Корабель Арго

— Як там Джо? Змінив життя? — запитує Кірбі, забираючи трохи вліво.

— Ще пам'ятаєш, — хмикає Мейсон. — Так само продає матраци. Щоправда, почав грати на губній гармошці, зайнявся медитаціями. Кому скажеш — не повірять. Навіть скинув кілька фунтів.

— Непогано. Продовжує тягати до вас книжки?

— Звісно. З кожною новою — інший світогляд на додачу. Але йому не шкодить, а це головне.

Кірбі посміхається, вдивляючись у далечінь.

— Мені здається, чи ви трохи розм'якли?

Жовна Мейсона рухаються під шкірою, ніби він щось пережовує. Потім фиркає і тихо бурмоче собі під ніс:

— Швидше, перестав дорікати світові за його недосконалість. А як твої успіхи, що нового дізнався про себе? 

— Та ось... Зрозумів, що люблю креветки.

— М? — здивовано зиркає на нього Мейсон.

— Люблю креветки зі смаженим рисом. Раніше вся їжа смакувала як крейда, а коли повернулося відчуття насичення, чого я тільки не перепробував. Наче відкрив для себе смаковий луна-парк. Що ще... Купив кілька паперових книжок, але прочитав їх в електронному вигляді. Ви якось запитували, чи є в мене книжкова полиця. Щира відповідь — ні. Хіба що цифрова. Не люблю накопичувати речі. В мене навіть горища немає, щоб їх зберігати.

— А якби було?

— Все одно не зберігав би.

Мейсон усміхається.

— Чого ж одразу не сказав, що читаєш електронні? Я таке підтримую, хоч мені й шкода ринок паперу.

Кірбі виразно зиркає на Мейсона і вони обоє замовкають.

— Уявіть, мені стало так цікаво, що вас так зачепило в тій книзі, яку прочитав Джо, що я і сам за неї взявся. Сильно спрощена філософія, але я знайшов там кілька непоганих думок, а це вже щось.

— Думаєш?

— Це як слухати пісню, в якій купа рядків, але є той самий, у якому вся суть. Або як страва, до якої додали особливу спецію, і без неї — це просто набір інгредієнтів.

Мейсон хмикає.

— Розкішно. Читати три сотні сторінок, щоб знайти зерно, тоді як раніше ти мав подумати, посперечатися, пройти заперечення, гнів, торг депресію та дійти до прийняття... Або навпаки — затягне так, що гортаєш і підтакуєш кожній фразі. Раніше вся книжка була зерном!

— Ну, коли читання стало доступним багатьом, то й цілі в людей виявилися різними. Не всім потрібно занурюватися на глибину, тільки й усього.

— Можливо.

— Я думаю, якщо ти простий трудівник, життя рідко запросить тебе до світів Гегеля і Канта, зате щось на кшталт «Припини трахати собі мозок» цілком може покласти початок змінам.

Містер Прістлі нагадує Кірбі надуту дитину, похмуру із трохи випнутою нижньою губою. Видно, що він не цілком задовольнився його словами, ніби щось не дає йому спокою.

— Знаєш, мене просто бісить, що кожен, хто вступив у калюжу мудрості, вважає себе справжнім знавцем життя, — випалює Мейсон. — А ти ж знаєш точно, що це всього лише срана калюжа, але він уже вибудовує свою особистість і повчає, що саме ти робиш не так.

Кірбі посміхається, відкидаючись на сидіння.

— Джо... якось наступив на мій «мозоль». Розумію, сам не говорив йому про свою ситуацію з Дейвом. Та от тільки він узяв і бовкнув щось про батьківство в дусі: «Коли не знаєш, за що берешся — краще й не намагайся. Тягти на собі таку відповідальність варто, лише коли твій дах не протікає. Коли не будеш воювати з дитиною так, ніби тобі самому стільки ж, скільки їй».

Мейсон хмикає, дивлячись на кермо в руках Кірбі.

