — Як ти міг сьогодні стояти там, приймати співчуття, і навіть не виголосити кляту промову! — здається, ці слова сиділи в ньому так глибоко, що потягнули за собою все його нутро. І вони поцілили куди треба. Пройшлися по старих батькових шрамах, розпорюючи стібок за стібком, Кірбі це бачить.

— Кого там тільки не було! — запально продовжує, не соромлячись сліз. — Його учні, суперники, друзі, жінки, які досі в нього закохані, навіть клятий морозивник! Але ти не вимовив жодного слова. Жодного! — знесилено видихає. — Я тебе не розумію. Зовсім.

Батько блідне, наче його знекровили. Шкіра натягується на кісточках кулаків, що мимоволі стискаються. На худих щоках з легкою темною щетиною грають жовна.

Кірбі думає, зараз він ударить його. І навіть десь цього бажає.

— Сядь, — різкий голос змушує здригнутися. Незрозуміло, що гірше: ляпас, якого не сталося, чи довге мовчазне очікування, що тягнеться слідом. Батько погладжує черепахову дужку, стягуючи окуляри з носа, і акуратно складає їх поруч із пляшкою. Стискає перенісся.

— Будь ласка, присядь, Кірбі, — додає уже м'якше.

Зміна тону, чомусь, діє сильніше за крик. Розхитує рішучість боротися. Кірбі падає у крісло, розгублений, і тупо дивиться на втомлену і змарнілу людину навпроти.

Плеснувши собі в келих, батько простягає пляшку синові.

— Пий.

Кірбі довго свердлить його поглядом, перш ніж зробити ковток. Рідина, схожа на бензин, обпікає нутрощі, хвилею жару розганяючи кров. Запах нагадує різке й маслянисте пальне, на смак доволі гидотно.

Батько відставляє склянку, втомлено прикриваючи очі. Розтирає лоба широкими долонями, заривається у волосся, через що воно так і застигає кучерями, а потім дивиться на свої зчеплені пальці. Мовчання затягується, стає в'язким, поки хрипкий голос не розриває тишу:

— Ти знав діда краще, ніж я батька. — Він гірко всміхається, робить ковток і відставляє склянку. — І говорити на його похороні мені було... нічого. — Помітивши, що син набирає повітря для заперечень, він жестом просить почекати з цим.

— Якщо справді хочеш зрозуміти — не перебивай. Він був хорошим. У ті рідкісні дні, коли ми бачилися. Але він жив спортом, а не сім'єю, Кірбі. Медалі, призи, тренування… вдома я його майже не бачив. — Каже він, і дивиться у вогонь.

Кірбі насилу втамовує власне обурення. Невже цього достатньо, щоб не вшанувати пам'ять, промовчати на похороні?

— А потім... Ти ж знаєш, що сталося перед появою того способу стрибати через жердину? Фосбері Флоп — гадаю, ти чув про це мільйон разів. Він травмував спину.

Кірбі кивнув.

— Десь тоді почалося наше з мамою персональне пекло.

Навіть дихання завмирає, бо здається, батько ніяк не наважиться розповісти історію, котрої Кірбі ще не чув. Він готовий піддати сумніву будь-які батькові слова, але дрібне тремтіння татових пальців і мертвотна блідість переконують краще за все.

— Він довго відновлювався. Фізично — швидше, ніж морально. Реабілітація проходила успішно, поки йому не вручили милиці. Для нього це було приниженням. — Батько замовк, ніби зважуючи, чи варто продовжувати. — І він запив. Чорт забирай, спочатку банка пива за обідом, потім кілька. Віскі на ніч, — каже він і крутить келих, спостерігаючи за тремтячими відблисками полум'я на тонких гранях. Голос сипне. — Вже скоро «плесни трохи» змінилося на «не скупися». Переросло в «я так довго працював, щоб вам солодко жилося, дайте відпочити», а потім то стало нашим життям. І благаю, без подробиць Кірбі.

Хлопець закушує губу, тіло ціпеніє.

— Він кидав і зривався. Клявся матері, що більше не стане, а потім знову… Іноді пропадав днями, повертався то тверезий, то побитий. Одного разу його пограбували, і нам серед ночі подзвонили з бару в сусідньому містечку. Пощастило, що наш номер був на зім'ятому папірці в його кишені. — Кірбі помічає сльози в батькових очах, але той ніби про них не здогадується. Кожне його слово віддається тягнучим відчуттям десь у кишках.

— Мама тоді розбудила сусіда. Посеред ночі благала про допомогу, а його дружина за ледь прикритими дверима, вичитувала, поки той збирався. Казала, ми неблагонадійні. Поможе раз, і доведеться вічно таскатися по генделиках. А я все це чув, бо підслуховував з–за кущів. Ледь встиг сховатися на задньому сидінні машини.

Кірбі дивиться на батька і не може повірити, що чує про свого діда. Свого. Діда. Хочеться, щоб батько замовкнув. Негайно закрив свою пащеку, бо це ж брехня. Правда не могла бути такою.