— І ситуація, про яку він говорив, була паршивою: чоловік загубив свого малого в супермаркеті. Просто розвернувся і пішов, коли той почав вередувати й повалився на підлогу. Потім, звісно, кликав його, шукав усюди. Але хтось встиг забрати хлопчину.

— Чорт… Але ж потім його змогли повернути?

Мейсон заперечно хитає головою.

— Ні. Там усе закінчилося погано.

У салоні авто стає тихо.

— Коротше, я сприйняв його слова на свій рахунок. І хлопця того стало шкода до нестями. Може, він такий собі батько, але точно не хотів, щоб усе так скінчилося…

Кожен занурюється у свої думки.

— Знаєш, коли стаєш батьком, ніхто не скаже тобі, які речі насправді лякатимуть, — нарешті озивається Мейсон. — І я зараз не про банальне: хвороби, малих недоносків, які зачіпають твою дитину, чи вивчення алфавіту, — Мейсон хмикає. — Лякає те, чого не бачиш. А ще — відповідальність. Реальну часто не відрізнити від тієї, що сам собі вигадав. Мейсон знизує плечима.

— Коли ми з Джуді одружилися, я щодня прокидався з думкою, що маю зі шкіри пнутися, щоб зробити її щасливою. З дітьми цих думок стало вдвічі, втричі більше. І я не помітив, як почав дурити себе. Як підмінив словом “успіх” нікому не потрібні щурячі перегони. А замість того, щоб підтримати сина в найважливіший момент, я, по суті, залишив його лежати на підлозі того клятого супермаркету.

Кірбі краєм ока споглядає на нього, задумливо слухаючи. Біль містера Прістлі відгукується в ньому, але сказати про це, висловити співчуття — ніби не повертається язик. Кірбі здається, що по-справжньому Мейсонові допоможе лише час, а ще можливість говорити. «Дозволяти своїм почуттям виходити назовні», — як казав йому доктор Фостер. Тоді який сенс у порожній балаканині, якщо глобально легше від неї не стає...

— Знаєте, — нарешті каже він, — я теж часто думав, що варто бути кращим сином. Віддавав усі сили досягненням, аби батько пишався мною. Здавалося, це було легко для мене… хоча Фостер каже, я знецінюю. Та й справді, я мріяв робити те, що роблю, але в багатьох моментах це було легальним способом втекти від думок.

— А я прямо вимагав від своїх дітей повної віддачі, — гірко зітхає Мейсон. — Ви з Девідом у чомусь справді схожі, але за сутністю — абсолютно різні. Він колись чудово малював, а я в цьому нічого такого не бачив. «Мазати фарбою по полотну? Яка дурня, коли потрібно думати про реальні речі!». Так я вважав. Я тоді добре заробляв і думав, як йому пощастило: може займатися, чим хоче. Але в тому й біда. Мені здавалося, якщо він буде пробивати дорогу сам, то мусить докладати значно більше зусиль, старатися. Я не розумів, що важливіше не досягти великих успіхів, а навчити його справлятися з поразками.

— Це й справді важливо, — тихо озивається Кірбі. — Для мене було простіше розв’язати десяток математичних задач, ніж з’ясувати, куди зникла мама. Або чому батько так погано спілкувався з дідом. Але коли ти виграєш, отримуєш призи — ніби ось він, чудовий результат. Є чому радіти. Є чим пишатися. Тільки по суті... це нічого не вирішує.

— Тут ти маєш рацію, — киває Мейсон. — У моєму гаражі лежить пара коробок із нагородами Девіда. Після його загибелі я їх сховав — і жодного разу не відкривав. Не можу. Просто не бачу сенсу. — Він на мить замовкає. — Я часто думав, що мій син якийсь неправильний. Не схожий на дітей наших із Джуді знайомих: багатеньких хлопчаків, що користуються своїм становищем. Без зусиль підуть до гарного коледжу, займуть місце в сімейному бізнесі чи прокладуть власний шлях до успіху. Девід був іншим. Особливим. Відчував світ по-своєму, а я так і не пізнав його ближче.

Кірбі задумливо веде пальцем по керму.

— Мені теж здається, що я втратив багато важливого, Мейсоне. Не запитав у тата, про що він мріяв у дитинстві. Чи був у нього найкращий друг. Де він зараз. Не дізнався в мами, чи розбивали їй серце до зустрічі з батьком і як вона з цим упоралася. Я ріс, і ставлення до батьків змінювалося.

— Як саме?

Кірбі всміхається.

— Та по-різному. Але зараз, коли я почуваюся справді дорослим, мені найбільше шкода, що я вже не поговорю з тими людьми, якими вони були в моєму дитинстві. Навіть якби батько був живий... Люди змінюються. Батьки з віком починають думати, ніби знають, як жити краще за інших, і ставлять свій досвід на п'єдестал. Фостер казав, що це природно. Їм важливо передавати своє знання про життя, так вони почуваються потрібними.

Мейсон уважно слухає.

— Тільки в цій нескінченній трансляції корисного досвіду втрачається щось справді важливе, — тихо додає Кірбі. — Увага. Чесність. Здатність поважати один одного…

Він зітхає.

— Мій дідусь під кінець життя став чудовою людиною, але батько так і не зміг поговорити з ним на чистоту. Вони ніби вели свій внутрішній діалог — поглядами, натяками, жестами. Я згодом зрозумів, що підвищувати голос і лаятися теж було їхнім способом спілкуватися і казати своє «люблю». Я все думав, що дід наважиться почати розмову з татом… але ні. Думаю, боявся.

— Само собою. Знаєш, — раптом каже Мейсон, — я сам часто давав оцінку своїм дітям: їхньому зовнішньому вигляду, старанням та вчинкам. Але самому мені не дуже хочеться отримати від них оцінку. Хіба що іноді, якщо це щось підбадьорливе на кшталт: «Ти найкращий, тату!». — Він криво всміхається. — Але хочеш чи ні, цю оцінку ти отримуєш. Свою я отримав, коли опинився на тому мосту... 

Кірбі закушує губу. Хмуриться.

— Ви справді вважаєте, що якби тоді вислухали, це змінило б його рішення?

Мейсон знизує плечима.

— Складно сказати. Я відмовляюся думати, що моя роль була вирішальною. Але цей голос, який шепоче: «А що, якби я не розгубився, знайшов час, поговорив…» — вiн нiкуди не зникає.

Кірбі киває.

— Я колись намагався поговорити з батьком. У мене були деякі проблеми з дисципліною в школі. Здається, таким злим, як тоді, я ще ніколи його не бачив. Він тільки й робив, що кричав: «Що з тобою не так, Кірбі? Що ти робиш? Ти що, ненормальний?». Я не тримаю зла, але пам'ятаю, як мене вразила його реакція.

Мейсон регоче.

— Розумію його. Тут потрібен серйозний запас міцності, щоб витримати таке. Коли дізнаєшся, що твоя дитина не справляється, відразу з'являється страх: «А раптом це моя провина? Невже я десь налажав?». А потім думаєш: «Ну, я теж не завжди все робив правильно та з першого разу, але ж ішов і робив, і виходило». А тут, виявляється, не виходить. А якщо ще й прояснив, розповів, як треба, а дитині твій шаблон, бачиш, не підходить — вважай, гаплик.

Кірбі посміюється, завертаючи на гірський схил.

— Іноді потрібна не порада. Просто хтось, хто скаже: «Так, розумію, паршиво, друже. Але ти точно знайдеш вихід, вже я тебе знаю». — Йому згадується дідусь, який, здавалося, завжди знав потрібні слова. Ніби вони були в нього заготовлені у спеціальному записнику.

— Напевне, Кірбі. Було б простіше, якби в батьків був мануал або кришталева куля. А ще краще — достатньо мудрості й зрілості, щоб виховувати з любов'ю, дозволяти дітям жити своє життя, помилятися і приходити по розраду, коли буде треба. 