— Мені здалося, ми довго їхали. Потім дізнався, що хвилин двадцять. Коли вони вантажили його п'яне тіло, мати побачила мене і розридалася. А тато… Я пам'ятаю, — раптом затинається, — він тоді навис наді мною, і в нього по обличчю кров стікала з розбитої скроні, ось звідси. Око запливло. І ця картинка… Ліхтар світить, вікно і його обличчя. Досі бачу, як він посміхнувся мені в тому жовтому світлі. Це було моторошно, Кірбі. Він. Його чорні від крові зуби, і погляд… такий розгублений…

Серце гупає у вухах. Жах роливається в грудях холодною хвилею.

— Він намагався говорити щось, хоча мама забороняла. Його слова ніби й досі лунають в моїй голові. «Пробач, сину… я більше не буду, я клянуся, віриш? Віриш мені?». І я вірив, хоча знав: він не зміниться. Пам'ятаю той запах… Такий, — батько піднімає келих з віскі. — Суміш перегару і металевого смороду крові. — закінчує і відкидається назад у кріслі.

Здається, груди горять від нестачі кисню. Кірбі важко дихати, горло стискає. Немов тягар могильного каменю, зі знайомими ініціалами разом опустився на його ребра.

— Не уявляю, як мама тоді довезла нас. Спочатку вона вибачала. Думала, йому потрібен час. Потім почалися скандали. Я доволі часто помічав її біля дзеркала з тональним кремом у руці й сонцезахисними окулярами, які все одно нічого не прикривали. Робив усе, щоб бувати вдома якомога рідше.

Кірбі намагається вгамувати тремтіння, але виходить відверто погано.

— Але ж він не пив увесь час, що я його знав! — голос Кірбі звучить жалюгідно, з огидно відчайдушною надією.

— Твоя бабуся тоді захворіла, — відповідає батько, змахуючи сльози. — Пам'ятаю, я прийшов зі школи, а він уже встиг набратися і витріщався в телевізор. Просто нездара… Вона підійшла до нього, почала вичитувати, а потім… просто впала. З таким глухим звуком, як нежива. Він тоді ледь не впав слідом, намагаючись її підняти. — Каже і кривиться. — Загалом, десь тоді він і кинув. Я спочатку не вірив, усе принюхувався... Шукав пляшки, як приходив додому. — Сипло каже він, — Кожна склянка з водою викликала відчуття відрази, ніби якщо понюхаю її — знову відчую клятий сморід… Повірити було складно, та щось в батькові змінилося. Возив її на процедури, доглядав, до самого кінця.

Ці слова звучать для Кірбі як стрибок з бескиду: швидкий та болісний. Він наспіх промокає очі, намагаючись дихати ротом, щоб не порушувати тиші. Передчує відповідь, та все одно наважується запитати:

— Скільки? Скільки вона прожила після того?

— Ми дізналися влітку. Померла вона за кілька днів до Різдва. Тож, менше ніж півроку.

Тиша стає нестерпною. Забиває дихання раптово задушливим запахом сандалу. Кірбі витріщається у вогонь, відчуваючи, як всередині щось надламується. Сором і жаль затоплюють: він зовсім нічого не знав. Батько роками носив на собі цей тягар. Таке горе… він на це не заслуговував…

— Найменше, чого я хочу — це плямувати твою пам'ять про нього, — хрипить батько, перериваючи сумбурні думки. — Я любив його, Кірбі. І люблю, — він гірко зітхає, — По своєму.

Здається, щось схоже казав і дід.

— На похоронах не заведено говорити, яким виродком була людина за життя. Особливо під час вшанування пам’яті. Впевнений, що для них він є героєм, крутим тренером, другом. Тим, на кого можна покластися. А я… Я просто не зміг. Мені досі здається: якби не він, у мами було б трохи більше часу. Вибач.

Пазл склався.

— Я заздрив вашим стосункам. Він дійсно був чудовим дідом. Але не батьком, ні… 

Кірбі бере пляшку і робить глибокий ковток. Тиша розповзається кімнатою, немов чорнильна пляма, що поглинає сказане. Але воно висить у повітрі так, ніби закарбувалося там назавжди. Усе життя тепер виглядає інакше, складаючись у нову, лякаючу мозаїку. Складно уявити, як батько жив з цим болем. Бачив, як Кірбі прив'язується до діда, але не дозволяв образі впливати на їхні стосунки.

Він більше не міг його засуджувати. Дивно, коли відчуваєш, як старі дитячі образи розтискають пазурі, залишаючи по собі рани, що колись загояться. Повільно, поступово, але затянуться. Це ніби визволяє, примирює із самим собою. Допомагає прийняти життя таким, як воно є.

— Я розумію, тату. — Каже він. І, не даючи тиші поставити крапку, додає: — Я більше не звинувачую тебе, правда.

В моменті здається, вперше за довгі роки, їм обом стає легше дихати одним повітрям.