— Абсурдно, що кожне покоління стикається з тими самими проблемами, — розчаровано зітхає Кірбі.

— Але в цьому є і своя краса.

Кірбі звіряється з навігатором, продовжуючи шлях. Машина їде спокійно й упевнено — от би й у голові настав подібний штиль.

— Я не той, хто може оцінити, скільки ви зробили після загибелі Девіда, але ця допомога просто неймовірна.

— Не очікував від мене? — похмуро хмикає Мейсон.

— Справа не в цьому. Просто я б так не зміг. І, розумію, як це прозвучить, але Мейсоне, якби не ваш син, когось із тих людей у вашому домі вже б і на світі не було.

Мейсон мовчить, дивлячись на те, як вихляє дорога, і час на годиннику авто плине, спалахуючи електронними сіро-блакитними цифрами. Свiтло ліхтарів рiзко окреслює зморшки на його чолі, що нагадують злами каньйону.

— Мені не легше від думки, що якби не син, не наш із Джуді первісток, ми б не змогли допомогти іншим. Я б обміняв усі їхні життя на те, щоб він знову був тут. Щоб говорив із нами, відчував злети й падіння, розумієш?

Кірбі задумливо киває.

— Мені не вистачило клятих десяти хвилин, щоб урятувати мого хлопчика. Це, чорт забирай, розбило мені серце, Кірбі. Кріс було дванадцять, Бенджі — десять. Вони пам'ятають те безумство в нашому житті. Тому напередодні святкових днів і вихідних, усіх цих безглуздих вечорів, коли вітер затоки пробирає до кісток, я сідав у машину і шукав тих, кому потрібна допомога. Самотніх людей із болем у душі. Джуді називала це «Патруль»... Так ми з Фостером і почали допомагати іншим. Я знаходив людей у скруті, а він витягав їх із халепи своїми методами.

— Багато хто у вашій вітальні вам щиро вдячний, — каже Кірбі, дедалі вище заїжджаючи на пагорб.

— А ти?

Він знизує плечима.

— Прозвучить не дуже, але глибокої вдячності я не відчуваю. Не тому, що не ціную допомогу. Насправді, якби не ви, не сплачене лікування, я б не впорався. Але після всього, що сталося, на мене звалилося таке... Я боявся життя. Панічно. До тремтіння. Довелося розповісти Меліссі про спробу самогубства, потім друзям. Потім була велетенська внутрішня робота, яка триває щодня. Я й досі часом наче ходжу на милицях, але вони дедалі менше мені потрібні. Чесно, Мейсоне, ви зробили найдурнішу річ у світі з тим викраденням. Але я зараз тут. І в мене вийшло.

Мейсон м'яко плескає його по плечу.

— Розумію про що ти. Після потрясіння потрібно не тільки пройти лікування, а й навчитися жити. Користуватися тими ресурсами, які в тебе з'явилися.

— Точно. — Кірбі зволікає, перш ніж озвучити давнє питання. — Не в образу, але я досі розмірковую: як ваш друг Фостер не помітив вашого стану тоді, два роки тому?

Мейсон починає реготати.

— По-перше, ми стали друзями, коли він уже не був моїм лікарем. По-друге, сама думка, що кинувши оком на людину, можна передбачити зрив на небокраї її життя, трохи наївна, чи не так?

— Напевно, мені хотілося б вірити, що є якась динаміка, — насупився Кірбі. — Що за певними ознаками можна визначити, чи скоро твій дах конкретно протече.

— О, вона була, Кірбі. І доволі позитивна. А потім я їду у своїй машині та бачу тебе. Як ти нишпориш на тому мосту, озираєшся, чи немає когось, хто б тобі завадив. А потім... Я раніше не питав, але що ти тоді хотів утнути? Що за розтяжка була?

Вуха Кірбі мимоволі червоніють.

— Хотів зробити стрибок у стилі Фосбері.

— Що-що?

— Це такий спосіб стрибків у висоту. Мій дід був спортсменом і отримав травму ледве не перед появою Фосбері-флопа. Так і не випробував.

— Ось воно як... Важко ж йому довелося. Зміг себе знайти після такого?

— Можна сказати й так, — задумливо тягне Кірбі, намагаючись не загрузнути у спогадах.

— Ось тобі й уся динаміка, —  перемикається Мейсон. —  Я завершував свій передсвятковий «патруль», а ти попався мені на очі. І ти просто був до біса схожий... А може, мені тоді так здалося. І все пішло шкереберть. Коли трапляється горе, Кірбі, ти часом тільки думаєш, що звик.

Машина зупиняється біля оглядового майданчика, завмираючи на прямокутнику темної неосвітленої парковки.

—  Ми на місці, —  каже Кірбі, повертаючи ключ.

Коли вони виходять, вітер плутається у волоссі, завиваючи й кидаючись уперед, а над затокою перлинним розсипом сяють сліпучо-білі зірки. Руда громада мосту зігріває пейзаж теплими вогниками, і Кірбі мружиться від світла.

— Вибачте, що позбавив вас можливості бувати там, унизу, — каже він, ховаючи шию за високим коміром куртки. Поглянувши на небо, він киває своїм думкам і лізе в багажник.

— Дістаєш рушницю?

Кірбі хмикає.

— Не вмію стріляти. Тому в мене сокирка! — відповідає він, намагаючись перекричати вітер, і дійсно вивуджує невелику сокиру з багажника, помахавши нею в повітрі. — Не так ефектно, зате зігріюся, та ще й наговоритися встигнемо, — знизує плечима Кірбі. — Збирався будувати Ленні будиночок на дереві, — додає, коли Мейсон підходить ближче, потім підчіплює пару складних стільців і дорожню сумку.

— Як там твоя сестричка?

— Стала сіамським близнюком Крістін та відмовляється від неї відліпати. Робить їй манікюр, обговорює хлопців. Але й мені почала довіряти більше. — Кірбі зачиняє багажник і вмикає ліхтарик, щоб продертися крізь темряву до оглядового майданчику. На траві валяється пара паперових стаканчиків і дрібне сміття. — Звісно, сумує за батьком. — Він ставить крісла недалеко від крутого схилу і киває на одне з них Мейсону.

Щойно вони сідають, Кірбі простягає йому бінокль і тягнеться за термосом. Рідина парує, віддаючи насиченим оксамитом кавового аромату. Щойно вона потрапляє на язик, Мейсон розслаблено прикриває повіки, насолоджуючись приємним теплом.

— Які в тебе ще успіхи? Знайдеш, чим здивувати?

— Ммм, дайте подумати. Я був шафером на весіллі в мого друга Райана. Зрозумів, що великі свята не для мене, але той день був просто чудовим. О! Забув розповісти про найважливіше надбання. Перейняв ваше ноу-хау і купив домашні капці. Ви могли бачити такі ж у Крістін, вони величезні.

— Як лапи волохатого міжгалактичного монстра? Дуже потворні...

— Вони!

— Чорт тебе забирай. Моя дочка в них має лячний вигляд.

— Вона має лячний вигляд у будь-якому взутті.

— Так, — гордо хмикає Мейсон. — Що правда, то правда. Моя копія. А ти, як я погляну, любиш космос і всю цю фантастику з галактичними подорожами?

— Спіймали, — усміхається він. 

— Не кажи Крістін, але мені таке не до вподоби.

Кірбі витріщається на Мейсона, немов побачив його вперше.

— Але ж ви подивилися з нею всі частини...

Мейсон киває.

— Були на комік-коні в костюмах.

Мейсон киває знову.

— Ось де в мене всі ці зоряні битви, — каже він, тильною стороною долоні ніби відсікаючи голову від шиї. — Але я радий, що Кріс нарешті знайшла людину, якій це справді цікаво. То що, вона дійсно так добре потоваришувала з твоєю сестрою?

Кірбі посміхається, щоб не ляпнути чогось про те, що знайти фанатів цієї космічної саги взагалі-то раз плюнути.

— Просто жах, вони з Ленні нерозлийвода.

Мейсон усміхається, роблячи ковток. Він виглядає задумливим і розслабленим.

Кірбі мимоволі завмирає, дивлячись на людину, якій завдячує своїм життям, тоді як раптова гіркота підкочує до горла, і він відчуває задуху.

— Фостер казав, що важливо висловлювати те, що думаєш. Я не особливо вмію, — бентежачись, додає він, — але відчуваю, що мушу... Те, що ваш син стрибнув із мосту — повне лайно, Мейсоне. До такого не звикнути, скільки не намагайся. Це чи не найгірше, що може трапитися в житті.

Мейсон супроводжує його слова довгим і похмурим поглядом, а потім, сам від себе не очікуючи, починає реготати.

— І це те, що ти хотів мені сказати?

— Так. — Кірбі зберігає серйозність, хоча й сам розуміє: звучить це жахливо. — Я думаю, ви маєте право злитися, божеволіти, викрадати людей із мостів, уважаючи, що їм потрібен ваш порятунок. Тому що ви пережили те, про що інші й гадки не мають. Ви, чорт забирай, не збожеволіли. Весь цей час ви допомагали людям. Допомогли мені, допомогли кожному, хто зараз тупцює по килиму вашої вітальні. І тільки завдяки вам вони стали щасливішими. — Чомусь підступають сльози, і Кірбі дихає так важко, наче ці слова коштували йому кількох кілометрів бігу. — Розумію, батьки різні, але дивлячись на вас, мені страшенно шкода, що я думав про суїцид. Тому що тепер я бачу і розумію, як це руйнує близьких. Жодна помилка не вартує життя. Звісно, коли я стояв на тому мосту, — каже він, вказуючи вниз. — Там у мене не було матері, не було батька і діда. Життя здавалося мені порожнім, а люди в ньому — тимчасовими. Тому що мої сенси, усе, що я вважав важливим, було зруйноване й понівечене. Я почувався так, немов мій час вийшов. І ви допомогли мені намацати щось нове, чого в мене ще не було, за що я зміг ухопитися. Крістін допомогла, Бенджамін. Джуді. Але коли це сталося з вами, хто тоді допоміг вам? Як ви виборсалися?

Мейсон робить глибокий ковток і дивиться на міст, яким ліниво тягнуться рідкісні світлові плямки автомобілів.

— Мені було так погано, що я думав і сам зістрибну з клятого мосту. Я одного разу зайшов у гараж, невдовзі після того, як ми переїхали в будинок батьків Джуді. Там була величезна коробка, повна старих іграшок, кубиків, дитячого мотлоху. Я вивернув її на підлогу і заліз усередину... Просто хотів сховатися в чортову коробку, як дитина. А потім завив. Заткнув обличчя подушкою і ревів. Зупинився, коли блювота підкотила. Вимкнув телефон і пролежав там кілька годин. А потім привів себе до ладу, поїхав по дітей. Забрав дружину, відвіз усіх у наше нове житло... Так і справлявся, Кірбі. А якщо зовсім чесно, то іноді я і досі думаю: один день. Бодай на один день повернутися б у часі. Не впливати ні на що, просто побути там… відчути, що то було за життя… Поговорити з сином. Про усілякі дурниці. Просто потеревенити...

Мейсон дістає бінокль і довго роздивляється в нього зірки.

Кірбі, раптом, хочеться поділитися:

— Коли я стояв на мосту, перед стрибком хотів побачити хоча б частину сузір'я, про яке мені часто розповідав батько. «Корабель Арго» — хоча зараз його так уже навіть і не називають. Замість цього є Кіль, Корма, Вітрила. І уявіть — нічого не було. Тільки затягнуте хмарами небо.

Кірбі не був прихильником міркувань про долю. Про те, що людиною керує якась вища сила, але йому раптом подумалося: що як тоді його час просто ще не настав. Тому й зірки сховалися, кажучи: вибач, друже, поки не судилося.

— Думаю, все це було просто не твоєю дорогою, Кірбі. Бо коли ти їдеш своїм шляхом — не зустрічаєш перешкод. Лише світлофори та обмежувачі швидкості, які кажуть: зараз їдь прямо, а ось тепер пригальмуй. Пора видихнути. А взагалі, я радий, що ти привів мене сюди, — каже Мейсон. — Тут мені стає спокійно.

Кірбі зніяковіло хмуриться, кусаючи губу.

— Вибачте мені. Було несправедливо позбавляти вас можливості приходити до мосту...

— Та ні, я тобі навіть вдячний. Це важко прийняти, але раніше я вештався навколо того мосту все частіше, це ніби стало моєю нав'язливою ідеєю. А зараз, після часу, проведеного в клініці, мені значно легше. Припинивши бувати там так часто, я ніби й сам уже не відчуваю тих самих почуттів, розумієш?

Кірбі киває.

— Ви зможете приїжджати в це місце коли завгодно. Можна дивитися на міст у бінокль, і якщо хтось буде ходити там, унизу, ви завжди зможете викликати поліцію.

Мейсон усміхається.

— Знаєш, у цьому, мабуть, є сенс. Ніби змінюєш кут огляду. Той самий міст, та сама роль, а відчуття зовсім інші. Чорт. Зараз згадую, як дорогою сюди два роки тому наговорив тобі цілу купу. Ти вже вибач. Занесло трохи. Зараз і десятої частки не згадаю, що тоді казав.  — Його м'ясисті губи згинаються в усмішці. — Мені тоді здавалося, що ти або пережив нещасливе кохання, або втратив себе.

— А я навпаки думав, що все про себе знаю. Щоправда, тепер доводиться знайомитися із собою заново.

— І як враження?

Кірбі кривиться, мовчки відпиваючи зі своєї чашки. Мейсон регоче, спостерігаючи за ним, а потім закидає голову назад, милуючись зоряним розсипом.

Його запитання знову сколихнуло спогади про те, яким довгим був шлях Кірбі. Про всі складнощі, що він пережив, і ті, з якими йому ще доведеться зіткнутися.

— Не знаю, як у тебе, хлопче, — хрипло каже містер Прістлі, повертаючи Кірбі з думок у реальність, — але для себе я зрозумів: ти — це те, що ти створюєш. Світ навколо, любов, яку ти даруєш і плекаєш, — твій власний варіант вічності. І навіть коли ти втрачаєш значно більше, ніж фару за п'ятсот баксів, ти — це те, що ти можеш побудувати після.

Мейсон робить паузу, вдивляючись у темряву пагорбів.

— Ось чому я їду у свій улюблений магазин матраців. Щоб, коли трапиться нагода, зустрічати людей, світ яких вибухнув від раптового горя. Допомагати їм… а потім одного разу побачити їх на своїй різдвяній вечірці. Тебе, Кірбі, а ще Елен, товстого Тоні, Гаррі, Калішу, крихітку Кейтлін та ще з десяток старих знайомих. — Він посміхається, хоча в погляді проблискує щось болюче. — Вони привозять моїй родині подарунки, радіють тому, як виросли діти, обіймають Джуді, знайомлять нас зі своїми рідними. І в усьому цьому є я. І мій Девід. Це допомагає мені вставати з ліжка й рухатися далі.

— Розумію, — відповідає Кірбі. — Мене захоплює те, як ви знайшли себе.

Мейсон хмикає.

— А сам ти що про це думаєш? Нумо, розкажи мені своє бачення в дусі «Ти — це те, що ти...».

Кепкує, як і завжди.

— Може, я занадто загруз у терапії, — тягне Кірбі, — але я про це, схоже, взагалі більше не думаю, — збентежено зізнається він. Помітивши зацікавлений погляд, додає: — Звісно, ти — це те, що ти створюєш. Але ще й те, що ніколи не буде тобою створено. Усе, що ти любиш і ненавидиш. Що приймаєш, і чому протистоїш. Зрештою, все непотрібне і неправильне відсіюється, якщо не гнати трасою стрімголов… і, звісно, не стрибати з мосту.

Мейсон хмикає, і з хвилину думає про щось своє, а потім прикриває очі й обхоплює голову руками. Корчиться, кривиться, починає безладно жестикулювати, ніби осліп.

— Що з вами? — стривожено запитує Кірбі.

— Нічого... не бачу... — Мейсон схиляється вперед і, переходячи на мученицький шепіт, додає: — Засліпив мене своєю мудрістю, довбаний ти Сартр.

— Боже. Ви серйозно?.. — Кірбі хитає головою, намагаючись стримати сміх, але вже за мить вони з Мейсоном вибухають реготом. Сльози бризкають з очей, розмиваючи яскраві зірки й теплі вогники автівок м'якими відблисками. Внутрішнє напруження нарешті відступає, розчиняючись у розкотистому гоготі, що переходить у жадібні до кисню схлипи.

Містер Прістлі тягнеться, щоб міцно обійняти Кірбі. Вони потроху заспокоюються. Треба зазначити, ця сімейка страшенно любить обійматися. Крістін вічно норовить ухопити когось що є сили, ніби від цього залежить сенс її життя.

Мейсон задоволено тріпає Кірбі по волоссю, але раптом відсторонюється, з жахом дивлячись на наручний годинник.

— Ти ж у курсі, що якщо ми не повернемося до святкової вечері, Джуді нас прикінчить?

Кірбі не потрібно багато часу, щоб це усвідомити. Він киває, і вони обидва починають метушливо згрібати речі. У темряві пальці намацують бінокль із термосом, і він закидає їх у сумку, несподівано відчуваючи укол сорому. Виявляється, він узяв із собою пледи, але зовсім забув їх витягнути. Ще не вистачало, щоб Мейсон застудився тут, на цьому клятому оглядовому майданчику.

— Чого застиг? — запитує Мейсон, підхоплюючи дорожні крісла. Він махає Кірбі, щоб той поквапився.

Освітлюючи слизький трав'янистий спуск ліхтариком, вони мчать униз схилом, намагаючись не впасти. Машина стоїть у світлі ліхтарів і сліпуче виблискує фарбою, нагадуючи маяк.

Щойно речі опиняються в багажнику, Кірбі стрибає на водійське крісло й терпляче чекає, поки Мейсон, важко дихаючи, не пристебне свій ремінь безпеки й не покаже великий палець угору. Переконавшись, що його попутник міцно пристебнутий і не вирішить раптово катапультуватися, він повертає ключ запалювання. Мотор приємно гуркоче, даючи зрозуміти, що машина готова зірватися з місця в будь-який момент.

Кірбі повільно виїжджає на дорогу й робить глибокий вдих.

Хто б міг подумати, що можна поспішати, не почуваючись загнаним? Боротися за майбутнє, не вступаючи в сутичку із самим собою. І жити. На повні груди, наповнюючи легені свободою. А ще — не бути самотнім у своєму відчаї.

Кірбі скоса поглядає на Мейсона і втискає педаль газу в підлогу.

Дорога відводить їх геть від високих склепінь золотого мосту, що височіє над затокою, стягуючи її береги. У шумі нічного прибою чорнильні води відбивають далекі сузір'я, а серед них — Корабель Арго. Небесне судно, що мірно погойдується на хвилях вічності, освітлюючи шлях кожному новому мандрівникові в безмежній темряві всесвіту.

Зараз воно проводжає самотній автомобіль, втрачаючи його з поля зору за розлогими пагорбами, вкритими верблюжою шерстю м'якої трави. Відпускаючи його в нове життя.

Додому.